АФАНАСЬЄВА Мар’яна Володимирівна ВИБОРЧА ІНЖЕНЕРІЯ В УКРАЇНІ: ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ТА КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

summary

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено її зв’язок з науковими планами та програмами, поставлено мету та визначено завдання дослідження, його об’єкт, предмет та методи, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, відзначено особистий внесок здобувача у їх одержанні, наведено дані про апробацію результатів роботи та їх опублікування.
Розділ 1 «Гносеологічні витоки та теоретико-методологічні засади виборчої інженерії» складається з трьох підрозділів.
Підрозділ 1.1. «Генезис міждисциплінарного поняття «виборча інженерія» та його конституційно-правова характеристика» присвячений науковому аналізові поступового розвитку та становлення міждисциплінарного поняття «виборча інженерія».
Встановлено, що запозичений та поширений в Україні зарубіжний термін «виборча інженерія» застосовується як публіцистичною, так і науковою літературою, але при цьому жодна суспільна наука не дійшла однакового розуміння та чіткого визначення цього феномену. Ситуація ускладнюється й тим, що у зв’язку з особливостями перекладу з англійської («electoral engineering») термін «виборча інженерія» використовується одночасно з термінами «електоральна інженерія» та «електоральний дизайн». Крім того, будучи затребуваними, прижилися також на науковому ґрунті такі суміжні терміни, як «соціальна інженерія» та «конституційна інженерія», «конституційне проектування», «інституціональний дизайн», «правові технології», «законодавчі технології» та «виборчі технології» тощо. Ці поняття стрімко проникають у термінологічний апарат юридичної науки, стаючи інноваційними маркерами її когнітивного пошуку.
Зазначено, що поняття «виборча інженерія» неоднаково тлумачиться представниками різних наукових кіл, крім того, дискусійною залишається і правомірність використання у конституційно-правовій науці технічного за походженням терміна. На основі конструктивної критики існуючих точок зору та порівняльного аналізу терміна «виборча інженерія» із суміжними юридичними поняттями («правоутворення», «правотворчість (законотворчість)», «нормотворча (законодавча) техніка» тощо), репрезентовано авторське розуміння цього терміна як самодостатнього та необхідного в конституційно-правовій науці.
Аргументовано дуалістичну правову природу виборчої інженерії: з одного боку, це врахування закономірностей розвитку виборчої сфери, детермінованих об’єктивними соціальними, політичними, економічними, правовими, ідеологічними умовами; а, з іншого, – це цілеспрямована діяльність із конституційно-правового конструювання виборчої системи та правових технологій виборчого процесу, що зазнає активного суб’єктивного впливу.
У підрозділі 1.2. «Гносеологічні витоки виборчої інженерії» науково-практична парадигма виборчої інженерії розкривається завдяки переосмисленню теоретичних положень та методологічних установок різних філософських, історичних, соціологічних, юридико-правових наукових напрямів.
Доведено, що різноманіття проаналізованих теоретико-методологічних напрямів зводиться до двох принципово протилежних теоретико-методологічних підходів розуміння та пізнання виборчої інженерії – об’єктного та суб’єктного.
Аргументовано, що об’єктний теоретико-методологічний підхід (класичний еволюціонізм, інституціоналізм, структурно-функціональний, неоеволюціонізм, технократизм тощо) ґрунтується на уявленні про конституційно-правову реальність як системну та детерміновану і таку, що може бути зрозумілою та перетвореною. Це дозволяє виборчим інженерам звертатися до теоретичних концепцій та емпіричних закономірностей як до джерела прогнозування змін об’єкта виборчої інженерії.
Зазначено, що у межах суб’єктного теоретико-методологічного підходу (історико-матеріалістична теорія, реформований марксизм, неомарксистський соціалізм, раціоналізм, біхевіоризм, конструктивізм, інструменталізм, неоінституціоналізм тощо) до пізнання виборчої інженерії її об’єкт розглядається як гнучка система, що свідомо переконструйовується суб’єктом. У зв’язку зі складністю та багатофакторністю процесів, які відбуваються у виборчій сфері, прихильники цього підходу заперечують як саму можливість пізнання сутності об’єкта виборчої інженерії як занадто складної, так і можливість тиражування досвіду, оскільки кожна проблемна ситуація у виборчій сфері розглядається як унікальна.
Обгрунтовано, що при пізнанні виборчої інженерії слід поєднувати об’єктний та суб’єктний теоретико-методологічний підходи, оскільки кожен із них відображає лише один аспект політико-правової, виборчої реальності: або сферу свободи вибору цілепокладання, або сферу детермінізму, світу закономірностей. Об’єктний теоретико-методологічний підхід підкреслює можливість пізнання сутнісних характеристик виборчої системи та виборчого процесу, принципову передбачуваність наслідків їх змін. Суб’єктний – зосереджується на можливості суб’єкта поводитися ініціативно, робити вибір, вносити зміни до елементів виборчої системи та технологій виборчого процесу.
Підрозділ 1.3. «Теоретико-методологічні засади виборчої інженерії» присвячений соціоінженерному підходу, який є прикладом міждисциплінарної методологічної юридизації, яка здійснюється конституційним правом для відображення нових граней конституційно-правової дійсності. Передумовою використання соціоінженерного підходу до виборчої сфери є практична потреба в ефективній, цілеспрямованій діяльності з конституційно-правового конструювання виборчої системи та процесу з метою їх раціоналізації.
Аргументовано, що соціоінженерний підхід до конституційно-правового забезпечення виборчої сфери – це теоретико-методологічна установка на застосування, з одного боку, наукових знань, а, з іншого, емпіричних даних та практичного досвіду у процесі цілепокладання, прогнозування, конструювання параметрів виборчої системи та правових технологій виборчого процесу, оцінки їхньої результативності з точки зору оптимізації та підвищення ефективності. Це розробка «технологічного процесу втілення науки в практику» (М. Орзіх) при ставленні до права як до «своєрідного інженерного мистецтва суспільного життя» (Е. Аннерс).
Підкреслюється, що соціоінженерний підхід ґрунтується на можливості внесення усвідомлених і запланованих змін, що потребує обґрунтування цілей суб’єкта конституційно-правового конструювання з точки зору їхньої реалізованості, вивчення факторів, які впливають на стан виборчої сфери, правильного виокремлення тенденцій її розвитку, визначення оптимальних та дієвих правових засобів перетворення виборчої системи і процесу, а також оцінки ефективності отриманих результатів.
Доведено, що соціоінжерений підхід є кумулятивним, оскільки об’єднує методологічний інструментарій інших соціальних практик (праксеології, прагматизму, телеології, інструменталізму, конструктивізму), а знання, які отримуються за результатами такого синтезу, здобуваються, передусім, для практично-перетворювального освоєння політико-правового буття шляхом раціонально-прагматичної організації поведінки суб’єктів виборчого процесу.
Структуру виборчої інженерії розкрито через такі складові: суб’єкт, об’єкт та вплив суб’єкта діяльності на об’єкт, які тісно взаємодіють між собою та доповнюють один одного.
Розділ 2 «Конституційно-правова характеристика технології виборчої інженерії» складається з двох підрозділів.
Підрозділ 2.1. «Телеологічна та конструктивна складові виборчої інженерії» висвітлює виборчу інженерію як стратегічно осмислену діяльність, засновану на певній системі цілей, орієнтирів, критеріїв, які відображають сутнісно-змістовні конституційно-правові характеристики майбутньої виборчої системи та процесу.
Охарактеризовано телеологічну складову виборчої інженерії у таких її сутнісних властивостях, як цілеспрямованість, доцільність, раціональність. Зазначено, що телеологічна детермінація є активним творчим підґрунтям процесу конституційно-правового конструювання. При визначенні телеологічної детермінації застосовується аксіологічний підхід, який відображає ціннісну позицію суб’єкта виборчої інженерії.
Доведено, що телеологічна складова вимагає наукового обґрунтування сформульованих цілей законодавчих інновацій, визначення основних конституційно-правових орієнтирів розвитку виборчої сфери, відсутність чого не дозволяє скласти чіткого стратегічного прогнозу правотворчої діяльності та спричиняє певну залежність процесу правотворчості від політичної доцільності.
Зазначено, що об’єктивізація цілей суб’єкта виборчої інженерії відбувається у певних правових формах: супровідних, пояснювальних документах до проекту законодавчого акта, у концепціях проектів законів, прогнозах потенційної ефективності проектів законів, у подальшому у преамбулах або початкових статтях виборчих законодавчих актів.
З’ясовано, що конструктивна складова виборчої інженерії розкривається через вибір правових інструментів та конструювання правових технологій майбутньої виборчої системи та процесу. Суб’єкт виборчої інженерії має визначити саме той набір правових засобів, що з максимальною ефективністю приведе до бажаного результату. У межах цієї складової визначається конкретна програма дій, що у заданих параметрах намічає певні правові засоби досягнення поставленої мети за наявності обмежень, які мають аксіологічний та телеологічний характер.
Підкреслено, що головне для конструктивної складової є визначення, за допомогою яких правових засобів може бути досягнуто поставлених цілей, в якому порядку їх потрібно використовувати у практичній діяльності для оптимального вирішення політико-правових завдань та досягнення соціально значущих політико-правових результатів.
Акцентовано увагу на тому, що питання обрання правових засобів є вирішальним у забезпеченні ефективності виборчої інженерії, оскільки вірно обрані та перевірені практикою правові засоби є запорукою дієвості виборчого законодавства. Адекватні конституційним цінностям та цілям правові інструменти та технології покликані посилити позитивну дію законодавства та мінімізувати негативні наслідки, інакше дія непереборних факторів буде більш інтенсивною, ніж дія правових засобів і, відповідно, результати будуть не такими, як прогнозувалося.
Доведено, що питання про співвідношення телеологічної та конструктивної складових виборчої інженерії має дві сторони: по-перше, необхідно ставити цілі, що відповідають об’єктивним закономірностям суспільного розвитку; по-друге, правовий засіб, що обирається для досягнення політико-правової мети, повинен бути здатним втілити цю мету в реальність.
У підрозділі 2.2. «Прогностична та результативна складові виборчої інженерії» розкрито технологію виборчої інженерії у частині надання перспективної та ретроспективної оцінки ефективності впливу виборчого законодавства.
Визначено, що прогнозування у межах виборчої інженерії – це науково обґрунтоване ймовірнісне судження про майбутній стан виборчої системи та процесу, про те, наскільки ефективними будуть правові інструменти та технології, обрані для їх законодавчого конструювання, що отримають суспільство та держава від їх впровадження.
Зазначено, що як складова виборчої інженерії прогнозування має здійснюватися на основі закономірностей розвитку та функціонування виборчої системи та процесу в минулому, наукового вивчення політико-правових тенденцій, з урахуванням вірогідної електоральної поведінки політичних суб’єктів.
Доведено, що завдання прогностичної складової виборчої інженерії полягає у правильному визначенні кількісних та якісних параметрів розвитку виборчої системи та процесу за наслідками прийняття відповідних законодавчих норм; у передбаченні варіантів поведінки суб’єктів права, які викликані новими правилами, що містяться в законопроекті; у встановленні системи соціально-правових факторів, які можуть негативно або позитивно вплинути на дію норм, що проектуються.
Підкреслено, що прогностична складова виборчої інженерії спирається на такі засоби як експертиза законопроектів, правове та імітаційне моделювання, правовий експеримент тощо, які мають отримати нормативну регламентацію та посісти гідне місце у вітчизняній конституційно-правовій практиці.
Обґрунтовано необхідність вимірювання ефективності впливу виборчого законодавства на політико-правову дійсність за допомогою телеологічного та технологічного критеріїв. За телеологічним критерієм вимірюється внесок у забезпечення реалізації конституційно-правових політичних прав громадян, а за технологічним, що є природнім для виборчого права, вимірюються: стандартизація, алгоритмізація, універсалізація виборчих процедур.
Охарактеризовано результативну складову виборчої інженерії, яка передбачає визначення фактичної ефективності впливу цілеспрямовано сконструйованого виборчого законодавства на суспільні відносини та надання відповіді на запитання, чи досягнуто бажаних політико-правових результатів, до яких прагнув суб’єкт виборчої інженерії. Підкреслено, що у межах результативної складової важливо встановити, якою ціною досягнуто результат, які з’явилися побічні наслідки у зв’язку із впровадженням законодавчих приписів і чи можуть вони дискредитувати мету конституційно-правового конструювання.
Зазначено, що всебічну ретроспективну оцінку ефективності законодавчого впливу можна отримати шляхом спеціально організованого, систематичного спостереження, оцінки стану та динаміки діючого виборчого законодавства, тобто шляхом правового моніторингу. Доведено, що проведення правового моніторингу впливу виборчого законодавства сприяє цілеспрямованому плануванню правотворчої діяльності, її координації, удосконаленню правозастосовної виборчої практики. Аргументовано потребу у формуванні в Україні постійно діючого організаційного механізму моніторингу законодавства та практики його застосування.
Із практичної точки зору перспективна та ретроспективна оцінки впливу цілеспрямовано сконструйованого виборчого законодавства значною мірою доповнюють одна одну, тому необхідно приділяти рівнозначну увагу та одночасно розвивати обидва типи оцінки.
Розділ 3 «Конституційно-правове конструювання виборчої системи» складається з двох підрозділів.
Підрозділ 3.1. «Виборча система: зміст та критерії конституційно-правового конструювання» містить аналіз поняття, змісту та критеріїв конституційно-правового конструювання виборчої системи.
Аргументовано хибність традиційного підходу до розуміння виборчої системи у широкому та вузькому сенсах, досліджено відмінність виборчої системи від інших конституційно-правових явищ та процесів, в органічному взаємозв’язку аналізуються елементи, що утворюють це системне явище, а також кореляції виборчої системи з іншими соціальними системами.
Охарактеризовано виборчу систему як таку, що забезпечує реалізацію виборчих прав громадян, формування владних виборних органів та певний тип організації публічної влади через сукупність відносно самостійних, але взаємозумовлених та взаємодіючих у межах виборчого процесу, конституційно-правових технологій.
Зазначено, що варіантів виборчої системи існує багато, тому її конституційно-правове оформлення необхідно починати з визначення критеріїв, яким має відповідати демократична виборча система, та які резюмують те, чого законодавець бажає досягти, а чого уникнути, та яким воліє бачити виборний орган. Конструювання виборчої системи, як правило, передбачає вибір між бажаним результатом та тим, що об’єктивно можна одержати.
Запропоновано здійснювати оцінку виборчої системи за критеріями легальності, легітимності, телеологічності та технологічності.
У підрозділі 3.2. «Конституційно-правове конструювання технології встановлення результатів виборів» на прикладі однієї зі складових виборчої системи – технології розподілу представницьких мандатів – проілюстровано здійснення конституційно-правового конструювання виборчої системи.
Встановлено, що технологія трансформації голосів виборців у мандати структурно складається з певної математичної формули, умов її застосування, які визначають коло суб’єктів, що будуть брати участь у розподілі представницьких мандатів та послідовних розрахункових діях, які здійснюються в один чи декілька етапів. Знання закономірностей використання того чи іншого елемента технології встановлення результату виборів, розуміння наслідків, до яких вони призводять, дає можливість цілеспрямованого конституційно-правового конструювання з метою отримання бажаного політико-правового результату.
Зазначено, що залежно від підходу, що використовується для розрахунку, виокремлюють: розподіл за принципом більшості, пропорції, преференції, консенсусу, а також їх певні поєднання. Головна небезпека, яка криється у такій варіабельності, це суб’єктивістський підхід, задоволення не суспільно значущих, а зумовлених політичною кон’юнктурою потреб.
Змодульовано пропорційний розподіл представницьких мандатів щодо вітчизняних виборчих процесів на підставі офіційних результатів чергових виборів народних депутатів України 1998, 2002, 2006, 2012 рр. та позачергових парламентських виборів 2007 р., а також чергових виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим 2006 та 2010 рр. Моделювання результатів виборів здійснено із застосуванням квот Друпа, Гоґенбаха-Бішоффа, Імперіалі та Хейра, із застосуванням правил вторинного розподілу представницьких мандатів: найбільших залишків, найменшого середнього, найбільшого середнього, середнього арифметичного, середнього геометричного, середнього гармонійного, а також з використанням методів дільників: д’Ондта, Сент-Лаґю, модифікованого методу Сент-Лаґю, «датського» методу, методу дільників Імперіалі. Результати наведено у 35 додатках. Здійсненний аналіз дав можливість визначити, які технології розподілу мандатів сприяють партіям-фаворитам або навпаки партіям-аутсайдерам, а які недоцільно використовувати в українській виборчій практиці з огляду на їх тенденційність до непропорційності результатів та порушення принципу рівності.
Окремо проаналізовано переваги та вади запропонованих перспективним вітчизняним законодавством, зарубіжним виборчим правом та теоретичними науковими працями варіантів розподілу депутатських мандатів усередині «відкритих» та «вільних» партійних списків, а також за допомогою преференцій та консенсусу.
Аргументовано, що головний недолік прохідного (або загороджувального) бар’єру (порогу, пункту), який відіграє у технології пропорційного розподілу представницьких мандатів значну роль, – це деформація пропорційного представництва, тому його введення та встановлення конкретного розміру мають бути обґрунтованими. Обов’язковими конституційно-правовими умовами справедливого розміру загороджувального бар’єру мають бути: одержання списками, допущеними до розподілу депутатських мандатів, більше 50% голосів виборців і проходження у представницький орган не менше двох списків.
Окремо розглянуто відмінний за своєю природою від легального загороджувального бар’єра так званий природний (або прихований, ефективний, неформальний) бар’єр, який, не будучи врегульованим законодавчо, існує у будь-якій виборчій системі як математичний побічний продукт її характерних властивостей.
Розділ 4. «Виборча інженерія та зловживання повноваженнями владного характеру» містить три підрозділи.
У підрозділі 4.1. «Зловживання повноваженнями владного характеру як прояв суб’єктивізму у виборчій інженерії» досліджено використання об’єктивного виборчого права як інструмента маніпулятивного впливу на конституційно-правову дійсність шляхом конституційно-правового конструювання виборчої системи та правових технологій виборчого процесу під зумовлені суб’єктивізмом політико-правові цілі. Із точки зору конституційного права формою реалізації маніпулювання у виборчій інженерії є зловживання повноваженнями владного характеру.
Акцентовано увагу на тому, що деструктивний феномен зловживання правом досліджувався у межах цивільного, цивільного процесуального та кримінального права, натомість у конституційно-правовій науці він розглядався лише фрагментарно.
Здійснено наукову розробку питань юридичної природи зловживання правом, зокрема, в законотворчій діяльності, визначено об’єктивні та суб’єктивні детермінанти цього явища, форми його прояву та правові засоби їх мінімізації.
З’ясовано, що у виборчому законодавстві є відсутніми норми про неприпустимість зловживання правом та обов’язок діяти сумлінно, не на шкоду правам і свободам інших осіб. Запропоновано закріплення на конституційно-правовому рівні ідеї неприпустимості використання «права проти права».
Обґрунтовано, що передумовою профілактики зловживання повноваженнями владного характеру при конституційно-правовому конструюванні виборчої системи та процесу має стати конституційне праворозуміння та «грамотність» законодавців, конкретизація владних повноважень з метою зменшення варіативності та дискреційності у прийнятті рішень, консенсусне прийняття виборчих законів кваліфікаційною парламентською більшістю, підвищення якості нормативно-правових актів, посилення ролі конституційної юрисдикційної діяльності, використання ресурсів інститутів безпосередньої демократії та громадянського суспільства (відкрите обговорення із залученням науковців, експертів, політичних партій, громадських організацій та рухів), діяльність експертних міжнародних інституцій у галузі конституційного, зокрема, виборчого права.
У підрозділі 4.2. «Призначення виборів до органів публічної влади з підстав політичної доцільності» з’ясовано, що одним із політичних ресурсів, який має потенції впливати на результат виборів, тобто визначати переможців та тих, хто програв, є час. У виборчій сфері час має політичне, юридичне та технологічне значення. Від конституційно-правового конструювання періодичності, своєчасності та обов’язковості призначення виборів, строків повноважень органів публічної влади, часових параметрів організації перебігу швидкоплинного та безперервного виборчого процесу істотно залежить реалізація політичних прав громадян.
Акцентовано увагу на тому, що конституційні положення щодо строків проведення виборів до органів публічної влади та термінів їхніх повноважень найчастіше змінювалися вітчизняним законодавцем. Такий інтерес законодавця пояснюється політичним характером зазначених конституційних приписів, які здійснюють певний вплив на партійно-персональний склад виборних органів, що нерідко є реальною причиною відповідної політичної активності.
Досліджено політико-правову складову процесу конституційно-правового конструювання строків призначення чергових та позачергових виборів в Україні, телеологічних факторів, які детермінували необхідність внесення змін до Конституції України, змісту правових відносин, що виникли на їх основі, а також оцінки політико-правових наслідків, до яких вони призвели.
Висвітлено проблему відсутності в українському виборчому законодавстві розгорнутої системи законодавчих гарантій щодо забезпечення обов’язковості призначення та періодичності проведення виборів у строки, встановлені Конституцією та законами України.
У підрозділі 4.3. «Конституційно-правове конструювання територіальної організації виборів та прояви джеррімендерінгу» охарактеризовано територіальну організацію виборів, тобто розподіл державної території на виборчі округи та визначення кількості мандатів в окрузі, що є засобом забезпечення рівності виборчих прав громадян та потенційно може впливати на результат виборів.
Встановлено, що джеррімендерінг як маніпуляційна виборча географія здійснюється шляхом збільшення впливу виборців-прихильників однієї політичної сили та зведення до мінімуму впливу голосів виборців опонентів за рахунок суб’єктивістсько-зумовленої зміни меж виборчих округів. Натомість зазначено, що, окрім негативного підтексту, джеррімендерінг може використовуватися в цілях, які сприймаються як соціально позитивні.
Доведено необхідність вироблення законодавчих засобів зменшення проявів маніпуляційної виборчої географії шляхом визначення певних критеріїв справедливої та рівної територіальної організації виборів.
Визначено чинники, що надають можливість проводити маніпуляцію з межами виборчих округів і вплив на які, відповідно, сприяє її мінімізації.
Аргументовано необхідність прийняття окремого законодавчого акта, який регламентував би питання територіальної організації виборів в Україні та забезпечував справедливість виборчого процесу, рівність виборчих прав та аполітичність виборчої географії.