ЛУКАСЕВИЧ-КРУТНИК ІРИНА СТЕПАНІВНА ДОГОВІРНІ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ З НАДАННЯ ТРАНСПОРТНИХ ПОСЛУГ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

summary

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, визначено її зв’язок із науковими програмами, планами, темами, визначено мету, завдання, предмет і об’єкт дослідження, охарактеризовано методи наукового пізнання, які використано в роботі, розкрито наукову новизну, практичне значення отриманих результатів, охарактеризовано особистий внесок здобувача, наведено відомості про апробацію матеріалів дисертації, анонсовано структуру дисертації, зазначено її загальний обсяг.
Розділ 1 «Становлення та розвиток договірних зобов’язань з надання транспортних послуг у цивільному праві України» складається з двох підрозділів, в яких розкрито ґенезу правового регулювання договірних відносин з надання транспортних послуг та загальну характеристику механізму їх регулювання.
У підрозділі 1.1 «Історичні передумови виникнення договірних зобов’язань з надання транспортних послуг у праві України» виокремлено чотири основних історичних періоди розвитку нормативного регулювання договірних відносин з надання транспортних послуг в кодифікованих актах цивільного законодавства на українських землях.
1. Період зародження (Х ст. - кінець XVIII ст.) характеризується відсутністю правового регулювання договірних відносин з надання транспортних послуг в актах кодифікації цивільного законодавства на українських землях, натомість такі відносини регулювалися звичаями.
2. Протягом періоду становлення (кінець XVIII ст. - кінець ХІХ ст.) в деяких актах кодифікації цивільного законодавства на українських землях договірні відносини з надання транспортних послуг стають предметом правового регулювання, проте договір перевезення не розглядається в системі цивільно-правових зобов’язань як самостійна договірна конструкція.
3. Період трансформування (ХХ ст.) характеризується численними змінами в правовому регулюванні договірних відносин з надання транспортних послуг. На початку ХХ ст. в проекті кодифікованого акта цивільного законодавства вперше договір перевезення розглядається як самостійний цивільно-правовий договір в системі договірних зобов’язань. Проте договірні відносини з надання транспортних послуг стають предметом детального правового регулювання лише в другій половині ХХ ст., коли створюється система спеціальних нормативно-правових актів у цій сфері. Договір перевезення набуває планового характеру.
4. Сучасний період (1991-2019 рр.) характеризується переходом до приватноправових засад регулювання договірних відносин з надання транспортних послуг. Його можна поділити на три етапи: 1991-2003 рр., 2003¬2014 рр. та з 2014 р. до сьогодні (2019 р.). Протягом 1991-2003 рр. в Україні створюється власна законодавча база в сфері регулювання договірних відносин з надання транспортних послуг, проте продовжував діяти ЦК УРСР 1963 р., побудований на засадах планової економіки. З 2003 р. правове регулювання досліджуваних відносин здійснюється на приватноправових засадах, визначених нормами ЦК України 2003 р. З підписанням у 2014 р. Угоди про асоціацію України з ЄС і до сьогодні (2019 р.) одним із пріоритетних напрямів розвитку національного законодавства в сфері надання транспортних послуг є його гармонізація з правом ЄС.
Під гармонізацією законодавства України в сфері надання транспортних послуг із законодавством ЄС запропоновано розуміти процес коригування національного законодавства з метою приведення його у відповідність до положень директив та регламентів ЄС. Основними способами гармонізації законодавства України в сфері надання транспортних послуг є: 1) приєднання України до міжнародних нормативно-правових актів, які діють на території ЄС, та підписання двосторонніх договорів про співпрацю з країнами ЄС; 2) розроблення та прийняття нормативно-правових актів України, які враховують положення права ЄС; 3) імплементація в законодавство України положень регламентів та директив ЄС шляхом внесення змін та доповнень до чинних нормативно-правових актів України.
У підрозділі 1.2 «Загальна характеристика механізму правового
регулювання договірних відносин з надання транспортних послуг в Україні» сформульовано поняття, визначено ознаки та структуру механізму регулювання договірних відносин з надання транспортних послуг.
Використовуючи інструментальний науковий підхід, під механізмом правового регулювання договірних відносин з надання транспортних послуг запропоновано розуміти систему взаємодіючих між собою правових засобів, за допомогою яких забезпечується регулювання договірних відносин з надання транспортних послуг. Проаналізовано елементи механізму правового регулювання договірних відносин з надання транспортних послуг, зокрема: 1) норми цивільного права або визначені сторонами умови договору про надання транспортних послуг; 2) юридичні факти, з якими пов’язані виникнення, зміна чи припинення договірних відносин з надання транспортних послуг; 3) договірні правовідносини з надання транспортних послуг; 4) акти реалізації суб’єктивних цивільних прав та обов’язків учасників договірних відносин з надання транспортних послуг, тобто дії цих суб’єктів в межах приписів відповідних правових норм та умов договору; 5) захист суб’єктивних цивільних прав та законних інтересів учасників договірних відносин з надання транспортних послуг за умови їх порушення.
Окрему увагу приділено договірному та нормативному рівням регулювання досліджуваних відносин. Зроблено висновок про важливу роль договору як регулятора відносин з надання транспортних послуг, який водночас виконує і функцію юридичного факту. Встановлено, що для договірного рівня важливе значення відіграють типові умови, які набирають юридичної сили за умови посилання на них в самому договорі про надання транспортних послуг, та примірні договори, які мають рекомендаційний характер. Наведено додаткові аргументи на користь висновку, що положення ст. 179 ГК України про обов’язковість типових договорів повинні відповідати нормам ст. 630 та ст. 627 ЦК України. Обґрунтовано, що примірними договорами, поширеними в сфері морського та повітряного перевезень, є стандартні форми чартерів, які називають проформами.
Особливістю нормативного рівня механізму регулювання договірних відносин з надання транспортних послуг є те, що він забезпечується багаторівневою системою нормативно-правових актів, яка закріплена в нормах кодифікованого акта цивільного законодавства і складається з: ЦК України, транспортних кодексів, спеціальних законів у цій сфері, транспортних статутів, інших нормативно-правових актів та правил, що видаються відповідно до них. Норми ЦК України є уніфікуюючою правовою основою для регулювання усіх як пойменованих, так і непойменованих договорів з надання транспортних послуг.
Великий масив законодавчої бази та значна кількість у ньому імперативних норм свідчить про детальне регулювання досліджуваних відносин, що потребує узгодження норм, які регулюють перевезення в межах одного виду транспорту. Окремі нормативно-правові акти (наприклад, СВВТ
СРСР, САТ УРСР) не відповідають сучасній динаміці договірних відносин з надання транспортних послуг, що значно ускладнює їх правове регулювання.
У Розділі 2 «Договірні зобов’язання з надання транспортних послуг та їх види» в межах двох підрозділів проведено дослідження договірних зобов’язань з надання транспортних послуг як підтипу цивільно-правових зобов’язань загалом та окремих їх видів зокрема.
У підрозділі 2.1. «Місце договірних зобов’язань з надання транспортних послуг в системі цивільно-правових зобов’язань» обґрунтовано, що договірні зобов’язання з надання транспортних послуг є самостійною класифікаційною групою в ієрархічній системі договірних зобов’язань, яка виокремлена за ідентичною спрямованістю, та розміщуються на другому рівні як підтип у типі договірних зобов’язань з надання послуг. З практичної точки зору це важливо тим, що до договорів про надання транспортних послуг застосовуються загальні положення про тип договору, до якого вони належать - договори про надання послуг, які закріплені у гл. 63 ЦК України.
Запропоновано систему договорів про надання транспортних послуг з використанням моделі однорівневої та багаторівневої системи договірних зобов’язань відповідно на підставі дихотомічного критерію (основні, допоміжні) та поділу від загального до особливого (тип, підтип, вид, підвид). Основними серед договорів про надання транспортних послуг є ті, які спрямовані на безпосереднє переміщення певного об’єкта за допомогою транспортних засобів. До основних договорів належать: договори перевезення вантажу, пасажира та багажу, договір чартеру (фрахтування), договір буксирування тощо. Під допоміжним (організаційним) договором з надання транспортних послуг запропоновано розуміти домовленість сторін щодо організації укладання та (або) виконання основного договору про надання транспортних послуг відповідно до умов цього договору. До організаційних договорів належать: договір транспортного експедирування, договір про організацію перевезень, вузловий договір, договір про подачу та забирання вагонів, договір про експлуатацію під’їзних колій тощо.
Досліджено, що в умовах євроінтеграційних процесів договір перевезення пошти стає складовою послуги поштового зв’язку. Це пояснює відсутність в законодавстві України дефініції договору перевезення пошти та втрату чинності нормативно-правових актів, які до недавнього часу регулювали перевезення пошти окремими видами транспорту. Не вважаючи за доцільне закріплення поняття цього договору на законодавчому рівні, в доктрині приватного права пропонуємо вважати, що за договором перевезення пошти оператор поштового зв’язку за оплату зобов’язується доставити передане користувачем поштове відправлення за вказаною адресою.
Підрозділ 2.2. «Види договорів, що опосередковують зобов’язання з надання транспортних послуг» присвячено виокремленню критеріїв класифікації зазначених договорів та характеристиці їх окремих видів.
Розмежовано поняття «транспортні договори», «договори про надання транспортних послуг», «договори перевезення», «договори в сфері транспорту». Поняття «договори в сфері транспорту» є найширшим із названих вище та охоплює не лише договори про надання транспортних послуг, а й інші за своєю правовою природою цивільно-правові договори, що застосовуються при здійсненні транспортної діяльності. Поняття «транспортні договори» за своїм змістовним навантаженням відповідає поняттю «договори про надання транспортних послуг», проте використання останнього є більш вдалим, оскільки окреслює спрямованість такої групи договорів. Поняття «договори про надання транспортних послуг» є ширше за своїм змістом порівняно з поняттям «договори перевезення», оскільки воно охоплює, крім договорів перевезення (основних договорів), ще й договори, спрямовані на забезпечення процесу перевезення (допоміжні (організаційні) договори).
Сформульовано поняття договору про надання транспортних послуг для доктринального використання: «За договором про надання транспортних послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується на замовлення другої сторони (замовника) надати транспортну послугу, яка споживається в процесі здійснення діяльності щодо перевезення або організації процесу перевезення, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором».
Запропоновано класифікувати договори про надання транспортних послуг за такими критеріями: 1) залежно від особливостей спрямування: основні та допоміжні (організаційні); 2) залежно від об’єкта: договір перевезення пасажира, багажу, вантажу, пошти; договір чартеру (фрахтування); договір буксирування; 3) залежно від виду транспорту: договір перевезення автомобільним транспортом, договір перевезення залізничним транспортом, договір перевезення повітряним транспортом, договір перевезення морським транспортом, договір перевезення річковим транспортом, договір перевезення кількома видами транспорту, договір перевезення міським електричним транспортом; 4) залежно від сфери застосування: внутрішні, міжнародні; 5) залежно від порядку визначення умов договору: договори, умови яких визначені однією із сторін, договори, умови яких погоджені обома сторонами та інші.
Прогнозовано можливість виокремлення в майбутньому як підвид договір перевезення космічним транспортом.
Обґрунтовано доцільність використання в законодавстві України єдиної назви «довгостроковий договір» для всіх договірних конструкцій, за якими здійснюється систематичне перевезення вантажів, незалежно від виду транспорту, оскільки різні назви довгострокових договорів перевезення, які закріплені в ч. 3 ст. 307 ГК України, не відповідають положенням ст. 914 ЦК України, використовуються в законодавстві, що набуло чинності ще в радянський період та продовжує діяти на території України до сьогодні, або нормативно-правових актах, які прийняті до ухвалення ЦК України та не відповідають сучасним реаліям та динаміці цивільних правовідносин. Запропоновано розширити сферу застосування довгострокового договору для здійснення систематичних перевезень пасажирів та багажу.
Розділ 3 «Загальна характеристика договорів перевезення»
присвячений розгляду питань, що стосуються поняття та правової природи договорів перевезення, їх суб’єктного складу, істотних умов та, відповідно, прав та обов’язків сторін, що викладено в чотирьох підрозділах.
У підрозділі 3.1 «Поняття та правова природа договорів перевезення», керуючись вимогами європейських стандартів, обґрунтовано, що термінологія та змістове навантаження понять, що використовується в нормативно-правових актах у сфері надання транспортних послуг, повинні бути єдиними як у межах одного акта, так і в усьому масиві нормативної бази у цій сфері та відповідати положенням ЦК України як основного акта цивільного законодавства. Тому поняття різновидів договорів перевезення, закріплені у багаторівневій системі законодавства, що побудована за галузевим критерієм залежно від виду транспорту, мають відповідати нормам гл. 64 ЦК України.
Досліджено поняття договору перевезення відповідно до положень ЦК окремих європейських країн та запропоновано закріпити у ч. 1 ст. 908 ЦК України таку дефініцію договору перевезення: «за договором перевезення одна сторона (перевізник) зобов’язується на замовлення іншої сторони (замовника) надати транспортну послугу, яка споживається в процесі здійснення діяльності щодо перевезення, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором».
Проведено порівняльний аналіз договорів перевезення з іншими найбільш близькими за змістом договірними конструкціями, на підставі чого зроблено висновок, що договори перевезення об’єднані за спрямованістю правового результату, яким є переміщення певного об’єкта за допомогою транспортних засобів. Договори перевезення як група основних договорів про надання транспортних послуг характеризуються оплатністю та двосторонністю, а
залежно від різновиду конкретного договору - можуть бути як консенсуальними, так і реальними.
Доведено, що поза межами правового регулювання залишаються договірні відносини перевезення, які здійснюються епізодично та (або) на безоплатній основі. Оскільки за своєю правовою природою такі договірні відносини є відносинами перевезення, вони повинні бути врегульовані
положеннями гл. 64 ЦК України, а до внесення відповідних змін -
регулюватись загальними положеннями про послуги, визначеними у гл. 63 ЦК України. Запропоновано нову редакцію ч. 1 ст. 916 ЦК України.
Набула подальшого розвитку точка зору про розширення сфери
застосування договору буксирування, який на сьогодні використовується не лише в сфері морського та річкового, а й на інших видах транспорту.
У підрозділі 3.2. «Сторони у договорах перевезення» запропоновано поділ учасників договірних відносин з надання транспортних послуг на обов’язкові, без яких виникнення та розвиток таких відносин є неможливим, та факультативні, які сприяють належному розвитку таких відносин. Основну увагу зосереджено на вимогах до основних учасників, якими виступають сторони договору перевезення.
З’ясовано поняття перевізника у міжнародних нормативно-правових актах та законодавстві України та класифіковано легальні дефініції на дві групи: 1) в змісті яких акцентується увага на об’єкті перевезення; 2) в змісті яких зазначається об’єкт перевезення та вид транспорту. На підставі аналізу притаманних виключно перевізнику особливих ознак запропоновано визнавати ним особу, яка уклала договір перевезення, має у власності або на інших законних підставах транспортні засоби і зобов’язується надати транспортну послугу відповідно до отриманої ліцензії, якщо здійснення такого виду перевезення вимагає її отримання.
Розмежовано поняття «національний перевізник», «фактичний перевізник», «послідовний перевізник», «замінюючий перевізник». З’ясовано, що змістове навантаження понять «фактичний перевізник» та «замінюючий перевізник» є тотожним. Введення поняття фактичного перевізника пов’язано із визначенням межі відповідальності перевізника як сторони договору. В тих випадках, коли здійснення всього перевезення або його частини доручено фактичному перевізнику, перевізник за договором залишається відповідальним за все перевезення. Аргументовано, що перевізник може передати виконання договору перевезення фактичному перевізнику лише у випадках, коли це буде встановлено в змісті договору перевезення. Послідовний перевізник, на відміну від фактичного, виступає стороною договору перевезення і, як правило, несе відповідальність за ту частину перевезення, яку він здійснював.
За результатами теоретичного аналізу низки дефініцій пасажира у міжнародному та національному законодавстві України зроблено висновок, що пасажир як суб’єкт договірних зобов’язань з надання транспортних послуг - це фізична особа, якій надаються транспортні послуги на підставі укладеного нею або третьою особою від її імені договору перевезення пасажира. Аргументовано, що до пасажира як сторони договору перевезення ставляться такі вимоги: 1) це фізична особа незалежно від обсягу цивільної дієздатності та віку; 2) це фізична особа, яка особисто уклала договір перевезення пасажира або це зроблено третьою особою від її імені; 3) це фізична особа, яка особисто отримує послугу з переміщення за допомогою транспортного засобу.
Запропоновано поділ пасажирів на такі класифікаційні групи: 1) залежно від виду транспорту (пасажири автомобільного транспорту; пасажири річкового транспорту; пасажири залізничного транспорту; пасажири морського транспорту; пасажири повітряного транспорту та інші); 2) залежно від порядку перевезення (пасажир транзитний, пасажир трансферний, пасажир, який отримує транспортну послугу без пересадок); 3) залежно від потреби додаткового обслуговування (пасажири з обмеженими фізичними можливостями або особи з інвалідністю, вагітні жінки та інші).
Обґрунтовано, що відправник та фрахтувальник - це сторони різних договірних конструкцій, та запропоновано привести положення ст. 133, 134, 203 КТМ України щодо сторін договору перевезення вантажу та договору чартеру (фрахтування) відповідно до норм ст. 909, 912 ЦК України. Визначено такі вимоги до відправника як сторони договору перевезення вантажу: 1) це будь-яка фізична чи юридична особа, що наділена відповідним обсягом дієздатності для вчинення правочинів; 2) це особа, що є власником чи володільцем вантажу на інших законних підставах; 3) особа вступає від власного імені в договірні відносини з перевезення вантажу з метою передати вантаж разом з перевізними документами перевізнику або доручає зробити це від її імені іншій особі.
На підставі аналізу різних наукових позицій щодо місця та ролі одержувача вантажу як учасника договірних відносин з надання транспортних послуг при перевезенні вантажу набула подальшого розвитку точка зору, що одержувач вантажу є третьою особою, на користь якої укладається договір перевезення вантажу. Обґрунтовано, що до одержувача вантажу як учасника договірних відносин з надання транспортних послуг ставляться такі вимоги:
1) це будь-яка особа, обсяг цивільної дієздатності якої надає можливість здійснити отримання вантажу; 2) дані одержувача зазначаються у транспортному (перевізному) документі, що надає право на отримання вантажу.
Підрозділ 3.3 «Істотні умови договорів перевезення» присвячений визначенню кола істотних умов досліджуваних договорів та їх характеристиці.
Обґрунтовано, що предметом договорів перевезення є транспортна послуга, яка проявляється в дії (діях) (наприклад, видати вантаж, багаж, надати транспортний засіб тощо) та (або) діяльності (наприклад, доставити вантаж, багаж, перевезти пасажира), а не лише діяльності, як це видається на перший погляд. Корисним ефектом від отримання транспортної послуги є переміщення певного об’єкта за допомогою транспортного засобу до місця призначення.
Доведено, що серед великої кількості різновидів договорів перевезення умови, визначені істотними за вказівкою закону, закріплені лише для договору перевезення вантажу автомобільним транспортом. При цьому окремі з них, наприклад найменування та місцезнаходження сторін, є реквізитами, а не істотними умовами договору.
Встановлено, що істотні умови низки договорів перевезення визначені в нормативно-правових актах, що мають юридичну силу закону, опосередковано без чіткої вказівки, що це істотні умови, або у підзаконних нормативно- правових актах, що потребує приведення у відповідність до положень ст. 638 ЦК України.
Обґрунтовано, що додаткові послуги, пов’язані з перевезенням, можуть надаватися не лише при перевезенні вантажу, а й при перевезенні пасажирів та багажу, тому запропоновано ч. 3 ст. 916 ЦК України викласти в такій редакції: «Послуги, що виконуються на вимогу пасажира чи відправника вантажу і не передбачені тарифами, оплачуються додатково за домовленістю сторін».
За критерій визначення групи умов, необхідних для договорів даного виду, взято те, чи може бути договір виконаний належним чином без включення і узгодження сторонами певної умови, та доведено, що умовами, необхідними для договорів перевезення, є умови про ціну, строк/термін надання транспортної послуги, пункт відправлення та пункт призначення.
До істотних умов договорів перевезення, які не є публічними договорами, віднесено також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди, оскільки згідно з принципом свободи договору сторони є вільними у визначенні умов договору.
Підрозділ 3.4. «Права та обов’язки сторін у договорах перевезення» присвячений визначенню та характеристиці загальних прав та обов’язків сторін договорів перевезення.
Запропоновано класифікацію прав та обов’язків сторін у договорах перевезення за такими критеріями: 1) залежно від сфери їх застосування:
а) загальні (покладаються на зазначених суб’єктів при здійсненні перевезення усіма видами транспорту); б) спеціальні (закріплені в сфері перевезення тільки одним із видів транспорту); 2) залежно від джерела їх закріплення: а) права та обов’язки, закріплені нормами законодавства України; б) права та обов’язки, визначені сторонами шляхом погодження умов договору; в) права та обов’язки, визначені положеннями регламентів та директив ЄС, які у зв’язку набуттям чинності Угоди про асоціацію повинні бути імплементованими в норми національного законодавства України.
Проведено аналіз механізму реалізації прав пасажира, закріплених у положеннях ЦК України та деталізованих у багаточисленних нормативно- правових актах, на підставі чого зроблено висновок, що попри значну врегульованість прав пасажира, стан правового регулювання потребує істотного покращення. Це проявляється передусім у тому, що права пасажира як споживача транспортної послуги переважно закріплюються не в транспортних кодексах та спеціальних законах, а на рівні підзаконних актів, які не відповідають положенням ЦК України, періодично змінюються, окремі із них є надто застарілими, що призводить до ще більших колізій у цій сфері. У зв’язку з цим потребують посилення законодавчі гарантії прав фізичної особи - замовника транспортної послуги, що відповідає концепції людиноцентризму і обумовлює впровадження природно-правових підходів у національну доктрину цивільного права.
Звернено увагу на колізії правового регулювання прав пасажира, запропоновано у нормах ЦК України: визначити граничний вік, до досягнення якого діти не можуть перевозитись без супроводу дорослих, для усіх видів транспорту; уточнити право пасажира перевозити з собою безоплатно одну дитину без права зайняття нею окремого місця при здійсненні перевезення повітряним транспортом віком до двох років (п. 2 ч. 1 ст. 911); розширити коло підстав зробити не більше однієї зупинки в дорозі з подовженням строку чинності проїзних документів (квитка) на весь час хвороби не лише в разі хвороби пасажира, а й членів його родини, що подорожують разом з ним на транспортному засобі (п. 5 ч. 1 ст. 911) та інше.
Запропоновано механізм реалізації права на відмову від перевезення та повернення квитка і одержання коштів через визначення строків повернення пасажирові коштів на рівні ПК України, як це передбачено п. 6 ч. 1 ст. 911 ЦК України, а не на рівні локальних актів перевізника. Обґрунтовано доцільність встановити єдині вимоги щодо максимальної ваги та розмірів ручної поклажі при перевезенні національними перевізниками в нормах транспортних кодексів та спеціальних законів у сфері перевезення окремими видами транспорту.
Окрему увагу приділено правам та обов’язкам пасажира, визначеним положеннями регламентів та директив ЄС, які повинні бути імплементованими в норми національного законодавства України, зокрема право на отримання інформації на запит про транспортні послуги в альтернативних формах, доступних для інвалідів та людей з обмеженими фізичними можливостями, право на харчування, напої та місце в готелі у разі тривалого очікування та інші.
Набула подальшого розвитку позиція, що отримання вантажу є правом одержувача, яке покладається на нього за моделлю договору на користь третьої особи, а обов’язок прийняти вантаж може виникнути в одержувача з моменту пред’явлення ним вимоги про видачу вантажу, і цей обов’язок випливає не з домовленості сторін договору перевезення, а з норми закону.
Досліджено обов’язок перевізника якісно надати транспортну послугу. Встановлено, що вимоги щодо якості надання транспортних послуг залежно від джерела їх закріплення можна поділити на дві групи: 1) визначені в умовах договору перевезення на розсуд сторін (ініціативні); 2) визначені в нормах актів транспортного законодавства (обов’язкові).
Розділ 4 «Укладення та виконання договірних зобов’язань з надання транспортних послуг в Україні» складається з трьох підрозділів, в яких висвітлено динаміку досліджуваних договірних зобов’язань.
У підрозділі 4.1 «Порядок укладення договорів про надання транспортних послуг за законодавством України» розглянуто загальний та спеціальний порядки укладення договорів про надання транспортних послуг. Обґрунтовано, що в сучасних умовах розвитку договірних відносин традиційний (неконкурентний) та нетрадиційний (конкурентний) способи укладання договорів не охоплюють широку палітру можливостей укладення різних договірних конструкцій, в тому числі договорів про надання транспортних послуг.
Під час укладення пойменованих договорів про надання транспортних послуг вплив нормативного регулювання може бути різним - від абсолютного до мінімального - залежно від виду договору. Виокремлено такі моделі укладення договорів про надання транспортних послуг: 1) класичне двостадійне укладення договору, де стадіями виступають оферта та акцепт;
2) тристадійне укладення договору, яке характеризується виокремленням, крім двох зазначених вище стадій, стадії попереднього договору; 3) одностадійне укладення договору, яке полягає у приєднанні споживача транспортної послуги до запропонованих умов договору в цілому без проведення переговорів та можливості запропонувати свої умови.
Доведено, що саме на етапі укладення договорів про надання транспортних послуг, як правило, реалізуються два інших елементи свободи договору - свобода сторін у виборі контрагентів та свобода сторін у визначенні умов договору. Констатовано, що в процедурі укладення договорів про надання транспортних послуг, які є договорами приєднання (наприклад, договір перевезення транспортом загального користування), відсутнє взаємне погодження сторонами умов договору та взаємне волевиявлення сторін. Запропоновано запозичити європейський досвід регулювання «недобросовісних умов у споживчих контрактах» шляхом погодження таких умов виконавцем транспортних послуг з компетентними органами, що підсилить законодавчі гарантії для замовника транспортної послуги.
Аргументовано, що укладення договору перевезення пасажира за допомогою електронно-інформаційних платформ відбувається шляхом акцептування публічної оферти, яка розміщується на електронно- інформаційному ресурсі. На сьогодні такі відносини не отримали свого спеціального правового регулювання, проте їх доцільно розглядати як договірні зобов’язання з надання транспортних послуг та при їх реалізації керуватись положеннями ЦК України про договір, договори про надання послуг та про договори перевезення.
Запропоновано з метою лібералізації ринку міжнародних пасажирських автомобільних перевезень змінити дозвільну процедуру визначення кандидатури перевізника на конкурсну.
У підрозділі 4.2 «Особливості виконання договірних зобов’язань з надання транспортних послуг» визначено поняття, принципи, умови та елементи виконання договірних зобов’язань з надання транспортних послуг.
Під механізмом виконання договірних зобов’язань з надання транспортних послуг пропонуємо розуміти комплекс дій замовника та виконавця транспортних послуг щодо здійснення ними прав та виконання обов’язків відповідно до принципів, умов та елементів виконання договірних зобов’язань з надання транспортних послуг.
Обґрунтовано, що серед умов виконання договірних зобов’язань з надання транспортних послуг, поряд з договірними умовами та вимогами законодавства, в сфері перевезень окремими видами транспорту важливу роль відіграють звичаї ділового обороту.
Елементами (модусом) виконання зобов’язань з надання транспортних послуг є: а) суб’єкти виконання (замовник, виконавець транспортних послуг);
б) предмет виконання (дії (діяльність) щодо надання транспортних послуг);
в) спосіб виконання (зумовлений специфікою самої послуги та особливостями її надання); г) строк / термін виконання (зумовлений видом об’єкта перевезення, видом транспорту, пунктом призначення тощо); ґ) місце виконання (як правило, пов’язане із доставкою пасажира, багажу, вантажу у пункт призначення).
Встановлено, що специфіка зобов’язань з надання транспортних послуг відображається в особистому наданні послуги перевізником та особистому її прийнятті замовником.
Обґрунтовано доцільність систематизації правових норм, присвячених виконанню договірних зобов’язань з надання транспортних послуг на три рівні:
1) типологічний, яким визначено загальні правила про виконання договірних зобов’язань з надання послуг; 2) підтипологічний, яким визначено загальні правила про виконання договірних зобов’язань з надання транспортних послуг;
3) спеціальний, яким визначено правила про виконання договірних зобов’язань щодо окремих видів договорів перевезення.
Важливу роль для належного виконання зобов’язань за договорами перевезення відіграє інформативна функція, що відображається в покладенні на сторін обов’язку передати в установленому порядку необхідну інформацію про особливості об’єкта перевезення чи надання транспортної послуги.
Підрозділ 4.3 «Способи забезпечення виконання договірних зобов’язань з надання транспортних послуг» присвячений визначенню ефективних способів забезпечення виконання зобов’язань з надання транспортних послуг.
Під способами забезпечення виконання зобов’язань з надання транспортних послуг запропоновано розуміти сукупність передбачених законом або договором інструментів, що виражаються або в покладенні на боржника додаткових обов’язків у разі порушення зобов’язань, або в залученні до виконання зобов’язань, поряд з боржником, третіх осіб, а також у можливості резервування заздалегідь визначеного майна, за рахунок якого може бути виконано зобов’язання, за допомогою яких контрагенти за договорами про надання транспортних послуг впливають один на одного з метою належного виконання взятих на себе обов’язків з перевезення та розрахунків за це.
Встановлено, що виконання зобов’язань з надання транспортних послуг може забезпечуватися як пойменованими (неустойка, порука, гарантія, завдаток, застава, притримання), так й непойменованими способами забезпечення виконання зобов’язань. Обґрунтовано, що непойменованими способами забезпечення виконання зобов’язань з надання транспортних послуг є страхування, фідуціарна застава тощо, які спрямовані на забезпечення належного виконання умов договору та можуть виражатися як в покладанні додаткових фінансових зобов’язань, так і в резервуванні наперед визначеного майна, за рахунок якого можуть бути задоволені інтереси кредитора.
Запропоновано серед способів забезпечення виконання зобов’язань за договорами про надання транспортних послуг виділяти: а) способи, у встановленні та реалізації яких беруть участь лише перевізник та пасажир/відправник вантажу (неустойка, заклад, притримання, завдаток); б) способи, у встановленні та реалізації яких беруть участь, крім перевізника та пасажира/відправника вантажу, також особи, які не є сторонами договорів перевезення (порука, гарантія, страхування тощо).
У Розділі 5 «Порушення договірних зобов’язань з надання транспортних послуг та їх правові наслідки» в трьох підрозділах осмислюється поняття та характеризуються види порушень договірних зобов’язань з надання транспортних послуг та їх правові наслідки.
У підрозділі 5.1 «Поняття та види порушень договірних зобов’язань з надання транспортних послуг» встановлено, що порушення договірних зобов’язань з надання транспортних послуг є самостійною правовою категорією і полягає у вчиненні зобов’язаною стороною дій (чи утриманні від їх вчинення), що призвели до відхилення сторін від модусу виконання договірного зобов’язання за будь-яким з його елементів. Відповідно, порушення сторонами умов договору перевезення має винятково об’єктивний характер, оскільки не залежить від причин порушення та наявності фактичних негативних наслідків. Єдиною підставою настання договірної відповідальності у сфері надання транспортних послуг є порушення контрагентами чи залученими ними особами взятих на себе обов’язків з надання транспортної послуги та розрахунків за це.
Обґрунтовано, що протиправність порушення договірних зобов’язань з надання транспортних послуг є конститутивною ознакою останнього, в тому числі і у випадках, коли воно сталося не тільки у зв’язку з протиправними діяннями суб’єкта виконання, а й через зовнішні обставини, які контрагенти не могли передбачити (випадок) або які знаходилися поза межами їх вольового впливу (непереборна сила). У цьому випадку така конститутивна ознака стосується не дій (бездіяльності) боржника, а самого порушення суб’єктивного цивільного права контрагента.
Запропоновано класифікацію порушень зобов’язань з надання транспортних послуг за такими критеріями: 1) характер поведінки боржника;
2) суб’єкт, з поведінкою якого пов’язується порушення; 3) модус виконання умов договорів перевезення; 4) істотності порушення зобов’язання. Характеризуючи порушення за критерієм модусу, значну увагу приділено простроченню виконання договірних зобов’язань з надання транспортних послуг як найбільш поширеному порушенню у сфері досліджуваних відносин.
У підрозділі 5.2 «Цивільно-правова відповідальність за порушення договірних зобов’язань з надання транспортних послуг» з’ясовано поняття та ознаки цивільно-правової відповідальності сторін договору перевезення.
Запропоновано до цивільно-правової відповідальності суб’єктів
договірних зобов’язань з надання транспортних послуг відносити відповідальність: а) що виникає у разі невиконання або неналежного виконання суб’єктами взятих на себе договірних зобов’язань з надання транспортних послуг; б) яка встановлена за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено нормативно-правовими актами, що регулюють досліджувані договірні відносини; в) яка охоплює систему заходів впливу на порушника договірних умов у випадку здійснення останнім протиправних дій або бездіяльності, що проявляється через виникнення у нього додаткового цивільно-правового обов’язку майнового характеру, розмір якого, за загальним правилом, має відповідати розміру понесених останнім збитків.
З’ясовано, що сторони договору перевезення самостійно визначають штрафні санкції за порушення договірних зобов’язань, реалізуючи один із основоположних принципів цивільного права - принцип свободи договору.
Обґрунтовано, що цивільно-правовій відповідальності в сфері надання транспортних послуг притаманні як загальні (майновий характер, компенсаційна природа, відшкодування на користь потерпілої сторони тощо), так і спеціальні (компенсація шкоди лише у формі відшкодування збитків, обмеження грошової межі відповідальності та встановлення переліку особливих підстав звільнення від відповідальності) ознаки.
Встановлено, що внаслідок гармонізації підходів у регулюванні механізму цивільної відповідальності світовою практикою вироблені нові принципи майнової відповідальності в сфері перевезень, зокрема запроваджено принцип каналізування цивільної відповідальності, суть якого зводиться до того, що відповідальність покладається виключно на одну особу - сторону договору перевезення, незалежно від того, буде завдано шкоди нею безпосередньо, чи залученими нею третіми особами. Ще одним наслідком гармонізації підходів у регулюванні механізму цивільної відповідальності в сфері перевезень є тенденції до відступу від принципу повного відшкодування шкоди в бік встановлення максимальних меж майнової відповідальності.
Окрема увага присвячена питанню співвідношення понять «непереборна сила» і «форс-мажор», зокрема обґрунтовано слушність відображеного у вітчизняному законодавстві підходу, за яким законодавець за критеріями об’єктивності (непереборна сила) чи суб’єктивності (форс-мажор) не розмежовує ці поняття.
Підрозділ 5.3 «Інші правові наслідки за порушення договірних зобов’язань з надання транспортних послуг» присвячено з’ясуванню правової сутності найбільш дієвих та найбільш поширених наслідків порушення зобов’язань з надання транспортних послуг, відмінних від цивільно-правової відповідальності сторін договору перевезення, які можуть відображатися в односторонній відмові від зобов’язання, розірванні договору, зміні його умов тощо.
Набула подальшого розвитку теза про віднесення права на односторонню відмову від договору перевезення до секундарних прав, оскільки праву кредитора не кореспондує чітко визначене зобов’язання боржника, тому останній зобов’язаний лише «перетерпіти» дії кредитора з реалізації свого права та їх відповідні наслідки.
Обґрунтовано, що односторонню відмову від договорів перевезення доцільно розглядати як правовий наслідок порушення договірних умов, що відображається у зміні або припиненні відносин між замовником та перевізником, як спосіб самозахисту та засіб охорони законного інтересу, яким сторона договору може скористатися як у разі порушення умов договору, так і незалежно від такого порушення. Встановлено особливість, характерну для надання транспортних послуг за публічними договорами, яка полягає у тому, що перевізник, керуючись положенням ст. 633 ЦК України, не може відмовити замовнику в наданні такої послуги. Єдиною можливою підставою для односторонньої відмови від договору для перевізника є порушення умов договору замовником.
Виокремлено позасудовий та судовий способи зміни та розірвання договорів про надання транспортних послуг. У контексті розгляду судового способу встановлено, що оцінка порушення договору перевезення як істотного здійснюється судом відповідно до певних критеріїв, а саме: 1) істотність порушення умов договору; 2) розмір заподіяної порушенням шкоди.
Запропоновано уточнити й закріпити в ст. 925 ЦК України право замовника транспортної послуги як слабшої сторони в зобов’язанні у випадку істотного порушення договору перевізником в односторонньому порядку в повному обсязі або частково відмовитись від договору шляхом направлення відповідної претензії. Такий підхід відповідає європейській договірній практиці, оскільки доцільність таких коректив пояснюється тим, що реалізація права на відмову завжди тягне за собою припинення прав та обов’язків іншої сторони, відповідно, пред’явлення претензії свідчитиме про інформування контрагента про застосування цього секундарного права.