ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН ПРЕДСТАВНИЦТВА У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ

summary

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми.  Соціально-політичні та економічні перетворення, що відбуваються в Україні після проголошення незалежності, відкрили можливості для регулювання відносин громадян та юридичних осіб на основі загальновизнаних у світі принципів приватного права, зумовили посилення активності учасників суспільних відносин.

У зв’язку з цим неабиякого значення набувають гарантії реального і повного здійснення прав та обов'язків суб’єктів приватного права. Однією з таких гарантій виступає універсальна форма правового посередництва – представництво, що в умовах посилення автономії учасників економічних відносин є ефективним засобом розвитку цивільного обороту.

Значення правового регулювання відносин, спрямованих на надання допомоги у вчиненні юридичних дій суттєво збільшується в умовах радикального реформування суспільства, де значної ваги набуває діяльність представників.

У будь-якому разі без інституту представництва обійтись практично не можуть ні  фізичні, ні юридичні особи. Так, його без сумніву потребують ті, хто, зважаючи на вік чи психічний стан,  належать до категорії осіб, за якими взагалі не визнається наявність юридично значущою волі. Усі вони можуть бути самостійними учасниками цивільного обороту лише тоді, коли певні особи будуть діяти за них.  У підприємницькій сфері виникає аналогічна потреба скористатися допомогою інших. Це можливо  при зверненні за послугами до банків, експедиторів, адвокатів, до аудиторських, ріелторських чи брокерських фірм тощо, а також для подальшого розширення територіальних можливостей своєї підприємницької діяльності.  Представництво часто є необхідною умовою реалізації правосуб’єктності юридичної особи.

Сформувавшись у головних рисах ще у стародавні часи, представництво, у свою чергу, дало життя різним правовим інститутам. З розвитком суспільства сфера застосування представництва охопила широке коло майнових та немайнових відносин.

Слід зазначити, що понад століття тому, окремі аспекти представництва були предметом аналізу Л.Н. Казанцева, В.М. Гордона, Н.О. Нерсесова.

У сучасних правових системах  інститут представництва стає предметом спеціального дослідження В.К. Андрєєва, О.Л. Нєвзгодіної, В.О. Рясенцева. Однак останнє з них мало місце майже тридцять років тому і до того ж виконане на іншому законодавчому та теоретичному матеріалі. В Україні ж розглядалися лише окремі проблеми представництва (П.М. Крупко, С.Я. Фурса, Є.О. Харитонов).

Тому інститут представництва залишається мало дослідженим з позицій науки цивільного права, а його основні поняття, „представництво”, „повноваження” – і досі дискусійними. Іноді представництво  вбачають там, де насправді воно відсутнє, один і той же термін  часто використовується для позначення різних правових категорій. А точність термінології, яка потрібна в кожній науці, є особливо важливою, як загальновизнано, в юриспруденції, оскільки визначення понять, розроблених правовою наукою, пізніше відтворюються законодавцем.

Зміни, що відбулися останніми роками, зумовили необхідність широкого та докорінного реформування національного законодавства, а разом з тим і нового осмислення юридичної сутності та значимості інституту представництва, його відповідного правового регулювання. Саме тому актуальним є  вивчення з нових доктринальних позицій інституту представництва як універсальної форми  реалізації та здійснення учасниками цивільних правовідносин  суб’єктивних прав та обов’язків.

Все викладене, а також відсутність аналітичних досліджень з приводу відносин представництва з урахуванням нововведень Цивільного кодексу України, дозволяє  стверджувати  про безумовну актуальність  та своєчасність обраної теми, зумовлює необхідність дослідження інституту представництва та удосконалення на цій основі вітчизняного законодавства у сфері представництва.

Дослідження поставлених у роботі завдань, аналіз генезису наукової думки щодо досліджуваної проблематики, а також сформульовані у дисертації висновки засновані на загальних досягненнях юридичної науки, у тому числі на результатах досліджень відомих українських та російських   вчених‑цивілістів дореволюційного, радянського і сучасного періодів. Теоретичну основу дисертації складають базові наукові положення М.М. Агаркова, С.С. Алексєєва, В.К. Андрєєва, М.І. Брагінського,  С.М. Братуся, Я.Р. Веберса, В.В. Вітрянського, В.М. Гордона, О.С. Йоффе, Л. Н. Казанцева,  О.О. Красавчикова, П.М. Крупка, Н.С. Кузнєцової, О.Л. Нєвзгодіної, Н.О. Нєрсєсова, А.І. Пергамент, Н.В. Рабинович, В.О. Рясенцева, О.Н. Садікова, Н.О. Саніахметової, К.І. Скловського, Є.О. Суханова, Б.Б. Черепахіна,  Р.Й. Халфіної, Є.О. Харитонова, С.Я. Фурси,  Я.М. Шевченко,   І.В. Шерешевського, Г.Ф. Шершеневича та ін.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно  до плану науково-дослідної роботи відділу проблем цивільного, трудового та підприємницького права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України „Приватно-правові засади нового цивільного законодавства України”.