ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПОЗЕМЕЛЬНОГО КРЕДИТУ (в українських губерніях Російської імперії у другій половині ХІХ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, його зв’язок з науковими програмами, темами, визначаються його мета і завдання, об’єкт, предмет, схарактеризовано методи дослідження, використані в роботі, сформульовано наукову новизну і практичне значення роботи, наведено дані про апробацію та публікацію результатів дослідження, структуру і обсяг роботи.

Розділ 1 «Теоретико-методологічні засади та джерела дослідження» складається з трьох підрозділів, у яких аналізується історіографія проблеми, джерельна база та методологічний інструментарій дослідження.

У підрозділі 1.1 «Стан наукової розробленості проблеми» розкрита історіографічна основа дисертаційного дослідження. Історіографія, безпосередньо присвячена дослідженню правового регулювання діяльності установ довгострокового кредиту в Російській імперії, не є численною. Спеціальні, комплексні монографії з цієї проблематики практично відсутні. Проте існує досить багато наукових праць, що торкаються названої тематики (нагадаємо, що її складовою є найдискусійніші явища – гроші та земля), автори яких з різних світоглядних та наукових позицій намагаються з’ясувати та пояснити ці складні проблеми. Дослідження групуються за різними напрямами, течіями, вченнями, школами. Що стосується правового аспекту цих наукових праць, то в деяких він наявний, але вкрай фрагментарно, а там, де на нього звертають окрему увагу, авторство в багатьох випадках належить не фахівцям у галузі юриспруденції. Цей масив наукової літератури створювався протягом трьох періодів – дореволюційного, радянського, сучасного.

Дореволюційні дослідження можна розподілити на кілька груп. До першої слід віднести поточні студії фахівців у галузі банківництва – економістів та юристів, які розглядали предмет свого наукового інтересу під кутом зору вдосконалення існуючої системи кредитування, та на дослідження суто історичної спрямованості, зорієнтовані на виявлення закономірностей розвитку, що базувалися на аналізі вже напрацьованого історичного досвіду. Серед авторів цієї групи слід назвати таких фахівців, як: О. М. Анциферов, І. А. Базанов, В. П. Безобразов, С. С. Бехтєєв, В. В. Бистрелін, Г. Б. Бланк, М. І. Боголєпов, М. Х. Бунге, М. В. Варадінов, О. І. Васильчиков, М. Ф. Владимирський-Буданов, С. Ю. Вітте, Ф. Ф. Воропонов, М. Гельрот, М. Я. Герценштейн, О. К. Голубєв, О. М. Гур’єв, Н. Д. Дювернуа, Г. О. Євреїнов, О. Н. Зак, М. О. Каблуков, О. І. Камінка , М. О. Каришев, Л. А. Кассо, І. І. Кауфман, О. А. Кауфман, В. О. Ключевський, П. Л. Кованько, О. Д. Красік, Г. А. Крестовников, М. М. Кутлер, М. О. Курчанський, Є. І. Ламанський, І. І. Левін, В. І. Ленін, К. Маркс, Ф. Енгельс, О. Ф. Масловський, Д. І. Мейер, В. П. Мещерський, П. П. Мігулін, В. В. Морачевський, В. О. Мукосєєв, О. Немеровський, Ів. Х. Озеров, М. О. Осілов, М. О. Павлов, Я. І. Печерін, М. В. Пономарьов, Л. Родбертус, Ф. Самарін, П. М. Семенов, В. Ю. Скалон, М. М. Соболев, П. Б. Струве, Ф. Г. Тернер, М. І. Туган-Барановський, О. Ф. Фортунатов, В. І. Фролов, Л. В. Ходський, С. С. Хрульов, М. К. Цеймерн, К. Ч-въ [Шумков], О. О. Чупров, Г. Ф. Шершеневич, О. В. Яковлев.

Радянський період змінив акценти в історико-правових дослідженнях. Унаслідок ліквідації приватної власності на землю, а потім – й інституту довгострокового кредиту до історії іпотечного банківництва зверталися лише задля ілюстрування соціально-економічних процесів та кризових явищ. Інтерес до цієї проблематики повертається лише в 60-х – на початку 80-х рр. ХХ ст. Таким чином, другу групу історіографії становлять розвідки науковців Всеукраїнської (Української) академії наук у 1918–1934 рр.: А. Е. Кристера, Є. І. Кельмана, В. І. Синайського, М. М. Гершонова, О. О. Малиновського, В. П. Завітневича, а також праці радянських науковців: А. Я. Авреха, О. М. Анфімова, М. С. Атласа, Д. О. Батуринського, В. І. Бовикіна, В. О. Вдовіна, В. Є. Власенка, Й. Ф. Гіндіна, С. М. Дубровського, П. А. Зайончковського, Л. Г. Захарової, Л. М. Іванова, Н. Карпова, І. Д. Ковальченка, В. С. Коновалова, А. П. Кореліна, М. Ю. Лачаєвої, К. Литвака, П. І. Лященка, І. І. Мінца, А. Г. Михайлюка, О. М. Мойсеєвої, Т. Моісеєнко, В. Обожда, Є. Осокіна, П. Н. Першина, О. П. Погребинського, Д. П. Пойди, Н. А. Проскурякової, Л. Разумова, Ю. Л. Райского, О. П. Реєнта, А. Й. Рогожина, М. А. Рубача, Н. Б. Селунської, Ю. Б. Соловйова, С. П. Трапезникова, В. Г. Тюкавкіна, Л. Ю. Шепельова, Е. М. Щагіна.

До третьої історіографічної групи, що почала формуватися за часів незалежності України, увійшли праці сучасних дослідників, зокрема: С. С. Акманова, Є. В. Білової, В. В. Бочарова, І. М. Власюка, О. А. Гавриленка, О. М. Головка, В. Д. Гончаренка, Л. М. Горенка, І. М. Заріцької, Л. Р. Ігнатової, Г. І. Корогод, А. П. Кореліна, О. М. Краснікової, А. К. Литвиненка, С. О. Ломової, А. М. Лушакової, В. С. Майстренка, В. І. Міщенко, М. В. Никифорака, Д. О. Пашенцева, Ю. П. Присяжнюка, В. О. Рум’янцева, М. Рум’янцева, О. Ф. Скакун, В. Д. Терещенка, О. В. Тимощука, О. І. Тихонова, А. О. Ткаченка, І. Б. Усенка, Н. О. Устіної, О. Є. Фіногентової, С. О. Фролова, В. Шевченка, І. В. Шиляєвої, М. А. Якименка, О. Н. Ярмиша.

Окремо слід згадати науковців далекого зарубіжжя, які приділили увагу цієї проблематиці, а саме: Д. Аліни-Пізано, Г. Аухагена, Д. Бовуа, Р. Гільфердинга, К. Мацузато, Т. Оуена, Д. Пеллот, В. Прейера, М. Такесі, Е. Тері, С. Хока тощо.

Щодо теоретичного підґрунтя дослідження, то з’ясуванню основних теоретичних характеристик у галузі фінансового права, банківництва сприяли роботи В. Б. Авер’янова, Є. О. Алісова, О. Ф. Андрійко, О. М. Бандурки, О. О. Вишнєвського, М. А. Дамірлі, Н. Ю. Єрпильової М. П. Кучерявенка, В. Д. Лагутіна, С. В. Мочерного, О. О. Олійник, О. П. Орлюк, П. С. Пацурківського, О. В. Петришина, О. О. Погрібного, П. М. Рабіновича, Л. А. Савченко, О. Ф. Скакун, Г. Ю. Шемшученка, Є. О. Харитонова, М. В. Цвіка тощо.

Отже, аналіз вітчизняної та зарубіжної наукової літератури свідчить, що в українській науці історії держави і права самостійна комплексна проблема організаційно-правових засад довгострокового кредиту Російської імперії на українських землях у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. до цього часу спеціально не досліджувалась і вивчається вперше.

У підрозділі 1.2 «Теоретико-методологічне підґрунтя дослідження» висвітлено підходи та фактори, що вплинули на формування методології дослідження. Обираючи методологічну основу історико-правового дослідження, ми виходили з того, що методологія є структурним утворенням та обіймає в собі окремі складові рівні. З численних підходів, що існують у сучасній науці, ми зупинилися на класифікації, яка виокремлює філософський, загальнонауковий та спеціально-науковий рівні або типи.

Довелося відмовитися від моністичного підходу хоча б тому, що на рівні спеціально-наукових методів є можливість скористатися методологічним арсеналом як загальної історії, так і юридичної науки, бо від початку історико-правове пізнання відрізняється інтегративністю і в його межах тісно взаємодіють як історична, так і юридична наукові дисципліни.

Щодо філософського рівня, то в його основу покладено гносеологічні принципи як базові для аналізу правових явищ і такі, що утворюють спільність теоретичного підґрунтя наукових досліджень, а саме: єдності історичного й логічного; системності; методологічного плюралізму; єдності предмета й методу дослідження; конкретності та об’єктивності. Зауважимо, що будь-який принцип, будучи спрямованим на практику пізнання об’єкта, перетворюється на метод, прикладом чого може бути принцип історизму, що виявляє себе в історичному та логічному методах.

У дослідженні застосовано кілька епістемологічних підходів, передусім традиційний у юриспруденції метод філософської матеріалістичної діалектики, а також наближений до нього синергетичний підхід, який дозволив розглядати на нормативну реальність крізь призму категорійної антитези «порядок – хаос», коли порядок пов’язують із наявністю усталених законів і закономірностей, а хаос – із домінуванням непередбачених випадковостей. Саме те, що правова культура і свідомість суб’єктів правовідносин є складником предмета дослідження, хоча й іншого, допоміжного порядку, зумовило застосування антропосоціокультурного підходу, певною мірою підпорядковано. У свою чергу аксіологічний підхід до аналізу державно-правових явищ допоміг розкрити політико-правові цінності як змістоутворюючі підстави людського буття, що задають напрям і мотивацію людському життю, діяльності, конкретним учинкам. Нарешті інституціональний підхід у поєднанні з аксіологічним дозволив розглядати в єдності правові інститути, правила, процедури та правові цінності, на підставі яких суб’єкти правовідносин будували свою поведінку.

Загальнонауковий рівень методології цього дослідження становить система методів, яка традиційно для юриспруденції обіймає в собі переважно методи формальної та діалектичної логіки – способи оброблення інформації, за допомогою яких можна робити висновки зі знань, отриманих шляхом застосування інших методів. Насамперед слід назвати методи що базуються на принципі єдності протилежностей: аналізу та синтезу, індукції та дедукції, сходження від конкретного до абстрактного та від абстрактного до конкретного. Однак слід зазначити, що окремо вищенаведені загальнонаукові методи застосовувались рідко, частіше використовувалось поєднання цих методів, а також визначались напрями використання спеціально-наукових методів. Так, методи аналізу та індукції об’єднувались в аналітично-індуктивний метод та супроводжувались застосуванням методу сходження від абстрактного до конкретного. У свою чергу метод сходження від конкретного до абстрактного мав свій прояв у синтетично-дедуктивному методі.

Методологічна специфіка історико-правового дослідження взагалі і нашого зокрема полягає в поєднанні на спеціальному рівні методологічного інструментарію двох наук – історичної та юридичної. Так, методологія історичної науки, спрямованої на пізнання минулого, дозволила виявити передумови реформування банківської системи в середині ХІХ ст., яке передувало реформуванню аграрних відносин, будови відповідної нормативної бази, виокремленню основних етапів цих процесів, реакцію суспільства на зусилля держави змінити поземельні відносини. З огляду на традиційну відсутність єдності серед науковців у питанні історичної методології було використано пропозицію акад. І. Д. Ковальченка виокремлювати наступні спеціально-історичні методи: історико-генетичний, історико-порівняльний, історико-типологічний та історико-системний.

Що ж до законодавства та нормативної бази, то під час їх дослідження застосовувались юридичні методи, які посіли провідне місце серед спеціально-наукових методів, насамперед формально-догматичний метод (іноді його називають логічно-юридичним або спеціально-юридичним). Більше ніж за півстоліття в Російській імперії було напрацьовано масив законодавчих та підзаконних нормативних актів, що регулювали питання утворення та функціонування кредитних установ, урядового контролю за їх діяльністю, порядок надання позик тощо. Також слід згадати хоча і менший за обсягом, проте теж суттєвий законодавчий доробок українських національних держав у галузі регулювання поземельного кредиту. Тому саме прийоми формально-догматичного методу – класифікації та систематизації – дозволили дослідити це розмаїття правових норм.

З’ясуванню внутрішнього змісту тексту правових документів, адекватному використанню термінів, тлумаченню дій, учинків учасників правовідносин, інтерпретації наукових дискусій, що велись у засобах масової інформації, сприяв герменевтичний, або пізнавально-процедурний метод.

Важливість використання порівняльного методу аналізу в дослідженні права підкреслював і широко пропагував ще в ХІХ ст. відомий історик права, уродженець Харківської губернії М. М. Ковалевський. Зазначений метод у юриспруденції використовують як на макро-, так і на мікрорівнях. Саме на мікрорівні порівняльний метод використано в дослідженні, причому застосовувалось як зовнішнє порівняння, коли зіставлялося банківське законодавство провідних європейських країн із правовим досвідом Російської імперії, так і внутрішнє порівняння, тобто таке, що відбувалося в межах національної законодавчої системи.

Як бачимо із наведеного, неможливо лише одним методом охопити предмет історико-правового дослідження у всій його повноті, саме поєднання принципів плюралізму та єдності предмета й методу дозволяє забезпечити інтегративний підхід до формування методологічної бази дослідження, бо методи, які становлять базу дослідження, повинні бути юридизованими, а точніше інтегрованими, і засобом такої інтеграції чи то єдності є саме предмет дослідження. Саме ця інтегративна сукупність, за допомогою якої утворюється методологічна основа, дозволяє вирішити поставлені перед дисертаційним дослідженням завдання.

Використання зазначених підходів та методів у єдності, взаємодії та певній послідовності дозволили вийти за межі звичайного локального сприйняття різних видів установ довгострокового кредиту. Це дозволило сформувати власну концепцію структурного функціонального правового регулювання поземельного кредитування, яка, як сукупність положень, є способом розуміння, сприйняття та трактовки правового регулювання довгострокового кредиту в межах фінансовій системі держави.

У підрозділі 1.3 «Джерельна база дослідження» надано характеристику банківського інституту й окремих інститутів цивільного законодавства царату; нормативно-правових актів доби Української Центральної Ради, Гетьманату П. П. Скоропадського, Директорії УНР; відомчих актів Міністерства фінансів Російської імперії та інших міністерств і відомств; оприлюднених джерел: статистичних, довідкових та енциклопедичних; документів, що зберігаються в архівосховищах України та Російської Федерації; періодики; мемуарної літератури.

Значна частина основних вимог до організації та діяльності установ довгострокового кредиту в пореформені часи була нормативно закріплена в законодавчих актах, уміщених у Звід законів Російської імперії та Повне зібрання законів Російської імперії (різних видань). Нормативні акти часів Першої світової війни оприлюднювались в офіційному виданні – Зібранні узаконень і розпоряджень уряду, виданих при Урядуючому Сенаті Російської імперії. З 1901 р. його було поділено на два розділи. Саме до другого розділу вміщували затверджені урядом статути товариств і компаній, приватних кредитних установ, а також інші законодавчі акти, що поширювали свою дію на ці установи.

Використано також збірки нормативно-правових актів Міністерства фінансів, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства торгівлі та промисловості, Міністерства юстиції, Головного управління землеустрою та землеробства, інструкції, циркуляри, коментарі до законодавчих актів, судова практика і роз’яснення Урядуючого Сенату з питань банківництва.

Не менш важливим джерелом інформації є видання Комітету з’їздів земельних банків. Оприлюднення матеріалів з питань іпотечного кредитування здійснювали й урядові установи; до цього різновиду джерел можна віднести публікації різноманітних державних комісій та нарад, які утворювалися з метою розроблення законодавчих пропозицій.

У Російській імперії існувала низка видань, у яких друкувались офіційні повідомлення уряду: «Урядовий вісник», «Вісник фінансів, промисловості і торгівлі», «Торгово-промислова газета». Матеріали, що розміщувались у цих виданнях, дають уявлення про поточний стан урядової політики щодо приватних та державних установ довгострокового кредиту та містять значний фактичний матеріал. Відомості, що ілюструють відносини між акціонерними земельними банками та державними становими іпотечними установами, містяться у звітах цих банків.

Окрім зазначених вище видань, до джерельної бази дослідження входить і архівний матеріал. Значний обсяг документів з розглядуваної тематики перебуває на зберіганні у фондах Російського державного історичного архіву (м. Санкт-Петербург). З огляду на правовий характер дослідження значну цінність як історично-правове джерело становлять документи фондів Державної Ради, а саме матеріали загальних зборів департаментів Державної Ради (Ф. 1152). Також корисними є документи фонду Комітету Міністрів (Ф. 1263), Ради Міністрів (Ф. 1276), та канцелярії Міністерства внутрішніх справ у справах дворянства (Ф. 1283). Було використано матеріали міжвідомчої Комісії з питань з’ясування вартості казенних залізниць (Ф. 277), Відділу сільської економіки і сільськогосподарської статистики Міністерства землеробства (Ф. 395).