КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО ОСОБИ НА НЕДОТОРКАННІСТЬ ЖИТЛА Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються ступінь його наукової розробленості, мета і завдання роботи, її методологічна основа та наукова база, предмет і об’єкт дослідження, зв'язок роботи з науковими програмами і планами, практичне значення отриманих результатів та їх апробація, структура роботи а також основні положення, які виносяться на захист.

Розділ 1 «Право на недоторканність житла як елемент засад правового статусу особи: історико-теоретичні аспекти» складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню правової природи, еволюції та сучасного стану регламентації права на недоторканність приватного життя у міжнародному праві та національному законодавстві зарубіжних країн.

У підрозділі 1.1. «Історико-правові аспекти розвитку конституційного права особи на недоторканність житла» здійснено комплексний аналіз основних етапів становлення права на недоторканність житла та його розвитку в системі основних прав людини і громадянина. Відзначено, що житло відіграло вагому роль в історії людства, тому держава завжди намагалася захистити його від неправомірних посягань з боку сторонніх осіб; при цьому захист права на недоторканність житла традиційно пов’язаний із захистом права на приватну власність. Перші згадки про юридичний захист житла від протиправних посягань можна віднайти вже у пам’ятках давньосхідного права, як-то «Закони з Ешнунни», «Закони царя Хаммурапі», «Архашастра», «Закони Ману», «Хетські закони» тощо. В епоху античності, а згодом – і в середньовічній Європі норми про недоторканність житла традиційно містилися серед інших норм про захист приватної власності, проте суб’єктивація даного права, тобто оформлення його як суб’єктивного права особи відбулося тільки в епоху буржуазно-демократичних перетворень ХVII-XVIII ст. Починаючи з Шостої поправки до Конституції США право на недоторканність житла стало невід’ємним елементом загального каталогу основних прав людини і громадянина.

Встановлено, що на території сучасної України право особи на недоторканність житла в його суб’єктивному сенсі уперше зустрічається в ряді нормативних документів періоду громадянської війни 1918-1921 рр. Після остаточного встановлення радянської влади на всій території України розпочався якісно новий етап формування законодавчої бази та наукових напрацювань щодо забезпечення комплексу прав особи, до якого й входило і право на недоторканність житла. Уперше в радянський період право на недоторканність житла знайшло своє відображення в Конституції СРСР 1936 р. та Конституції УРСР 1937 р. Однак найбільшим недоліком цих актів в аспекті досліджуваної теми була відсутність відповідного механізму реалізації, у т.ч. відсутність даного права в тогочасному галузевому законодавстві (зокрема, в кримінально-процесуальному).

На основі проведеного дослідження зроблено висновок, що процес історико-правового розвитку права особи на недоторканність житла можна розділити на п’ять періодів: давньосхідний (XX ст. до н.е. - V ст. до н.е.), античний (V ст. до н.е. – VІ ст. н.е.), середньовічний (VI ст. – сер. XVII ст.), період Нового часу (сер ХVІІ – поч. ХХ ст.), новітній (від закінчення Першої світової війни до сьогодення). У кожен з періодів право особи на недоторканність житла характеризується певними рисами, які змінюються з часом і відображають ставлення суспільства до нього.

Підрозділ 1.2. «Поняття та ознаки конституційного права особи на недоторканність житла» присвячений доктринальній характеристиці даного права, встановленню його суб’єктно-об’єктного складу, загальних і спеціальних рис порівняно з іншими конституційними правами особи.

Акцентується увага на тому, що вербальна конструкція даного права в українській мові призвела до недостатньо обґрунтованого ототожнення його об’єкта з приміщенням, придатним для проживання, – житлом. Обґрунтовується, що житло в даному випадку слід сприймати в діапазоні „сімейного вогнища”, притулку для інтимного життя. Цей погляд убезпечує від зайвої „матеріалізації” даного права; він акцентує увагу на тому, що поряд з об’єктом чи місцем (предметом матеріального світу) існує ще одна ознака житла – це його призначеність для сімейного чи інтимного життя людини. Тобто, приватне життя – це той чинник, який відмежовує житло від інших місць перебування людей, що значно збільшує коло об’єктів, які можна віднести до житла у вказаній нормі права (наприклад, юрта, намет, трейлер тощо), і що дає можливість більш широкого його розуміння.

На основі здобутків сучасної соціальної психології обґрунтовується цінність житла як об’єкта права на його недоторканність. Підкреслюється, що житло інтуїтивно асоціюється людиною з гамою почуттів, пов’язаних з довготривалим фізичним перебуванням у певному місці. Житло (домівка) є фізичним центром повсякденного життя і джерелом почуття вкоріненості й приналежності. Житло є місцем зосередження сім’ї і може бути джерелом емоційного тепла й особистого комфорту. Житло перебуває в центрі окремих соціальних мереж і забезпечує фізичний зв’язок зі своїм місцем роботи чи навчання та іншими географічними точками світу. Житло також пов’язане з особистою ідентичністю, що відображає те, якими люди бачать себе і якими хочуть щоб їх бачили.

З урахуванням принципової позиції Європейського суду з прав людини та органів юстиції України і зарубіжних країн робиться висновок, що потреба у цілісності просторового оточення для безперешкодного розвитку особистого життя вимагає широкого тлумачення поняття „житло”: воно поширюється не тільки на житлові будинки та квартири, а й на прибудови та допоміжні приміщення, такі як балкон, веранда, галерея, двір та огороджений сад, а також місця тимчасового проживання, як-то готельні номери, палатки, жилі фургони у кемпінгу або човни (яхти) з жилими каютами. Вирішальне значення для визначення сфери захисту має те, що при об’єктивному погляді можна визначити можливість використання об’єкта для особистого життя і відповідну заявку на це. Основними ознаками є вид фактичного використання та знаки відповідного волевиявлення (огорожа, таблички, особиста присутність тощо).

Принагідно відзначається, що для конституційно-правового захисту не має вирішального значення правова форма ставлення до відповідного приміщення: власність, оренда чи навіть становище, що ґрунтується на довірі, здатні потягти за собою захист права на недоторканність житла. Відповідно, житло – це будь-яке приміщення, призначене та придатне для проживання в ньому людей, та нерозривно пов’язані з ним споруди, що визначають його придатність для проживання людей. Водночас право на недоторканність житла передбачає перебування особи у ньому на законних підставах; тому не може розраховувати на захист з боку закону особа, яка незаконно розташувала намет чи протиправно вселилася в житло.

Наголошується на тому, що при тлумаченні поняття „недоторканність” у контексті теми даного дослідження варто уникати казуїстичних підходів, надаючи перевагу більш абстрактним категоріям. При такому підході „недоторканність” означає заборону у будь-який спосіб проникати до житла особи без її згоди, крім випадків, передбачених конституцією та законами країни. При цьому має йтися не тільки про фізичне (тілесне), але й про інші види проникнення, у т.ч. за допомогою магнітних та радіохвиль, візуальне спостереження у житлі, прослуховування розмов, що відбуваються у житлі, тощо.

Як і інші основні права, право на недоторканність житла характе-ризується наступними ознаками: 1) фундаментальність; 2) універсальність; 3) непохідний характер; 4) непорушність; 5) невід’ємність; 6) невідчу-жуваність; 7) постійність; 8) системність; 9) конституційна форма закріплення. За змістом та сферою реалізації право на недоторканність житла належить до особистих прав людини. Водночас за генезисом право на недоторканність житла є природним, а за суб’єктним складом – індиві-дуальним, тобто належить окремій особі, а не спільноті. Залежно від історичної епохи формування право особи на недоторканність житла належить до прав першого покоління, оскільки воно було офіційно проголошене і юридично закріплене в період перших буржуазно-демокра-тичних революцій. На сьогодні право на недоторканність житла отримало світове визнання, воно відображене у конституціях більшості держав світу та універсальних міжнародно-правових документах у галузі прав людини.

На міжнародному рівні вироблені критерії (межі допустимості в демократичному суспільстві) обмеження права особи на недоторканність житла. Згідно з вимогами міжнародно-правових актів, законними можна вважати обмеження, якщо вони відповідають наступним критеріям: 1) мають правову основу; 2) їхні цілі є пропорційними (відповідними) шкоді, яка ними ж і спричиняється; 3) діють тимчасово; 4) під час їх застосування не допускається будь-яка дискримінація; 5) є підконтрольними суду; 6) не застосовуються до кола абсолютно недоторканних прав і свобод; 7) при їх проведенні інформується світове співтовариство; 8) паралельно з ними існує механізм поновлення незаконно порушених прав та свобод; 9) у законі передбачено можливість їх оскаржити.

У підрозділі 1.3. «Світовий досвід правової регламентації права особи на недоторканність житла» визначено й обґрунтовано основні міжнародно-правові стандарти щодо права на недоторканність житла, а також можливі підходи та способи закріплення даного права у конституційному законодавстві.

До переліку основних міжнародно-правових стандартів права особи на недоторканність житла віднесено: 1) визнання права особи на недоторканність житла за кожним індивідом незалежно від наявності громадянства чи будь-яких інших ознак; 2) недопущення державою свавільних чи незаконних посягань стосовно права особи на недоторканність житла; 3) можливість законодавчого захисту від свавільних чи незаконних посягань стосовно права особи на недоторканність житла. Дотримання цих міжнародно-правових стандартів права особи на недоторканність житла гарантує реальне існування цього права, однак переважна більшість сучасних держав, з метою підвищення рівня гарантованості вказаного права, закріплює його у своїх конституціях. При цьому використовуються три основні підходи до конституційного закріплення права на недоторканність житла: а) широке закріплення (ФРН, Японія, Україна); б) вузьке закріплення (Аргентина, КНР, Росія); в) відсутність закріплення в конституції, перенесення його на рівень поточного законодавства (Австралія, Франція). Водночас можна виокремити два способи закріплення права на недоторканність житла у сучасних конституціях: автономний (КНР, Польща, Росія), коли це право закріплюється окремо від інших, у т.ч. суміжних, прав, та інтегративний, коли це право закріплюється разом з іншими, як правило суміжними, правами (ПАР, США).

На основі системного аналізу ст. 30 Конституції України зроблено висновок про те, що вітчизняний законодавець відобразив усі три основні міжнародно-правові стандарти в даній сфері, надавши перевагу широкому підходу та інтегрованому способу закріплення права особи на недоторканність житла. Водночас виявлено певні недоліки наявної юридичної конструкції даного права в Основному Законі України, зокрема заміна його „особистісного” змісту на „економічний”, відсутність уваги до його вольового аспекту, а також певну некоректність формулювання підстав обмеження права особи на недоторканність житла без санкції суду, коли в якості підстав для таких заходів називається „врятування життя людей та майна”, але обходиться увагою врятування здоров’я людей.

Ще одним недоліком ч. 2 ст. 30 є занадто розширена умова обмеження права особи на недоторканність житла без рішення суду: „безпосереднє переслідування осіб, які підозрюються у вчиненні злочину”. Пропонується звузити цю умову шляхом підвищення рівня суспільної небезпеки того діяння, при переслідуванні за вчинення якого дозволяється обмеження права на недоторканність житла без рішення суду.

Розділ 2 «Конституційне право на недоторканність житла у конституційно-правовій практиці України» складається з чотирьох підрозділів і присвячений аналізу сучасного стану нормативно-правового забезпечення та практики реалізації даного права в Україні, виявленню прогалин і суперечностей у цій сфері, а також розробленню і внесенню законодавчих пропозицій щодо їх усунення.

У підрозділі 2.1. «Зміст та елементи конституційного права особи на недоторканність житла» робиться спроба з’ясування переліку тих правомочностей, що складають зміст досліджуваного права, діалектичного зв’язку між ними, а також особливостей реалізації та захисту відповідних правомочностей.

За підсумками аналізу наявних у спеціальній літературі поглядів на досліджувану проблему, з’ясовано, що зміст конституційного права на недоторканність житла складають чотири елементи (правомочності): а) можливість особи визначати для третіх осіб режим доступу до житла та перебування у ньому, в т.ч. охороняти житло від незаконних проникнень та створювати засоби, призначені для усунення випадків проникнення до житла без його згоди; б) можливість особи вимагати від третіх осіб додержуватися недоторканності свого житла; в) можливість особи у разі порушення його конституційного права на недоторканність житла звер-татися за захистом до держави в особі судових і правоохоронних органів; г) можливість особи вільно користуватися своїм житлом, самостійно обирати модель своєї поведінки у власному житлі. При цьому акцентується увага на тому, що зміст права на недоторканність житла має внутрішню і зовнішню сторону: внутрішня виявляється в тому, що громадянин (уповноважена особа) самостійно визначає свій розпорядок дня, час прийому і склад гостей тощо, а зовнішня сторона виконує охоронну функцію, юридично оберігаючи громадянина від вторгнення до житла третіх осіб.

Можливість певної поведінки уповноваженої сторони правовідносин (право на власні дії) забезпечується власними активними діями уповноваженої сторони, а також обов’язками зобов’язаної сторони; держава забезпечує це право відповідною нормативно-правовою базою. У свою чергу, можливість уповноваженої сторони правовідносин вимагати належної поведінки від зобов’язаної сторони (право на чужі дії) стосовно права на недоторканість житла має певні особливості. Зокрема, зобов’язаними особами в даному випадку виступають всі без винятку особи, крім тих, що проживають у житлі на законних підставах. Тобто всі без винятку особи мають отримати дозвіл особи на входження до житла, окрім випадків, передбачених в законодавстві. Такими випадками вважаються ситуації, в яких подібне проникнення виправдане необхідністю врятування життя чи здоров’я як суб’єкта права, так і інших осіб, а також забезпеченням законних інтересів інших членів суспільства. Дії будь-яких осіб у таких випадках є фактично обмеженням права особи на недоторканність житла.

З’ясований зміст права на недоторканність житла дає змогу для доктринального визначення форм і методів реалізації та захисту даного права, а також оптимальних способів його нормативного закріплення та контролю за додержанням.

У підрозділі 2.2. «Обмеження конституційного права особи на недоторканність житла» досліджено питання принципів, підстав, способів та процедур обмеження досліджуваного права з урахуванням міжнародно-правових стандартів, вітчизняного та зарубіжного досвіду.

Обмеження конституційного права особи на недоторканність житла тлумачиться як визначене законом звуження можливості реалізовувати досліджуване право, яке створює умови для задоволення інтересів контрагента (в широкому сенсі слова) і суспільних інтересів. Серед принципів обмеження конституційного права особи на недоторканність житла можна виокремити: законність, конкретність, обґрунтованість, збалансованість, недопустимість свавільних обмежень.

З’ясовано, що законне обмеження конституційного права особи на недоторканність житла можливе: а) при порушенні кримінальної справи, проведенні досудового слідства (проведення виїмки, обшуку, накладення арешту, огляді, слідчому експерименті); б) при розшуку злочинця "по гарячим слідам" та проведенні оперативно-розшукової діяльності; в) при невідкладних небезпечних надзвичайних ситуаціях: наданні першої допомоги, ліквідації осередків епідемічної небезпеки, при усуненні екстрених комунальних проблем; г). при пожежі, паводку чи іншому стихійному лихові з метою врятування життя та здоров'я людей. У свою чергу, незаконне обмеження (порушення) конституційного права особи на недоторканність житла має місце в таких випадках: а) у ситуаціях, які не містять достатніх правових та законних підстав, наприклад, при обшуку без відповідного рішення суду; б) при вчиненні злочинів: крадіжок, грабежів, розбоїв, незаконного встановлення прослуховуючих пристроїв та пристроїв спостереження тощо; в) у разі вчинення проступків (наприклад, зайва цікавість сусідів); г) при усуненні незначних, поточних комунальних несправностей, які не вимагають термінового втручання; д) при прийнятті різноманітних рішень службовцями житлово-комунальних підприємств у зв'язку із заборгованістю за послуги вищевказаних організацій, які інколи мають характер самоуправства; е) у разі незаконного позбавлення житла або іншого порушення права на житло.

Підкреслюється, що під час прийняття процесуального рішення, орган дізнання, слідчий чи прокурор повинні керуватися сукупністю доказів, більшість якої мають складати докази, одержані в межах кримінально-процесуальної діяльності. Під „достатніми підставами”, як терміном, що використовується у ст. 177 КПК України, слід вважати сукупність доказів, здобутих, головним чином, під час розслідування кримінальної справи, які вказують на факт перебування людей, тварин, трупів та певних матеріальних об’єктів в окремому місці (житлі, володінні особи) або підтверджують його.

Обґрунтовується доцільність запозичення досвіду США, де існує перевірена часом практика використання суддями раніше винесених судових рішень в обґрунтуванні знов прийнятого. В аспекті досліджуваної теми таке використання судових прецедентів є додатковою гарантією права особи на недоторканність житла, а також ознакою розумності й обережності самого судді.

У підрозділі 2.3. «Гарантії реалізації конституційного права особи на недоторканність житла» дістали висвітлення система, видове розмаїття та зміст гарантій досліджуваного права.

Гарантії конституційного права особи на недоторканність житла розглядаються як умови і засоби, що забезпечують можливість користуватися конституційним правом особи на недоторканність житла, встановленими конституцією і іншими законам. Наголошується на тому, що характерною ознакою системи гарантій права особи на недоторканність житла є її відкритість, тобто можливість включення до неї нових винайдених засобів забезпечення відповідного права особи. Включення нових гарантій до кола вже існуючих може відбуватися шляхом закріплення у законодавстві України, тобто після доведення їх важливості перед законодавчим органом та надання їм відповідної юридичної форми.

Щодо недоторканності житла поділ конституційно-правових гарантій варто здійснювати на нормативно-правові та організаційно-правові (інституційні). За своїм призначенням нормативні конституційно-правові гарантії права особи на недоторканність житла поділяються на три основні види: а) конституційні норми-принципи, б) конституційно-правові обов’яз-ки, в) норми, які встановлюють юридичну відповідальність за порушення законодавства в цій сфері суспільних відносин. У ряді випадків до цієї групи гарантій можливо ще додати деякі процесуальні гарантії (норми).

Організаційно-правові (інституційні) гарантії права особи на недоторканність житла залежно від того, якими суб’єктами влади вони здійснюються, поділяються на президентські, парламентські, судові, правоохоронні. Враховуючи статус і засіб створення органів, організаційно-правові гарантії можна поділяти на державні і недержавні. До державних належать органи-гаранти загальної та спеціальної компетенції: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Конституційний Суд України, суди загальної юрисдикції, прокуратура, органи внутрішніх справ та інші правоохоронні органи. Серед недержавних інституцій можна виділити різноманітні громадські організації, діяльність яких спрямована на захист прав людини в Україні.

У підрозділі 2.4. «Особливості забезпечення органами внутрішніх справ конституційного права особи на недоторканність житла в Україні» досліджено роль і місце органів внутрішніх справ України в інституційному механізмі забезпечення досліджуваного права.

Констатується, що у системі органів та посадових осіб, до компетенції яких належить утвердження, забезпечення і захист прав і свобод людини та громадянина вагоме місце посідають правоохоронні органи, до яких належать і органи внутрішніх справ (ОВС).

Забезпечення ОВС конституційного права особи на недоторканність житла полягає у здійсненні правових, організаційно-технічних та інших заходів, спрямованих на захист недоторканності житла від протиправних посягань, з метою створення необхідних умов для реалізації цього права. Змістом діяльності ОВС щодо забезпечення конституційного права особи на недоторканність житла є сукупність однорідних, конкретних дій їхніх співробітників, що пов’язані зі створенням сприятливих умов для використання кожною особою благ індивідуальної економічної свободи, усунення негативних факторів, які створюють труднощі щодо реалізації цього права, а також забезпеченням умов для його здійснення. Залежно від спрямованості тих заходів, що використовуються ОВС для забезпечення конституційного права особи на недоторканність житла, їх можна об’єднати в шість груп: запобіжні, контрольно-наглядові, оперативно-розшукові, заходи припинення, юрисдикційні, заходи стягнення.