ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ ЯК СУБ’ЄКТИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

summary

У вступі обґрунтовується актуальність теми, зазначається її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначається мета, завдання, об’єкт, предмет та методи дослідження, висвітлюється наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, їх апробація, а також наводяться відомості про публікації за темою дисертації.

Перший розділ «Загальна характеристика громадських організацій як суб’єктів цивільного права в Україні» складається з трьох підрозділів, у яких розкривається поняття та ознаки громадських організацій як суб’єктів цивільного права, визначаються види громадських організацій та їх місце у системі суб’єктів цивільного права в Україні.

У підрозділі 1.1. «Становлення громадських організацій як юридичних осіб в Україні» досліджується процес утвердження громадських організацій як повноцінних учасників цивільних правовідносин, аналізується стан наукової розробки проблематики дисертаційного дослідження.

На основі проведеного дослідження констатовано, що хоча на території України історія громадських організацій нараховує більше двох століть, перші організації непідприємницького характеру були відомі ще римському праву. До початку XX ст. на території України, що входила до складу Російської імперії, не було єдиного нормативно-правового акту, який би регламентував діяльність громадських організацій та інших видів об’єднань громадян. 17 жовтня 1905 р. на території Російської імперії видається маніфест «Про вдосконалення державного порядку», яким проголошувалася «свобода слова, совісті, зборів та союзів», і вже «Тимчасові правила про товариства та союзи», прийняті 4 березня 1906 р., встановили визначення товариства, яке по своїй суті близьке до сучасного розуміння непідприємницьких товариств.

Юридична наука радянського періоду виробила своє розуміння поняття громадських організацій. Автори багатьох наукових робіт, приходили до висновку про необхідність комплексного підходу при вивченні громадських організацій. Завдяки численним працям поняття громадських організацій було досліджено досить ретельно, уточнювалися їх функції, аналізувалися повноваження, передані їм державними органами, були спроби створити теорію громадських організацій. Проте при визначенні поняття «громадська організація» використовувалися категорії та поняття не тільки цивільного, але і конституційного та інших галузей права.

На основі проведеного дослідження запропоновано наступну періодизацію історії становлення громадських організацій на території України: перший етап (етап зародження ідей, концепцій, створення перших громадських організацій, що тривав до 3 березня 1906 р. і характеризувався відсутністю належних нормативно-правових актів, які б регламентували їх створення та діяльність); другий етап (від 4 березня 1906 р. до 1917 р., під час якого прийняття в Російській імперії нормативно-правового акту, який врегулював створення та діяльність громадських організацій, стало поштовхом розвитку громадських організацій); третій етап (радянський етап розвитку громадських організацій, що тривав з 1917 р. по 1991 р. та характеризувався жорстким контролем держави за створенням та діяльністю громадських організацій); четвертий етап (сучасний етап розвитку громадських організацій, що включає два підетапи: перший (з 1991 р. до 2003 р.), під час якого відбулося становлення національного законодавства про громадські організації (прийняття Закону України «Про об’єднання громадян» та інших нормативно-правових актів) та закріплення на конституційному рівні права створювати громадські організації; другий, що розпочався з набуття чинності Цивільного кодексу України (1 січня 2004 р.), який визнав громадські організації непідприємницькими товариствами і дав новий поштовх розвитку громадських організацій, триває досі та характеризується реформуванням національного законодавства в сфері створення і діяльності громадських організацій відповідно до європейських стандартів).

У підрозділі 1.2. «Поняття та ознаки громадських організацій як суб’єктів цивільного права в Україні» аналізується поняття громадської організації, розглядаються ознаки, властиві громадській організації як юридичній особі, як непідприємницькому товариству та конститутивні ознаки.

Відповідно до чинного законодавства громадські організації в Україні можуть існувати шляхом створення юридичної особи та без створення юридичної особи, проте з обов’язковим повідомленням про заснування. Суб’єктами цивільного права є тільки громадські організації, які набули статусу юридичної особи внаслідок державної реєстрації. Таким чином, громадським організаціям як суб’єктам цивільного права притаманні ознаки юридичної особи (організаційна єдність, державна реєстрація та цивільна правосуб’єктність, проявами якої є майнова відокремленість, виступ у цивільних відносинах від свого імені, самостійна майнова відповідальність та здатність бути позивачем або відповідачем у суді).

Майнова відокремленість громадських організацій означає, що вони є власниками належного їм майна. Особливістю громадських організацій є те, що їх засновники та члени взагалі не мають майнових прав на майно організації, навіть після ліквідації таких юридичних осіб. Крім того, як на момент створення, так і в процесі діяльності громадські організації можуть не мати відокремленого майна. Обґрунтовано, що майнова відокремленість громадських організацій, як і інших непідприємницьких товариств, означає їх здатність мати на праві власності майно, яке є відокремленим від майна її засновників, учасників (членів) та інших осіб. Саме таке розуміння ознаки майнової відокремленості може бути застосоване до всіх юридичних осіб приватного права, в тому числі громадських організацій.

Членський характер та мета громадських організацій є конститутивними ознаками, які надають можливість виділити їх серед інших непідприємницьких товариств. Членством є цивільно-правові відносини, які виникають між особою та організацією, і характеризуються взаємними правами та обов’язками. Статут громадської організації може передбачати як фіксоване, так і нефіксоване індивідуальне членство, а також певні вікові, фахові та інші умови набуття або припинення членства у громадській організації.

Підрозділ 1.3. «Види громадських організацій та їх місце у системі суб’єктів цивільного права» присвячений визначенню місця громадських організацій в системі суб’єктів цивільного права, аналізу різних видів громадських організацій.

На основі проведеного дослідження законодавства та наукової літератури, встановлено, що сучасна система громадських організацій в Україні має достатньо розгалужену структуру та включає: професійні спілки, молодіжні та дитячі громадські організації, організації роботодавців, творчі спілки, громадські організації фізкультурно-спортивної спрямованості, громадські організації жертв нацистських переслідувань, інвалідів та ін. Аналіз положень Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» від 22 червня 2000 р., зокрема ст. 16, яка передбачає координацію та контроль за діяльністю громадських формувань з боку місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування спільно з органами внутрішніх справ та підрозділами Державної прикордонної служби України, не дає підстав вважати громадські формування з охорони громадського порядку і державного кордону видом громадських організацій.

Проведений аналіз системи суб’єктів цивільного права, можливих організаційно-правових форм юридичних осіб, дозволив визначити місце громадських організацій у системі суб’єктів цивільного права України як таких, що належать до юридичних осіб приватного права.

Другий розділ «Цивільно-правове регулювання створення та припинення громадських організацій» складається з двох підрозділів та присвячений дослідженню особливостей створення, реорганізації та ліквідації громадських організацій.

У підрозділі 2.1. «Створення громадських організацій в Україні» досліджується процес створення громадських організацій, вимоги до їх статутів, особливості державної реєстрації окремих видів громадських організацій.

Створення громадської організації як юридичної особи приватного права відбувається у визначеному чинним законодавством порядку, що становить систему дій засновників та державних органів, достатніх для набуття нею правосуб’єктності. Враховуючи проведене дослідження, запропоновано у процесі створення громадської організації як юридичної особи виділяти два етапи: ініціативно-організаційний, що включає волевиявлення (ініціативу) засновників, яке виражається в прийнятті рішення про створення громадської організації на загальних зборах (конференції, з’їзді), розробку і затвердження статуту та формування органів управління; реєстраційний, що передбачає легалізацію громадської організації та проведення державної реєстрації, внаслідок якої вона набуває статусу юридичної особи.

Створення громадських організацій в Україні передбачає насамперед ініціативу фізичних осіб щодо створення громадської організації. Для легалізації громадської організації відповідно до ч. 3 Положення про порядок легалізації об’єднань громадян, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 р. № 140, до реєструючого органу подається заява, підписана не менш як трьома засновниками об’єднання громадян або їх уповноваженими представниками. Закон України «Про об’єднання громадян» не передбачає кількість осіб, необхідну для створення громадської організації. Обґрунтовано, що в Україні мінімальна кількість фізичних осіб, необхідна для створення громадської організації, повинна встановлюватися законом, а не підзаконним актом, і для створення громадської організації достатньо ініціативи двох чи більше осіб.

Обґрунтовано положення про те, що громадські організації, які набувають статусу юридичної особи, повинні діяти саме на основі статуту, а не положення. У зв’язку з чим запропоновано внести відповідні зміни в ст. 13 Закону України «Про об’єднання громадян», і встановити, що громадська організація, яка є юридичною особою, діє на основі статуту, на основі положення можуть діяти громадські організації легалізовані шляхом повідомлення про заснування.

На основі проведеного аналізу встановлено, що положення ст. 16 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» в частині «профспілка, об’єднання профспілок набувають права юридичної особи з моменту затвердження статуту (положення)», незважаючи на внесені зміни, суперечать Конвенції МОП «Про свободу асоціації та захист права на організацію» № 87, рішенню Конституційного Суду України у справі про свободу утворення профспілок від 18 жовтня 2000 р. № 11-рп/2000, ч. 4 ст. 87 ЦК України та ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців». Обґрунтовано, що легалізація профспілок як виду громадських організацій повинна здійснюватися двома способами: а) шляхом повідомлення про заснування; б) шляхом реєстрації. У зв’язку з цим, запропоновано до ст. 16 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» внести такі зміни: «Профспілки, їх об’єднання легалізуються шляхом реєстрації або повідомлення про заснування. Профспілка, об’єднання профспілок набувають статусу юридичної особи з моменту державної реєстрації».

Створення будь-якої юридичної особи, у тому числі громадської організації, можливо також в процесі реорганізації. Хоча ЦК України не використовує термін реорганізація, проте в ст. 104 та ст. 109 визначає її форми, зокрема злиття, приєднання, поділ, перетворення та виділ. Обґрунтовано, що в основу майбутнього правового регулювання реорганізації непідприємницьких товариств, в тому числі громадських організацій, може бути покладений наступний підхід: у процесі злиття, поділу та виділу непідприємницького товариства може бути створене тільки непідприємницьке товариство; непідприємницьке товариство не може бути перетворене в підприємницьке товариство або приєднатися до нього.

У підрозділі 2.2. «Підстави та порядок припинення громадських організацій» досліджується порядок припинення громадських організацій шляхом реорганізації та ліквідації.

Положення про порядок реорганізації громадської організації, передбачені в її статуті, не можуть суперечити нормам цивільного законодавства. Відповідно до ст. 106 ЦК України реорганізація юридичної особи здійснюється за рішенням її учасників або органу, уповноваженого на це установчими документами, а у випадках, передбачених законом, - за рішенням суду або відповідних органів державної влади. Закон України «Про об’єднання громадян» не передбачає можливості здійснення реорганізації громадських організацій за рішенням суду чи органів державної влади. Обґрунтовано, що питання про реорганізацію громадської організації повинно бути віднесено до повноважень найвищого органу управління, яким відповідно до ст. 97 та ст. 98 ЦК України є загальні збори. У зв’язку з цим, запропоновано доповнити ст. 19. Закону України «Про об’єднання громадян» наступним положенням: «Реорганізація громадських організацій здійснюється за рішенням загальних зборів».

Громадська організація припиняється без виникнення правонаступництва під час ліквідації. Закон України «Про об’єднання громадян» закріплює крім терміну «ліквідація», також «саморозпуск», «примусовий розпуск» (статті 19, 28 та 32). Дістало додаткового обґрунтування положення про те, що термін «ліквідація» повинен застосовуватися до припинення громадських організацій як юридичних осіб, а терміни «саморозпуск» та «примусовий розпуск» - до громадських організацій, створених без прав юридичної особи.

Ліквідація юридичних осіб приватного права, в тому числі громадських організацій, відбувається на основі певних підстав. Проведений аналіз дозволив встановити, що громадська організація ліквідується: за рішенням загальних зборів, у тому числі у зв’язку із закінченням строку, на який її було створено, досягненням мети створення громадської організації, а також в інших випадках, передбачених статутом; за рішенням суду у випадку вчинення дій, передбачених статтею 4 Закону України «Про об’єднання громадян», або продовження протиправної діяльності після накладення стягнень, передбачених даним нормативно-правовим актом; за рішенням суду у випадку визнання судом недійсною державної реєстрації громадської організації через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, встановлених законом.

Встановлено такі гарантії прав учасників (членів) громадської організації під час її ліквідації, передбачені цивільним законодавством: по-перше, рішення про ліквідацію приймається вищим органом управління - загальними зборами, де кожен з учасників (членів) має право брати участь як у його обговоренні, так і в прийнятті; по-друге, це рішення приймається кваліфікованою більшістю голосів (не менш як 3/4 голосів); по-третє, це рішення може бути оскаржено учасником (членом) до суду.

Стаття 111 ЦК України та ст. 33 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» встановлюють, що юридична особа є ліквідованою з дня внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію її припинення. Обґрунтовано необхідність встановити на законодавчому рівні, що Міністерство юстиції України та його територіальні органи приймають участь в державній реєстрації припинення громадських організацій. Порядок взаємодії органів юстиції з державним реєстратором у сфері передачі даних про припинення об’єднань громадян, у тому числі громадських організацій, повинен бути передбачений у «Регламенті передачі Міністерством юстиції та його територіальними органами Державним реєстраторам даних про юридичних осіб», затвердженому наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва і Міністерства юстиції України від 27 лютого 2007 р. № 23/74/5.

Розділ 3 «Участь громадських організацій в цивільних правовідносинах» складається з трьох підрозділів та присвячений дослідженню цивільної правоздатності та дієздатності громадських організацій, їх участі в майнових та особистих немайнових правовідносинах.

У підрозділі 3.1. «Правоздатність та дієздатність громадських організацій» аналізується поняття правосуб’єктності, її значення для суб’єктів бути учасниками цивільних правовідносин, досліджуються види правоздатності, підстави їх виникнення, обґрунтовується наявність в громадських організацій спеціальної правоздатності.

Обґрунтовано, що відмова від обмеження діяльності громадських організацій статутною метою є помилковим. Надання загальної правоздатності юридичним особам в Україні визнано позитивним явищем, проте, доведено необхідність встановити в ЦК України спеціальну правоздатність для всіх непідприємницьких товариств, у тому числі громадських організацій.

Для юридичних осіб із спеціальною правоздатністю, в тому числі громадських організацій, важливо розмежовувати предмет їх статутної діяльності й конкретні правомочності по здійсненню цієї діяльності. Так, торгівля не входить у предмет статутної діяльності громадської організації, проте право укладення договорів купівлі-продажу у таких організацій не оспорюється, якщо це необхідно для ведення їх основної діяльності. Таким чином, у сфері цивільного обігу конкретні правочини організації зі спеціальною правоздатністю можуть бути ширші за предмет її статутної діяльності.

Аналіз положень Закону України «Про об’єднання громадян» дає підстави констатувати, що даний нормативно-правовий акт не визначає права громадських організацій, легалізованих шляхом повідомлення про заснування. При цьому серед переліку прав, закріплених в ст. 20 Закону України «Про об’єднання громадян», є як цивільні, так і конституційні права. Обґрунтовано, що громадські організації, легалізовані шляхом повідомлення про заснування, повинні володіти конституційними правами, а громадські організації, які пройшли державну реєстрацію та набули статусу юридичної особи, повинні мати також і цивільні права.

Підрозділ 3.2. «Участь громадських організацій в майнових правовідносинах» присвячений дослідженню участі громадських організацій у майнових правовідносинах, здійснення права власності професійними спілками та іншими громадськими організаціями, а також аналізу ролі договорів у формуванні майна громадських організацій.

Встановлено, що громадські організації є суб’єктами права приватної власності. Визначається право власності громадської організації в суб’єктивному та об’єктивному розумінні.

В процесі дослідження встановлено, що законодавство не містить єдиного підходу до визначення переліку можливих об’єктів права власності різних видів громадських організацій (професійних спілок, творчих спілок, організацій роботодавців тощо), більше того для окремих з них, наприклад організацій роботодавців, встановлені додаткові обмеження по здійсненню права власності. Досліджено також роль членських внесків як джерела формування майна всіх видів громадських організацій.

Обґрунтовано, що крім загальних меж здійснення права власності (додержуватися моральних засад суспільства; не використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства; не погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі), для громадських організацій характерні додаткові (спеціальні) обмеження здійснення права власності (володіти, користуватися та розпоряджатися майном відповідно до статутних цілей; не використовувати майно виключно з метою отримання прибутку; при розпорядженні своїм майном не розподіляти його між членами).

На основі проведеного дослідження, встановлено, що для окремих видів громадських організацій (професійних спілок, громадських організацій жертв нацистських переслідувань) законом передбачені додаткові підстави по набуттю майна у безоплатне користування, що повинно здійснюватися на основі договорів позички.

Громадська організація може бути учасником зобов’язальних правовідносин і володіти зобов’язальними правами та обов’язками, дотримуючись при цьому вимог чинного законодавства та статуту. Останнім часом особливого значення набуває формування майна громадських організацій в результаті укладення цивільно-правових договорів (купівлі-продажу, дарування, пожертви, оренди тощо). Доведено, що оскільки договори про надання грантів, цільової безповоротної фінансової допомоги передбачають безоплатну передачу грошових коштів громадським організаціям для визначених цілей, то по своїй природі вони є договорами пожертви.

Обґрунтовано, що майно та грошові кошти громадської організації, отримані за договорами пожертви, не можуть бути предметом застави. У зв’язку з цим, запропоновано ст. 21 Закону України «Про об’єднання громадян» доповнити новою частиною такого змісту: «Майно громадської організації, набуте нею на підставі договору пожертви, не може бути предметом застави».

Встановлено, що законодавчо закріплена заборона розподілу майна між учасниками (членами) громадської організації навіть у випадку її припинення, забезпечує непідприємницький характер останньої.

У підрозділі 3.3. «Особисті немайнові правовідносини за участі громадських організацій» аналізується участь громадських організацій в особистих немайнових правовідносинах при здійсненні права на недоторканість ділової репутації, таємницю кореспонденції, інформацію та інших особистих немайнових прав.

Громадська організація, відповідно до ст. 90 ЦК України та ст. 12¹ Закону України «Про об’єднання громадян», зобов’язана мати своє найменування та не використовувати найменування іншої юридичної особи. Водночас громадська організація має такі права: право мати повне та скорочене найменування (ч. 1 ст. 90 ЦК України та ч. 3 ст. 12¹ Закону України «Про об’єднання громадян»); виключне право на використання свого найменування (ч. 4 ст. 12¹ Закону України «Про об’єднання громадян»); право вимагати припинення неправомірного використання найменування; право на захист від такого неправомірного використання. Законом встановлена заборона використовувати найменування громадської організації фізичними та юридичними особами, які не належать до неї, для цілей, не пов’язаних з діяльністю громадської організації. Таке формулювання не сприяє захисту від неправомірного використання найменування громадської організації. Оскільки, не забороняє неправомірне використання найменування громадської організації особам, які є її членами, для цілей пов’язаних з її діяльністю. Запропоновано ч. 4 ст. 12¹ Закону України «Про об’єднання громадян» викласти в такій редакції: «Громадська організація, зареєстрована у встановленому порядку, має виключне право на використання свого найменування. Використання найменування громадської організації фізичними та юридичними особами без її дозволу забороняється».

Формування ділової репутації громадської організації відбувається шляхом всебічного сприйняття, оцінки фізичними та юридичними особами, органами державної влади та місцевого самоврядування її діяльності. Основними об’єктами оцінки, які водночас є факторами, що впливають на формування ділової репутації громадських організацій, є: ефективність та види їх діяльності, якість наданих послуг (виконаних робіт, виробленої продукції), дотримання законодавства, договірних зобов’язань та моральних засад суспільства. Виходячи з цього, ділову репутацію громадської організації визначено як її оцінку фізичними та юридичними особами, органами державної влади та місцевого самоврядування, засобами масової інформації, що заснована на інформації про діяльність громадської організації, дотримання нею законодавства, договірних зобов’язань та моральних засад суспільства.

Обґрунтовано, що громадські організації, як і всі інші юридичні особи приватного права, ділова репутація яких принижена, мають право не тільки на відшкодування моральної шкоди, а і право на відповідь, спростування недостовірної інформації та заборону поширення інформації, якою порушується їх право на ділову репутацію.