ДЕРЖАВНА ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ: ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ЗДІЙСНЕННЯ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження поставленої проблеми, ступінь її наукової розробки, науково-теоретична основа, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, визначено об’єкт та предмет дослідження, його основна мета, завдання, теоретична та методологічна основа дослідження, сформульовано основні положення, що складають наукову новизну, теоретичне і практичне значення досягнутих у ході дослідження результатів. Наведено відомості про апробацію та публікації результатів дослідження, визначено структуру та обсяг дисертації.

Розділ 1 «Теоретико-правові засади здійснення державної інформаційної політики України» включає три підрозділи, в яких досліджено правову природу та зміст явища державної інформаційної політики України, принципи її здійснення, правові передумови становлення та розвитку інституту державної інформаційної політики в Україні.

У підрозділі 1.1 «Поняття та зміст державної інформаційної політики України» досліджено основний категоріальний апарат державної інформаційної політики України. Визначено та розглянуто основні елементи категорії «державна інформаційна політика». Основну увагу приділено основоположній категорії досліджуваного явища – інформації, зміст якої відображено в низці нормативно-правових актів. Надано пропозиції щодо уніфікації змісту поняття «інформація», яку слід розглядати як вираження у будь-якій формі змісту подій, дій та явищ, що існували, існують та існуватимуть у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Також у процесі дослідження державної інформаційної політики України розроблено власні підходи до змістового наповнення таких важливих понять, як: «інформаційна сфера», «інформаційні ресурси», «інформаційні правовідносини», «єдиний інформаційний простір України».

При визначенні змісту поняття «державна інформаційна політика України» розглянуто його співвідношення з поняттям «національна інформаційна політика України» та обґрунтовано доцільність практичного використання першої із зазначених категорій.

Проаналізовано сучасні тенденції розвитку інституту державної інформаційної політики України, які свідчать про відсутність належної нормативної бази, яка б визначала понятійний апарат державної інформаційної політики, сфери здійснення державної інформаційної політики, закріплювала відповідні принципи, визначала систему органів держави щодо її формування, реалізації та контролю за реалізацією державної інформаційної політики України. Зважаючи на це, аргументовано необхідність прийняття на загальнодержавному рівні Концепції державної інформаційної політики України, яка міститиме основні положення реформування та розвитку інформаційної сфери України.

Враховуючи комплексний характер державної інформаційної політики України, доведено необхідність запровадження її класифікації з метою чіткого розуміння даного явища та підвищення ефективності її здійснення. Запропоновано класифікацію державної інформаційної політики здійснювати за: часовим критерієм (короткострокова, середньострокова та довгострокова); територіальною ознакою (зовнішня та внутрішня); об’єктами впливу (засоби масової інформації: телебачення та радіомовлення, преса, електронні засоби масової інформації; інформатизація: інфоінфраструктура, програмне забезпечення, цифрові системи; видавнича справа: поліграфія, книговидання, книгорозповсюдження; бібліотечна та архівна справа; інтелектуальна власність: авторське право та суміжні права; зв’язок: телефонний, поштовий, спеціальний; реклама; Інтернет; інформаційна безпека).

У підрозділі 1.2 «Принципи здійснення державної інформаційної політики України» досліджено принципи здійснення державної інформаційної політики України та виявлено фактичну відсутність теоретично розробленої та нормативно закріпленої їх системи. Запропоновано критерії класифікації принципів державної інформаційної політики України. Встановлено, що вирішення цього питання значно підвищить ефективність роботи державних органів щодо здійснення державної інформаційної політики України.

Запропоновано принципи здійснення державної інформаційної політики України класифікувати за такими критеріями: сфера застосування принципів державної інформаційної політики; суб’єкти, що беруть участь в інформаційних правовідносинах; етапи здійснення державної інформаційної політики; режим доступу до інформації. За сферою застосування принципи державної інформаційної політики поділяються на: загальні, спеціальні, спеціалізовані. В свою чергу, ці принципи мають такий поділ: принципи, що застосовуються в сфері видавництва; принципи, що застосовуються в сфері діяльності засобів масової інформації та інших сферах. За суб’єктами, що беруть участь в інформаційних правовідносинах: принципи діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування, що беруть участь у здійсненні державної інформаційної політики, принципи діяльності фізичних та юридичних осіб, а також принципи діяльності спеціальних суб’єктів. За етапами здійснення державної інформаційної політики: принципи діяльності з формування державної інформаційної політики, принципи діяльності з реалізації державної інформаційної політики та принципи контрольної діяльності за реалізацією державної інформаційної політики. За режимом доступу до інформації: принципи доступу до відкритої інформації та принципи здійснення допуску до інформації з обмеженим доступом.

У підрозділі 1.3 «Правові передумови становлення та розвитку інституту державної інформаційної політики України» досліджено об’єктивні передумови становлення та розвитку інституту державної інформаційної політики України. Встановлено, що українське інформаційне законодавство перебуває на етапі активного розвитку і потребує проведення відповідних заходів для його впорядкування.

За допомогою історичного підходу встановлено, що зародження інституту державної інформаційної політики України відбулося за часів, коли Україна була у складі СРСР. Аналіз інформаційного законодавства дозволив дослідити періодизацію становлення та розвитку інституту державної інформаційної політики України. В результаті цього виокремлено такі її етапи:

- до 1991 р. – етап зародження інституту державної інформаційної політики України;

- з 1991–1996 рр. – етап стихійного плюралізму у здійсненні державної інформаційної політики України;

- з 1996–2005 рр. – етап становлення державної інформаційної політики України;

- з 2005 р. – по сьогодні – етап подальшого розвитку державної інформаційної політики України.

Дослідження динаміки становлення та розвитку державної інформаційної політики дало змогу дійти висновку про необхідність комплексного підходу до створення універсального нормативно-правового акта, де будуть визначені пріоритети розвитку інформаційної сфери України.

Розглядаючи питання взаємозв’язку державної інформаційної політики України з інформаційним правом, аргументовано первинність виникнення державної інформаційної політики відносно останнього.

Розділ 2 «Організаційні засади здійснення державної інформаційної політики України» складається з трьох підрозділів, у яких досліджено організаційно-правові засади формування, реалізації та контролю за реалізацією державної інформаційної політики України, а також продемонстровано наслідки впливу на зазначений процес видання Указу Президента України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади».

У підрозділі 2.1 «Формування державної інформаційної політики України» дисертантом окреслено систему державних органів, які беруть участь у здійсненні державної інформаційної політики. Детально досліджено підсистему державних органів, які беруть участь у формуванні державної інформаційної політики. Визначено, що процес її формування складається з двох етапів: розроблення курсу державної інформаційної політики та його нормативного закріплення.

Доведено, що функція формування державної інформаційної політики може розглядатися як у широкому, так і вузькому значенні. У широкому тлумаченні – це діяльність державних органів та інших суб’єктів, що беруть участь у процесі розроблення та внесення пропозицій щодо формування курсу державної інформаційної політики України. До органів, що здійснюють функцію формування державної інформаційної політики України, можна віднести: Президента України, Кабінет Міністрів України, Верховну Раду України, Міністерство транспорту та зв’язку України (сьогодні Міністерство інфраструктури України), Державний комітет телебачення та радіомовлення України, Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення, Національну комісію з питань регулювання зв’язку України, Державну службу спеціального зв’язку та захисту інформації України тощо. У вузькому значенні – це діяльність законодавчого органу влади, який визначає можливість прийняття чи відхилення тих чи інших пропозицій по виробленню загальнодержавного курсу держави в інформаційній сфері.

Ці державні органи належать до першої складової процесу формування державної інформаційної політики України – розроблення курсу. Проте виключно один орган наділений повноваженнями як щодо розроблення курсу, так і його затвердження. Таким органом є Верховна Рада України, оскільки саме їй відведено основне місце як законодавчому органу, який не тільки бере участь у формуванні державної інформаційної політики, а й створює для цього її нормативно-правове підґрунтя.

Досліджуючи підсистему державних органів, що здійснюють формування державної інформаційної політики, проаналізовано відповідні повноваження Президента України та визначено його прямий та опосередкований вплив на цей процес.

Під час аналізу повноважень Кабінету Міністрів України виявлено, що попри відсутність в уряду прямої функції формування державної інформаційної політики України, вищий орган виконавчої влади бере участь у вказаному процесі, що випливає з таких його повноважень, як: розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, культурного розвитку, охорони довкілля, а також розроблення, затвердження і виконання інших державних цільових програм. Зокрема це повноваження стосується і розроблення програм державної інформаційної політики України. Також згідно зі статтею 93 Конституції України Кабінет Міністрів України наділений правом законодавчої ініціативи, що підтверджує його участь у формуванні державної інформаційної політики України.

Досліджуючи функціональні повноваження інших державних органів щодо їх участі у процесі формування державної інформаційної політики України, встановлено, що такими функціями наділено Державний комітет телебачення та радіомовлення України, Міністерство транспорту та зв’язку України (сьогодні Міністерство інфраструктури України), Державну службу спеціального зв’язку та захисту інформації України, Національну комісію з питань регулювання зв’язку України та органи місцевого самоврядування.

Поряд з державними органами у процесі формування державної інформаційної політики може брати участь громадськість та інші недержавні інституції, що випливає з Постанови Кабінету Міністрів України «Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики».

У підрозділі 2.2 «Реалізація державної інформаційної політики України» дисертантом визначено коло державних органів, які уповноважені здійснювати функцію реалізації державної інформаційної політики України.

Встановлено, що виконання функції реалізації державної інформаційної політики України фактично покладено на Президента України, Кабінет Міністрів України, Державний комітет телебачення та радіомовлення України, Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення, Міністерство транспорту та зв’язку (сьогодні Міністерство інфраструктури України), Національну комісію з питань регулювання зв’язку України, Міністерство юстиції України, Державну службу спеціального зв’язку та захисту інформації України, Державний комітет України з питань науки, інновацій та інформатизації (сьогодні Державне агентство з питань науки, інновацій та інформації України), Національну експертну комісію України з питань захисту суспільної моралі, Державний комітет архівів України (сьогодні Державна архівна служба України), їх територіальні підрозділи та деякі інші органи.

Доведено необхідність законодавчо закріпити повноваження Кабінету Міністрів України щодо реалізації державної інформаційної політики України, що дозволить більш ефективно регулювати відносини в інформаційній сфері України.

Надано пропозиції щодо уточнення правового статусу Національної комісії з питань регулювання зв’язку України, які полягають у перетворенні її в інституціонально незалежний орган. Також автором запропоновано внести зміни до статті 5 Закону України «Про природні монополії», доповнивши перелік сфер діяльності суб’єктів природних монополій сферою: «надання послуг для здійснення зв’язку».

Аналіз діяльності державних органів щодо реалізації державної інформаційної політики України свідчить про необхідність вдосконалення їх відповідної підсистеми.

У підрозділі 2.3 «Контроль за реалізацією державної інформаційної політики України» досліджено питання контролю, який здійснюють органи державної влади під час виконання державної інформаційної політики України. Встановлено, що вказаний контроль слід розглядати за такими видами:

- внутрішній адміністративний контроль за реалізацією державної інформаційної політики – контроль у самій системі органів виконавчої влади під час виконання державної інформаційної політики;

- президентський контроль за реалізацією державної інформаційної політики – контроль Президента України за виконанням державної інформаційної політики;

- парламентський контроль за реалізацією державної інформаційної політики – контроль Верховної Ради України за виконанням державної інформаційної політики;

- судовий контроль за реалізацією державної інформаційної політики – контроль органів судової влади за виконанням державної інформаційної політики;

- прокурорський нагляд за реалізацією державної інформаційної політики – специфічний різновид контролю органів прокуратури за виконанням державної інформаційної політики.

Досліджено підсистему органів, які наділені повноваженнями контролю та нагляду за реалізацією державної інформаційної політики України. Тут особливу роль відведено Національній раді України з питань телебачення і радіомовлення як єдиному органу, основною діяльністю якого є наглядово-регуляторні функції у сфері телебачення і радіомовлення України. Значну увагу приділено аналізу адміністративно-правового статусу цього органу та його функціональному наповненню. Встановлено роль та місце Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення в системі державних органів, що здійснюють контроль за реалізацією державної інформаційної політики України. Огляд повноважень Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення дав можливість стверджувати, що вона здійснює непрямий парламентсько-президентський контроль.

Розділ 3 «Удосконалення організаційно-правового забезпечення здійснення державної інформаційної політики України» складається з двох підрозділів, у яких досліджено питання вдосконалення державного регулювання в інформаційній сфері в контексті адміністративної реформи України та питання вдосконалення адміністративної відповідальності за правопорушення в інформаційній сфері.

У підрозділі 3.1 «Вдосконалення правового регулювання інформаційної сфери в контексті здійснення адміністративної реформи України» розглянуто сучасний стан правового регулювання інформаційної сфери України. Встановлено, що серед значної кількості нормативно-правових актів в інформаційній сфері більшість має суто декларативний характер, застарілі норми та неузгодженості, що в свою чергу вказує на необхідність вдосконалення законодавства в цій сфері.

Зважаючи на існування інформаційного законодавства, обґрунтовано доцільність такого способу систематизації нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в такій інформаційній сфері, як галузева кодифікація. Зокрема в п.2 розділу ІІІ Закону України «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007 – 2015 роки» від 9 січня 2007 р. зазначено, що для підвищення ефективності розвитку інформаційного суспільства необхідно створити цілісну систему законодавства, гармонізовану з відповідним нормами міжнародного права та здійснити кодифікацію інформаційного законодавства.

Проаналізовано одну з існуючих структур проекту Кодексу України про інформацію. Встановлено ряд його недоліків та запропоновано пропозиції щодо їх усунення.

Виділено два етапи реформування інформаційного законодавства: І – через його вдосконалення; ІІ – його подальша кодифікація.

У ході аналізу виявлено ряд недоліків деяких нормативно-правових актів та надано пропозиції щодо їх усунення. Запропоновано доповнити чинний Закон України «Про інформацію», визначенням таких важливих категорій: «інформаційний суверенітет», «інформаційна сфера», «інформаційні потреби», «інформаційний інтерес» тощо. Також запропоновано внести зміни до ч.7 ст.15 Закону України «Про авторське право і суміжні права», надавши таку редакцію: «Якщо примірники правомірно опублікованого твору законним чином введені у цивільний обіг шляхом їх першого продажу в Україні, то допускається їх повторне введення в обіг шляхом продажу, дарування тощо без згоди автора (чи іншої особи, яка має авторське право), але за умови отримання останнім авторської винагороди за повторне тиражування».

У підрозділі 3.2 «Адміністративна відповідальність як засіб здійснення державної інформаційної політики України» досліджено питання адміністративної відповідальності за правопорушення в інформаційній сфері України. Запропоновано уточнити поняття адміністративної відповідальності в адміністративній сфері, під якою слід розуміти застосування державою примусових заходів у вигляді адміністративних стягнень до суб’єктів інформаційних правовідносин з приводу створення, накопичення, зберігання, використання, поширення та знищення інформації.

Розглянуто коло суб’єктів, до яких може застосовуватись адміністративна відповідальність за правопорушення в інформаційній сфері. Аргументовано можливість притягнення до адміністративної відповідальності за вказані правопорушення як фізичних, так і юридичних осіб.

Розглянуто застосування адміністративної відповідальності у сфері телебачення і радіомовлення України. Надано рекомендації стосовно вдосконалення адміністративної відповідальності у вказаній сфері, зокрема щодо розповсюдження та анонсування телерадіоорганізаціями програм та передач, які можуть зашкодити фізичному, інтелектуальному і духовному розвитку неповнолітніх осіб та юнацтва у не відведений для цього час; недотримання порядку розповсюдження та розміщення реклами, редакційного, авторського чи інформаційного матеріалу на телебаченні тощо.

Обґрунтовано необхідність доповнення Кодексу України про адміністративні правопорушення такими видами стягнень в інформаційній сфері: призупинення дії ліцензії, анулювання дії ліцензії та блокування сайта чи інтернет-сторінки.