ПРИЙНЯТТЯ РІШЕНЬ У СПРАВАХ ПРО АДМІНІСТРАТИВНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, його методологічну основу, сформульовано основні положення, що становлять наукову новизну дослідження, зазначено практичне значення результатів дисертаційного дослідження, наведено відомості щодо апробації та публікацій основних положень і результатів здійсненого дослідження.

Розділ 1. “Теоретико-правові засади прийняття рішення”, присвячений дослідженню теоретичних питань адміністративно-правового забезпечення прийняття рішень у справах про адміністративні правопорушення, проведенню загального аналізу нормативно-правової бази в цій сфері.

Підрозділ 1.1. “Поняття та види рішень у справах про адміністративні правопорушення” присвячено аналізу процесуальної діяльності компетентних органів під час розгляду адміністративних справ та прийняття відповідних рішень.

У ході дослідження дисертант аналізує поняття “рішення” з позиції формально-логічного, творчого процесу та державно-владної діяльності компетентних органів.

У науковому дослідженні дається авторське визначення рішення в справах про адміністративні правопорушення – це свідомий, творчо-вольовий акт організаційної діяльності компетентної особи, який містить владне волевиявлення по конкретній адміністративній справі в межах закону.

Аналізуючи позитивні риси процесу прийняття рішень у сучасних демократичних країнах, здобувач зупиняється на існуючих розбіжностях відносно визначень “індивідуального” та “нормативного” адміністративних актів.

На думку дисертанта більшість рішень, які приймаються в справах про адміністративні правопорушення мають вираження в письмовій формі.

Автором окремо виділено та розглянуто фактори, які впливають на прийняття рішення при виборі тієї чи іншої моделі.

Дисертантом розглянуті особливості процедури прийняття індивідуального акту.

На думку автора, всі рішення, які приймаються у справах про адміністративні правопорушення, повинні бути законними, обґрунтованими, доцільними, справедливими та гуманними, але на практиці посадові особи, на жаль, порушують вказані принципи. Здобувач зазначає, що в процесі реалізації правових норм суб’єкти застосування повинні приймати рішення з однієї сторони, на підставі і відповідно діючих нормативно-правових актів, з другої сторони, потрібно враховувати, що права і правові принципи повинні мати вищу юридичну силу, таку ж як і Конституція. Суб’єкти правозастосування, приймаючи рішення в справах про адміністративні правопорушення повинні пам’ятати, що в законодавстві виражається міра свободи та відповідальності за протиправну діяльність і поведінку.

У підрозділі 1.2. “Органи та посадові особи, уповноважені розглядати та приймати рішення в справах про адміністративні правопорушення” розглядається коло державних органів та посадових осіб, їх компетенція щодо розгляду та прийняття рішень в справах про адміністративні правопорушення.

Проаналізовано існуючі в науці підходи до з’ясування та визначення кола компетентних державних органів (посадових осіб).

Дисертантом запропоновано розмежування державних органів та посадових осіб за групами, в залежності від ролі, змісту та обсягу покладених на них повноважень, також форм і методів розгляду та прийняття рішень в справах про адміністративні правопорушення.

У підрозділі висвітлюється новий підхід та розподіл учасників адміністративного провадження.

Дисертант на підставі аналізу діяльності адміністративних комісій та матеріалів адміністративних справ приходить до висновку, що адміністративні комісії та виконавчі комітети рад при здійсненні юрисдикційної діяльності є практично безвідповідальними, що не сприяє об’єктивному розгляду адміністративних справ. Саме тому автор пропонує значно обмежити або взагалі скасувати повноваження адміністративних комісій та виконавчих комітетів місцевих рад щодо розгляду справ про адміністративні проступки.

В роботі акцентується увага на тому, що повноваження начальників органів внутрішніх справ під час прийняття рішень в справах про адміністративні проступки, викликають сумніви щодо незалежності, об’єктивності та безсторонності даної категорії посадовців. Тому, на думку автора, доцільно розгляд справ, а саме положення пункту 1 частини другої статті 222 передати повністю спеціальній посадовій особі – заступнику начальника міліції громадської безпеки або начальнику служби дільничних інспекторів міліції, що звільнить керівників органів внутрішніх справ від виконання функції, що займає багато часу і зусиль, чим покращить обґрунтованість та якість прийнятих рішень.

На підставі аналізу законодавства та наукової літератури автор розкриває суть та етапи реформування системи органів адміністративної юрисдикції, при цьому враховуючи особливості суспільного та економічного механізму розбудови держави.

Зроблено висновок, що необхідно зробити більш жорсткими вимоги до відбору кандидатів на посади органів уповноважених приймати рішення в справах про адміністративні проступки, шляхом проведення конкурсного відбору.

Розділ 2. “Підстави та порядок прийняття рішення у справах про адміністративні проступки”.

У підрозділі 2.1. “Поняття та ознаки адміністративної відповідальності” розглянуто існуючі в науці підходи до визначення “адміністративної відповідальності”. Автор розглядає правопорушення, як соціальне, філософське та правове явище. Аналізуючи правопорушення за допомогою соціології здобувач звертається до антропологічної теорії, теорії соціальної природи правопорушень, теорії соціального конфлікту та диференціальної асоціації. Підкреслюється, що з точки зору соціології правопорушення взагалі та адміністративні правопорушення зокрема виступають як наслідок нездатності та небажання соціальних суб’єктів знайти цивілізований механізм вирішення життєвих проблем. Дисертантом зазначається, що з моменту виникнення наукових уявлень про адміністративне правопорушення, більшість авторів класифікують правопорушення за різними критеріями, які розглядаються та досліджуються в дисертаційному дослідженні. Також автор звертає увагу на те, що адміністративний проступок виступає як окрема правова категорія. Розглядає ознаки правопорушення та пропонує підтримати пропозицію щодо розмежування понять “адміністративне правопорушення” та “адміністративний проступок”. Досліджуючи співвідношення категорій “правопорушення” та “проступок”, автор дійшов обгрунтовного висновку, що категорія “правопорушення” має більш широке значення. Автор проводить аналіз термінів “суспільна шкідливість” і “суспільна небезпечність” та пропонує до адміністративного проступку вживати термін “суспільна шкідливість”. У науковому дослідженні дається авторське визначення адміністративного проступка – суспільно шкідлива, протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на права, свободи та законні інтереси фізичних та юридичних осіб, власність, громадський порядок і громадську безпеку, встановлений порядок діяльності державних органів та установ, і за яку законом передбачено накладання адміністративних стягнень. У підрозділі дисертант детально розглядає вчення про склад адміністративного проступку. Він вважає, що воно сприяє виявленню найбільш істотних ознак антигромадських діянь, їх розмежуванню й застосуванню справедливої санкції, допомагає відповідним органам правильно кваліфікувати проступки й обирати відповідні заходи впливу, а також дозволяє зрозуміти закон, вжити заходів до правового виховання майбутніх юристів та громадян.

Автор зупиняється на аналізі видів та структури складів адміністративних проступків.

Пропонує віднести до особливих суб’єктів осіб без постійного місця проживання.

Аналізуючи чинне законодавства дисертант приходить до висновку, що існують певні труднощі притягнення їх до адміністративної відповідальності юридичних осіб, не врегульований механізм притягнення до відповідальності, не систематизовані види санкцій стосовно даної категорії осіб. Автор пропонує чітко визначити органи, які будуть уповноважені накладати адміністративні стягнення на юридичних осіб та кодифікувати норми, які б регламентували адміністративну відповідальність юридичних осіб. Автор пропонує під адміністративною відповідальністю розуміти накладення адміністративних стягнень на осіб, які вчинили адміністративний проступок, уповноваженими на те органами чи посадовими особами на підставах і у порядку, встановлених нормами адміністративного законодавства, які потягнуть для цих осіб настання певних обтяжливих наслідків.

Підрозділ 2.2. “Підстави порушення справ про адміністративні правопорушення” присвячено розгляду умов та причин настання адміністративної відповідальності, застосовування до винної особи примусових заходів, існування адміністративної відповідальності з іншими видами юридичної відповідальності. Автор шляхом аналізу ознак адміністративної відповідальності виділяє три основні підстави її настання: нормативну, тобто систему норм, що описують протиправне діяння і адміністративні стягнення, які встановлюються за його вчинення; фактичну – діяння конкретних суб’єктів, які порушують правові приписи, що охороняються адміністративно-правовими санкціями; процесуальну – процедуру накладення певного адміністративного стягнення за відповідне противоправне діяння.

Дисертант розглядає види адміністративних стягнень, зупиняючись на кожному, детально його аналізуючи, пропонує для ефективності застосування адміністративних стягнень переглянути та внести відповідні зміни до статті 24 КУпАП, а саме щодо п.2 - розміри штрафів, привести до відповідності з економічними змінами в суспільстві та п. 6 – виправні роботи. Автор вважає, що в умовах безробіття та затримки виплат заробітної плати, майже відсутності державних установ, використання стягнення – “виправні роботи” стає в багатьох випадках неможливим. Автор звертає увагу на те, що під час притягнення особи до адміністративної відповідальності важливо встановлювати, чи правопорушення скоєно свідомо чи це трапилось випадково.

У підрозділі 2.3. “Прийняття рішень під час попередження адміністративних проступків” висвітлюються профілактичні заходи боротьби з адміністративними проступками, які вживаються з боку суспільства та держави, а також окремих її структур.

Автор проводить аналіз безпосередньої діяльності працівників підрозділів адміністративної міліції, яка на його погляд має як позитивні так і негативні риси під час вжиття профілактичних заходів.

Аналізуючи багаторічну історію боротьби з адміністративними проступками, автор з’ясував, що ідея про попередження правопорушень зародилась ще у стародавній Греції та зазначає сучасні погляди на проблему запобігання правопорушенням.

Дисертант звертає увагу, що профілактична робота проводиться не тільки тоді, коли адміністративний проступок вже вчинено, але й при правомірній поведінці. Адміністративна деліктність існує об’єктивно, тому її не можна попередити, а з нею можливо тільки боротися.

У науковому дослідженні дається авторське визначення профілактики адміністративних проступків – це гуманний засіб боротьби з адміністративними проступками, який передбачає не накладення стягнень, а перевиховання, застереження громадян від вчинення протиправних дій.

На підставі аналізу методів, якими здійснюється профілактика адміністративних проступків: економічних, соціально-політичних, соціально-психологічних, культурно-виховних, адміністративно-правових автор розкриває механізм способів та прийомів, якими впливають на громадян компетентні органи та посадові особи.

Значну увагу дисертант приділяє суб’єктам, які наділені правом запобігати адміністративним проступкам. Зазначає, що до них відносять: місцеві органи влади та їх виконавчі структури; органи внутрішніх справ, суди, юстицію, прокуратуру, службу безпеки, відділи соціальної профілактики, центри соціальної реабілітації, громадські об’єднання, інші органи.

Автор звертає увагу на зміст профілактичної діяльності, виділяє загальносоціальну та спеціальну профілактики адміністративних проступків. Загальносоціальна профілактика адміністративних проступків охоплює найбільш великі, ефективні та тривалі види соціальної діяльності, найбільш вагомі соціальні заходи та спрямована на досягнення цілей, які ставить перед собою сучасна Україна. Спеціальна профілактика містить заходи, які спрямовані виключно на усунення або нейтралізацію деліктних факторів, виправлення осіб, які вже вчиняли адміністративні проступки або можуть їх вчинити.

На підставі викладеного дисертантом робиться висновок, що на жаль профілактична діяльність по запобіганню вчинення адміністративних проступків не завжди проводиться належним чином, у зв’язку з великим навантаженням компетентних органів та некомплектом в підрозділах органів внутрішніх справ.

В розділі 3. “Прийняття рішень на різних стадіях провадження у справах про адміністративні правопорушення” проаналізовано особливості прийняття рішень на всіх стадії провадження у справах про адміністративні правопорушення, а саме: на підготовчому етапі, під час розгляду справ, ухвалення рішень та виконання постанов про накладення адміністративних стягнень.

У підрозділі 3.1.“Прийняття рішень на стадії підготовчого етапу розгляду справ про адміністративні правопорушення” розглянуто процес провадження в справах про адміністративні проступки на першому етапі.

Дисертант зупиняється на таких важливих елементах юрисдикційної діяльності, як юридична оцінка наявної інформації та аналіз конкретних юридичних фактів.

Автор детально аналізує всі дії компетентних органів та посадових осіб щодо підготовки адміністративної справи до розгляду. Зазначає перелік основних питань, які в обов’язковому порядку повинні бути з’ясовані під час підготовчого етапу.

Дисертант розглядає документи, які найчастіше зустрічаються в адміністративній практиці. Здобувач зазначає, що адвокати у розгляді справ про адміністративні проступки практично не беруть участь та пропонує закріпити в КУпАП, “право особи, яка притягається до відповідальності запрошувати для участі в адміністративному провадженні, як представника своїх інтересів, будь-якого громадянина, незалежно від його освіти та кваліфікації”.

Також запропоновано врегулювати в чинному законодавстві порядок заміни адвоката та порядок повідомлення про адміністративне провадження.

Проаналізована мова ведення провадження в справах про адміністративні правопорушення та процедура залучення перекладача.

Автор вважає за необхідне внести зміни до КУпАП, передбачивши в якості учасника адміністративного провадження “понятого”.

Підрозділ 3.2. “Прийняття рішень на стадії розгляду справ про адміністративні правопорушення” присвячено розгляду адміністративної справи. Зазначені загальні та особливі правила, які закріплені КУпАП щодо розгляду справ.

Автором звернута увага на те, що справи про адміністративні правопорушення розглядаються не тільки за місцем його вчинення, але й за місцем проживання правопорушника, в разі вчинення правопорушення на воєнних, морських судах – в найближчому порту або останньому пункті маршруту.

Дисертантом зазначено суть центральної стадії адміністративного провадження у справах про адміністративні правопорушення.

Здобувач розглядає стадію розгляду адміністративних справ у вигляді двох процедур: розгляду справи про адміністративне правопорушення та адміністративного розслідування. Проаналізовано терміни розгляду адміністративних справ.

Дисертант розглядає права осіб, які притягається до адміністративної відповідальності. На його думку, доцільно було б доповнити ст. 268 КУпАП, передбачивши процесуальні права особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, що гарантували прийняття законної та обгрунтовної постанови у справі, надавши їм право заявляти відвід посадовій особі, яка розглядає справу, експерту, перекладачу за мотивами особистих взаємовідносин, посадової або іншої залежності та дозволу органу бути присутнім або брати учать в окремих процесуальних діях.

Автор також звертає увагу на той факт, що участь правопорушника при розгляді адміністративної справи має подвійний характер – в деяких категоріях справ їх участь обов’язкова, в інших – вони мають право брати участь.

Значну увагу здобувач приділяє формі вираження компетентними органами прийнятих рішень.

У підрозділі 3.3. “Ухвалення рішень та виконання постанов про накладення адміністративних стягнень” висвітлюється завершальна стадія провадження в справах про адміністративні правопорушення форма, в якій виражаються прийняті рішення, виконання постанов, механізм притягнення правопорушників до адміністративної відповідальності.

Дисертант зазначає про те, що необхідною умовою виконання постанови про накладення адміністративного стягнення є набрання нею законної сили. У зв’язку з цим важливим є визначення моменту набрання постановою чинності, адже в законодавстві цей момент не врегульовано. Прийнято вважати, що постанова про накладення адміністративного стягнення підлягає виконанню з моменту її винесення, тому й набирає чинності негайно після винесення.

Автор проводить аналіз термінів і порядку виконання постанов, зазначаючи при цьому, що законодавець перебачив, в разі неможливості негайного виконання постанови про накладення адміністративного стягнення у вигляді адміністративного арешту або штрафу, можливість відстрочки виконання постанови строком на один місяць.

Аналізуючи механізм примусового виконання постанови про накладання адміністративного стягнення здобувач підкреслює, що існує певний перелік майна, на яке не може бути накладене стягнення.