ОСОБЛИВОСТІ МАЙНОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ СУБ’ЄКТІВ ПІДПРИЄМНИЦТВА Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначаються мета роботи і завдання, які необхідно вирішити для досягнення поставленої мети, об’єкт, предмет і методи дослідження, висвітлюється наукова новизна отриманих результатів та їхнє практичне значення, а також подано відомості про апробацію теоретичних положень дослідження, його структуру та обсяг.

У першому розділі “Загальнотеоретичні проблеми майнової відповідальності суб’єктів підприємництва” досліджується історія становлення та розвитку інституту майнової відповідальності, а також підстави її виникнення. Цей розділ містить два підрозділи.

Підрозділ 1.1. “Поняття майнової відповідальності” містить аналіз історичних аспектів розуміння майнової відповідальності. Зокрема, в радянський період, як правило, виділялося три основні ознаки юридичної відповідальності, у тому числі і цивільно-правової відповідальності: 1) негативна оцінка дій особи, на яку покладається відповідальність (осуд); 2) державний примус або можливість його застосування; 3) наявність додаткових обтяжень або нових обов’язків для правопорушника.

Проте з розвитком науки цивільного права зазначені ознаки дещо втратили свою актуальність. Так, негативна оцінка дій особи не може бути ознакою відповідальності у випадках відповідальності без вини. Крім того, основною метою майнової відповідальності є компенсаційна, спрямована на відновлення майнового стану. Що стосується другої ознаки (державний примус), то цілком вірогідним є добровільне задоволення вимог кредитора про сплату неустойки чи відшкодування збитків. Гарантійна державна функція існує практично у всіх галузях права та інститутах, тому здебільшого вона притаманна усім відносинам. До того ж цивільному законодавству відомі досить численні винятки, коли законами України встановлюються мораторії на задоволення вимог кредиторів (підприємства паливно-енергетичного комплексу, підприємства, частка державної власності у яких перевищує 25%). Таким чином, державний примус очевидно також не може бути визнаний особливою ознакою майнової відповідальності.

Видається правильним стверджувати, що лише третя ознака не втратила своєї актуальності. Адже ознака додаткових обтяжень (на додаток до первісного обов’язку) чи позбавлення певних прав, позбавлення правопорушника належних йому благ (йдеться як про матеріальні, так і про нематеріальні блага) характеризує його становище, як украй невигідне. Саме в такому випадку і можна говорити про цивільно-правову відповідальність.

У першому підрозділі дослідження приділено увагу також співвідношенню понять: міра, форма, заходи відповідальності. Зокрема, мірою відповідальності пропонуємо вважати, наприклад, стягнення неустойки у якомусь конкретному розмірі, коли цю відповідальність можна, так би мовити, "поміряти", визначити її величину. Під заходами відповідальності варто розуміти сукупність засобів для досягнення її основної мети – майнової компенсації. Такими засобами можуть бути як юридичні (встановлення у законодавстві та договорі правил відповідальності), так і фактичні (вчинення реальних дій кредитором на підставі юридичних засобів із задоволення своїх вимог). Форма майнової відповідальності – це спосіб її зовнішнього виразу, спосіб існування змісту відповідальності. Формами майнової відповідальності є стягнення неустойки, збитків, втрата завдатку.

Автором також здійснено аналіз оперативно-господарських санкцій в контексті розуміння поняття цивільно-правової відповідальності. Так, за результатами проведеного дослідження зроблено висновок, що поняття заходів оперативного впливу є ширшим за поняття оперативно-господарських санкцій, адже вони можуть застосовуватися не лише після порушення зобов’язання, а й до такого порушення. Враховуючи наведену особливість, потрібно зазначити, що ті заходи оперативного впливу, які не охоплюються поняттям оперативно-господарських санкцій, не можуть визнаватися санкціями.

Разом з тим оперативно-господарські санкції суттєво відрізняються від цивільно-правової відповідальності, а тому також не можуть бути визнані її формою, оскільки оперативно-господарські санкції застосовуються незалежно від вини боржника; оперативно-господарькі санкції застосовуються в односторонньому, позасудовому порядку, без дозволу/погодження будь-якого юрисдикційного органу; особливість оперативно-господарських санкцій полягає у специфічному характері гарантій їх правильного застосування: індивідуальний характер заходів оперативного впливу передбачає необхідність точного та імперативного визначення в законі специфічних умов та меж їх застосування.

У підрозділі 1.2. “Підстави виникнення майнової відповідальності суб’єктів підприємництва” досліджуються проблеми підстав та умов цивільно-правової відповідальності з урахуванням особливостей, що виникають при участі у правовідносинах суб’єкта підприємницької діяльності. З огляду на збільшення наукової критики теорії складу правопорушення як єдиної підстави цивільно-правової відповідальності, автором було проведено аналіз умов цивільно-правової відповідальності: протиправності дій (бездіяльності), шкоди, причинного зв’язку, вини.

Так, під протиправністю дій (бездіяльності) суб’єктів підприємництва потрібно розуміти порушення норм об’єктивного (позитивного) права (нормативно-правових актів, господарських договорів, звичаїв ділового обігу), а також суб’єктивних прав інших учасників цивільних правовідносин.

При аналізі другої умови відповідальності – шкоди, автором проведено порівняльний аналіз понять шкоди та збитків. В результаті проведеного дослідження автором зроблено висновок, що зазначені поняття необхідно розмежовувати. Зокрема, поняття шкоди не охоплює упущену вигоду, що виводиться з тлумачення частини 2 статті 1192 ЦК України. Зазначена норма серед способів відшкодування шкоди називає лише відшкодування реальної шкоди. Проте у підприємницьких відносинах такий підхід не є доцільним, адже будь-яке майно підприємства слугує одній меті – отримання прибутку. А тому в роботі пропонується внести зміни до положень ст. 1192 ЦК України, узгодивши її з ч. 2 ст. 22 ЦК України, шляхом виключення ч. 2 з тексту аналізованої статті. Звертається також увага на ту обставину, що аналізована умова відповідальності є необхідною для відшкодування збитків (шкоди), а не підставою виникнення права на неустойку.

Проблемам вини приділено досить велику увагу, з огляду на складність цієї категорії. Так, питанням вини було присвячено такі теорії: психологічна концепція, теорія об’єктивної вини, теорія колективу. Автором наведено аргументи на підтримання психологічної концепції вини, оскільки усвідомлення своїх дій оцінюється стороннім суб’єктом через оцінку дій відповідної особи.

Причинний зв’язок є об’єктивною стороною цивільного правопорушення, а тому його наявність не залежить від волі будь-якої особи. В роботі зазначається, що причинний зв’язок є необхідним для такої форми відповідальності, як відшкодування збитків чи шкоди.

Другий розділ дисертації “Відшкодування збитків як загальна форма майнової відповідальності суб’єктів підприємництва ” містить 3 підрозділи.

Підрозділ 2.1. “Загальна характеристика поняття збитків за цивільним законодавством” присвячений аналізу загальнотеоретичного поняття збитків, які пропонувалися науковцями в різні часи.

Провівши аналіз понять: втрати, витрати, доходи, автор дійшов висновку, що збитки виражаються лише у грошовій формі. Проте відшкодування збитків, які виражаються винятково у грошовій формі, можливе й у інший, негрошовий спосіб.

По-перше, виходячи із загальних начал та принципів ЦК України, сторони вправі передбачити спосіб відшкодування збитків у договорі. У разі ж виникнення спору за відсутності необхідних положень у договорі, видається правильним поставити кредитора у зручніше становище та надати йому право обрання способу відшкодування збитків, оскільки саме він зазнав певних негативних майнових наслідків через неправомірні дії боржника.

По-друге, суд з урахуванням всіх обставин справи повинен зробити висновок про те, що обраний кредитором спосіб відшкодування збитків не порушує нічиїх прав та охоронюваних законом інтересів та є можливим до виконання боржником.

За результатами проведеного дослідження автором зроблено висновок про те, що збитки можуть виникнути внаслідок порушення не лише майнових, а й немайнових прав. Йдеться, наприклад, про завдання шкоди діловій репутації.

В першому підрозділі автором також проведено дослідження дії принципу повного відшкодування збитків. В роботі акцентується увага на великій кількості винятків із зазначеного принципу, особливо у сфері підприємницької діяльності. Йдеться про обмеження відповідальності для операторів поштового зв’язку, перевізників, енергопостачальних організацій. Автор дотримується думки про необхідність неухильного впровадження принципу повного відшкодування збитків у всі сфери господарської діяльності.

В роботі аналізується також теорія переддоговірної відповідальності за недобросовісну чи неналежну поведінку сторони при укладенні договору. Проте на стадії переговорів з укладення договору між сторонами ще не виникли цивільні правовідносини, а тому і не буде підстав для відшкодування збитків. Інша справа, коли одна зі сторін має обов’язок укласти договір. Йдеться, наприклад, про підприємства-монополісти, продавця у публічному договорі, державних замовників, які зобов’язані укласти відповідні договори з переможцем тендеру, або органи державної влади чи місцевого самоврядування на виконання власних рішень. Узагальнивши наведені вище випадки обов’язкового укладення договорів, автор зробив висновок, що на стадії укладення договору між сторонами існують взаємні цивільні права та обов’язки. Такі відносини виникають в силу дії актів цивільного законодавства.

Автором виявлено співвідношення збитків та інфляційних нарахувань, за результатами якого зроблено висновок, що останні є видом збитків, які виникли у зв’язку з порушенням боржником своїх грошових зобов’язань.

У підрозділі 2.2. “Склад збитків” автором детально аналізуються поняття реальних збитків та упущеної вигоди. Зокрема, при аналізі реальних збитків автор акцентує увагу на недоліки правового регулювання, які полягають у використанні термінів знищення та пошкодження речі. Так, законодавець відмовився від поняття "втрата" речі, хоча цей термін дозволяє ширше охарактеризувати можливі негативні наслідки для речі. Зазначене зумовлено тим, що під втратою розумілося як фізичне знищення (загибель) речей, так і юридична неможливість їх повернення в господарську сферу кредитора (наприклад, при неможливості затребування речі у добросовісного набувача).

Крім того, визначаючи можливі негативні наслідки для речі, ЦК України вживає різні поняття: знищення, втрата, погіршення, псування, які по-різному характеризують відповідні майнові негативні наслідки порушення.

На підставі наведених аргументів автором обґрунтовується доцільність іншого формулювання реальних збитків: до складу збитків включається вартість втраченої або знищеної речі, втрати, пов’язані з пошкодженням речі чи погіршенням її якісних показників.

Другою складовою реальних збитків є витрати, які особа зробила або повинна зробити для відновлення свого порушеного права. По-перше, в роботі акцентовано увагу на новелі, визначеній законодавцем. Якщо раніше відшкодуванню підлягали лише ті витрати, які особа зробила для відновлення свого порушеного права, то з прийняттям ЦК України кредитор вправі вимагати стягнення тих витрат, яких він ще не зробив, проте вони є необхідними для відновлення його права. З огляду на це визначальними характеристиками таких витрат збитків є їх необхідність та достатність.

Необхідність означає таку властивість цих витрат, що визначає потребу, неминучість у їх здійсненні, без них неможливо відновити порушене право.

Достатніми є такі витрати, які належним чином обґрунтовані. Вони рівноцінні тій розумній та справедливій сумі коштів, яка відповідає потребі у відновленні порушеного права.

Автором проведено аналіз поняття упущеної вигоди. Зокрема, запропоновано уніфікувати юридичну термінологію, оскільки у цивільному законодавстві використовуються різні терміни: прибуток, дохід, які за спеціальними нормативно-правовими актами відрізняються. З огляду на це видається доцільним застосовувати усталені терміни „неодержаний дохід” або „упущена вигода”.

Підрозділ 2.3. “Проблеми визначення правової природи збитків у наперед визначеному розмірі” містить положення, які розкривають проблеми визначення правової природи названих збитків. Проблеми з визначення точного розміру завданих збитків зумовили виникнення різних теорій: нормативних збитків, метод приблизних оцінок. Зазначені теорії були спрямовані на спрощення доказування розміру завданих збитків, що не було належно сприйнято більшістю цивілістів.

Натомість нормативне закріплення у нормах ГК України отримали збитки у наперед визначеному розмірі. Цей вид збитків не передбачений нормами ЦК України.

З метою кращого розуміння, для визначення поняття та виявлення характерних ознак цих збитків у роботі проаналізовано їх співвідношення із переданням відступного. Спільною ознакою зазначених понять є можливість передбачення фіксованої суми, яка сплачується боржником у разі невиконання ним взятих на себе зобов’язань; ця сума, як правило, покриває втрати кредитора від невиконання боржником зобов’язання. Проте якщо після передачі відступного правовідносини між сторонами припиняються, то у разі відшкодування заздалегідь узгоджених збитків правовідносини тривають, у боржника залишається обов’язок виконати роботу, надати послуги і т.д.

З огляду на те, що заздалегідь оцінені збитки сприятимуть захистові порушених прав кредитора, дозволять сторонам на власний розсуд врегулювати ці питання ще на стадії укладення договору, належним чином передбачати та планувати свою підприємницьку діяльність, запровадження аналізованого поняття в цивільне законодавство є вірним кроком законодавця. Оскільки цей вид збитків не передбачений нормами ЦК України, автором запропоновано внести до положень цього нормативно-правового акту норми, які запровадять регламентацію таких збитків. Зокрема, пропонується включити до статті 22 ЦК України норму, яка передбачає можливість сторін встановити у договорі той конкретний розмір збитків, який підлягатиме відшкодуванню у разі порушення боржником конкретного обов’язку у зобов’язанні.

Крім зазначеного вище, у цьому підрозділі дисертації автором також аналізуються не зовсім точні терміни, які використовуються законодавцем в частині регламентації відшкодування збитків. Так, чинне законодавство передбачає можливість відшкодування збитків у подвійному розмірі (ст. ст. 230, 231 ЦК України). Проте використання в ЦК України поняття "відшкодування збитків у подвійному розмірі" є юридично невиправданим, оскільки така дефініція набуває ознак штрафу як одного із видів неустойки. Доцільним було би внести зміни до зазначених положень ЦК України, сформулювавши їх наступним чином: винна особа зобов’язана відшкодувати другій стороні збитки, а також сплатити штраф у розмірі завданих збитків.

Третій розділ роботи “Спеціальні форми цивільно-правової відповідальності у підприємництві” містить три підрозділи.

У підрозділі 3.1. “Особливості правового регулювання неустойки у підприємницьких відносинах” визначаються поняття та характерні ознаки неустойки.

Автором запропоновано виділити неустойку у власному розумінні. Така неустойка як штрафна санкція та форма майнової відповідальності полягає у переданні визначеного договором або законом майна кредитору у разі порушення боржником зобов’язання. Зазначене зумовлено можливістю установлення неустойки у формі рухомого або нерухомого майна, що виключає можливість трактування такої неустойки як штрафу чи пені.

Запропоновано змінити положення ч. 2 ст. 549 ЦК України, сформулювавши її наступним чином: штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного, неналежно виконаного зобов’язання чи у відсотках від суми зобов’язання незалежно від ступеня його виконання, або визначається за домовленістю сторін у визначеній грошовій сумі чи у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). Ч. 3 ст. 549 ЦК України пропонується сформулювати у такій редакції: пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен період часу, визначений за домовленістю сторін або законом.

В цьому підрозділі автором проведено розмежування між неустойкою та заздалегідь оціненими збитками. Так, ключова відмінність між цими поняттями полягає в тому, що для стягнення неустойки достатнім є доведення факту порушення зобов’язання, а для виникнення права на відшкодування збитків у наперед визначеному розмірі необхідною є наявність повного складу цивільного правопорушення: протиправність, збитки, причинний зв’язок, вина.

Законом встановлено особливості процедури нарахування штрафних санкцій у підприємницьких відносинах, які зводяться до обмеження строку їх нарахування. Відповідно до ч. 6 ст. 232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано. Невиконання підприємством узятого на себе обов’язку упродовж більше шести місяців варто пов’язати з неможливістю виконання такого обов’язку та, як наслідок, припиненням зобов’язання. Це буде спонукати кредиторів більш оперативно реагувати на факти порушень зобов’язань, сприятиме забезпеченню сталості та передбачуваності підприємницької діяльності. Крім того, в такому випадку пропонується надати кредитору право на односторонню відмову від договору та стягнення збитків, завданих невиконанням боржником своїх зобов’язань.

У підрозділі 3.2. “Пеня як спеціальна форма майнової відповідальності суб’єктів підприємництва” зазначено, що сплата пені – це санкція за порушення грошового зобов’язання. Відтак, в роботі проведено аналіз поняття грошового зобов’язання та зроблено висновок, що потрібно чітко розмежовувати такі поняття, як “обов’язок” у зобов’язанні та власне “зобов’язання”. Крім того, ключовим для грошових зобов’язань є мета вчинення платежу – погашення існуючого грошового боргу, адже за відсутності такої мети зобов’язання не може вважатися грошовим, навіть якщо його предметом будуть грошові знаки.

Оскільки сплата пені встановлена як санкція за порушення грошового зобов’язання, видається невірним застосовувати її за порушення інших видів зобов’язань, як це визначено, наприклад, ч. 3 ст. 883 ЦК України. У зв’язку з цим доцільно запропонувати законодавцю внести зміни до положень ч. 3 ст. 883 ЦК України, сформулювавши її наступним чином: суми неустойки, сплачені підрядником за порушення строків виконання окремих робіт, повертаються підрядникові у разі закінчення всіх робіт до встановленого договором граничного терміну.

Крім того, автором проведено аналіз правової природи відсотків річних, стягнення яких передбачено ст. 625 ЦК України. Такі є нічим іншим, як санкцією (особливою формою неустойки), формою цивільно-правової відповідальності, що полягає в покладенні на боржника нового, додаткового обов’язку сплатити певну суму грошей за вчинене ним правопорушення. Це мотивовано тим, що теоретичні конструкції виділяють так звані позитивні відсотки, що передбачені ст. 536 ЦК України (борг, плата за користування чужим капіталом), та негативні відсотки, стягнення яких є наслідком порушення боржником зобов’язання. І відсотки річних, і неустойка характеризуються періодичністю нарахувань (як правило, за кожен день), встановленням їх розміру у відсотках, можливістю їх визначення у довільному розмірі.

У підрозділі 3.3. “Штраф як наслідок правопорушення у підприємницьких правовідносинах” вказується, що для штрафу характерним є одноразовий характер його нарахування та стягнення. Штраф та пеня є різновидами неустойки, які відрізняються тим, що розмір пені залежить від тривалості прострочення боржника, а штраф не залежить.

Необхідно також звернути увагу на те, що пеня встановлюється за порушення грошових зобов’язань, а штраф – за порушення інших видів зобов’язань. З огляду на це автор критично ставиться до норми статті 231 ГК України, яка встановлює, що за порушення строків виконання зобов’язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання, за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної продукції.

Крім зазначеного вище положення закону сторони в договорі нерідко також установлюють можливості для стягнення штрафу за порушення грошового зобов’язання. Проте судова практика йде тим шляхом, що у таких випадках це не є підставою для відмови в задоволенні стягнення такого штрафу.

Автором також проведено розмежування штрафу як виду неустойки і форми майнової (цивільної) відповідальності від інших видів штрафів. Так, застосування адміністративно-господарських санкцій не може вважатися цивільно-правовою відповідальністю, оскільки в цивільному праві відносини сторін базуються на засадах юридичної рівності та рівноправності. Відтак, необхідно відмежовувати штраф як різновид неустойки та форму цивільно-правової відповідальності від штрафів, які визначаються спеціальними нормативно-правовими актами у сфері адміністративно-господарських відносин. Критерієм такого розмежування можна визначити характер обов’язків, порушення яких стало підставою для нарахування та стягнення штрафу. Якщо було порушено обов’язки у цивільно-правовому зобов’язанні, то тоді буде застосовуватися штраф як вид неустойки, якщо порушено публічні обов’язки, передбачені публічними галузями права, то в такому випадку буде застосовуватися інший штраф, передбачений відповідними актами адміністративного та іншого законодавства.