ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ УЧАСТІ ПРЕДСТАВНИКА У СУДОВОМУ АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРОЦЕСІ Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначається її зв’язок з науковими планами та програмами, мета і завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, особистий внесок здобувача в їх одержання, наведено відомості щодо апробації та публікації результатів дисертаційного дослідження.

Розділ 1 „Генезис інституту представництва у судовому адміністративному процесі” містить два підрозділи.

У підрозділі 1.1 „Рецепція інституту судового представництва при розгляді спорів публічно-правового характеру у римському праві у адміністративне судочинство” обґрунтовано доцільність звернення до римського права з метою вивчення витоків інституту процесуального представництва у адміністративному судочинстві. Підставами щодо звернення виступають спільні засади судового адміністративного процесу та цивільного процесу, визначені на конституційному рівні (ст. 129 Конституції України), а також доктринальні положення про характерні особливості судового захисту, сформульовані Г. П. Тимченком щодо цивільного процесу, однак притаманні й судовому адміністративному процесу.

Для судового захисту інтересів у публічно-правовій сфері процесуальне представництво починає запроваджуватись ще з часів Стародавнього Риму у випадках, коли необхідно було виступати за народ або у спорах „за свободу”. Воно визначено як непряме, оскільки представник у судовому процесі діяв від власного імені, але за рахунок особи, інтереси якої він представляв. Формальне закріплення представництва відбулось пізніше – у преторських едиктах. З римського права беруть витоки обмеження щодо процесуального представництва, однак відповідні правові норми зазнають змін у наслідок суспільно-політичних трансформацій, напрямків та характеру розвитку економіки. Зокрема, з тих обмежень, які були встановлені у римському праві, до наших часів у судовому адміністративному процесі відповідні положення змінилися принципово. Однак ті категорії спорів, які підпадали під ознаки публічно-правових у римському праві, сучасному судовому адміністративному процесу не підвідомчі. Зазначене стосується спорів, пов’язаних із судовим захистом інтересів територіальних громад, а також спорів „за свободу”.

Перша з названих категорій спорів викликає особливу зацікавленість з позицій виявлення підстав поширення судової адміністративної юрисдикції на цю категорію. Доцільність такої пропозиції випливає не лише з норм чинного законодавства, а й має місце у світовій практиці законодавчого врегулювання (зокрема — у Німеччині). У вітчизняному законодавстві до питань місцевого значення відносяться насамперед ті, які стосуються спільних інтересів територіальних громад (ст. 2 Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні”). Виходячи з правової позиції єдиного органу конституційної юрисдикції (Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) від 01.12.2004 № 18-рп/2004 ), спільний інтерес територіальних громад сіл, селищ, міст може бути самостійним об’єктом судового захисту, адже такий інтерес стосується задоволення колективних потреб територіальних громад, які не суперечать Основному закону та законам України, насамперед, Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні”.

У підрозділі 1.2 „Юридична природа та види представництва у судовому адміністративному процесі” здійснено систематизацію правовідносин процесуального представництва у судовому адміністративному процесі з врахуванням доктринальних положень цивільного процесу щодо двох видів правовідносин з процесуального представництва – зовнішніх і внутрішніх (І. А. Павлуник). Ґрунтовний аналіз доктринальних положень з теорії права та цивільного права (О. Ф. Скакун, Т. М. Підлубна), а також резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 16.11.2000 р. № 13-рп/2000 у справі про право вільного вибору захисника уможливив визначення сутності категорії „право на захист”. Сутність права на захист полягає у наступному: воно є конституційним правом; має об’єктивний характер; є законодавчо визначеною можливістю самостійно вчиняти юридично значимі дії; реалізація права вчиняти ці дії відбувається лише за наявності підстави – факту порушення суб’єктивного права.

Доведено, що ознаками процесуального представництва як відповідних відносин та діяльності є таке: а) воно становить сукупність однорідних процесуальних правовідносин, які виникають, змінюються і припиняються у зв’язку із здійсненням процесуальної діяльності щодо представництва у судовому адміністративному процесі; б) виникнення правовідносин з приводу процесуального представництва здійснюється на підставі матеріальних норм закону, якими визначено правове становище представника; в) полягає у вчиненні юридично значимих дій від імені іншої особи (фізичної чи юридичної); г) здійснюється інколи з двоєдиною метою – захисту прав, свобод та охоронюваних законом інтересів особи (фізичної чи юридичної) у публічних відносинах, а також у визначених законодавством випадках реалізації процесуальних прав та обов’язків. Суспільні відносини щодо процесуального представництва названо однорідними. Вони існують у межах ширших за змістом і процесуальною формою відносин – адміністративних процесуальних, які стосуються судового адміністративного процесу і складають, в силу своєї однорідності, окрему ділянку адміністративних процесуальних відносин. Підкреслено належність процесуального представництва у адміністративному судочинстві до процесуальної складової адміністративного права.

Розділ 2 „Представник як суб’єкт представництва у судовому адміністративному процесі” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1 „Поняття, ознаки та класифікація представників як суб’єктів представництва” для встановлення ознак та формулювання поняття „суб'єкт представництва” у судовому адміністративному процесі використано метод наукового аналізу сходження від абстрактного до конкретного, що дозволило врахувати методологічні основи базових категорій і здійснити їх конкретизацію відповідно до специфіки суспільних відносин. Конкретизацію представників як суб'єктів представництва у судовому адміністративному процесі серед інших суб'єктів права здійснено на підставі їх адміністративної процесуальної правосуб'єктності та врахування норми ст. 57 КАС України, що визначає осіб, які не можуть бути представниками. Характеризуючи фізичну особу як суб'єкта представництва у судовому адміністративному процесі, враховано процесуальну правосуб'єктність певних категорій фізичних осіб з позицій реалізації ними права вчиняти певні дії, що мають юридичні наслідки для особи, інтереси якої відповідний суб'єкт представляє у судовому адміністративному процесі. Підкреслено, що доцільність участі інших категорій суб'єктів права у судовому адміністративному процесі як представника визначається реалізацією ними права вчиняти юридично значимі дії від імені тієї особи, інтереси якої вони представляють. Так, фізична особа може бути представником не лише юридичної особи публічного права, а й юридичної особи приватного права. З огляду на державне значення представництва юридичних осіб публічного права, обґрунтовано необхідність визначити додаткові вимоги до їх представника, як це передбачено, зокрема, у законодавстві Німеччини.

Класифікацію суб'єктів представництва здійснено за критеріями, за якими систематизовано види представництва. За критерієм категорій осіб, інтереси яких відповідні суб'єкти представляють, виділено суб'єктів, які представляють сторони, та суб'єктів, які представляють третіх осіб (відповідно до ч. 1 ст. 56 КАС України). За критерієм категорії осіб, які здійснюють представництво, виділено: адвокатів; фахівців у галузі права; керівників чи інших осіб, уповноважених законом, положенням, статутом органу, підприємства, установи, організації; батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників чи інших осіб, визначених законом. Окремо зауважено, що класифікація за такими критеріями навряд чи сприяє індивідуалізації суб'єктів представництва, оскільки відсутня їх конкретизація за обсягом процесуальних повноважень, залежних від підстави виникнення відносин з представництва.

У підрозділі 2.2 „Види документів, що підтверджують повноваження представників як суб'єктів представництва” зазначено, що серед документів, які підтверджують повноваження представників як суб'єктів представництва, найчастіше використовується довіреність, форма якої, особливості оформлення і видачі щодо юридичних осіб, строк, припинення представництва за нею, скасування довіреності визначені ст.ст. 245-249 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Дисертант доводить з огляду на предмет судового адміністративного процесу необхідність зміни правового режиму використання довіреності, який встановлено у ЦК України, а також Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 20/5 від 03.03.2004 р. У зв'язку з цим проаналізовано норми ЦК України, які стосуються відносин, що складаються з приводу оформлення та використання довіреності на предмет їх адаптації до публічно-правових відносин, у яких виникає спір.

Іншими документами, які підтверджують повноваження представника, є: свідоцтво про народження дитини; рішення про призначення особи опікуном, піклувальником чи іншими документами, що безумовно підтверджують зв'язок, у силу якого особа є законним представником особи, яка бере участь у справі; службове посвідчення; рішення власника або уповноваженого ним органу про прийняття на посаду керівника, трудовим договором (контрактом); посвідчення особи, яка бере участь у виборчому процесі; довіреність; ордер тощо.

Розділ 3 „Правове регулювання участі окремих видів представників у судовому адміністративному процесі” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 „Правове регулювання надання правової допомоги у порядку добровільного представництва” проаналізовано доктринальний і нормативний зміст терміна „правова допомога”. У доктринальному значенні (О. В. Кузьменко, О. Г. Юшкевич) виділено широке і вузьке розуміння цього терміна. Доведено, що терміни „представництво” та „правова допомога” збігаються за сутністю. У судовому адміністративному процесі суб'єктами надання правової допомоги виступають адвокат та фахівець у галузі права. Принцип диспозитивності як один з принципів судового адміністративного процесу визначає наявність у адвоката правової позиції щодо законності вимог особи, якій надається правова допомога, а також юридичних фактів, якими обґрунтовані ці вимоги, допустимості доказів, якими підтверджуються факти. До документів, якими посвідчуються повноваження фахівців у галузі права як представників, віднесено не тільки договір надання правової допомоги, а й довіреність та документ, що підтверджує відповідний фаховий рівень юридичної підготовки: диплом про вищу юридичну освіту, диплом кандидата або доктора юридичних наук. Доцільність надання останнього виду документів ґрунтується на нормі п. 3 постанови Кабінету Міністрів України від 07.03.2007 №423 „Про затвердження Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника”.

У підрозділі 3.2 „Правове регулювання захисту прав і свобод інших осіб представниками, що здійснюють законне представництво” наголошено, що КАС України врегульовує процесуальну правосуб'єктність представника Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини лише у загальних межах, не конкретизуючи момент вступу у справу, процесуальні повноваження тощо. Серед суб'єктів, які діють на захист прав, свобод та інтересів інших осіб, найчастіше у судовому адміністративному процесі бере участь прокурор. Зважаючи на останні зміни до КАС України, доповнено особливості прокурорського представництва положенням про те, що прокурор має право представляти не тільки інтереси громадян, але й держави. Крім того, підкреслено право прокурора самостійно визначати підстави для представництва у судах, форму його здійснення. Наголошено на тому, що прокурор може представляти інтереси не тільки громадян, які неспроможні через фізичний стан самостійно здійснювати захист чи реалізувати процесуальні повноваження, а й громадян, неспроможних здійснювати вказані дії через незадовільний матеріальний стан. Враховано форми представництва прокурором, визначені у оновленому законодавстві.

Серед особливостей адміністративної процесуальної правосуб'єктності органів державної влади та органів місцевого самоврядування виділено насамперед те, що вони можуть бути залучені судом до участі у справі не лише як законні представники, а й мають право вступити у справу за своєю ініціативою з метою виконання покладених на них повноважень. Обґрунтовано необхідність удосконалення врегулювання відносин з процесуального представництва, учасником яких є об'єднання громадян.

У підрозділі 3.3 „Правове регулювання участі батьків, опікунів, піклувальників чи інших осіб, визначених законом як законних представників” проаналізовано правосуб'єктність законних представників, що реалізують адміністративну процесуальну правоздатність особи, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності, або у силу певних обставин не може її реалізовувати: батьків, усиновлювачів, опікунів і піклувальників, органи опіки і піклування та інші. Батьків – батька й матір – віднесено до першої категорії законних представників як осіб, що мають найближчий до дитини ступінь родинних зв'язків. Вказано, що встановлення належності певної особи до батьківства дитини слід здійснювати із врахуванням норм Сімейного кодексу України та судової практики. Серед органів державної влади, що мають право бути законними представниками, вказано про ті, які мають повноваження у сфері охорони дитинства, у тому числі – і органи опіки та піклування. Відносини у сфері опіки і піклування урегульовані в основному нормами цивільного права. Вказане стосується, насамперед, відносин у сфері захисту особистих і майнових прав та інтересів дітей. Разом з тим, чинне законодавство покладає на ці органи повноваження, реалізація яких здійснюється і у межах публічно-правових відносин, а тому потребує захисту засобами адміністративного судочинства. Діяльність органів опіки і піклування урегульована, здебільшого, підзаконними нормативно-правовими актами.

У підрозділі 3.4 „Правове регулювання участі законних представників підприємств, установ, організацій” розглянуто участь таких представників у справах щодо захисту прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій. При цьому ці права та інтереси мають бути реалізовані у сфері публічно-правових відносин. Підприємства, установи, організації у переважній більшості випадків мають права юридичних осіб. Однак деякі організації не набувають такий статус (наприклад, релігійні громади, об'єднання громадян, які не реєструються, а повідомляють відповідний державний орган про своє створення). Визначено найбільш прийнятним для цілей судового адміністративного процесу такий критерій класифікації юридичних осіб як порядок створення та виконання певних функцій – публічних чи приватних. Цей критерій дозволяє чітко розмежувати відносини, у межах яких переважно функціонують вказані юридичні особи, а також мету їх створення, що позначається на способі створення та специфіці функціонування, та, відповідно – особливостях процесуального представництва, що проявляються у правах та інтересах відповідних юридичних осіб, на захист яких діють їх представники.

Уточнено перелік документів, якими повинні бути посвідчені повноваження представників підприємств, установ, організацій залежно від правового статусу відповідної юридичної особи.