ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРАЦІ СУДДІВ В УКРАЇНІ Автореферат

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, розкрито її зв’язок із науковими програмами, планами, темами, окреслено мету дослідження, його об’єкт, предмет і завдання, висвітлено наукову новизну, методологію, найбільш значущі приклади апробації проведеної роботи, а також її практичне значення.

Розділ 1. «Загальнотеоретична характеристика праці суддів» присвячено дослідженню сутності правосуддя як особливого виду діяльності, що становить зміст трудової функції суддів, а також інших різновидів суддівської діяльності. Визначено особливості правового статусу судді як суб’єкта трудового права та підстави диференціації правового регулювання його праці.

У підрозділі 1.1. «Здійснення правосуддя як особливий різновид соціальної діяльності» автор виходить із того, що здійснення правосуддя є складником реалізації функцій держави, особливим різновидом соціальної діяльності, що виражається в активних діях суддів і спрямовано на задоволення інтересів осіб, які звертаються до суду, забезпечення їх прав і свобод. Указана характеристика правосуддя дає можливість виділити такі основні його ознаки: (а) реалізовується лише професійними суддями, а у випадках, передбачених законодавством – народними засідателями і присяжними; (б) відправляється від імені держави і є одним з аспектів реалізації функцій держави; (в) здійснюється шляхом розгляду цивільних, господарських, трудових, кримінальних, адміністративних та інших справ і полягає в законному, обґрунтованому, справедливому їх вирішенні; (г) є особливим, спеціалізованим за змістом і характером видом державної служби; (д) відправляється на засадах рівності, верховенства права, незалежності суддів, забезпечення та повагу до прав і свобод, гарантованих законодавством; (е) становить основний зміст судової влади; є) є правозастосовною діяльністю.

Здійснення правосуддя визначено найбільш правовим (у плані як ставлення до самої природи і змісту права, так і детальної юридичної регламентації) різновидом державно-службової діяльності. Як державно-службова діяльність воно може бути охарактеризоване не тільки як служба державі, а й передусім як служіння закону, праву.

Зроблено висновок, що незважаючи на численні переваги й позитивні аспекти, правосуддя в Україні залишається недосконалим. Значна тривалість розгляду справ, колізійність процесуального законодавства і навіть іноді некомпетентність суддів часто стоять на заваді захисту прав і свобод особи в судовому порядку. З огляду на це в питанні побудови правової держави необхідним є забезпечення високої компетенції професійних суддів, а також подальше вдосконалення законодавства, що регламентує діяльність по відправленню правосуддя.

У підрозділі 1.2. «Підстави диференціації правового регулювання праці суддів» вказується, що діяльність осіб, які перебувають на службі у держави, спрямована на реалізацію її цілей, функцій і завдань. Різноманітність останніх зумовлює наявність значної кількості напрямків державної служби, кожен із яких має свої особливості. Специфіка трудових функцій посадових осіб органів державної влади зумовлює потребу диференційованого підходу до визначення правового статусу окремих їх категорій, що дозволить ураховувати особливості умов їх праці з метою досягнення рівності не лише трудових прав, а й можливостей. Однак, необґрунтована диференціація або порушення її меж можуть призвести до дискримінації. При цьому, спеціальні норми, прийняті з метою забезпечення диференційованого підходу до регулювання трудових відносин певних категорій працівників, зовсім не передбачають створення пільгових умов праці для них або надання їм додаткових привілеїв. Вони спрямовуються передовсім на досягнення балансу гарантій трудових прав цих категорій працівників відповідно до умов їх праці.

Обстоюється думка, що основними причинами диференціації в правовому регламентуванні праці суддів є: специфічне суспільне значення трудової функції, виконуваної суддями; спеціальна їх трудова правосуб’єктність; підвищені вимоги до професійних знань, моральних якостей та здібностей кандидата на посаду судді; спеціальний порядок призначення на посаду та звільнення суддів; заборона суміщати виконання функції судді з іншою оплачуваною роботою, крім наукової, викладацької, літературної або творчої; надання суддям додаткових пільг, гарантій, у тому числі щодо оплати праці та інших форм матеріального забезпечення.

У підрозділі 1.3. «Суддя як суб’єкт трудового права» аргументовано доводиться, що здійснення повноважень суддею відрізняється від простої реалізації професійних здібностей за винагороду, встановлену державою. Позаяк судді виконують специфічну роль у здійсненні функцій держави, це є передумовою для їх виділення як спеціальних суб’єктів трудового права, наділених особливим правовим статусом. Суддів слід віднести до зайнятого населення, вони належать до категорії «обрані, призначені чи затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, управління або громадських організаціях».

До цього часу точаться дискусії навколо віднесення суддів до числа державних службовців. Положення ст. 9 Закону України «Про державну службу» не є однозначним, оскільки не до кінця зрозуміло – державними службовцями є судді чи лише працівниками, які трудяться в апараті судів. З одного боку, суддя виконує трудову діяльність на професійних засадах, роботодавцем для нього виступає держава, він одержує заробітну плату за рахунок державних коштів, що відповідає ознакам праці державних службовців; з другого – з огляду на особливий характер його праці, не можна ототожнювати трудову діяльність суддів і державних службовців загалом. Специфічність виконуваної суддями трудової функції зумовлює існування особливих норм, що регулюють їх працю. Займаємо позицію, що судді є державними службовцями з особливим правовим статусом, що визначається спеціальними законами.

Трудова діяльність суддів регламентується як загальними нормами законодавства про працю, що поширюються на всіх працівників, так і спеціальними, що відбивають диференціацію в правовому регламентуванні трудових відносин. Правовий статус судді передбачає наявність загальних і спеціальних прав та обов’язків, охоронюваних законом інтересів, а також відповідальність за невиконання чи неналежне виконання своїх обов’язків.

Трудова правосуб’єктність судді теж є спеціальною і має низку особливостей, існування яких пов’язано зі специфікою виконуваної ними функції. Для її виникнення встановлено додаткові, підвищені вимоги щодо віку, освіти, професійного стажу, громадянства, володіння державною мовою, проживання та ін. Пред’явлення до особи, яка претендує на посаду судді, певних додаткових вимог, не характерних для інших категорій працівників, означає, що суддя є спеціальним суб’єктом трудового права, праця якого регламентується диференційовано спеціальними нормами.

У підрозділі 1.4. «Різновиди суддівської діяльності» встановлено, що поряд із відправленням правосуддя судді виконують також інші види діяльності, передбачені законодавством. До різновидів діяльності суддів судів загальної юрисдикції та спеціалізованих судів можна віднести аналіз судової статистики, узагальнення судової практики, призначення або обрання на окремі адміністративні посади, організаційне забезпечення діяльності судів тощо. Обґрунтовано, що реалізація кожного із цих завдань має важливе значення для відправлення правосуддя, забезпечення реальної незалежності суддів при виконанні ними своїх повноважень.

Встановлено, що особливе значення має діяльність суддів з узагальнення судової практики, яка здійснюється з метою одноманітного застосування суддями правових норм при відправленні правосуддя. І хоча в Україні судовий прецедент не є джерелом права, роз’яснення судів вищих інстанцій доповнюють норми закріплені законами та іншими правовими актами держави.

У результаті узагальнення правозастосовної практики, вироблення керівних роз’яснень у судів виникає можливість для нового розуміння й застосування певної правової норми. Проте надавати їм обов’язковості, вважаємо недоцільним, тим більше, що на підставі тлумачення й роз’яснення норм законодавець має можливість удосконалювати існуючі правові приписи, конкретизувати їх і усувати прогалини, хоча цей процес є його правом, а не обов’язком. Верховний Суд України, на наше переконання, слід наділити правом законодавчої ініціативи, що сприятиме перетворенню роз’яснень вищих судових органів на законодавчі норми.

Реалізовуючи своє право на участь у самоврядуванні, судді здійснюють низку повноважень, пов’язаних із організаційним забезпеченням судів, створенням системи реального правового, соціального й побутового захисту суддів.

Органи суддівського самоврядування теж виконують низку адміністративних повноважень: (а) рада суддів рекомендує для призначення суддів на адміністративні посади; (б) з’їзд суддів України призначає на посаду і звільняє суддів Конституційного Суду України і членів Вищої ради юстиції; (в) Рада суддів України призначає і звільняє Голову Державної судової адміністрації України, його заступників та ін.

Розділ 2. «Особливості виникнення і припинення трудових правовідносин із суддею» присвячено дослідженню процедури призначення або обрання суддів на посаду, а також динаміці трудових правовідносин суддів.

У підрозділі 2.1. «Конкурсний відбір як основа формування суддівського корпусу» підкреслюється, що підставою для призначення особи на посаду судді вперше є конкурсний відбір. Під конкурсом на заміщення вакантної посади судді слід розуміти спеціальний спосіб добору професійних суддів, що відбувається на принципах об'єктивності, гласності, змагальності, рівності спеціально уповноваженими органами держави з метою виявлення кращого кандидата. Конкурс є юридичним фактом, необхідним для виникнення трудових правовідносин.

На участь у конкурсі на заміщення вакантної посади судді можуть претендувати лише особи, які відповідають усім вимогам щодо кандидата на цю посаду, пройшли спеціальну теоретичну і практичну підготовку, склали кваліфікаційний іспит і зараховані до резерву на заміщення вакантних суддівських посад.

Основними етапами проведення конкурсу на зайняття вакантної посади судді є: (1) офіційна публікація Вищою кваліфікаційною комісією суддів оголошення щодо наявності вакантних посад;
(2) подання кандидатами на заміщення вакантної посади судді письмової заяви про участь у конкурсі у встановлений строк. Особливістю цією стадії порівняно з конкурсом, що провадиться для заміщення посади державного службовця, є можливість подання відповідної заяви лише тими претендентами, які за результатом складання кваліфікаційного іспиту зараховані до резерву;
(3) визначення Вищою кваліфікаційною комісією суддів рейтингу претендентів на заміщення відповідної вакантної посади на підставі складеного кваліфікаційного іспиту, а в певних випадках, – наявність стажу у сфері права; (4) проведення конкурсного відбору серед претендентів, які подали заяви, відповідно до кількості вакантних місць і визначення його переможців; (5) офіційне оприлюднення результатів конкурсу й надіслання до Вища рада юстиції відповідно до кількості вакантних посад судді рекомендацій про призначення кандидатів суддями.

У підрозділі 2.2. «Особливості виникнення трудових правовідносин із суддями при призначенні їх на адміністративні посади» вказується, що незважаючи на те, що правова регламентація призначення суддів на адміністративні посади тривалий час супроводжувалася колізіями і прогалинами, Законом України «Про судоустрій і статус суддів» чітко визначено суб’єкта, уповноваженого здійснювати таке призначення – Вищу раду юстиції. Виняток становлять Верховний Суд України й Конституційний Суд України, голова й заступники яких обираються самими суддями цих судів.

Встановлено, що особливості трудових правовідносин голови суду та його заступника полягають у тому, що вони мають складний характер: поєднують виконання адміністративних повноважень і відправлення правосуддя. Вступ на адміністративну посаду відбувається при триваючих трудових правовідносинах особи як судді відповідного суду. Звільнення такої особи з адміністративної посади не припиняє її повноважень як судді. Припинення ж повноважень останнього є підставою для припинення й адміністративних повноважень особи.

У підрозділі 2.3. «Оцінка професійної кваліфікації судді» висловлено міркування, що в Законі України «Про судоустрій і статус суддів» необхідно закріпити норму щодо обов’язкової атестації суддів, яка сприятиме не тільки підвищенню їх професіоналізму, а й стимулюватиме до отримання нових знань у царині права й навичок оперування ними при розгляді конкретних справ. Порядок та особливості її проходження мають бути детально регламентовані окремим положенням, затвердженим, наприклад, Державною судовою адміністрацією України.

Хоча кваліфікаційний іспит і можна назвати одним з проявів оцінювання професійних якостей кандидата на посаду судді, він провадиться, як правило, одноразово, що дозволяє здійснити таке оцінювання лише до призначення особи на посаду судді. Періодична ж атестація суддів у процесі здійснення ними діяльності Законом не передбачена, що теж є його серйозним недоліком. Судді, навіть більше порівняно з іншими категоріями працівників, належить постійно підвищувати свої професійні навички й теоретичні знання. Керуючись цим, слід законодавчо закріпити необхідність проведення періодичної атестації суддів, мінімум раз у 3 роки. Порядок та особливості проходження цієї важливої процедури суддями повинні бути врегульовані Державною судовою адміністрацією України.

Згідно з п. 6. ст. 54 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддя, призначений на посаду вперше, проходить щорічну двотижневу підготовку в Національній школі суддів України, а який обіймає посаду судді безстроково, – теж підготовку такої тривалості і в цьому ж закладі, але не рідше, ніж кожні три роки. Однак законодавством не встановлено жодної перевірки результатів такого навчання суддею. Вважаємо за доцільне проведення атестації якраз по проходженні такої підготовки. Її теж повинні провадити працівники Національної школи суддів. З огляду на те, що остання створена при Вищій кваліфікаційній комісії суддів України, така пропозиція є логічною, бо це не потягне за собою додаткових фінансових і кадрових витрат.

У підрозділі 2.4. «Підстави й порядок припинення трудових правовідносин із суддею» зазначено, що припинення трудових правовідносин суддів може відбуватись за підставами як загальними, характерними для всіх категорій працівників, так і спеціальними, пов’язаними зі специфікою здійснення суддями своїх повноважень, і з особливими вимогами до них. Щодо всіх суддів (окрім суддів Конституційного Суду України) суб’єктом, який вносить подання про звільнення їх з посади, є Вища рада юстиції. Саме ж звільнення носія суддівської влади завжди здійснює суб’єкт, який його призначив або обрав на посаду.

Особливими підставами розірвання трудових правовідносин із суддею є порушення ним присяги, порушення вимог щодо несумісності, втрата громадянства України, неможливість виконувати свої повноваження за станом здоров’я. Пропонується додати до цього переліку ще одну підставу, пов’язану з неможливістю особою виконувати свої повноваження внаслідок виявлення невідповідності займаній посаді через недостатню кваліфікацію, що повинно встановлюватися Вищою радою юстиції за поданням Вищої кваліфікаційної комісії суддів.

Розділ 3. «Організація праці та форми матеріального забезпечення суддів» присвячено з’ясуванню особливостей робочого часу та часу відпочинку суддів, аналізу системи оплати їх праці та матеріального забезпечення.

У підрозділі 3.1. «Робочий час і час відпочинку судді» на основі узагальнення поглядів науковців визначено робочий час судді як час, протягом якого суддя відповідно до встановлених норм його тривалості виконує свої трудові обов’язки з підляганням правилам внутрішнього трудового розпорядку певного суду. До робочого часу належить не лише період безпосереднього відправлення правосуддя, тобто проведення судових засідань, а й час ознайомлення з матеріалами справ, нормативно-правовою базою та ін.

Режими робочого часу суддів регламентуються загальним трудовим законодавством, що поширюється на всіх працівників. Водночас назріла необхідність прийняття спеціальних норм, які встановлювали б особливості робочого часу суддів, зважаючи на характерні ознаки виконуваної ними трудової функцій та особливе призначення в суспільстві. Потребують чіткого й конкретного визначення як види, так і режими робочого часу, що можуть бути застосовані в діяльності суддів.

Зроблено висновок, що нормування праці суддів є досить складним: неможливо визначити, яку саме кількість справ повинен розглянути суддя за певний період, скільки рішень винести та ін. Усе це є індивідуальним і залежить як від складності й новизни самої справи, так і від кваліфікації судді, поведінки сторін спору (кількість заявлених клопотань, поданих доказів і т.д.). Правильна організація нормування праці суддів дозволить підвищити ефективність діяльності судової системи взагалі й кожного із суддів, зокрема. Сьогодні ж часто спостерігається перезавантаженість судів, що є свідченням як недосконалої організації трудової діяльності суддів, так і несумлінного виконання останніми своїх обов’язків.

Основними шляхами вдосконалення нормування праці суддів є реформування державної політики у цій сфері, систематизація відповідного законодавства, розробка належного нормативно-правового регулювання, залучення до цього процесу висококваліфікованих фахівців зі складу нинішніх і колишніх суддів, а також науковців.

Часом відпочинку судді є період часу, вільний від виконання ним своїх трудових функцій, протягом якого за ним зберігається місце роботи і який він може використовувати на власний розсуд або за цільовим призначенням у випадках, визначених законодавством. Видами часу відпочинку суддів, як і інших категорій працівників, є: перерви протягом робочого дня, щоденний і щотижневий відпочинок, святкові й неробочі дні, відпустки.

Суддям відповідно до ст. 130 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 30 робочих днів, а тим, які мають стаж роботи понад 10 років, – додаткова оплачувана відпустка тривалістю 15 календарних днів. Позаяк ситуація, за якої тривалість щорічної оплачуваної відпустки визначається в робочих днях, а тривалість додаткової – в календарних днях, створює певні незручності в правозастосуванні, вважаємо за доцільне внести зміни до ст. 130 вказаного Закону й передбачити можливість обчислення всіх видів щорічних відпусток виключно в календарних днях.

Для стимулювання тривалої професійної діяльності суддів, які мають стаж роботи понад 5 років, також є сенс установити залежність тривалості додаткової оплачуваної відпустки від стажу роботи. Сам же Порядок та умови надання додаткових оплачуваних відпусток має затвердити Державна судова адміністрація України. Для уникнення спірних ситуацій у ст. 130 згаданого Закону, що містить норми щодо додаткової оплачуваної відпустки, замість словосполучення «стаж роботи» рекомендуємо (як і в усьому Законі) використовувати «стаж роботи на посаді судді».

У підрозділі 3.2. «Оплата праці та інші форми матеріального забезпечення судді» автор виходить з того, що Європейська хартія «Про статус суддів» 1998 р. (п. 6.1) передбачає право суддів на «винагороду, рівень якої повинен бути таким, щоб вони були захищені від тиску при ухваленні ними рішень і в роботі взагалі, тобто щоб не були урізані їх незалежність і безсторонність». Згідно з вимогами Хартії, розмір винагороди може залежати від (а) стажу, (б) характеру обов’язків, виконання яких доручається суддям у професійній якості, і (в) важливості завдань, покладених на них. При цьому оцінювання всіх цих чинників повинно проводитися в умовах гласності (п. 6.2).

Для суддів чинним законодавством України закріплено особливу систему оплати праці, що відповідає специфіці виконуваної ними трудової функції. Так, суддівська винагорода регулюється лише спеціальними нормами і складається з посадового окладу й доплат за вислугу років, перебування на адміністративній посаді в суді, науковий ступінь, роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Щодо інших форм матеріального забезпечення суддів, то вони пов’язані насамперед з особливістю виконуваних ними функцій. До таких форм можна віднести: (а) забезпечення судді мантією, нагрудним знаком, окремим кабінетом, службовим житлом за місцем знаходження суду; (б) державний захист суддів, членів їх сімей і майна; (в) обов’язкове державне страхування життя і здоров’я за рахунок держави; (г) безоплатне медичне обслуговування в державних закладах охорони здоров'я.

Суддя, який вийшов у відставку, нарівні з іншими працівниками, має право на отримання пенсії. Особливістю є те, що суддя, який досяг пенсійного віку, має право обирати або пенсійне забезпечення, або щомісячне довічне грошове утримання. Пенсія суддям виплачується на умовах, передбачених Законом України «Про державну службу». Якщо ж суддя у відставці не досяг пенсійного віку, він отримує щомісячне довічне грошове утримання. Такі виплати є неоподатковуваними. Грошове утримання суддя отримує до досягнення пенсійного віку, після чого знову-таки має право обирати: отримувати йому пенсію чи щомісячне грошове утримання.

Обстоюється думка, що зменшення (в тому числі шляхом зупинення дії окремих нормативно-правових актів) видатків Державного бюджету на фінансування судів і суддів не забезпечує повного й незалежного здійснення правосуддя, нормального функціонування судової системи, що може призвести до зниження довіри громадян до державної влади, загрози реалізації гарантованого Конституцією України права людини і громадянина на судовий захист.