| summary: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, висвітлено зв’язок з науковими програмами, планами, завданнями, визначено стан наукової розробки проблеми, мету, завдання дослідження, предмет та об’єкт, сформульовано наукову новизну отриманих результатів, наведено відомості про апробацію результатів дослідження, структуру та обсяг роботи.
Розділ перший “Теоретико-методологічні основи дослідження формування інститутів інформаційного суспільства” складається з трьох підрозділів, присвячених теоретико-методологічним основам дослідження формування інформаційного суспільства через призму інституційної теорії. Поєднання в дослідженні цих наукових теорій дозволило сформувати основу для дослідження формування та становлення інститутів, притаманних інформаційному суспільству, та визначити в наступних розділах загальні та специфічні особливості правового забезпечення цих процесів.
У підрозділі 1.1 “Інформаційне суспільство: сутність, теоретичні засади дослідження та правові передумови формування” охарактеризовано різні підходи до формування нових суспільних відносин, досліджено генезис наукової думки щодо поняття інформаційного суспільства, теорії інформаційного суспільства, а саме: концепція постіндустріального суспільства (представниками якої є Д. Белл, А. Кумарасвамі, А. Пенті, В. Іноземцев, К. Маркарян, М. Макарова та інші); концепція інформаційного суспільства (представниками якої є Ю. Хаяші, Д. Лайон, М. Маклюен, Ф. Уільямс, А. Дафф, Ф. Вебстер, Р. Абдеєв, М. Вершинін, Л. Землянова, І. Мелюхін, А. Ракітов, В. Щербина, О. Голубоцький, Г. Почепцов, В. Брижко та інші); концепція мережевого суспільства (представниками якої є Д. Барні, Д. Тапскот, З. Бжезинський, С. Джоунс та інші); концепція суспільства знань (представниками якої є К. Боулдінг, Ф. Бекон, М. Згуровський, В. Семиноженко).
Аналіз різних концепцій розвитку суспільства дозволив визначити основні ознаки, на підставі яких відбуваються зміни в сучасному суспільстві. Перехід людства в епоху інформаційного суспільства автором було визначено та охарактеризовано виходячи з таких ознак, як інформаційна, технологічна, мережева, методологічна, соціологічна, культурологічна, прогностична, гносеологічна, адміністративно-політична, синергетична, інституціональна, які вказують на розвиток нових можливостей суспільства та формування специфічних суспільних відносин, характерних для інформаційного суспільства.
Запропоновано авторський підхід до періодизації розвитку та становлення інформаційного суспільства, при якому за основу взято правове забезпечення становлення інформаційного суспільства в світі та, зокрема, в Україні. Визначено та охарактеризовано п’ять його етапів.
З прийняттям 22 липня 2000 року “Окінавської Хартії Глобального Інформаційного Суспільства” вперше на міжнародному рівні було задекларовано нові зміни в суспільній формації та вказано напрям подальшого розвитку людства: по-перше, створення демократичних умов для проведення економічних і структурних реформ у суспільстві; по-друге, раціональне управління макроекономікою у світі, що пов’язано з глобалізацію; по-третє, розробка та впровадження інформаційних мереж, що дозволить розширити доступ до інформації, яка повинна стати доступною, дешевою; по-четверте, різноманітні загальнодоступні програми щодо підготовки кожного індивіда до участі у високотехнологічному світі – навчання роботи на комп’ютерах, уміння працювати з інформаційними ресурсами, формування інформаційної культури тощо і, по-п’яте, активне запровадження технологій інформаційного суспільства в державний сектор, посилення впливу держави на процеси інформатизації, розвитку Інтернет. У цілому, Окінавська Хартія є декларативним документом, що визначає прагнення суспільства щодо перспектив подальшого розвитку. Результатом Всесвітньої зустрічі на вищому рівні з питань інформаційного суспільства (2003 та 2005 роки) стали Женевська Декларація принципів і Женевський План дій та Туніські зобов’язання та програма для Інформаційного суспільства. Для розгляду принципів побудови інформаційного суспільства в Україні в 2005 році було проведено парламентські слухання із зазначених питань.
У 2005 році Указом Президента України визначено стратегічні цілі розвитку інформаційного суспільства в Україні. Закон України “Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007–2015 роки” визначив основні засади, цілі, напрями та пріоритети розвитку інформаційного суспільства в Україні, встановив завдання для органів влади. Маючи значні здобутки у розвитку технічного оснащення формування та розвитку суспільних відносин в інформаційному суспільстві, Україна відстає від більшості країн світу щодо елементів правового забезпечення та правової діяльності, пов’язаної з інформаційним суспільством.
Аналіз нормативно-правових актів дозволив визначити основні групи за напрямами їх дії та основні тенденції щодо правового регулювання суспільних відносин: по-перше, основу становлять законодавчі акти, що визначають стратегію розвитку загальних тенденцій формування інформаційних відносин, інформатизації, інформаційного суспільства; по-друге, нормативні документи, спрямовані на реалізацію основних завдань, визначених у стратегічних законодавчих актах; по-третє, нормативно-правові акти адміністративного впливу та індивідуальної дії. Водночас у роботі зроблено висновок про недостатній рівень правового регулювання процесів формування та становлення інформаційного суспільства в Україні.
У підрозділі 1.2 “Методологія дослідження інформаційного суспільства” проаналізовано теоретичні, наукові розробки національних учених у сфері дослідження феномена інформаційного суспільства, більшість з яких проводилися в соціологічних, політичних, економічних науках і науках з державного управління. Аналіз робіт вітчизняних дослідників обумовив різноплановий підхід до методології дослідження, вибору сегмента дослідження, галузевої приналежності різних досліджень. Оскільки фактор впливу інформації на суспільні відносини відобразився на всіх сегментах людського життя, відповідні дослідження проводилися представниками різних галузей науки.
Практичні підходи до методології дослідження інформаційного суспільства охарактеризовано параметрами інформаційного суспільства та розвитку інформаційно-комунікативних технологій, які визначаються індексами: інформаційного суспільства, мережної готовності, цифрової спроможності або цифрової перспективи, цифрового розвитку інформаційно-комунікаційних технологій, цифрового поділу, поширеності інформаційно-комунікаційних технологій, готовності країн світу до використання електронного уряду, цифрового доступу та іншими. Зазначені індекси дозволяють визначити рейтинг держави в світі, показують найкращі світові досягнення та визначають упущення і недоліки національних стратегій.
Зазначено, що в Україні відсутні розробка та нормативне закріплення індикаторів розвитку інформаційного суспільства. Тому одним із завдань формування та становлення інформаційного суспільства в Україні є нормативно-правове врегулювання індикаторів стану інформаційного суспільства в регіонах України з розробкою методології їх застосування. Дослідження статистичних показників, які використовуються як індекси готовності до інформаційного суспільства, свідчать про неоднорідність регіонального розвитку в Україні. Запропоновано на основі методик міжнародних організацій провести дослідження готовності до інформаційного суспільства на рівні регіонів України, що надасть можливість чітко спланувати стратегію розвитку інформатизації окремих регіонів держави, визначити конкретні завдання щодо подолання цифрової нерівності та стане підґрунтям для фінансування загальнодержавних програм інформатизації.
У підрозділі 1.3 “Генезис наукових підходів інституційної теорії до формування сучасного інформаційного суспільства” розглянуто окремі соціальні елементи інформаційного суспільства, які об’єднуються за певними ознаками, однорідними суспільними відносинами та мають споріднені елементи правової регуляції, тобто правове регулювання формування окремих інститутів інформаційного суспільства. Спираючись на дослідження науковців теорії інститутів, автор під інституціоналізацією інформаційного суспільства розуміє ендогенні та екзогенні процеси визначення суспільних відносин, формування, встановлення і закріплення норм, правил, статусів, кола суб’єктів – визначальних ознак інституту, приведення їх у систему, здатну діяти у напрямі задоволення потреб інформаційного суспільства.
На основі дослідження генезису поняття “інститут”, інституційної теорії, інституціоналізму, встановлено, що суспільні інститути формуються об’єктивно. Вони не виникають просто так, на порожньому місці. Цей динамічний процес розвитку суспільних відносин зумовлений різноманітними зовнішніми чинниками, такими як: розвиток техніки, науки тощо. Обов’язковою умовою виникнення інституту повинен бути сформований базис. Здійснено аналіз різних наукових течій, що вивчають інститути та інституціоналізм. Проведено порівняння економічних, соціальних, управлінських та правових концепцій інституціоналізації, підходів до визначення сутності інституту.
Суспільний інститут виникає, нагромаджуючи певні особливості, ознаки, суб’єкти, з часом відносини у межах одного інституту стають поширеними і потребують правового регулювання. Правила поведінки між суб’єктами таких суспільних відносин у межах дії одного інституту переростають у норми, які стають основою суспільного інституту.
Загальний розвиток інформаційного суспільства неможливий без сформованих окремих інститутів, притаманних цьому суспільству. Обов’язковими умовами виникнення інституту є сформований економічний базис, соціальний фундамент і основа суспільних відносин, які будуть сприйняті суспільством у цілому або певною групою осіб, а пізніше виражені в особливих, як правило, об’єднаних в одну групу зовнішніх нормативно врегульованих відносинах. Відповідно формування інституційних відносин зумовлено необхідністю їх врегулювання у певній визначеній сфері.
Подано авторське розуміння понять “інститут” та “інститут інформаційного суспільства” як складної структурно сформованої системи суспільних відносин, що має чітко визначену сферу певним чином урегульованих суспільних відносин із притаманними ознаками інформаційного суспільства, що зумовлені розвитком телекомунікаційних мереж та інформатизацією суспільних відносин, у межах якої існує певна кількість учасників цих відносин, суспільні відносини в межах окремого інституту забезпечують реалізацію конкретних потреб його учасників, і, як правило, в структурі інституту існує керівний орган.
Запропоновано класифікацію інститутів інформаційного права, при цьому зазначено, що перелік не може бути закінченим, адже з розвитком інформаційних відносин, формуванням і розробкою нових технологій створюються нові суспільні відносини, які набувають ознак сформованого інституту.
Екстраполювавши основи теорії інформаційного суспільства та інституційної теорії на явища, які вказують на зміни суспільних відносин, розроблено та обґрунтовано основні положення та перспективи розвитку правового забезпечення інституційної теорії формування інформаційного суспільства. Аналізуючи інститути як форми суспільних утворень, як продукт життєдіяльності суспільства в певний час, за основу запропоновано взяти положення про те, що інститути можна розподілити на дві великі категорії – інститут-базис та інститут-дія, які пов’язані між собою і є доповненням один одного. Проте кожний із інститутів-дій виходить за межі визначеного інституту-базису і завдяки цьому визначається як окремий сформований інститут. Інститути-базиси є основами для формування інститутів-дій.
Сформульовано основні положення інституційної теорії формування інформаційного суспільства. Застосування даної теорії в правозастосовній та правотворчій діяльності дасть можливість напрацювати єдиний підхід до питань правового регулювання нових суспільних відносин, пов’язаних із виникненням, формуванням та існуванням різних інститутів, притаманних інформаційному суспільству.
Доведено, що Інтернет є специфічним соціальним інститутом. Відповідно, однією з основних його ознак є правове та адміністративне регулювання суспільних відносин у системі об’єднаних однією тематикою суспільних відносин. Даний інститут уже став основою для формування ряду інститутів. Деякі з них уже мають ознаки суспільного інституту, інші тільки формуються.
Зазначено, що основи інституційної теорії формування інформаційного суспільства можуть стати методологічною основою для подальших наукових досліджень у сфері правового регулювання окремих інститутів інформаційного суспільства. На підставі положень даної теорії можна прогнозувати виникнення та розвиток нових соціальних інститутів і забезпечити їх правове регулювання на певному рівні з метою відповідної державної підтримки у формуванні цих інститутів, а також забезпечення наглядової функції держави, створення належних умов щодо захисту споживачів послуг таких інститутів від негативного контенту, від деліктних проявів тощо.
Другий розділ “Правове регулювання суспільних відносин Інтернет як провідного інституту інформаційного суспільства” присвячено дослідженню Інтернет та впливу нормативно-правових актів на регулювання суспільних відносин в ньому. Досліджено діяльність міжнародних, зарубіжних та національних адміністративних органів щодо формування, становлення та регулювання суспільних відносин, пов’язаних з цією мережею.
У підрозділі 2.1 “Генезис Інтернет як специфічного предмета наукового дослідження” зазначено, що одним із основних показників стану інформаційного суспільства в державі є доступ до Інтернет. Одним із елементів суспільного інституту є достатня кількість суб’єктів цього інституту. За даними дослідження міжнародної компанії Miniwatts Marketing Group, станом на 2010 рік у світі зареєстровано понад 1 млрд. 650 млн активних користувачів Інтернет. В Україні станом на 2010 рік зареєстровано від 10 до 16 млн активних користувачів Інтернет. Регіональні дослідження кількості користувачів Інтернет дають чітке уявлення про регіональний цифровий розрив в Україні. Така велика кількість суб’єктів та проблеми із цифровим розривом потребують підвищеної уваги законодавців до соціального інституту Інтернет.
На сучасному етапі правового регулювання суспільних відносин в Інтернет відзначається формування певних традицій щодо забезпечення законності та правозастосування у глобальній мережі, а також започаткування складної системи державного регулювання та елементів саморегулювання суспільних відносин в мережі Інтернет. Розвиток усіх сегментів як державного регулювання, так і саморегулюючої системи суспільних відносин Інтернет призведе до формування нових інститутів, створення нових елементів суспільних відносин, які необхідно врегулювати і на нормативно-правовому рівні, і на рівні саморегулюючих систем через дотримання певних правил поведінки, кодексів користувача та певних напрацьованих традицій.
Для підтримки процесів саморегулювання в мережі у 2003 році представниками держав-членів Ради Європи було підписано Декларацію про свободу комунікації в Інтернеті, якою закріплено принципи щодо прав і свобод у сфері комунікацій.
За час існування Інтернет у різних правових системах світу намагалися створити певні правила, які б забезпечили регулювання тих чи інших правових проблем, пов’язаних із глобальною інформаційною мережею. Серед таких напрямів можна виділити наступні: регулювання технологічних протоколів існування Інтернет; державна політика у сфері використання мережі Інтернет у державі; правове регулювання електронного документообігу та визнання електронних документів; створення належних умов забезпечення інформаційної безпеки; розвиток електронної комерції, електронних ЗМІ, електронної освіти, електронної медицини тощо. Відзначено започаткування складної системи державного регулювання та елементів саморегулювання суспільних відносин в мережі Інтернет.
У підрозділі 2.2 “Правове регулювання суспільних відносин у національному сегменті Інтернет” зазначено, що Інтернет не має чітко визначених державних кордонів, без особливих зусиль за допомогою спеціальних програм можна вільно вести діалог з користувачами Інтернет із будь-якої точки світу, переказати електронні гроші в будь-яку точку світу, не виходячи з власного будинку тощо. Тому класична форма правового регулювання суспільних відносин при застосуванні Інтернет не завжди є ефективною, яка практично унеможливлює визначення юрисдикційної приналежності конкретного правочину. Врегулювання правового забезпечення суспільних відносин у всесвітній мережі Інтернет можливе через створення наддержавної системи інститутів управління, типові закони якої будуть регулювати суспільні відносини в Інтернет та імплементуватися до національних законодавств, а одним із основних принципів встановлення юрисдикції щодо правового регулювання суспільних відносин в Інтернет повинний стати принцип “приналежності до правової системи настання наслідків”.
Проблеми правового регулювання Інтернет розділено на дві групи: 1) правове забезпечення технічних і технологічних питань, пов’язаних з визначенням основних принципів і параметрів роботи мережі; 2) правове регулювання відносин, що виникають при використанні Інтернет в діяльності фізичних та юридичних осіб.
Визначено та охарактеризовано категорії нормативно-правових актів України у сфері регулювання суспільних відносин в Інтернет: ті, що визначають державну політику у сфері регулювання відносин, пов’язаних із Інтернет; ті, що безпосередньо регулюють окремі суспільні відносини, пов’язані з Інтернет; ті, що регулюють окремі сфери суспільного життя, пов’язані із Інтернет (спеціалізовані); ті, що опосередковано впливають на відносини, пов’язані із Інтернет.
Досліджено проблеми розподілу повноважень держави, приватних структур і громадських організацій щодо питання надання доменних імен в Україні, щодо права власності на домен найвищого рівня, його національної приналежності – “.UA”. Адміністрування вищої доменної адреси “.UA” повинно бути виключно правом держави. Державна політика щодо правового регулювання відносин у мережі буде забезпечуватись у цьому національному сегменті. Володіння та керування вищою доменною адресою “.UA” держави, в особі визначеного державного органу дозволить створити умови для дотримання національного законодавства в зазначеному сегменті Інтернет.
Обґрунтовано доцільність застосування державного контролю щодо суспільних відносин у мережі Інтернет.
У підрозділі 2.3 “Міжнародний досвід правового регулювання суспільних відносин в Інтернет” зазначено, що поняття ,,управління Інтернетом” є новим терміном, який асоціюється з координацією технічних стандартів, експлуатацією критично важливої інфраструктури, розвитком та регулюванням законодавства, де виділяються дві складові, що передбачають управлінський процес у сфері суспільних відносин, пов’язаних з Інтернет. По-перше, це розробка та застосування загальних принципів, норм, правил і процедур прийняття рішень, що регулюють еволюцію та використання Інтернет урядами держав, громадянським суспільством та приватним сектором при виконанні ними своїх функцій, а по-друге – розробка та запровадження програмного забезпечення для виконання функцій управління Інтернетом. Розглянувши та проаналізувавши діяльність міжнародної організації “Робоча група управління Інтернетом”, зроблено висновок, що це був спеціально уповноважений міждержавний тимчасово діючий орган, який визначав політику та методологію підходу до встановлення самого поняття “управління Інтернетом” та основні проблемні напрями, що потребують регуляторної діяльності міждержавних організацій, урядів, громадських організацій і приватних осіб. Досліджено діяльність Форуму управління Інтернетом (Inte
et Gove
ance Forum – IGF), який був створений рішенням Світового саміту з питань інформаційного суспільства за активної підтримки ООН.
Як процес, “управління мережею Інтернет” сьогодні проходить етап свого формування у певну організаційну єдність на базі кількох провідних міжнародних організацій, до яких належать ICANN, IANA, ISOC, IETF, IGF тощо.
Проаналізовано завдання та обов’язки міжнародних організацій, що здійснюють свою діяльність у сфері регулювання мережею Інтернет. Зазначено, що система органів управління мережею Інтернет розвивалася паралельно із самою мережею і відображала актуальний стан у цій сфері. Після завершення процесу становлення та глибокого проникнення у всі сфери діяльності мережа Інтернет почала потребувати ширшого представлення у правовому полі, що і зумовило появу та розвиток ICANN, IANA, ISOC та IGF як міжнародних органів, які проводять політику зближення реального правового статусу мережі Інтернет із тим, який, на думку дослідників, є найбільш сприятливим для подальшого світового розвитку.
Проаналізовано діяльність спеціалізованих державних органів різних держав щодо протидії деліктним правовідносинам в мережі Інтернет. Зазначено, що на сьогодні доцільно створити спеціальний підрозділ правоохоронних органів з відповідною спеціальною підготовкою та можливістю застосовувати найновішу техніку, який буде здійснювати оперативно-розшукові заходи щодо виявлення злочинів із застосуванням мережі Інтернет. Відзначено необхідність удосконалити правове забезпечення діяльності існуючих спеціалізованих органів, які здійснюють спеціальні заходи в мережі щодо виявлення правопорушень.
Підрозділ 2.4 “Окремі аспекти захисту прав і свобод громадян в мережі Інтернет” присвячено особливостям адміністративного впливу держави на суспільні відносини в Інтернет та захисту прав і свобод громадянина в мережі. Відзначено, що у правовому регулюванні необхідно застосовувати новітні технології, для того щоб забезпечити конституційні права громадянина.
Впровадження системи “Електронний уряд” в більшості держав не дозволило на достатньому рівні та в повному обсязі забезпечити весь спектр виконання державою управлінських функцій. Тому необхідність використання інших впливів призвела до розробки та впровадження різних систем контролю з боку держави в силовому сегменті державного регулювання. У зв’язку з цим було розроблено та впроваджено системи оперативного реагування на негативний контент в мережі. Розглянуто відкриті способи отримання інформації через можливості пошукових систем та отримання закритої інформації внаслідок проникнення в захищені бази даних інформації.
США, Великобританія, Канада, Австралія, Нова-Зеландія ініціювали створення програмно-апаратного комплексу глобального прослуховування “Ешелон”, аналогічна система створена в Росії (СОРМ). Вони мають досить широкі можливості контролю за контентом. У США державним органом, який здійснює моніторинг контенту Інтернет, стало Агентство Національної Безпеки (NSA), у Великобританії – центр технічної підтримки уряду. В Україні також існує потреба у правовій регламентації створення та функціонування системи протидії правопорушенням у мережі Інтернет.
На основі світового досвіду запропоновано розширити коло спеціальних заходів, спрямованих на встановлення та пошук інформації, у тому числі із застосуванням технічних засобів і в нашій державі. Проте їх використання пов’язане із негласним проникненням у захищені бази даних конкретного персонального комп’ютера чи закритої мережі і потребує чіткого формулюванням. У роботі обґрунтовано потребу у захисті конституційних прав і приватності осіб при проведенні ОРД. Відповідно, зазначено, що негласне проникнення до захищених баз даних чи захищених мереж, до персональних інформаційних ресурсів повинно проводитися виключно за рішенням суду.
Аналіз чинного законодавства, що регулює оперативно-розшукову діяльність в Україні, дає можливість стверджувати, що нині необхідно розширити коло прав правоохоронних органів щодо здійснення ОРД, зокрема, у мережі Інтернет і за допомогою телекомунікаційних мереж.
Обґрунтовано необхідність внесення доповнень до ЗУ “Про оперативно-розшукову діяльність” щодо встановлення порядку проведення негласного проникнення в закриті, приватні інформаційні бази даних з метою проведення оперативно-розшукових заходів. Зазначено, що негласне проникнення до закритих баз даних потрібно ототожнювати із порушенням конфіденційності та приватності фізичних осіб. Тобто існує потреба у правовій регламентації законодавчо визначених обмежень конституційних прав і свобод людини, пов’язаних із проведенням ОРД. У зв’язку з цим запропоновано нормативно закріпити можливість негласного проникнення до захищених баз даних чи мереж проводити виключно за рішенням суду.
Міжнародні та зарубіжні правові системи зацікавлені у встановленні певних правил правового регулювання Інтернет, визначенні основних принципів, загального порядку регулювання. Окремим напрямом розвитку правового регулювання є посилення ролі держави в регулюванні суспільних відносин у Інтернет через спеціально визначені або створені уповноважені інститути влади. Загальні тенденції правотворчості щодо регулювання Інтернет визначено у напрямі державної автономії в регулюванні найвищого домену (для України – .ua.).
Третій розділ “Правовий аспект формування окремих інститутів інформаційного суспільства” складається з чотирьох підрозділів, у яких, спираючись на інституційні основи формування інститутів, притаманних інформаційному суспільству, розглянуто особливості їх формування та становлення в правовому аспекті даної наукової проблематики для визначення загальних тенденцій та індивідуального підходу до кожного окремого інституту.
У підрозділі 3.1 “Правове забезпечення електронного документообігу та електронного цифрового підпису як важливих інститутів інформаційного суспільства” зазначено, що одним із пріоритетних напрямів розвитку інформатизації суспільства необхідно вважати широке впровадження інституту електронного документообігу та електронного цифрового підпису.
Проаналізовано діяльність міжнародних організацій щодо розробки положень та впровадження ідей електронного документообігу. Зазначено, що провідна роль у розвитку правил електронного документообігу та електронного цифрового підпису в фінансовій сфері історично належить UNCITRAL і Раді Європи. Ці інститути сьогодні активно впроваджуються в державних установах і органах державної влади, що істотно розширює можливості застосування електронного цифрового підпису і розвитку електронного документообігу в Україні.
Розвиток електронних економічних відносин, визнання правового статусу електронних контрактів та переваги у швидкості передачі інформації на великі відстані дали поштовх до розробки правової основи для понятійного апарату електронного документообігу. Для забезпечення ідентифікації осіб в Інтернет було запропоновано електронний цифровий підпис (далі – ЕПЦ), без засвідчення яким електронний документ не може бути визнано дійсним.
За рекомендації ООН та Ради Європи, які своїми нормативними актами закріпили статус електронних документів та ЕПЦ, норми про ці інститути були впроваджені у більшості країн світу. У роботі здійснено порівняльний аналіз нормативно-правових систем країн світу щодо регулювання електронного документообігу та ЕПЦ.
В Україні прийнято два нормативних акти, які ввібрали основні положення типових законів UNCITRAL та встановили рівність між паперовими та електронними аналогами документів. Встановлено і охарактеризовано статус суб’єктів правовідносин у сфері послуг електронного цифрового підпису: підписувача, користувача, центру сертифікації ключів, акредитованого центру сертифікації ключів, центрального засвідчувального органу, контролюючого органу.
Визнання електронного документа нарівні з паперовим аналогом дозволить розширити сферу застосування Інтернет. На підставі викладеного відзначено зацікавленість у розвитку електронного документообігу таких сфер, як банківська система, податкові правовідносини, електронна торгівля, можливість співпраці з органами влади тощо.
У підрозділі 3.2 “Правове регулювання формування інституту електронної комерції в Україні” розкрито сутність інституту електронної комерції, теоретичне бачення окремих науковців та практичне застосування. Підкреслено, що реалізувати ідеї щодо правового регулювання електронної комерції практично неможливо без комплексного підходу до правового регулювання суспільних відносин, пов’язаних із обігом електронних товарів, електронної продукції, електронних грошей, електронного документообігу тощо. Значна система відносин, які необхідно врегулювати для того, щоб забезпечити належне функціонування комплексу правового регулювання суспільних відносин у зазначеній сфері, вимагає правового закріплення.
Проаналізовано положення Директиви ЄС щодо електронної комерції, що стали основою для створення законодавчої бази для забезпечення вільного руху інформаційних суспільних послуг між державами-членами ЄС. У 2008 році міністри та представники держав підписали декларацію, в якій проголошувалося спільне прагнення сприяти інтернет-економіці і стимулювати стале економічне зростання і процвітання шляхом забезпечення політичного клімату, а також нормативно-правової бази, що підтримують інновації, інвестиції та конкуренцію у сфері інформаційних технологій та положення Модельного закону про електронну торгівлю, прийнятого на Міжпарламентській Асамблеї держав-учасниць СНД з метою правового забезпечення умов для електронної торгівлі. Зазначено, що в Україні нормативних актів, які регулюють сферу електронної комерції немає.
Досліджено правове забезпечення правил здійснення віддаленої торгівлі в Україні. Аналіз зазначених правил засвідчив потребу у цільових правових нормах, які б регулювали електронну комерцію з урахуванням особливостей цього виду діяльності. Запропоновано концептуальні підходи до підготовки проекту нормативно-правового акта щодо регулювання електронної комерції. Запропоновано розглядати систему електронної комерції так: по-перше, це віддалена торгівля матеріальними товарами народного споживання, що замовляються за допомогою інформаційних та телекомунікаційних систем, реклама та повна інформація про які виставлена на відповідних сайтах у мережі Інтернет, або надання відповідних матеріальних послуг тощо; по-друге, це вид діяльності, при якому товари та послуги надаються в цифровому вигляді. Оплата за такі товари та послуги проводиться електронними переказами або електронними грошима.
У підрозділі 3.3 “Поняття та сутність електронного банкінгу” проаналізовано правове забезпечення електронного банкінгу, який розглядається як спеціальний інструмент для надання банківських послуг на відстані за допомогою телекомунікаційних та новітніх інформаційних технологій, що виникли з розвитком Інтернет та інших видів телекомунікаційних мереж.
За участю у віртуальному світі банки можна розділити на дві категорії: ті що є повністю віртуальними, та ті, що мають лише окремий сегмент своєї діяльності у глобальній мережі. Для України законодавчо визначено можливість існування тільки другої групи, тобто через представництво банків у Інтернет, що здійснюється через створення сайтів.
Аналізуючи способи передачі інформації від віддаленого клієнта, визначено та охарактеризовано такі види е-банкінгу: PC-банкінг (ПК та модемний зв’язок); телебанкінг (телефонний зв’язок); відеобанкінг (телевізійний зв’язок); банківські автомати самообслуговування; інтернет-банкінг, він же online-banking (інтернет-зв’язок).
Загальними ризиками щодо всіх видів електронного банкінгу є віддаленість від офісу банківської установи, складність ідентифікації клієнта та захист електронної інформації.
Інтернет-банкінг прямо пов’язаний із обігом електронних грошей. Запровадження систем інтернет-банкінгу значно здешевлює розрахунки: зменшується залежність від обігових грошей, скорочуються терміни щодо здійснення операцій, належний захист дає впевненість у роботі банківських установ. Запровадження електронного банкінгу – це обов’язкова умова фінансових відносин в інформаційному суспільстві. І від того, на якому ріні буде врегульовано питання правової регламентації зазначених операцій, який правовий режим буде створено в державі для функціонування електронного банкінгу, залежить його подальший розвиток.
У підрозділі 3.4 “Правове забезпечення обігу електронних грошей в Україні” зазначено, що із наданням послуг виникла необхідність оплати цих послуг. Було запропоновано електронний варіант грошей, який можна було б легко і швидко, навіть поза банківською установою, переказати на відповідний рахунок свого контрагента. Проаналізовано наукові погляди на сутність електронних грошей. Досліджено правовий статус електронних грошей, установлений міжнародними нормативно-правовими актами.
На основі досліджень М.І. Туган-Барановського визначено, що з виникненням електронних грошей зароджується нова форма обігу грошей взагалі, яка має ознаки як готівкового так і безготівкового обігу. Проаналізовано та порівняно основні ознаки грошей та електронних грошей. Розглянуто самостійний статус електронних грошей як платіжного засобу. На сучасному етапі розвитку техніки можна виділити два способи забезпечення існування та обігу електронних грошей: картковий та занесений до пам’яті електронно-обчислювальних машин (до пам’яті комп’ютера).
Тому, як перспективу визначено, що надалі необхідно дослідити природу електронних грошей в економічному, фінансовому, правовому аспекті, визначити сутність їх обігу та встановити конкретні правила, прийнятні для всіх країн світу.
Проаналізовано та здійснено порівняння основних положень правового регулювання електронних грошей в окремих державах світу.
Розкрито перспективу еволюції електронних грошей. Зазначено, що обіг електронних грошей необхідно представити у фінансовій системі як окремий спосіб виконання фінансових платіжних зобов’язань одночасно з готівковим обігом і безготівковими банківськими розрахунками.
Обіг коштів у мережі Інтернет не регламентується чіткими правилами чи законами, оскільки досить складно визначити юрисдикцію тієї чи іншої норми відносно трансакцій електронних грошей. Переведення електронних грошей може бути проведено з однієї країни в іншу безпосередньо або через посередника і т.д. Проблемність визначення юрисдикції тієї чи іншої норми досить часто унеможливлює сам факт нормативного врегулювання даних відносин. Зазначено, що при створенні спеціальних наддержавних правил поведінки у глобальній мережі Інтернет, необхідно враховувати наступне: вони повинні бути імплементовані до національних законодавств держав світу і мати категоріальні норми поведінки, встановлювати солідарну відповідальність за порушення правил обігу електронних грошей, унеможливлювати злочинні перекази та відмивання коштів, отриманих злочинним шляхом.
Досліджено обіг електронних коштів мобільних операторів зв’язку та доведено, що положення про наперед оплачені послуги вже не відповідає дійсності, дані е-кошти мають всі ознаки грошей.
Аналізуючи сутність електронних грошей, відповідно до теорії інституціоналізму, визначено всі основні ознаки суспільного інституту: правові норми регулювання, суб’єктів (органи) регулювання, суспільно значимі відносини та значну кількість осіб, залучених до цих відносин, адже інститут електронних грошей – це перспективний напрям еволюції грошей взагалі.
У четвертому розділі “Інститут електронного оподаткування як складова інформаційного суспільства: особливості формування, організації та правового регулювання” досліджено проблемні питання та перспективні напрями правового регулювання інформатизації податкових правовідносин, належного забезпечення адміністрування податків із застосуванням Інтернет, удосконалення правового забезпечення електронної податкової звітності.
У підрозділі 4.1 “Електронне оподаткування: визначення поняття та сутності” розкрито сутність запропонованого дисертантом поняття “електронне оподаткування”. Зроблено висновок про наявність двох основних сучасних напрямів розвитку електронного оподаткування:
- оподаткування специфічної підприємницької діяльності у мережі Інтернет з метою отримання прибутку, з використанням новітніх технологій, та, як правило, використання електронних грошей, нематеріальних активів тощо;
- система інформатизації подання податкової звітності шляхом заміни паперових варіантів на електронні. На сьогодні є можливість надсилати таку електронну звітність за допомогою електронної пошти, Інтернет тощо.
У перспективі найвищим сегментом розвитку податкової системи стане електронне оподаткування як синтез автоматичного нарахування, адміністрування податків, підготовки та подання електронної звітності, електронного аудиту, автоматичного відшкодування та сплати податків тощо.
Електронне оподаткування розглянуто як складну систему, що є складовою загальної системи оподаткування, проте має специфічні ознаки та визначає максимальну автоматизацію процесів адміністрування податків взагалі. Для ефективного використання такої системи необхідне відповідне правове забезпечення.
У підрозділі 4.2 “Правове регулювання електронного оподаткування” проаналізовано підходи до електронного оподаткування в світі. Визначено найхарактерніші приклади: по-перше, введення спеціального електронного податку на всі види електронної комерції; по-друге, оподаткування контенту інформації; по-третє, встановлення “податкових канікул”; по-четверте, встановлення спеціальних податкових пільг, заохочень для розвитку системи електронної звітності.
Запропоновано комплексний підхід до створення правової бази, яка регулюватиме суспільні відносини, пов’язані з розвитком, правовим забезпеченням суспільних відносин у сфері електронної комерції, відповідного оподаткування такої діяльності та забезпечення подання електронної звітності. Передбачено розробку та прийняття системи правових актів, серед яких визначено такі групи: 1) регулятивні нормативно-правові акти; 2) організаційні нормативно-правові акти; 3) власне податкові нормативно-правові акти. Загальним завданням прийняття системи нормативно-правових актів, спрямованих на реалізацію державної політики щодо регулювання суспільних відносин у мережі Інтернет, повинно стати створення ефективної саморегулюючої системи, яка функціонуватиме у межах правового поля держави. Така система, з одного боку, буде контрольованою з боку відповідних державних органів, а з іншого – повністю самодостатньою для реалізації будь-яких перспективних економічних планів суб’єктів підприємницької діяльності.
Крім того, у підрозділі визначено напрями подальших наукових досліджень у сфері правового регулювання електронної комерції, об’єкта оподаткування в Інтернет, сфери інформатизації бізнесу тощо.
У підрозділі 4.3 “Електронна податкова звітність” розглянуто процедуру подання податкової звітності засобами телекомунікаційних мереж, як окремого блоку електронного оподаткування, що значно зменшує час, витрачений суб’єктами підприємницької діяльності на процедуру здачі податкових декларацій у паперовому вигляді, зменшує затрати на підготовку та передачу цих декларацій, мінімізує корупційні відносини, підвищує якість податкових звітних документів, уникає непорозумінь у рукописних документах, мінімізує інші ризики, які виникають при індивідуальному обслуговуванні податківцями платників податків.
Відзначено, що одним із перспективних напрямів підвищення якості та зменшення вартості адміністрування податків в Україні є запровадження електронної системи податкової звітності. Проаналізовано основні негативні чинники щодо ефективного та широкого запровадження системи електронної звітності. Зазначено, що на сучасному етапі відсутня судова практика, методологія підтвердження або спростування електронного підпису в конфліктних ситуаціях.
Податкова звітність підготовлена та подана в електронному вигляді, за наявності обов’язкових реквізитів, засвідчена електронним цифровим підписом платника податків, подана згідно із законодавством є оригіналом, має юридичну силу. Вона повинна зберігатися та може бути використаною під час судового або досудового вирішення спорів. Встановлений порядок подання податкової звітності в електронному вигляді відповідає основним положенням електронного документообігу. Проте в багатьох випадках чинне податкове законодавство унеможливлює здійснення електронного документообігу між платниками податків та податковим органом. У зв’язку з цим запропоновано розширити положення ПК України щодо запровадження положень електронного консультування засобами електронного документообігу.
Досліджено правове регулювання процесу подання-прийняття електронної податкової звітності. У Податковому кодексі є ряд саме імперативних норм щодо застосування інформаційних баз даних, інформаційних (електронних) форм звітності та ведення відповідних реєстрів. На сьогодні діє імперативна норма щодо нормативно закріпленого порядку формування Єдиного реєстру податкових накладних, згідно з якою подання податкової звітності для великих і середніх платників податків передбачено виключно в електронному вигляді. Проте через проблеми доступу до телекомунікаційних мереж пропонується передбачити й інші форми направлення електронних повідомлень до інформаційних баз даних податкової служби (зокрема, можливість подання електронної податкової звітності та інформації про податкові накладні до Єдиного реєстру допомогою інших електронних пристроїв), і внести відповідні зміни до чинного Податкового кодексу.
У підрозділі також зосереджено увагу на невідповідності та суперечності окремих норм чинного законодавства бухгалтерського обліку, податкового обліку та норм що регулюють електронний документообіг. Зазначено, що не завжди можна вести бухгалтерський облік виключно в електронному вигляді, оскільки існує ряд документів, що повинні бути тільки в паперовому вигляді.
Внесено пропозицію щодо розширення можливостей подання електронної податкової звітності не тільки засобами телекомунікаційних мереж, а і на носіях інформації, для чого необхідно внести зміни до ПК України.
У підрозділі 4.4 “Електронне оподаткування як елемент державної концепції електронного урядування в Україні” розглянуто процес інформатизації ДПС України як частина загальнодержавної програми електронного урядування та їх відповідного правового забезпечення. Зазначено, що поняття “Електронний уряд” є інформаційною технологією забезпечення концепції електронного урядування, що має полісистемний характер і включає різні аспекти суспільних відносин: технічні, управлінські, гуманітарні, соціальні та інші. У зв’язку з цим відзначено, що необхідно змінити парадигму щодо надання адміністративних послуг державними органами, щодо вимог оплати за довідки, послуги тощо.
Досліджено наукові розробки поняття електронного урядування, яке розглянуто як систему інформаційно-комунікаційного забезпечення діяльності органів державного управління; як систему надання електронних послуг громадянам держави, суб’єктам підприємницької діяльності, іншим органам державного управління; як систему програмного забезпечення, спрямовану на підвищення ефективності роботи органів державного управління; як концепцію державного управління в інформаційному суспільстві.
Розвиток всієї системи електронного урядування повинний бути спрямований не лише на розвиток інформатизації державних адміністрацій, це повинна стати комплексна система взаємодії всіх державних органів, які не тільки надають адміністративні послуги в електронному вигляді та здійснюють двосторонній зв’язок, а і мають об’єднані системи між державними органами. Саме інформаційні системи Державної податкової служби, Митної служби, МВС, НБ України, системи інших державних органів, усі кадастри тощо повинні стати структурними частинами загальної мега-системи “Електронний уряд”. У дисертації визначено місце загальної системи інформатизації ДПС України в загальнодержавній програмі електронного урядування та запропоновано об’єднати всі відомчі програми інформатизації під однією загальнодержавною програмою “Електронний уряд”.
Досліджено окремі аспекти надання оплатних адміністративних послуг, пов’язаних з інформаційними відносинами, засуджується комерціалізація надання адміністративних послуг.
Доведено необхідність запровадження норми щодо обов’язкової ідентифікації особи, яка вступає у відносини із державними органами, здійснює правочини за допомогою інформаційних мереж у інших випадках, які визначає закон.
У п’ятому розділі “Удосконалення формування інститутів інформаційного суспільства” визначено концептуальні перспективні підходи щодо подальшого розвитку правового забезпечення інформаційної політики України. На основі вивчення міжнародного досвіду правового забезпечення інформаційної діяльності визначено концептуальні підходи щодо удосконалення зазначеної сфери в Україні.
У підрозділі 5.1 “Світовий досвід правового регулювання формування інститутів інформаційного суспільства” проаналізовано міжнародні документи, що регламентують діяльність спеціалізованих органів у сфері інформаційних відносин, побудови інформаційного суспільства.
Розуміння необхідності активно впливати на розвиток інформаційного суспільства призвело до формування плану дій країн Європейського Союзу щодо розбудови інформаційно-комунікаційних систем. Аналіз регуляторного впливу діяльності державних і міжнародних суб’єктів дозволяє констатувати, що на сьогодні інформаційна політика Європейського Союзу випливає із доктрини європейського інформаційного суспільства, проголошеної 1994 року в доповіді “Європа і глобальне інформаційне суспільство: рекомендації для Європейської Ради ЄС”, відомої як “Доповідь Мартіна Бангеманна”.
Проаналізовано вплив міжнародно-правових актів щодо правового забезпечення формування інститутів інформаційного суспільства у світі на імплементаційні процеси зазначених норм у національне законодавство України.
Досліджено положення загальноєвропейських програм щодо побудови інформаційного суспільства, щодо формування окремих інститутів, притаманних інформаційному суспільству (відзначено правове забезпечення розвитку електронної торгівлі, електронного документообігу як рушійних елементів формування нових суспільних відносин). Визначено завдання щодо розвитку сучасних суспільних служб в інтернет-просторі, а саме: розвинені інфраструктури електронного уряду, електронної медицини, електронного та дистанційного навчання, створити відповідні умови для розвитку електронної комерції.
Зазначено, що модельні закони та Директиви ЄС створили необхідні передумови та визначили основні орієнтири для розвитку нормативних актів про електронний документообіг і цифровий підпис у національних правових системах не тільки країн-учасниць ЄС, а й інших країн, що прагнуть гармонізувати своє законодавство.
Досліджено правове та адміністративне забезпечення формування інформаційного суспільства в окремих іноземних державах, де були створені спеціалізовані органи виконавчої влади у сфері побудови інформаційного суспільства. Відзначено загальносвітову тенденцію щодо активізації уваги до проблем формування та становлення інформаційного суспільства, його окремих інститутів. Запропоновано шляхи удосконалення національного адміністративно-правового забезпечення формування інформаційного суспільства.
На підставі зазначеного вище зроблено висновок про загальну міжнародну тенденцію активізації правового та адміністративного регулювання питань, пов’язаних із формуванням основ інформаційного суспільства у світі загалом.
Підрозділ 5.2 “Концептуальні підходи щодо удосконалення системи суб’єктів інформаційних відносин в Україні” присвячено аналізу правового забезпечення функціонування суб’єктів суспільних відносин в інформаційній сфері та визначенню підходів щодо удосконалення системи суб’єктів у зазначеній сфері.
В Україні проводиться робота щодо правового забезпечення процесів інформатизації, регулювання інформаційних відносин, а державна інформаційна політика визначає основні напрями розвитку. Водночас наголошується на недостатньому рівні організації державної координації виконання програм у зазначеній сфері.
Проаналізовано повноваження суб’єктів державної влади, які здійснюють загальні регуляторні функції, та державних органів, до повноважень яких віднесено спеціальні регуляторні функції у сфері інформатизації та інформаційної діяльності.
До державних органів, які здійснюють загальні регуляторні функції в сфері інформатизації та інформаційної діяльності, запропоновано віднести наступні: Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, міністерства та відомства в межах своєї компетенції.
До державних органів, наділених спеціальними регуляторними повноваженнями у сфері інформатизації, віднесено Державне агентство з питань науки, інновацій та інформації України, Державну службу спеціального зв’язку та захисту інформації України, Державний комітет телебачення та радіомовлення України, Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення.
Аналіз функцій суб’єктів держаної влади свідчить про безсистемність до сфери регулювання та при визначенні пріоритетів державної інформаційної політики. Доведено доцільність створення єдиного державного органу виконавчої влади – Міністерства інформаційної політики України, до повноважень якого необхідно передати основні питання, пов’язані із створенням, накопиченням, передачею, обігом, зберіганням і використанням інформаційних ресурсів, координації інформаційної діяльності, забезпеченням належного стану інформаційної безпеки держави тощо.
” зазначено, що однією із основних ознак інформаційного суспільства є значне посилення ролі інформаційних відносин на всі сфери суспільного життя.
Зазначено, що всі державні органи мають свої інформаційні бази даних, при використанні яких досить часто виникають складнощі: при забезпеченні інформатизації та комп’ютеризації різні відомства та міністерства використовують різні програмні комплекси, до інформаційних систем ставляться різні вимоги, що сьогодні не дозволяє їм інтегруватися, інформація часто дублюється.
Правове забезпечення формування інформаційних баз даних формувалося вибірково для забезпечення функціонування окремих державних органів або вирішення конкретних проблемних питань, без єдиної державної політики даного питання. Висвітлено проблеми правового забезпечення інтегрування інформаційних систем, підпорядкованих різним міністерствам і відомствам, в об’єднану державну систему.
Дано характеристику концепції створення Національного депозитарію електронних інформаційних ресурсів України, основним адміністратором якого повинний виступити Кабінет Міністрів України, взявши на себе матеріальне та фінансове забезпечення. Зв’язок між розрізненими інформаційними системами міністерств і відомств можна забезпечити не лише наявністю самого з’єднання та доступу, а і відповідним режимом захисту інформації та забезпечити таке з’єднання на основі Національної системи конфіденційного зв’язку. Частину повноважень з адміністрування об’єднаної державної інформаційної системи, або Національного Депозитарію електронних інформаційних ресурсів, необхідно передати уповноваженому органу державної влади. Проаналізовано три концептуальні підходи щодо формування Національного Депозитарію електронних інформаційних ресурсів.
Питання доступу до інформації є одним із головних у загальній концепції формування інформаційного суспільства. Аналіз законодавчо задекларованих положень щодо інформаційної політики України дає можливість констатувати про вибір пріоритетного напряму розвитку інформаційних відносин у формуванні інформаційного суспільства в Україні.
Визначено ризики у правозастосуванні інформаційного законодавства щодо доступу до публічної інформації та захисту персональних даних. Оцінюючи зазначені ризики правозастосування, відзначено прогресивне спрямування інформаційного законодавства до демократизації суспільства, держави, відкритості державних органів, залучення громадян до прийняття управлінських рішень, встановлення в інформаційній політиці держави пріоритетів, спрямованих на формування інформаційного суспільства, на розвиток електронного урядування, формування інформаційних правовідносин відкритого типу з широким доступом усіх громадян до публічної інформації, забезпечення належної правової бази. Зроблено висновок про необхідність розробити та впровадити Державну Концепцію інформаційної політики держави з урахуванням усіх напрямів інформаційної діяльності.
|
