КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ МОВНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ЇХ РЕАЛІЗАЦІЯ В УКРАЇНІ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дисертаційного дослідження, розкрито зв’язок із науковими програмами, планами та темами, визначено мету і задачі, об’єкт, предмет і методи дослідження, наукову новизну, теоретичне та практичне значення дисертації, а також наведено дані щодо апробації, основних наукових публікацій здобувача за темою дослідження, структури й обсягу роботи.

У розділі 1 „Історичні, теоретичні та методологічні передумови реалізації мовної політики в Україні“, який складається з трьох підрозділів, розглядаються ґенеза, концептуальні положення досліджень мовної політики, питання методології наукових досліджень мовної політики в Україні.

Підрозділ 1.1. „Генеза мовної політики в Україні“ присвячено історичному розвитку мовних відносин та мовної політики на території сучасної України від Київської Русі до сьогодення.

Вказано, з одного боку, на процеси заборони вживання української мови у церковних справах, державних установах Центральної та Східної України, що входили до складу Російської імперії, обмеження функцій української мови, перетворення її на другорядну, провінційну мову (ХVII–XІХ століття); з іншого боку наголошено на елементах побудови на основі відповідних конституційних положень Австрійської та Австро-Угорської імперій власного національного життя (у тому числі й мовного) її корінними народами, до яких належав і український народ Галичини, та можливість вести, хоча і в складних умовах, боротьбу за українську мову (XІХ – початок ХХ століття).

Автор поділяє точку зору Куця О.М. щодо визначення чотирьох етапів боротьби українців за відновлення і впровадження своєї мови в усі сфери суспільного життя України: перший етап охоплює період від Київської Русі до встановлення Української Народної Республіки; другий етап – період існування Української Народної Республіки у 1919–1920 роках; третій етап – період
від 20-х років ХХ століття до його завершення; четвертий етап охоплює період від прийняття Закону Української РСР „Про мови в Українській РСР“ у 1989 році до наших днів.

У дослідженні простежено еволюцію конституційно-правових засад формування і здійснення мовної політики в Україні на етапі від прийняття Закону України „Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР“ від 27 жовтня 1989 року і Конституції України від 28 червня 1996 року до наших днів із застосуванням окремих рішень Конституційного Суду України щодо регулювання мовних питань.

Підрозділ 1.2. „Концептуальні положення досліджень мовної політики в Україні“ присвячено аналізу конституційно-правових, а також інших юридичних та політологічних, соціологічних, історичних, філософських аспектів вивчення проблеми.

Одне з перших глибоких досліджень мовної політики в Україні здійснив Куць О.М. У підготовленому ним навчальному посібнику „Мовна політика в державотворчих процесах“ на підставі аналізу документів і спеціальної літератури та з урахуванням використання міжнародного досвіду вперше в політологічній літературі мовна політика розглядається як складова політики Української держави. В ньому також проаналізовано проблеми становлення української мови як державної, доведено безперспективність двомовності в Україні на державному рівні, підкреслено недієвість влади в реалізації мовної політики. Куць О.М. одним із перших науковців на основі положень Конституції виокремлює принципи мовної політики (хоча, на нашу думку, їх класифіковано не повною мірою).

Дослідженню правового регулювання мовних відносин в Україні та зарубіжних країнах присвячена монографія Ткаченка Є.В. „Конституційно-правове регулювання мовних відносин“. У ній встановлено основні ознаки та функції державної мови, принципи та фактори, що впливають на державну мовну політику, розглянуто мовні права національних меншин, а також проблеми правового регулювання мовних відносин у сферах діяльності органів державної влади, здійснення судочинства, освіти та в інформаційній сфері України.

Вирізняється концептуальними положеннями мовної політики колективна монографія „Мовна ситуація в Україні: між конфліктом і консенсусом“, виконана в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. В ній розкрито історичні передумови, внутрішні та зовнішні чинники виникнення мовної проблеми в Україні, розглянуто правові та політичні механізми її вирішення, проаналізовано можливості досягнення консенсусної моделі функціонування найбільш поширених мов.

Низку концептуальних положень, які необхідно враховувати при здійсненні мовної політики, встановлюють автори міжнародного проекту „Мовна політика в Україні: антропологічні, лінгвістичні аспекти та подальші перспективи“ – вчені з Австрії, Англії та України.

Питання здійснення мовної політики аналізують Костицький М.В.
у наукових статтях, Нагорна Л.П. у монографії „Політична мова і мовна політика: діапазон можливостей політичної лінгвістики“. Їм приділяють увагу в дисертаційних роботах Алмаші І.М., Биков О.М., Заблоцький В.В.,
Козієвська О.І., Колісник В.П., Рапацька Л.П., Шумлянський С.В., а також Ляшенко Н.В. і Тренін Є.В. з Російської Федерації. До важливих досліджень з мовної політики автор відносить також матеріали парламентських слухань у Верховній Раді України 12 березня 2003 року „Обережно – мова!“.

Питання мовної політики часто висвітлюються у засобах масової інформації відомими в Україні політиками і вченими.

У підрозділі 1.3. „Питання методології наукових досліджень мовної політики в Україні“ підкреслюється, що саме проголошення незалежності України створило об’єктивні передумови для формування нової методології науки національного конституційного права та започаткувало новий етап розвитку і вдосконалення принципів і методів наукових досліджень мовної політики в Україні.

У дисертації наголошено на важливості і актуальності використання в дослідженнях з мовної політики таких традиційних методів, як системний, структурно-функціональний, діяльнісний, порівняльно-правовий, історично-ретроспективний, формально-догматичний, конкретно-соціологічний, прогностичний, а також обгрунтовується необхідність застосування, зокрема в умовах України, методу „геополітичного впливу“ або методу міжнародної кон’юнктури, методів синергетики та конституційно-правового закріплення державності мови.

Розділ 2 „Поняття мовної політики і її правове регулювання
в Україні“ складається з п’яти підрозділів, в яких автор визначає поняття мовної політики, її ознаки та складові, розкриває міжнародне, конституційне, законодавче та інше нормативно-правове регулювання мовної політики
в Україні.

У підрозділі 2.1. „Поняття, ознаки та складові мовної політики в Україні“ формулюється визначення поняття „мовна політика“. Мовна політика в Україні – це сукупність норм Конституції України, законів, інших нормативно-правових актів, актів органів місцевого самоврядування, прийнятих на її основі, та організаційних, ідеологічних, фінансово-економічних і інших заходів держави і суспільства, спрямованих на функціонування мовних відносин.

У цьому підрозділі викладено авторське бачення ознак мовної політики: повне її підпорядкування Конституції України; обов’язкове ґрунтування на чинному українському законодавстві; відповідність інтересам особи, суспільства і держави; науковість, взяття за основу передових досягнень юридичної, політологічної, соціологічної наук; опора на державний примус, здійснюваний виключно на основі Конституції і законів України; захист конституційних засад мовної політики від зовнішніх і внутрішніх впливів, спрямованих на дестабілізацію суспільства, створення в ньому соціально-політичної напруги тощо.

Автор також пропонує уточнити перелік складових мовної політики в Україні. Зокрема, обґрунтовується необхідність таких складових, як матеріально-фінансове та організаційне забезпечення; законодавче закріплення і безумовне забезпечення вільного володіння (усно та письмово) державною (українською) мовою (а за необхідності – мовами національних меншин) державними службовцями; формування державою у своїх громадян переконання у необхідності володіння, використання і застосування державної української мови.

Підрозділ 2.2. „Міжнародно-правове регулювання мовної політики“ присвячено аналізу міжнародно-правових актів (передусім Європейської хартії регіональних мов або мов меншин 1992 року), в яких встановлено основоположні принципи прав людини на рідну мову, засади щодо збереження і розвитку державних або регіональних мов чи мов меншин.
З урахуванням низки проблем, пов’язаних з ратифікацією Верховною Радою України цієї Хартії, про що зазначають науковці, автор поділяє думку щодо необхідності здійснення українського перекладу Хартії з мов оригіналу та її повторної ратифікації Верховною Радою України.

Розкрито вимоги щодо здійснення мовної політики, які випливають з Конвенції Ради Європи про захист прав людини і основоположних свобод від
4 листопада 1950 року, Рамкової конвенції про захист національних меншин, прийнятої в Страсбурзі 1 лютого 1995 року, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права і Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, прийнятих резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 16 грудня 1966 року, Європейської культурної конвенції, прийнятої 19 грудня 1954 року у Парижі, Конвенції про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти, прийнятої Генеральною конференцією ООН з питань освіти, науки і культури у Парижі
14 грудня 1960 року, Декларації про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин, прийнятої резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 18 грудня 1992 року, та Конвенції Співдружності Незалежних Держав про забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин, прийнятої в Мінську 21 жовтня 1994 року.

У підрозділі 2.3. „Конституційне регулювання мовної політики в Україні“ формулюється поняття „конституційно-правові засади мовної політики в Україні“. Конституційно-правові засади мовної політики в Україні – це встановлені Конституцією України основоположні правила регулювання та функціонування мовних відносин і розвитку державної мови і мов національних меншин.

З використанням положень законів України, інших нормативно-правових актів, рішень Конституційного Суду України, застосовуючи наукові джерела та довідкову літературу, автор розкриває зміст засад мовної політики, встановлених Конституцією України: визнання української мови єдиною державною мовою в Україні (частина перша статті 10); забезпечення державою всебічного розвитку української мови (частина друга статті 10); забезпечення державою функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України (частина друга статті 10); гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України (частина третя статті 10); сприяння державою вивченню мов міжнародного спілкування (частина четверта статті 10); гарантування Конституцією України порядку застосування мов в Україні (частина п’ята статті 10); визначення законом порядку застосування мов в Україні (частина п’ята статті 10; пункт четвертий частини першої статті 92); сприяння державою розвиткові мовної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (стаття 11); турбота держави про задоволення мовних потреб українців, які проживають за її межами (стаття 12); неприпустимість привілеїв чи обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина за мовними ознаками (частина друга
статті 24); гарантування відповідно до закону громадянам, які належать до національних меншин, права на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства (частина п’ята статті 53); обов’язковість володіння державною мовою окремими категоріями посадових осіб України (частина друга статі 103, частина третя статті 127, частина третя статті 148); судовий захист правовідносин, пов’язаних з мовними проблемами в Україні (юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, – частина друга статті 124).

У підрозділі 2.4. „Законодавче регулювання мовної політики в Україні“ аналізуються ті норми законів України, які встановлюють порядок застосування або використання державної мови чи мов національних меншин.

Значну увагу приділено дослідженню змісту Закону Української РСР „Про мови в Українській РСР“ від 28 жовтня 1989 року, з прийняттям якого в Україні стала втілюватися мовна політика, в якій гарантія національно-культурних і мовних прав усіх громадян почала поєднуватися з пріоритетним розвитком української мови, що отримала статус державної мови.

Дисертант здійснює аналіз багатьох інших законів України, окремі норми яких регулюють мовні відносини. При цьому зауважує, що законодавча практика регулювання мовної політики має значні недоліки, що негативно впливає на процес її реалізації. Норми законів, прийнятих на початку 90-х років минулого століття, не повною мірою відповідають засадам мовної політики, встановленим Конституцією України, в деяких з них норми про застосування мови (мов) виглядають не досить чіткими і не зовсім завершеними і тому практично не регулюють відносин, на які вони спрямовані.

Автор наголошує на необхідності законодавчого закріплення обов’язку володіння державною мовою народними депутатами України, посадовими особами органів місцевої виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, а також встановлення законами України механізму оцінки володіння державними службовцями державною мовою, а за необхідності і мовами національних меншин.

У дисертаційному дослідженні стверджується, що формування мовної політики в Україні необхідно віднести до засад політики у сфері розбудови державності, визначених Законом України „Про засади внутрішньої і зовнішньої політики“ від 1 липня 2010 року, а не до засад гуманітарної сфери цього закону.

Підрозділ 2.5. „Підзаконне нормативно-правове регулювання мовної політики в Україні“ присвячено регулюванню мовної політики указами Президента України, постановами Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, наказами органів центральної виконавчої влади, рішеннями органів місцевого самоврядування. Автор підкреслює, що заслуговують на увагу державні програми, комплексні заходи розвитку української мови та мов національних меншин, які приймалися Кабінетом Міністрів України. Вони містили широкі та різноманітні конкретні заходи, спрямовані на вдосконалення мовної політики в Україні. Разом з тим ефективність їх реалізації була низькою через відсутність належної організаційної, роз’яснювальної роботи, матеріально-фінансового забезпечення і політичної волі органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування. Сьогодні такі державні програми та комплексні заходи відсутні.

На основі аналізу низки підзаконних нормативно-правових актів стверджується про неефективність правового регулювання мовної політики органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування.

У розділі 3 „Реалізація конституційно-правових засад мовної політики в Україні“, який складається з трьох підрозділів, досліджуються поняття, форми та суб’єкти реалізації мовної політики в Україні.

У підрозділі 3.1. „Поняття реалізації конституційно-правових засад мовної політики в Україні“ автор аналізує процес реалізації норм права, реалізації конституційних норм, дослідження якого здійснювали українські вчені, та наголошує на відсутності визначення поняття „реалізація конституційно-правових засад мовної політики в Україні“ у конституційному праві України. Він пропонує поняття „реалізація конституційно-правових засад мовної політики в Україні“ визначити як втілення державою і суспільством встановлених Конституцією України основоположних правил регулювання мовних відносин, забезпечення ними функціонування і розвитку державної мови і мов національних меншин на основі норм законодавства і цілеспрямованої діяльності усіх суб’єктів реалізації конституційно-правових засад мовної політики.

У підрозділі 3.2. „Форми реалізації конституційно-правових засад мовної політики в Україні“ автор визначає такі форми з огляду на форми реалізації права і форми реалізації правової політики в Україні, які достатньою мірою опрацьовані у науковій літературі. При цьому пропонує розмежовувати форми реалізації конституційно-правових засад мовної політики на загальні та особливі.

До загальних форм реалізації конституційно-правових засад мовної політики можуть бути віднесені такі: використання, виконання, дотримання, застосування конституційних норм, якими встановлюються конституційно-правові засади мовної політики; доктринальне і законодавче визначення термінів, пов’язаних з правовим регулюванням та здійсненням мовної політики
в Україні.

До особливих форм реалізації конституційно-правових засад мовної політики належать: парламентські слухання, присвячені мовним питанням; симпозіуми, наукові конференції, круглі столи, семінари науковців, політиків, політологів, соціологів; підготовка і обговорення в суспільстві проектів концепції державної мовної політики; звернення органів місцевого самоврядування, громадських формувань і форумів громадян до Президента України, Верховної Ради України з мовних проблем; організації мовних конкурсів і олімпіад; вирішення „книжкового“ питання (видання і розповсюдження літератури, зокрема української) тощо.

До найважливіших форм реалізації конституційно-правових засад мовної політики автором віднесені парламентські слухання на тему „Про функціонування української мови в Україні“, які відбулися 12 березня 2003 року. На цих парламентських слуханнях, єдиних такого роду за роки незалежності України, було виявлено серйозні проблеми у формуванні та реалізації конституційно-правових засад мовної політики, схвалено глибокі і серйозні рекомендації щодо їх вирішення. Разом з тим, здійснений в процесі дослідження аналіз засвідчив, що ці рекомендації або не реалізовані, або реалізуються дуже повільно.

У підрозділі 3.3. „Суб’єкти реалізації конституційно-правових засад мовної політики в Україні“ дисертант наголошує на відсутності в наукових працях з конституційного права переліку суб’єктів реалізації конституційно-правових засад мовної політики і подає перелік суб’єктів мовної політики за політологічною монографією „Мовна ситуація в Україні: між конфліктом і консенсусом“. При цьому він уточнюється, обґрунтовується його доцільність із застосуванням норм Конституції, законів України та виокремлюються повноваження кожного із суб’єктів реалізації конституційно-правових засад мовної політики. До них, на його думку, належать: народ України; українська нація та національні меншини; Президент України як глава держави; органи державної влади; народні депутати України, органи місцевого самоврядування; громадяни України; політичні партії й інші об’єднання громадян тощо.

З-поміж усіх суб’єктів особливо виділяється Президент України, оскільки згідно з Основним Законом України він є главою держави, гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, а також забезпечує державну незалежність і національну безпеку України, які значною мірою визначаються і належною мовною політикою.

Для успішної реалізації конституційно-правових засад мовної політики автор пропонує встановити законодавством України механізми політичної та юридичної відповідальності посадових осіб, органів державної влади і органів місцевого самоврядування за порушення і невиконання ними положень законів України, постанов Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, указів Президента України з мовних питань.