ПУБЛІЧНЕ АДМІНІСТРУВАННЯ СФЕРОЮ КУЛЬТУРИ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації; визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; охарактеризовано мету, задачі, об’єкт, предмет і методи дослідження; розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено відомості про їх апробацію та впровадження, а також щодо кількості публікацій, структури й обсягу роботи.

Розділ 1 «Природа публічного адміністрування сферою культури», складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Генезис становлення та розвитку сфери культури» зазначено, що становлення та розвиток сфери культури мав тернистий шлях, який можна розділити на відповідні періоди в залежності від впливу історичних подій, які мали значення для збагачення та піднесення даної сфери, а саме: 1) період «Християнського впливу» (з Х по ХІ ст.) ‑ впровадження християнства на Русі та становленням церковнослов’янської мови, яка стала підґрунтям для формування самобитної української культури; 2) «Гетьманський» (з ХІ по ХVІІ ст.) ‑ кристалізація українського козацтва, яке ототожнювало собою зміст та специфіку української культури; 3) «Петровський період» (з ХVІІ по ХVІІІ ст.) – відбувалося пряме переслідуванням власне української культури, а не українського православ’я, як це було за польського панування; 4) «Національного культурного підйому» (з ХVІІІ по ХХ ст.) ‑ для нього було характерним нацiєтворча та нацiєохоронна функції, обов’язок «будити свій народ»; 5) «Відродженням української державності» (до 30-х рр. ХХ ст.) ‑ мав вагомі позитивні наслідки, які вплинули на розвиток культурної сфери у подальшому; 6) «Українізації українського суспільства» (до 40 х рр. ХХ ст.) ‑ дав поштовх для усвідомлення тоталітарним режимом наслідків від культурного підйому українських мас;
7) «Сталінської епохи» (до 50-х рр. ХХ ст.) – відбувалося знищення української культури; 8) «Дисидентський» (до 90-х рр. ХХ ст.) – відродження культурної сфери під нацiонально-культурницькими гаслами; 9) «Сучасний» (з 90-х рр. ХХ ст. по теперішній час) ‑ відбуваються глобальні процеси реформування державної політики у сфері культури, які ще далекі від завершення, оскільки, ще тільки починають будуватися механізми стабільного партнерства держави з недержавним неприбутковим сектором, а також нові, прозорі й конкурсні механізми фінансування культури.

У підрозділі 1.2. «Зміст, види та особливості категорій «культура» та «сфера культури»» акцентовано увагу, що термін «культура» в сучасній науковій літературі має понад 250 визначень, зміст яких залежить від філософських та політичних поглядів теоретиків. Автором було досліджено основні позиції щодо даного терміну та запропоновано власну дефініцію цього феномену. При цьому відмічено, що сучасна теоретико-правова наука використовує поряд терміни «сфера» та «галузь» відповідно до однорідних суспільних відносин. Здійснено аналіз цих категорій та обґрунтовано доречність вживання їх як синонімів щодо досліджуємої сфери, відповідно зроблено висновок, що «культура» ‑ це сфера, яка має складну структуру і входить до соціально-культурної галузі.

У подальшому доводиться, що сфера культури як і будь-яка інша сфера, потребує публічного адміністрування з боку держави. Хоча існують точки зору окремих культурологів, що культурою управляти не можна. Тобто втручання в творчий процес культурного розвитку приводить до його гальмування та деформації. Відповідно виникають суперечності між тенденціями до централізації культурної сфери з боку держави та її демократизацією, якої вимагають неурядові громадські організації. Проте, автором зауважується, що втручання публічної адміністрації в діяльність організацій та закладів культури досить часто є просто необхідним, враховуючи виникнення різного роду труднощів фінансового та правового характеру. Саме тому сьогодні найбільш сприятливим є дуалізм публічного адміністрування культурної сфери, який проявляється у пануючій централізації та повній децентралізації. З цього приводу у роботі відмічається, що адміністрування відповідної сфери має складний механізм, який проявляється у вигляді публічно-управлінської та публічно-регулюючої діяльності і адміністративних послуг. Вивчення змісту зазначених структурних елементів механізму дає можливість запропонувати авторське визначення «публічного адміністрування сферою культури».

Автором встановлено, що культурна сфера має складну гетерогенну систему, до якої входять наступні явища: культурне надбання (включає культурну спадщину); музейна справа; бібліотечна справа; мистецтво (художня творчість, циркове, театральне); архівна справа; друковані засоби масової інформації; видавнича справа; кінематографія; телебачення та радіомовлення; музична індустрія; концертно-гастрольна справа, а також об’єкти культурного призначення, перелік яких наведений у роботі.

У підрозділі 1.3. «Державна політика в сфері культури» доводиться, що сутність публічної влади держави обумовлює сутність державної політики як певної соціальної форми реалізації влади. Відзначається, що термін «державна політика» має декілька тлумачень, аналіз яких дозволяє зробити висновок про те, що державну політику розробляють і здійснюють держава та її органи, вона по своїй суті передбачає основні напрями їх діяльності та саму діяльність як у цілому в суспільстві, так і в певній сфері, визначає курс держави всередині країни і на міжнародній арені. Відповідно визначення терміну «державна політика в сфері культури» залежить від підходів до розуміння родового терміну. Здійснення аналізу існуючих позицій до змісту феномену «державна політика в сфері культури» дає можливість запропонувати авторське визначення зазначеного поняття.

При досліджені сутності державної політики в сфері культури автором звертається увага на вживання в наукових працях, документах міжнародних конференцій і семінарів поняття «державна політика у сфері культури» в різних інтерпретаціях: «державна культурна політика», «культурна політика», «соціальна політика у галузі культури», «політична діяльність у галузі культури та мистецтва», «суспільна політика у галузі художньої культури». Дослідження цих конструкцій дало можливість стверджувати, що єдино правильним з точки зору лексичного тлумачення є використання конструкції «державна політика в сфері культури». Поряд з цим необхідно вживати такі поняття, як «державна політика в сфері охорони здоров’я», «державна політика в сфері освіти».

Аналіз реформування культурної сфери, яка відбувається з 1995 р., дає можливість визнати, що сьогодні сфера культури потребує негайного прийняття змістовної та аргументованої Концепції державної політики в сфері культури на 2011‑2016 рр. (проект розроблено автором і представлено у додатках до дисертації).

Досліджуючи особливості та зміст державної політики в сфері культури автор відмічає, що поряд з ключовою державною політикою виокремлюються і діють видові, які визначають розвиток окремих явищ культури. З цього приводу необхідно наголосити, що державна політика в сфері культури, займаючи визначальну позицію, повинна буди підґрунтям для видових сфер державної політики. Саме тому вона повинна визначати: цілі та пріоритетні завдання державної політики в галузі культури; принципи державної політики в галузі культури; стратегічні напрями та механізми реалізації державної політики в галузі культури.

Все вищеперераховане повинно бути закріплено в Законі України «Про культуру» в окремому Розділі*** «Державна політика в сфері культури» і бути вирішальним для інших видів сфери культури та державної політики в них. Автором пропонується привести законодавство в сфері культури у відповідність до європейських стандартів, які передбачають загальну стандартизацію нормативного акта, відсутність дублювання окремих правових норм.

Розділ 2 «Правові засади публічного адміністрування сферою культури» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Законодавче регулювання сфери культури» здійснено детальний аналіз законів України, якими урегульовано відносини у сфері культури, а саме: Конституції України, законів України «Про культуру», «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», «Про кінематографію», «Про охорону культурної спадщини», «Про бібліотеки і бібліотечну справу», «Про театри і театральну справу», «Про музеї і музейну справу», «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей», «Про освіту», «Про професійних творчих працівників та творчі спілки», «Про захист суспільної моралі».

Доведено, що прийнятий 14 грудня 2010 р. Закон України «Про культуру» є фундаментальним підґрунтям для розвитку сфери культури, разом з тим даним нормативно-правовим актом не враховано велику кількість теоретичних положень та не врегульовано окремі сторони досліджуємої сфери. Саме тому автором було запропоновано наступні зміни та доповнення до зазначеного акту: ст. 1 необхідно доповнити дефініціями: «національно-культурна державна цільова програма – це комплекс взаємопов’язаних завдань і заходів, спрямованих на збереження матеріального і духовного надбання народу (включає всі види мистецтва, культурну спадщину, культурні цінності, науку, освіту) та задоволення інтелектуальних та духовних потреб людини» та відповідно «цільова регіональна програма у сфері культури – це комплекс взаємопов’язаних завдань і заходів, спрямованих на вирішення питань, пов’язаних з діяльністю та розвитком базової мережі закладів культури всіх рівнів або відповідного рівня, а також реалізацію культурно-мистецьких проектів і здійснення державними та недержавними закладами культури»; а також терміном «базові мережі закладів культури» під якими необхідно розуміти систему інституцій, які діють в сфері культури. Також варто доповнити даний закон Розділом VI «Соціальні гарантії працівників у сфері культури», а ст. 29 викласти у наступній редакції: «Україна визнає виняткову роль творчого працівника в культурній діяльності, її свободи, моральні, економічні та соціальні права. Держава: стимулює діяльність творчих працівників, спрямовану на підвищення якості життя народу, збереження і розвиток культури; забезпечує умови праці і зайнятості творчих працівників таким чином, щоб вони мали можливість у бажаною для них формі присвятити себе творчій діяльності; сприяє зростанню попиту з боку суспільства і приватних осіб на продукцію творчості з метою розширення можливостей творчих працівників отримувати оплачувану роботу; удосконалює систему соціального забезпечення творчих працівників з урахуванням специфіки творчої діяльності; сприяє матеріальному забезпеченню, соціального захисту, свободі і незалежності творчих працівників та педагогів, що присвячують свою діяльність традиційної та народної культури; удосконалює систему оподаткування творчих працівників з урахуванням специфіки їх діяльності;сприяє творчим працівникам у розширенні міжнародних творчих контактів; розширює можливості участі жінок у різних областях культурної діяльності; реалізує положення прийнятої ООН Декларації прав дитини, що враховують специфіку дитини, що займається творчою діяльністю; забезпечує для творчих працівників пільгові умови доступу до відповідних установ освіти, бібліотекам, музеям, архівам та іншим організаціям культури». У той же час зазначений галузевий закон необхідно доповнити ст. «Протекціонізм держави щодо культур нечисленних етнічних спільнот», диспозиція якої повинна мати наступний зміст: «Україна гарантує свій протекціонізм (заступництво) щодо збереження та відновлення культурно-національної самобутності нечисленних етнічних спільнот, допомогою виняткових заходів захисту та стимулювання, передбачених державними програмами соціально-економічного, екологічного, національного та культурного розвитку».

Автором також запропоновано внести зміни до Закону України «Про музеї та музейну справу», зокрема ст. 24-1 «Доступ до музейного фонду України» викласти в наступній редакції: «Дієздатні громадяни України мають право, на підставі особистої заяви та документа, що посвідчує особу, ознайомлення з музейними колекціями та музейними предметами, що належать до державної частини музейного фонду України».

У підрозділі 2.1. «Суб’єкти публічного адміністрування сфери культури» головну увагу приділено органам публічної адміністрації, що здійснюють адміністрування сферою культури, а саме: 1) Верховній Раді України; 2) Президенту України; 3) органам виконавчої влади: а) Кабінету Міністрів України; б) центральними органами виконавчої влади; в) місцевими органами виконавчої влади; 3) органам місцевого самоврядування.

Досліджено компетенцію всіх перелічених суб’єктів. Особливу увагу приділено Міністерству культури України, Державному агентству України з питань кіно, Державній архівній службі України, Державному комітету телебачення і радіомовлення України як основним суб’єктам регулювання зазначеної сфери. Розглянуто їх структуру та компетенцію структурних органів. Відповідно доведена необхідність удосконалення «Положення про Міністерство культури України». Запропоновано викласти п. 4 згаданого нормативно-правового акту в наступній редакції: «на прохання релігійних організацій сприяє досягненню домовленості з державними органами та подає необхідну допомогу у питаннях, що потребують вирішення цих органів; надає консультативну допомогу державним органам у застосуванні законодавства про свободу совісті та релігійні організації», а до п. 91 внести наступні зміни: «веде облік (реєстр) релігійних організацій, що діють в Україні, та культових будівель, споруд та іншого майна, які належать релігійним організаціям та/або використовуються ними, а також колишніх культових будівель, споруд та іншого майна, які використовуються не за призначенням».

При здійсненні аналізу структури Міністерства культури України автором наголошується на існуванні тотожних за функціональною спрямованістю структурних підрозділів. Так, у складі міністерства одночасно функціонують Сектор контролю та перевірки виконання актів і доручень Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України і доручень керівництва та відділу застосування законодавства, та відділ взаємодії з Верховною Радою України. Окрім зазначеного в міністерстві паралельно діють: сектор інформаційно-аналітичної роботи та зв’язків з громадськістю, сектор ведення претензійно-позовної роботи та сектор організації доступу до публічної інформації. Подібне дублювання повноважень певною мірою обтяжує роботу міністерства, позбавляючи його гнучкості та оперативності при виконанні управлінських функцій. У зв’язку з цим запропоновано реорганізувати структуру апарату управління Міністерства культури України шляхом злиття зазначених структурних підрозділів.

У підрозділі 2.3. «Заклади культури як суб’єкти публічного адміністрування сферою культури» визначено, що заклад культури – це юридична особа (установа, підприємство, громадське об’єднання) або філія, відділення чи представництво юридичної особи, діяльність якої спрямована на виробництво, збереження, тиражування і поширення культурних цінностей, благ в сфері культури. Доведено, що в правовій термінології щодо галузевої сфери доцільніше використовувати термін не «заклади», а «органи», відповідно запропоновано у Законі України «Про культуру» замінити термін «заклади культури» на «органи культури».

Встановлено, що мережа закладів культури України дуже складна та майже неосяжна. Так, за даними Міністерства культури України у 2010 р. на державному обліку перебувало понад 140 тис. пам’яток, з них 57 206 – пам’ятки археології (у тому числі 418 – національного значення), 51 364 – історії (142 – національного значення), 5 926 – монументального мистецтва (44 – національного значення); 16 797 – архітектури та містобудування (3 541 – національного значення). Всі вони потребують державної охорони та уваги з боку публічної адміністрації. Дана мережа закладів поділяється на два рівні: заклади культури загальнодержавного рівня, до яких належать державні, у тому числі національні; заклади культури місцевого рівня, до яких належать комунальні заклади культури. Розглянуто правовий статус деяких з них, а саме: музею, бібліотеки, архіву, клубного закладу, клубного формування. У той же час автором приділено увагу дослідженню адміністративно-правового статусу творчої спілки, національно-культурного товариства та культурних фондів. Доведено, що тільки тісна взаємодія між державою, в особі публічної адміністрації, та громадськими об’єднаннями, закладами, установами в сфері культури, майстрами, художниками, письменниками, творчими працівниками, співаками приведе до збереження національного культурного надбання та процвітання української культури та нації.

Розділ 3 «Засоби публічного адміністрування сферою культури» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Реєстраційно-дозвільні засоби публічного адміністрування сфери культури» зауважено, що в Україні діє 63 історико-культурних заповідники, з них 21 мають статус національних, зокрема, в підпорядкуванні Міністерства культури України знаходиться 12 національних заповідників. На території 9 400 населених пунктів України перебуває понад 70 тис. об’єктів культурної спадщини, 50,0‑70,0% з яких знаходяться у незадовільному стані, і біля 10,0% під загрозою знищення. Саме тому зазначена система потребує запровадження дієвого механізму публічного адміністрування даної сфери, елементами якого є сукупність засобів адміністрування. Дослідження змісту системи зазначених засобів сфери культури дало можливість стверджувати, що це сукупність способів, за допомогою яких публічна адміністрація впливає на суспільні відносини в зазначеній сфері з метою створення, використання, розповсюдження, збереження культурної спадщини та культурних цінностей, а також забезпечення вільного доступу до них. Ознаками цих засобів є: складна багатоступенева система способів; вони є нормативно визначені та процесуально регламентовані; застосовуються системою публічних органів управління (державні органи та органи місцевого самоврядування) та їх посадовими особами в межах компетенції, визначеної нормативно-правовими актами; метою їх застосування та використання є: по-перше, створення, використання, розповсюдження, збереження культурної спадщини та культурних цінностей; по-друге, забезпечення вільного доступу до культурної спадщини та культурних цінностей.

Серед адміністративно-правових засобів публічного адміністрування сфери культури автором виокремлено групу засобів дозвільної природи: 1) дозволи в сфері культури; 2) ліцензування в сфері культури; 3) реєстрація в сфері культури; 4) експертизи в сфері культури; 5) атестація в сфері культури; та групу засобів управлінської природи: 1) контроль за діяльністю в сфері культури; 2) нагляд за діяльністю в сфері культури; 3) адміністративна відповідальність за порушення законодавства України, яким урегульовано сферу культури.

Дослідження змісту кожного з перерахованих засобів дало можливість стверджувати, що сучасна дозвільна система в сфері культури має суттєві проріхи, які потребують негайного усунення, а саме: необхідно запровадити загальні принципи, умови та рамки державного регулювання безпосередньо дозвільної системи в сфері культури та загальної дозвільної системи; упорядкувати систему отримання дозвільних документів, спростити порядок їх отримання. Тобто, слід розвинути систему «єдиного вікна», єдиних офісів з видачі дозволів. Це, на думку автора, єдиний шлях до того, щоб якимось чином протистояти корумпованій системі в цій сфері. Тобто, потрібно реалізувати принцип дистанціювання суб’єкта звернення від чиновника. Принцип єдиного вікна передбачає саме подання попередньо сформованих пакетів документів для оброблення їх чиновниками.

Встановлено, що сучасна ліцензійна система в Україні, до якої входить ліцензійна діяльність в сфері культури є занадто переобтяжливою та не в повній мірі виконує покладену на неї функцію налагодження взаємодії бізнесу і держави. Саме тому необхідно запровадити: 1) скорочення кількості видів діяльності, для провадження яких необхідно отримання ліцензії; 2) ліквідацію паралельних з ліцензуванням обов’язкових обмежень ‑ сертифікації, страхування, ліцензійних договорів, технічних умов, стандартів, СНіП, ДБН; 3) введення відповідальності за несвоєчасну видачу ліцензії публічною адміністрацією; 4) вироблення механізмів протидії щодо необґрунтованого авалювання великої кількості ліцензій; 5) зменшення додаткових квот, висновків, дозволів, спецдозволів, погоджень чи акредитаційних сертифікатів, за відсутності яких підприємець не може починати діяльність навіть за наявності ліцензії.

Обґрунтовано, що реєстраційна система в сфері культури при сучасних реформах повинна базуватися на визначених європейськими стандартами критеріях, а саме: система реєстрації має бути дієвою і прозорою, тому має базуватись на чітких та зрозумілих принципах, визначати виключний перелік необхідних документів і дій, які мають вчинити сторони, забезпечувати усталеність практики реєстраційних дій та унеможливлювати суб’єктивне тлумачення законодавства з боку посадових осіб; система реєстрації повинна бути швидкою та спрощеною. Вона зобов’язана забезпечувати реєстрацію у як найшвидші терміни та бути зручною для використання заявниками; інший важливий момент ‑ розроблений механізм реєстрації ‑ це актуальність, повнота та достовірність тієї інформації, що міститься у реєстрі.

Проаналізовано також зміст системи експертиз та атестаційну систему, що діють в сфері культури.

У підрозділі 3.2. «Контроль та нагляд як засоби публічного адміністрування сферою культури» встановлено, що державний контроль в сфері культури – це діяльність публічної адміністрації, що здійснюється на постійній основі із використанням специфічних форм та методів, і полягає у спостереженні за функціонуванням суб’єктів сфери культури, в отриманні об’єктивної та достовірної інформації про стан дотримання ними законності та дисципліни, застосуванні при необхідності заходів примусу.

Автором проаналізовано контрольні повноваження Міністерства культури України, Державного агентства України з питань кіно, Державної архівної служби України, Державного комітету телебачення і радіомовлення України. Особливу увагу приділено Національній раді України з питань телебачення і радіомовлення, основною функцією якої є контроль за додержанням: чинного законодавства в галузі телебачення і радіомовлення суб’єктами правовідносин України; умов ліцензії телерадіоорганізаціями; порядку мовлення під час виборів і референдумів; стандартів і норм технічної якості телерадіопрограм; чинного законодавства України щодо реклами, авторського права і суміжних прав, державної мови, спонсорської діяльності; розподілу та ефективного використання радіочастотного ресурсу для потреб телерадіомовлення.

Аналіз особливостей контрольних функцій зазначених органів дав можливість стверджувати про термінологічні неузгодженості, усунення яких необхідно здійснити як на доктринальному, так і на законодавчому рівні, а саме варто закріпити положення про те, що: 1) контролюючими органами є всі державні інспекції, в яких наявні такі повноваження, як право втручатися в оперативну діяльність підконтрольних об’єктів; 2) впорядкувати назви контролюючих органів, використовуючи термін «інспекції» для тих публічних органів, які не мають у своєму складі спеціальних контролюючих підрозділів, а здійснюють контроль самостійно, та «відділи контролю та нагляду» для визначення спеціальних державних підрозділів, які утворюються у складі органів виконавчої влади.

Доведено що наглядові функції у сфері культури покладено лише на Міністерство культури України, Державне агентство України з питань кіно та Державний комітет телебачення і радіомовлення України, разом з тим зміст наглядових функцій в положеннях про зазначені органи не розкрито.

У підрозділі 3.3. «Адміністративна відповідальність за порушення норм, якими регулюється сфера культури» визначено, що для адміністративної відповідальності в сфері культури притаманні специфічні ознаки, що є визначальними для характеристики даного виду відповідальності й водночас такими, що вирізняють її від інших різновидів юридичної відповідальності. Такими ознаками є: підстави адміністративної відповідальності за порушення законодавства, яким урегульована сфера культури; правом складання протоколу про адміністративний проступок, що посягає на суспільні відносини у сфері культури, наділені посадові особи сфери культури (органи внутрішніх справ, органи охорони культурної спадщини, органи Державної прикордонної служби України, органи управління архівною справою і діловодством, адміністрація історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій, члени громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, громадський інспектор Українського товариства охорони пам’яток історії та культури); до адміністративної відповідальності за порушення, що посягають на суспільні відносини в сфері культури, притягують органи (посадові особи), яким таке право надано чинним законодавством (глава 17 КУпАП); за вчинення адміністративного проступку, що посягає на відносини в сфері культури з боку фізичних осіб, КУпАП передбачено два види адміністративних стягнень: попередження, штраф, конфіскація; з боку юридичних осіб Законом України «Про охорону культурної спадщини» передбачено – фінансові санкції; адміністративна відповідальність за правопорушення, що посягають на відносини в сфері культури, характеризується як менш сувора, ніж кримінальна відповідальність, і не передбачає судимості та інших правових наслідків стосовно порушника.

Зазначені вище ознаки дали можливість автору запропонувати дефініцію терміну «адміністративна відповідальність за порушення законодавства, яким регулюється сфера культури».

Автором зазначається, що проступки в сфері культури можуть мати загальний характер і вчинятися у будь-якій сфері. Наприклад, адміністративні корупційні правопорушення (гл. 13-а КУпАП), порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності (ст. 51-2 КУпАП), порушення права на інформацію (ст. 212-3 КУпАП), здійснення незаконного доступу до інформації в інформаційних (автоматизованих) системах, незаконне виготовлення чи розповсюдження копій баз даних інформаційних (автоматизованих) систем (ст. 212-6 КУпАП), порушення законодавства про державну таємницю (ст. 212-2 КУпАП), порушення встановленого порядку видачі сертифіката відповідності (ст. 172-1 КУпАП), порушення порядку видачі документа дозвільного характеру (ст. 166-10 КУпАП), порушення законодавства про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців (ст. 166-11 КУпАП), порушення законодавства про ліцензування певних видів господарської діяльності (ст. 166-12 КУпАП).

У той же час в КУпАП визначено перелік протиправних діянь, які стосуються безпосередньо сфери культури, а саме: відповідальність за порушення вимог законодавства про охорону культурної спадщини (ст. 92 КУпАП), відповідальність за порушення законодавства про Національний архівний фонд та архівні установи (ст. 92-1 КУпАП), відповідальність за невиконання законних вимог посадових осіб органів охорони культурної спадщини (ст. 188-33 КУпАП), відповідальність за порушення законодавства про друковані засоби масової інформації (ст. 186-6 КУпАП), демонстрування і розповсюдження фільмів без державного посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів (ст. 164-6 КУпАП), порушення умов розповсюдження і демонстрування фільмів, передбачених державним посвідченням на право розповсюдження і демонстрування фільмів (ст. 164-7 КУпАП), недотримання квоти демонстрування національних фільмів при використанні національного екранного часу (ст. 164-8 КУпАП), незаконне розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних (ст. 164-9 КУпАП). У роботі здійснено аналіз складів перерахованих проступків. У той же час 98,2% респондентів зазначили, що необхідно посилити міри адміністративної відповідальності за правопорушення, вчинені у сфері культурної спадщини, а 1,8% відповіли, що важко відповісти.

Доведена необхідність доповнень КУпАП ст. *** «Порушення посадовими особами порядку занесення інформації та її утримання в Реєстрах сфери культури».

. Статистичні дані Міністерства культури України // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mincult.kmu.gov.ua/mincult/uk/publish/article/92499