СИСТЕМА АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИХ ЗАСОБІВ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА ГРОМАДЯН НА ЗДОБУТТЯ ВИЩОЇ ОСВІТИ Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв’язок з науковими планами та програмами, мета і завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, апробація результатів дослідження та публікації.

Розділі 1. «Загальнотеоретична характеристика системи адміністративно-правового забезпечення права громадян на здобуття вищої освіти» містить три підрозділи.

У підрозділі 1.1. «Адміністративно-правові засади правого регулювання освіти в Україні» автором розглянуто основні принципи освіти в Україні, визначено місце держави у реалізації людиною права здобуття освіти.

Розкривається дефініція поняття «правове регулювання». Також розглядаються способи правового регулювання освіти, що застосовується в Україні, окреслюється сфера правового регулювання освіти в Україні. Окремо виділяються способи, за допомогою яких здійснюється правове регулювання освіти, зокрема виділяються: спосіб дозволяння та спосіб зобов’язання. Акцентується увага на типах правового регулювання,. Автор висвітлює загальні засади, що покладено в основу правового регулювання прав громадян на здобуття освіти, детально зупиняючись на гуманізмі та демократії, даючи визначення цим поняттям. Визначено місце національної свідомості як однієї із засад адміністративно-правового регулювання освіти в Україні. Аналізуючи перелік засад, на яких ґрунтується освіта автор пропонує доповнити їх ще однією - незалежність освіти від впливу політичних сил та релігії. Крім загальних які покладено в основу правового регулювання освіти в Україні в роботі виділяються ще й спеціальні.

У підрозділі 1.2. «Право громадян на вищу освіту як об’єкт адміністративно-правового регулювання» розглядаються норми міжнародних актів, що забезпечують право громадян на вищу освіту, а саме норми Загальної декларації прав людини та Європейської Соціальної Хартії. Автор розглядає правову роль положення громадянина у адміністративно-правовому регулюванні прав громадян на освіту. Визначається ступінь взаємодії людини, під час здобуття освіти, з державою. В підрозділі детально розглядається зміст поняття «право громадян», природа його виникнення та класифікація. Автор погоджується з думкою вчених, що відносять право на освіту до соціальних прав. Визначаються чинники, в наслідок взаємодії яких виникає право громадян на здобуття вищої освіти. Уточнюються засоби, якими забезпечується право громадян на освіту з боку держави. В підрозділі аналізуються поняття «право на освіту» та «право на вищу освіту» та наводяться критерії їх розмежування. Розглядаються особливості забезпечення права на освіту державою, серед яких розгалужена мережа навчальних закладів, наукових установ, закладів післядипломної освіти. Розкривається зміст понять «правове регулювання», «механізм правового регулювання», «адміністративно-правове регулювання», «адміністративно-правові норми» та розглядаються адміністративно-правові норми, що регулюють відносини в сфері освіти. Акцентується увага на особливостях вищих навчальних закладах як суб’єктах адміністративно-правових відносин. Автор окремо зупиняється на юридичних фактах як передумов виникнення адміністративно-правових відносин у сфері освіти, визначає поняття «юридичного факту» та чинники, що відрізняють «право на освіту» від «права на вищу освіту». Детально розглядаються об’єкти адміністративно-правових відносин у сфері освіти. Автор приходить до висновку, що реалізувати право на вищу освіту оминувши адміністративно-правове регулювання, неможливо.

У підрозділі 1.3. «Поняття та види адміністративно-правових засобів забезпечення права громадян на здобуття вищої освіти» розкривається зміст понять «освіта» та «забезпечення». Аналізуються поняття «правовий засіб» та «адміністративно-правовий засіб», проводиться між ними розмежування. Визначаються складові структури механізму адміністративного-правового регулювання, до яких відносяться: адміністративно-правові норми, акти тлумачення та акти реалізації адміністративно-правових норм, адміністративно-правові відносини. Автор робить порівняння засобів, які застосовуються у адміністративному праві та засобів у загально-правовому розумінні, філологічному чи філософському та приходить до висновку, що вони практично не відрізняються, однак основна їх відмінність полягає в тому, що адміністративно-правові засоби завжди носять публічний характер, і тому є складовою імперативного методу державного управління. Адміністративно-правові засоби порівнюються із засобами, що застосовуються в різних галузях права. Окремо проводиться аналіз адміністративно-правових засобів спрямованих на забезпечення прав громадян на здобуття вищої освіти. Пропонується класифікація адміністративно-правових засобів, серед яких: засоби діяльнісного характеру, правові засоби субстанціонального характеру, примусові засоби, організаційні засоби, роз’яснювальні засоби, стимулюючі засоби.

Розділ 2. “Основні засоби забезпечення права громадян на здобуття вищої освіти” містить п’ять підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Суб’єкти забезпечення права громадян на здобуття вищої освіти” розкривається дефініція поняття «суб’єкт». Уточнюється зміст поняття «суб’єкт адміністративно-правових відносин». В роботі аналізується поняття та система органів управління освітою, до якої відносяться: Кабінет Міністрів України; спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у галузі освіти і науки, інші центральні органи виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади; органи місцевого самоврядування, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади, у тому числі органи влади Автономної Республіки Крим. Детально розглядаються функції, завдання та повноваження кожного органу. Висвітлюються відносини між Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України та вищими навчальними закладами. Виходячи з завдань, які покладені на Державну інспекцію закладів освіти при Міносвіти, автор виділяє її як окремого суб’єкта забезпечення права громадян на вищу освіту, визначає способи взаємодії Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України з іншими міністерствами і відомствами України, яким також підпорядковані навчальні заклади. Наводиться класифікація вищих навчальних закладів в Україні за рівнем акредитації, за галузевою спрямованістю (приналежністю), та за формою власності (підпорядкування) відповідно до національного законодавства. Автор приходить до висновку, що завдяки існуючій класифікації за рівнем акредитації вищих навчальних закладів між вищими навчальними закладами як суб’єктами забезпечення прав громадян на здобуття вищої освіти встановлюється внутрішня ієрархія. Аналізуючи популярність вищих навчальних закладів різної форми власності, автор стверджує, що хоча державні заклади вищої освіти і користуються більшою популярністю, як заклади з багатолітньою історією та хорошим рівнем викладання, все ж популярність недержавних вищих навчальних закладів росте з кожним роком, не зважаючи на те, що освіта в них платна, причиною цьому послугувало перш за все зменшення державного замовлення у вищих навчальних закладах державної форми власності. В підрозділі висвітлюються проблеми реформування системи освіти, визначаються особливості діяльності та взаємодії цих органів та організацій між собою та державою і громадянами.

Основна увага приділяється виокремленню та розмежуванню функцій та повноважень суб’єктів забезпечення права громадян на здобуття вищої освіти, визначенню правового статусу кожного з них, оскільки повне та чітке розуміння даних правових категорій необхідне для покращення регулювання суспільних відносин у сфері вищої освіти. Адже лише правильні, докладно врегульовані законодавством та ті, що відповідають міжнародним актам права та обов’язки суб’єктів забезпечення права на вищу освіту надають можливість громадянам у повній мірі реалізувати дане право. Недоліки у законодавстві та відсутність чіткої регламентації прав і обов’язків органів та їх посадових осіб нерідко призводять до порушення встановленого порядку реалізації права громадян на отримання вищої освіти. Окрема увага в роботі приділяється міжнародним інститутам забезпечення прав та свобод людини і громадянина.

Аналізуючи раніше запропоновані науковцями визначення, автор дає своє, адаптоване до теми дисертації, визначення поняття суб’єкту в цілому та поняття суб’єкта забезпечення прав громадян на здобуття вищої освіти зокрема. Подано детальну характеристику кожного із суб’єктів забезпечення даного права, його повноважень та охарактеризовано можливості покращення взаємодії даних суб’єктів.

У підрозділі 2.2. “Організація управління вищою освітою як засіб забезпечення права громадян на здобуття вищої освіти” зазначається, що для результативної діяльності системи органів управління вищою освітою та самих вищих навчальних закладів необхідна чітка та продумана організація управління, за допомогою якої можна контролювати та забезпечувати нормальне функціонування даного механізму. Від конструктивності управління напряму залежить якість функціонування процесу забезпечення права громадян на отримання вищої освіти. У підрозділі проаналізовано думки науковців щодо поняття управління та державного управління зокрема, на основі яких надано характеристику державного управління у сфері вищої освіти.

Проаналізовано систему стандартів вищої освіти, яку складають державний стандарт вищої освіти, галузеві стандарти вищої освіти та стандарти вищої освіти вищих навчальних закладів. Надано характеристику та визначено роль у реалізації права громадян на вищу освіту основних інструментів і засобів держави у досягненні вищими навчальними закладами відповідних стандартів якості освіти. Автор звертає увагу на основні проблеми державного управління освітою, у тому числі і щодо реалізації євро інтеграційних процесів у системі вищої освіти України. Адже лише усвідомлення даних проблем, розробка способів їх подолання та упровадження даних способів у практичну діяльність нададуть можливість українським вищим навчальним закладам вийти на один рівень із іншими європейськими ВНЗ та готувати конкурентоспроможних спеціалістів. Автор звертає увагу на стратегічні завдання реформування управління вищою освітою та шляхи удосконалення та реформування системи управління освітою.

У підрозділі 2.3. «Особливості адміністративно-правових методів управлінської діяльності в сфері забезпечення права громадян на здобуття вищої освіти» увага акцентується на тому, що на даний час як у сфері державного управління загалом, так і у сфері управління вищою освітою як складовою частиною першого, питання адміністративно-правових методів управління набуває особливої важливості, адже досягнення поставлених державою завдань на шляху до удосконалення забезпечення права громадян на отримання вищої освіти значною мірою залежить від правильного вибору та ефективного їх застосування.

Аналіз визначення власне методу дає можливість зробити висновок, що методи проявляються у формах управління, через взаємодію його суб’єктів і об’єктів, зв’язку, що склався між ними. Тому методи управління юридично оформлені, закріплені адміністративно-правовими нормами. До загальних методів переважно належать методи переконання та примусу, адміністративного й економічного впливу, нагляду та контролю, прямого й непрямого впливу, регулювання.

Аналіз прийомів (способів, засобів) впливу, що містить адміністративно-правовий метод регулювання, вказує на те, що їх зміст складається з трьох компонентів: приписів, заборон, дозволів. Дані методи використовуються державою для регулювання суспільних відносин у сфері освіти, у більшому або меншому ступені.

Особливості адміністративно-правових методів управлінської діяльності в сфері забезпечення права громадян на здобуття вищої освіти полягають у поєднанні державного впливу, впливу органів місцевого самоврядування і впливу безпосередньо керівників та студентів вищих навчальних закладів на процес формування та дії вищої школи в Україні. Тому, хоча адміністративне право України як галузь права і відноситься до публічних галузей права, у яких, як правило, переважають імперативні методи управління та регулювання, останнім часом у зв’язку з переходом до ринкових відносин та демократизацією суспільства в Україні відбувається активне впровадження диспозитивних, децентралізованих методів, що не могло не вплинути на особливості адміністративно-правових методів управлінської діяльності у сфері забезпечення права громадян на здобуття вищої освіти.

У підрозділі 2.4. «Адміністративна відповідальність за порушення права громадян на здобуття вищої освіти» розкривається зміст поняття «відповідальність», як різновиду соціальної відповідальності, поняття «юридична відповідальність» та виділяються його ознаки, поняття «адміністративна відповідальність» та визначаються його основні риси. Автор визначає адміністративну відповідальність як різновид юридичної відповідальності, що являє собою сукупність адміністративних правовідносин, які виникають у зв’язку із застосуванням уповноваженими органами (посадовими особами) до осіб, що вчинили адміністративний проступок, передбачених нормами адміністративного права особливих санкцій - адміністративних стягнень. Під час дослідження стану забезпеченості права громадян на вищу освіту за допомогою адміністративного законодавства, автор дійшов висновку, що воно практично не передбачає відповідальності за порушення права громадян на вищу освіту. Аналіз нормативно-правової бази, що забезпечує право громадян на вищу освіту, показав, вимоги до суб’єктів, які надають вищу освіту в Україні, а відповідальності за недотримання цих вимог майже не існує. В підрозділі розкривається зміст поняття «юридична відповідальність», підстави її виникнення та види. Автор розглядає поняття «адміністративного проступку» і його відмінні ознаки від «злочину».

У підрозділі 2.5. «Напрямки удосконалення застосування засобів забезпечення права громадян на здобуття вищої освіти» містить аналіз та практичні пропозиції щодо вдосконалення застосування засобів забезпечення права громадян на здобуття вищої освіти. Висвітлюються тенденції розвитку вищої освіти в Україні з моменту здобуття Україною незалежності до сьогодення. Звертається увага на аналіз Указу Президента України, яким була затверджена Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ столітті. Розглядаються міжнародні стандарти управління якістю освіти та робиться висновок, що якість вищої освіти, безумовно, є основою для створення Європейського простору вищої освіти.

Автор з’ясовує відповідність нормативно правової бази України, забезпечення права громадян на вищу освіту, міжнародним вимогам з якості освіти. Відзначає необхідність переосмислення процесу навчання. Розглядає сучасний стан та перспективи розвитку Болонського процесу в Україні. Аналіз стану забезпечення права громадян на вищу освіту показує, що правова база з реалізації положень Болонського процесу в Україні вже створена, але вона неповністю забезпечує вимоги європейської спільноти щодо цього процесу і має передбачити більш радикальні зміни у цьому напрямку для повноцінного забезпечення права громадян на вищу освіту.