АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВА ОХОРОНА ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, ступінь її наукової розробленості та науково-теоретична основа; зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначається об’єкт, предмет, мета, завдання й методи дослідження; його основні нормативно-правові джерела; висвітлюється наукова новизна, емпірична база, практичне значення отриманих результатів, а також форми їх апробації.

Розділ 1 «Правосуддя як об’єкт адміністративно-правової охорони» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Соціальна зумовленість правового забезпечення охорони правосуддя нормами адміністративного законодавства» досліджуються соціально-правові аспекти адміністративної відповідальності за посягання на правосуддя.

Під правосуддям як об’єктом адміністративно-правової охорони автор розуміє впорядковану діяльність суду (судді), яка спрямована на охорону природних прав людини (зокрема права на справедливий суд), інтересів громадян, суспільства, держави; здійснюється у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, конституційного судочинства; полягає у правозастосуванні, тобто в ухваленні на основі норм права справедливих рішень у конкретних справах.

Важливість охорони правосуддя нормами адміністративного права зумовлена конституційними обов’язками людини і громадянина, які встановлені не в прямій, а в опосередкованій формі відповідно до вимог правової держави, а саме: обов’язок неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ч. 1 ст. 68), обов’язок знати конституційні обов’язки (ч. 2 ст. 68); обов’язок свідка (ст. 63), присяжного і народного засідателя (ч. 4 ст. 124); обов’язок виконувати судові рішення (ч. 5 ст. 124), обов’язок поважати суд (ч. 5 ст. 129).

У підрозділі 1.2 «Становлення та розвиток законодавства України про охорону правосуддя» аналізуються історичні аспекти розвитку норм про адміністративно-правову охорону правосуддя.

У радянський період розвитку державності законодавство України про охорону правосуддя існувало здебільшого у формі кримінально-правових заборон.

Лише у зв’язку з прийняттям Закону СРСР від 2 листопада 1989 р. «Про відповідальність за неповагу до суду» Указом Президії Верховної Ради Української РСР «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів Української РСР» від 4 травня 1990 р. Кодекс УРСР про адміністративні правопорушення доповнено статтями: 185-3 «Прояв неповаги до суду», 185-4 «Злісне ухилення свідка, потерпілого, експерта, перекладача від явки до органів попереднього слідства або дізнання», 185-5 «Перешкодження явці до суду народного засідателя», 185-6 «Невжиття заходів по окремій ухвалі (постанові) суду або поданню судді, прокурора, слідчого, органу дізнання».

У підрозділі 1.3 «Охорона правосуддя в адміністративно-деліктному законодавстві зарубіжних країн» аналізуються норми законодавства окремих пострадянських країн та держав традиційного континентального права, зокрема, Російської Федерації, Республіки Молдова, Республіки Кодекс УРСР про адміністративні правопорушення Республіки Білорусь, Литви, Латвії, Естонії, Казахстану, Австрії, Данії, Швейцарії, Франції, Федеративної Республіки Німеччини, Іспанії, Італії щодо охорони правосуддя.

З’ясовано, що єдиним нормативним актом, який на законодавчому рівні визнає правосуддя об’єктом адміністративно-правової охорони, є прийнятий у 2003 р. Кодекс Республіки Білорусь про адміністративні правопорушення.

Підсумовано, що законодавство окремих країн континентальної Європи про адміністративно-правову охорону правосуддя характеризується відсутністю єдиного кодифікованого нормативного акта про адміністративні правопорушення та значною кількістю галузевих нормативних актів, якими здебільшого передбачене кримінальне покарання.

Розділ 2 «Адміністративна відповідальність за посягання на правосуддя в Україні» складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Характеристика адміністративних правопорушень проти правосуддя» аналізуються правові норми, якими встановлено адміністративну відповідальність за правопорушення у сфері правосуддя.

З’ясовано, що у чинному Кодексі України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП) відповідальність за посягання на правосуддя передбачено: ст. 185-3 «Прояв неповаги до суду», ст. 185-5 «Перешкоджання явці до суду народного засідателя», ст. 185-6 «Невжиття заходів щодо окремої ухвали суду чи окремої постанови судді, подання органу дізнання, слідчого або протесту, припису чи подання прокурора», ст. 185-11 «Розголошення відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист», які згруповані у главі 15 Особливої частини «Адміністративні правопорушення, що посягають на встановлений порядок управління», назва якої, на думку автора, не відповідає теоретичним вимогам основ структуризації норм відповідно до принципу родового об’єкта.

Завершується підрозділ пропозиціями про розмежування адміністративних правопорушень відповідно до родового об’єкта та про посилення адміністративно-правової охорони правосуддя шляхом зміни законодавчої конструкції статей: 185-3, 185-5, 282 КУпАП.

У підрозділі 2.2 «Адміністративні стягнення за посягання на правосуддя» проаналізовано санкції норм про адміністративну відповідальність за посягання на правосуддя.

Проаналізувавши погляди на поняття адміністративного стягнення, автор дійшов висновку, що адміністративне стягнення, як складовий елемент змісту інституту адміністративної відповідальності, є відплатою за порушення закону, визначеною у санкції норми, що застосовується у встановленому законом порядку до особи, яка вчинила адміністративний проступок.

Підкреслено, що пропозиції про відмову від адміністративного стягнення у вигляді арешту автор вважає дещо категоричними та такими, що свідчать про переоцінку значення санкції правової норми у протидії правопорушенням будь-якого виду.

У підрозділі 2.3 «Адміністративно-правова кваліфікація посягань на правосуддя» досліджено основні засади реалізації правових норм про адміністративну відповідальність за посягання на правосуддя, їх застосування.

На думку автора, адміністративно-правова кваліфікація – це оцінка уповноваженим суб’єктом адміністративного провадження вчиненого посягання, що містить формальні ознаки адміністративного проступку і полягає в ототожненні такого діяння з відповідною нормою адміністративного права та у юридичному закріпленні відповідного висновку.

Наголошено, що при кваліфікації правопорушень у сфері правосуддя необхідно відрізняти випадки конкуренції норм закону про адміністративну відповідальність від випадків вчинення однією особою кількох адміністративних правопорушень (сукупність), керуючись такими положеннями: конкуренція статей має місце при кваліфікації одного діяння, щодо якого має бути застосована одна із статей, які конкурують між собою; сукупність правопорушень передбачає наявність двох і більше складів проступку, кожний із яких передбачений окремою нормою (частиною норми) КУпАП.

Підсумовано, що гарантією додержання демократичних свобод взагалі та при реалізації норм про адміністративну відповідальність за посягання на правосуддя, зокрема, стане законодавча регламентація правил кваліфікації адміністративних правопорушень у сфері правосуддя.

Розділ 3 «Запобігання вчиненню адміністративних правопорушень проти правосуддя в Україні» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 «Чинники детермінації правопорушень у сфері правосуддя» досліджено процес детермінації адміністративних правопорушень проти правосуддя, існуючі концептуальні підходи до розуміння причинності в правовій науці.

На підставі аналізу впливу деформованої правосвідомості на правозастосовну практику в частині застосування норм про адміністративну відповідальність за правопорушення у сфері правосуддя з’ясовано, що деформації правосвідомості будь-якої особи поширюються на фоні наявного в суспільстві правового нігілізму, який у вузькому розумінні зводиться до повного, абсолютного заперечення права, законів, до свідомого їх ігнорування, а у широкому розумінні – до скептичного, зневажливого або іншого негативного ставлення до права, законів, нормативного порядку.

За результатами проведеного дисертантом анкетування встановлено, що судді місцевих судів вважають за необхідне встановлювати причини та умови, які сприяють вчиненню адміністративних правопорушень у сфері правосуддя. Серед останніх називаються: недовіра суспільства до судової системи в цілому (100 %); недосконалість вітчизняного законодавства про охорону правосуддя (84,8 %); недосконалість та обтяжливість процедури судового розгляду (46,2 %); незадовільний стан правової освіти населення (6,9 %); погіршення економічного становища населення (4,1 %); поширення правового нігілізму (2,7 %).

У підрозділі 3.2 «Суб’єкти запобігання вчиненню адміністративних правопорушень проти правосуддя» визначено суб’єктів подолання негативних чинників детермінації правопорушень у сфері правосуддя.

Суб’єкти запобігання правопорушенням умовно поділяються автором на такі групи: 1) загальні – завданнями яких є формування політики та вжиття заходів щодо гарантування додержання конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2) спеціальні – для яких основним завданням є забезпечення реалізації функцій правосуддя.

Визначено два основні напрями діяльності суб’єктів запобігання: активну пропаганду норм законодавства про адміністративні правопорушення з метою правової освіти населення та підвищення рівня його правової культури; забезпечення принципу невідворотності юридичної відповідальності, тобто притягнення до адміністративної відповідальності всіх осіб, які вчинили правопорушення. Наголошено на необхідності розробки та прийняття Закону України «Про запобігання правопорушенням».

У підрозділі 3.3 «Заходи запобігання вчиненню адміністративних правопорушень проти правосуддя» зазначено, що складовою реформи правової системи у галузі охорони правосуддя є розробка адміністративно-правового механізму забезпечення належного судочинства, спрямованого на захист природних прав людини (зокрема права на справедливий суд), інтересів громадян, суспільства, держави.

Під заходами запобігання адміністративним правопорушенням дисертант розуміє систему комплексних, взаємопов’язаних заходів організаційно-правового характеру, які застосовуються суб’єктами запобігання з метою недопущення та припинення правопорушень у сфері правосуддя. Покращення соціальних, економічних та інших умов життя населення, реформування системи освіти, підвищення її якості та виховання, а також всебічний розвиток особи, підвищення політичної, правової й трудової культури громадян є запорукою ефективного запобігання адміністративним правопорушенням проти правосуддя.