| summary: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дисертації, розкрито зміст і стан наукового опрацювання проблеми; визначено зв’язок з науковими програмами, планами і темами; охарактеризовано мету, задачі, об’єкт, предмет і методи дослідження; визначено наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено дані щодо їх апробації та впровадження,
а також стосовно публікацій, структури та обсягу роботи.
Розділ 1 «Теоретико-правові засади зайнятості інвалідів» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 1.1. «Поняття та особливості зайнятості інвалідів» досліджено підходи до визначення інвалідності з різних позицій життєдіяльності інвалідів та їх статусу у суспільстві, зокрема соціальний, медичний, моральний, благодійний, реабілітаційний, економічний та культурний.
З метою з’ясування у повному обсязі змісту зайнятості інвалідів автором досліджено такі взаємозалежні поняття, як «інвалід» та «інвалідність»,
і водночас запропоновано вдосконалене поняття терміну «інвалід» з виділенням його характерних ознак. Крім того досліджено питання співвідношення понять «зайнятість» та «праця», за результатами чого зроблено висновок, що перше із них є ширшим за обсягом.
У процесі дослідження природи зайнятості інвалідів з’ясовано, що дане соціальне явище є особисто здійснюваною суспільно корисною діяльністю інвалідів, спрямованою на їх соціалізацію та самореалізацію, створення матеріальних і духовних благ для задоволення потреб суспільства у цілому і зазначених осіб зокрема, що, як правило, передбачає отримання доходу, і яка забезпечується здійсненням державою заходів, спрямованих на забезпечення можливості інвалідів реалізувати конституційне право на працю без будь-яких проявів дискримінації.
Визначено, що цьому виду зайнятості притаманні наступні ознаки:
1) зайнятість інвалідів має справу із таким суб’єктом трудових відносин,
як особи з інвалідністю, які через об’єктивні причини, обумовлені наявністю інвалідності, не мають можливості нарівні з іншими особами конкурувати на ринку праці; 2) передбачає здійснення державою заходів, спрямованих на задоволення певних потреб відповідної категорії населення;
3) відповідні заходи вживаються з метою забезпечення можливості інвалідів реалізувати конституційне право на працю без проявів дискримінації.
У підрозділі 1.2. «Мета і завдання заходів щодо забезпечення зайнятості інвалідів» зауважено, що зайнятість інвалідів забезпечується шляхом здійснення заходів щодо їх освіти, професійної реабілітації, охорони здоров’я, забезпечення житлом, доступності вулично-транспортної та будівельної інфраструктури. Зроблено висновок про те, що мета заходів щодо забезпечення зайнятості інвалідів має два спрямування: а) духовне (забезпечення самореалізації інвалідів, які, будучи суб’єктами відносин у сфері зайнятості, реалізують або розвивають власний потенціал, тобто задатки і здібності, втілюючи їх у певні досягнення, здійснюють свої життєві плани, розвивають у собі почуття самоповаги, усвідомлюють власну індивідуальність, стають повноцінною частиною соціуму; забезпечення духовних (отримання освіти, прилучення до культури) та соціальних (у праці, в управлінні) потреб);
б) матеріальне (включає два фактори: особисті (отримання доходу; створення матеріальних та духовних благ; задоволення матеріальних потреб, як от у житлі, одязі, їжі) та державні (зріст рівня економічного розвитку держави; покращення життя населення загалом і кожної людини, зокрема інваліда, окремо; задоволення потреби у робочій силі).
Розглянуто завдання заходів щодо забезпечення зайнятості інвалідів,
до числа яких віднесено: створення умов для реалізації інвалідами конституційного права на працю, забезпечення роботою усіх інвалідів із числа тих, хто готовий стати до роботи або знаходиться у її пошуку, забезпечення інвалідів підходящою роботою, забезпечення умов для збереження за інвалідами підходящої роботи та просування по службі, забезпечення сприятливих умов праці, забезпечення інтеграції інвалідів на відкритий ринок праці.
За результатами дослідження завдань заходів щодо забезпечення зайнятості інвалідів та з метою усунення недоліків у реалізації відповідних заходів запропоновано: запровадити єдину статистичну звітність щодо інвалідів, яка б включала інформацію стосовно осіб вказаної категорії, залучених у відносини зайнятості; удосконалити законодавчі акти України,
що регулюють відносини у сфері освіти інвалідів, у першу чергу з вадами слуху, зору і з ураженням опорно-рухового апарату, у напрямі забезпечення умов для доступу таких осіб до відповідних послуг; збільшити фінансування заходів щодо забезпечення зайнятості інвалідів; забезпечити пристосування зовнішнього середовища для потреб інвалідів.
У підрозділі 1.3. «Принципи заходів щодо забезпечення зайнятості інвалідів» розглянуто основні закономірності та базові ідеї заходів стосовно забезпечення зайнятості осіб відповідної категорії, що забезпечують відповідність державної політики зайнятості інвалідів і практики її реалізації задоволенню потреб таких осіб у самореалізації через працю та матеріальному збагаченні. Встановлено, що принципи заходів щодо забезпечення зайнятості інвалідів – це закріплені у свідомості ідеї, що усталені й обумовлені історичним розвитком суспільних відносин, у тому числі у сфері зайнятості, та традиціями, дотримання яких сприяє реалізації інвалідами повною мірою конституційного права на працю.
Наведено класифікацію цих принципів. Зокрема, їх диференційовано на: а) загальні, які стосуються відносин у всіх сферах життєдіяльності, у тому числі у сфері зайнятості такої категорії осіб, як інваліди; б) спеціальні,
що відображають особливості окремих частин заходів щодо забезпечення зайнятості інвалідів (у свою чергу розділено на принципи організації та функціональні). Розкрито зміст наступних принципів: верховенства права, гуманізму, демократизму, рівності, недискримінації, відповідальності, гарантованості зайнятості інвалідів, участі, свободи вибору, незменшуваності змісту та обсягу прав у сфері зайнятості інвалідів, ефективної взаємодії публічної адміністрації та громадянського суспільства, поєднання інтересів працівників, роботодавців та держави, інноваційності, доступності, забезпечення реалізації встановлених державою соціальних стандартів.
Розділ 2 «Механізм адміністративно-правового регулювання зайнятості інвалідів» складається із чотирьох підрозділів.
У підрозділі 2.1. «Нормативно-правове регулювання зайнятості інвалідів» визначено, що механізм адміністративно-правового регулювання зайнятості інвалідів – це система адміністративно-правових засобів та способів, що приведені у відповідні форми, за допомогою яких здійснюється правове регулювання суспільних відносин у сфері зайнятості інвалідів, що виникають у процесі здійснення публічною адміністрацією покладених на неї повноважень з метою задоволення потреб зазначеної категорії осіб у реалізації власного трудового потенціалу та задоволенні особистих і державних потреб. До його структури входять: 1) система нормативно-правових актів; 2) організаційно-структурні формування; 3) організаційно-правові засоби, за допомогою яких забезпечується функціонування даного механізму.
Здійснено аналіз нормативно-правової бази у сфері зайнятості інвалідів,
а саме: Конституції України, Кодексу законів про працю України, законів України «Про зайнятість населення», «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «Про реабілітацію інвалідів в Україні». Також зосереджено увагу на виданих Президентом України та органами виконавчої влади указах, постановах, розпорядженнях та наказах. Запропоновано до них конкретні зміни.
За результатами аналізу Кодексу законів про працю України, запропоновано доповнити його главою VIII-А «Праця інвалідів», передбачивши у ній норми, якими: 1) регулюються питання умов прийняття інвалідів на роботу, укладення з ними трудового договору, нормування робочого часу, оплати, охорони та нормування праці, встановлення норм виробітку, надання відпусток, переведення на іншу роботу, порядку суміщення професій (посад),
а також підстав зміни умов праці, режиму роботи; 2) закріплюються принципи заходів щодо забезпечення зайнятості інвалідів; 3) забороняється дискримінація між працівниками за ознакою інвалідності і встановлюється відповідальність за відповідні діяння; 4) регламентується квотування робочих місць для працевлаштування інвалідів. Відповідний проект акта представлений у додатках до роботи. Про доцільність прийняття вказаного Закону свідчать також дані, отримані у ході проведеного анкетування. Так, 62,0 % резидентів висловились із приводу необхідності внесення таких змін до вищезазначеного нормативно-правового акта і лише 10,0 % заперечили проти такої законодавчої ініціативи.
У підрозділі 2.2. «Публічна адміністрація як суб’єкт адміністративно-правового регулювання зайнятості інвалідів» розглянуто діяльність у досліджуваній сфері наступних органів публічної адміністрації: Кабінету Міністрів України, Міністерства соціальної політики України, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, Міністерства інфраструктури України, Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України, Фонду соціального захисту інвалідів, Комісії з питань діяльності підприємств та організацій громадських організацій інвалідів, місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Розглянуто їх адміністративно-правовий статус. Особливу увагу приділено Міністерству соціальної політики України і Державній службі з питань інвалідів та ветеранів України як основним суб’єктам з регулювання зазначеної сфери, у тому числі компетенції їх структурних підрозділів, які мають безпосереднє відношення до формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері зайнятості інвалідів.
На підставі здійсненого аналізу національного досвіду запропоновано приєднати Державну службу з питань інвалідів та ветеранів України до Міністерства соціальної політики України з метою економії бюджетних коштів на утримання першої, раціонального використання трудових і розумових ресурсів, а також забезпечення централізованого регулювання та контролю у сфері зайнятості інвалідів. Дана позиція підтримана 60,0 % опитаних у рамках проведеного анкетування.
У підрозділі 2.3. «Громадські організації як суб’єкти забезпечення зайнятості інвалідів» розкрито зміст і напрями діяльності громадських організацій, які опікуються питаннями осіб з інвалідністю, і зауважено на виконанні ними таких основних функцій у сфері зайнятості інвалідів, як от сприяння: соціально-трудовій реабілітації інвалідів та залученню їх до суспільно корисної діяльності; створенню інвалідам рівних з іншими громадянами України можливостей щодо участі в усіх сферах суспільного життя, у тому числі у сфері зайнятості; інтеграції інвалідів у суспільство, зокрема через працю.
Виокремлено ознаки, характерні громадським організаціям інвалідів. Зокрема, до їх числа віднесено: добровільність об’єднання у такі організації, єдність інтересів, неурядовість, самоврядність, організаційну єдність, неприбутковість, об’єднання у своїх лавах як інвалідів, так і осіб без інвалідності, керування життєвими інтересами інвалідів, створення можливості для накопичення і подальшого використання соціальної ініціативи та активності самих інвалідів, безпосередню участь інвалідів, створення з метою здійснення заходів щодо соціального захисту інвалідів.
Внесено пропозицію стосовно законодавчого закріплення сформульованої автором дефініції поняття «громадська організація інвалідів» у Законі України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні». Зокрема, варто доповнити ст. 12 вказаного нормативно-правового акта абзацом першим наступного змісту: «Громадська організація інвалідів – це добровільне, неурядове, самоврядне, неприбуткове об’єднання людей, пов’язаних спільними інтересами, створене з метою здійснення заходів щодо соціального захисту інвалідів у встановлених законодавством межах та з урахуванням делегованих їм державою повноважень.».
Досліджено питання діяльності підприємств громадських організацій інвалідів і зауважено на тому, що максимального результату щодо вирішення питань зайнятості осіб з інвалідністю, тобто покращення якості їх життя, самореалізації через труд із максимальною користю для власного добробуту і добробуту суспільства у цілому, можливо досягти шляхом безпосередньої співпраці таких об’єднань громадян із публічною адміністрацією на основі рівноправності, взаємозацікавленості та взаємовідповідальності.
За даними Міністерства юстиції України станом на 1 січня 2011 р. у нашій державі було зареєстровано понад 70 громадських організацій інвалідів всеукраїнського та міжнародного рівнів, а також понад дві тисячі відповідних об’єднань регіонального рівня .
У підрозділі 2.4. «Адміністративно-правові засоби у сфері зайнятості інвалідів» досліджено адміністративно-правові засоби у сфері зайнятості інвалідів, якими забезпечується реалізація особами з інвалідністю права на працю. Зокрема, зроблено висновок, що відповідні засоби є сукупністю прийомів і способів, встановлених нормами адміністративного права, через які держава здійснює вплив на відносини у даній сфері з метою забезпечення реалізації інвалідами конституційного права на працю, дотримання відповідного законодавства, попередження і припинення правопорушень у цій сфері та притягнення винних до відповідальності, а також розвитку відносин у сфері зайнятості інвалідів.
Здійснено аналіз наступних адміністративно-правових засобів у сфері зайнятості інвалідів: квотування робочих місць; стимулювання роботодавців; контролю (нагляду); юридичної відповідальності за порушення національного законодавства про зайнятість інвалідів.
Зроблено висновки стосовно доцільності запровадження в Україні:
1) субсидій на заробітну плату інвалідів, які довгий час не працювали, у разі недостатньої продуктивності праці інваліда; 2) дотацій на оплату послуг консультантів; 3) додаткових дотацій на оплату індивідуальних помічників для інвалідів; 4) запровадження у законодавстві відповідальності за нереєстрацію роботодавців у Фонді соціального захисту інвалідів.
Розділ 3 «Шляхи вдосконалення адміністративно-правового регулювання зайнятості інвалідів» складається з двох підрозділів.
У підрозділі 3.1. «Досвід зарубіжних країн щодо регулювання зайнятості інвалідів» досліджено досвід Австрійської Республіки, Сполучених Штатів Америки, Республіки Білорусь, Естонської Республіки, Італійської Республіки, Латвійської Республіки, Фінляндської Республіки та Французької Республіки щодо регулювання зайнятості інвалідів.
Зроблено висновки стосовно того, що задля вирішення наявних актуальних проблем у сфері зайнятості інвалідів, у першу чергу психологічних та фізичних бар’єрів, які позбавляють осіб даної категорії можливості повною мірою реалізувати право на працю на рівні з іншими людьми, необхідно:
1) закріпити обов’язок органів виконавчої влади щороку видавати зібрання нормативно-правових актів, які містять норми, що регулюють питання зайнятості інвалідів; 2) залучати інвалідів у сферу зайнятості шляхом:
а) надання податкового кредиту роботодавцям; б) застосування наставництва у роботі з інвалідами; в) застосування допоміжних технологій, що полегшують працю інвалідів; г) сприяння діяльності спеціалізованих кадрових агентств;
д) розробки та реалізації програм залучення інвалідів на роботу; е) створення централізованого фонду для обладнання робочих місць інвалідів (Сполучені Штати Америки); 3) запровадити практику створення організацій, що приймають на роботу осіб, яких неможливо працевлаштувати частково або на повний період для роботи на звичайному підприємстві або на дому, для здійснення незалежної професійної діяльності (Французька Республіка);
4) вивчити позитивну та результативну практику держав щодо фінансування заходів стосовно зайнятості інвалідів без встановлення на законодавчому рівні вимог щодо обов’язкової норми працевлаштування інвалідів з метою її подальшого впровадження в Україні.
У підрозділі 3.2. «Перспективи вдосконалення адміністративно-правового регулювання зайнятості інвалідів» на підставі аналізу питань, які ускладнюють реалізацію інвалідами права на працю, зокрема пов’язаних з освітою цих осіб, організацією їх робочого місця і безпосереднім працевлаштуванням, запропоновано: вжити заходів щодо ліквідації гендерної нерівності в освіті та навчальних закладах; викладати основи навчання осіб з інвалідністю персоналу навчальних закладів; проводити інтеграційну політику на основі солідних фінансових ресурсів та інформаційних кампаній для роботодавців та працівників, ефективного кадрового управління роботою осіб з інвалідністю; запровадити підготовку в Україні ергономістів із організації, створення та адаптації робочого місця, у тому числі спеціального, для особи з інвалідністю; розробити та прийняти Порядок спільних дій на випадок виникнення надзвичайних ситуацій та пожеж на підприємстві, в установі, організації, у якому врахувати потреби осіб з інвалідністю з вадами зору, слуху та опорно-рухового апарату; встановити правовий статус жестової мови спілкування; розширити форми стимулювання роботодавців до працевлаштування інвалідів та інвалідів до участі у трудовому житті суспільства.
|
