АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСОБИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ В УКРАЇНІ Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дослідження, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначено мету, задачі, об’єкт, предмет та методи дослідження, сформульовано наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено відомості про їх апробацію та впровадження, кількість публікацій, структуру й обсяг роботи.

Розділ 1 «Інформаційна безпека України як об’єкт адміністративно-правового забезпечення» складається з трьох підрозділів, в яких розглянуто історико-теоретичні засади інформаційної безпеки як об’єкта адміністративно-правової охорони, визначено поняття та види адміністративно-правових засобів забезпечення інформаційної безпеки України, встановлено принципи, цілі, завдання та функції системи забезпечення інформаційної безпеки держави, проаналізовано зарубіжний досвід реалізації адміністративно-правових засобів в інформаційній сфері.

У підрозділі 1.1. «Генезис наукових підходів до формулювання сучасної інформаційної безпеки в Україні» на основі нормативного та доктринального підходів проведено ґрунтовний аналіз історико-теоретичних засад інформаційної безпеки держави. Відповідно до першого інформаційна безпека України, як невід’ємна частина її національної безпеки, включає законодавче формування державної інформаційної політики, встановлення законодавством правил доступу до національних інформаційних ресурсів, визначення порядку їх використання.

Характеризуючи доктринальні підходи до розуміння суті та змісту поняття «інформаційна безпека», автором обґрунтована думка, що концептуальні ідеї цього явища сягають далекої давнини. Підкреслено, що мислителі різних епох засуджували насильство, здійснюючи пошук побудови мирного суспільства. Одні з них звертали увагу на інформаційно-етичну сторону забезпечення безпеки держави (Августин Блаженний, І. Кант, Р. Оуен, А. Бергсон, А. Швейцер). Інші вбачали основну перешкоду в досягненні безпечного суспільного стану в господарській розрусі, в порушенні нормального функціонування всієї економічної та інформаційної структури (Ціцерон), у колізії природного й громадянського станів особистості (Т. Гоббс, Дж. Локк). Треті розробляли правові аспекти проблеми безпеки, досягти якої вони прагнули шляхом договору (Г. Гроцій, Сен-Симон, К. Ясперс, А. Тойнбі). Четверті вважали, що корінь небезпек має соціальний характер, що усунути їх можна, лише змінивши структуру суспільства (Е. Роттердамський, С. Франк).

Автором наведено власну дефініцію «інформаційна безпека держави», що визначається як стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави в інформаційній сфері від виникнення та впливу внутрішніх і зовнішніх загроз, що забезпечує її формування й стійкий розвиток в інтересах громадян, організацій, держави.

У підрозділі 1.2. «Сутність адміністративно-правових засобів і системи забезпечення інформаційної безпеки України та їх функції» доведено доцільність виокремлення трьох рівнів адміністративно-правового забезпечення інформаційної безпеки: 1) рівень особи (формування раціонального, критичного мислення на основі принципів свободи вибору); 2) суспільний (формування якісного інформаційно-аналітичного простору, плюралізм, багатоканальність в отриманні інформації, незалежні та потужні ЗМІ, що належать вітчизняним власникам); 3) державний (інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності державних органів, інформаційне забезпечення внутрішньої та зовнішньої політики на міждержавному рівні, система захисту інформації з обмеженим доступом, протидія правопорушенням в інформаційній сфері, комп’ютерним злочинам).

Сутність адміністративно-правових засобів забезпечення інформаційної безпеки трактується як сукупність встановлених нормами адміністративного права прийомів і способів, за допомогою яких держава впливає на суспільні відносини у зазначеній сфері з метою захисту життєво важливих інтересів від реальних та потенційних загроз в інформаційному просторі.

Аналіз різноманітних методологічних підходів та наукових джерел до розгляду системи інформаційної безпеки, виокремлення її цілей, завдань та функцій дозволяє визначити систему інформаційної безпеки України як систему органів державної влади, громадських структур та окремих громадян, які здійснюють визначену чинним законодавством України діяльність, спрямовану на захист інтересів держави в інформаційній сфері.

Визначено, що система інформаційної безпеки України повинна забезпечуватися за допомогою таких груп адміністративно-правових засобів: 1) дозвільні адміністративно-правові засоби: дозвіл на провадження діяльності, пов’язаної з державною таємницею, стандартизація заходів забезпечення інформаційної безпеки, ліцензування та легалізація. Крім того, нами виділені фізичні, апаратні, програмні, організаційні, законодавчі та морально-етичні засоби, що становлять основу механізмів застосування дозвільних засобів забезпечення інформаційної безпеки; 2) реєстраційні адміністративно-правові засоби: реєстрація засобів масової інформації та державна реєстрація персональних баз даних; 3) адміністративно-правового примусу, що охоплюють: а) заходи попередження (запобіжні заходи); б) заходи припинення; в) заходи відповідальності.

Доведено, що функції адміністративно-правових засобів забезпечення інформаційної безпеки слід поділяти на функції захисту (пасивні) та функції розвитку (активні) об’єктів забезпечення інформаційної безпеки. При визначенні функцій захисту та розвитку об’єктів забезпечення інформаційної безпеки, на думку автора, останні доцільно розглядати крізь призму двох форм їх вияву – фізичного середовища (мережі, системи оброблення інформації, матеріальні носії інформації) та інформаційного середовища (змістовне наповнення).

Обґрунтована гіпотеза про те, що вирішення проблем, пов’язаних із високим ризиком загроз інформаційній безпеці держави, можливе через удосконалення усього комплексу заходів забезпечення інформаційної безпеки для високоефективної протидії різноманітним інформаційним впливам на інформаційний простір суспільства, що у кінцевому результаті дозволить забезпечити відповідний стан національної безпеки країни.

У підрозділі 1.3. «Зарубіжний досвід реалізації адміністративно-правових засобів забезпечення інформаційної безпеки» підтверджено, що на сьогоднішній день одна з найбільших проблем «інформаційно розвинутих» держав полягає в тому, що впровадження інформаційних технологій відбувається швидше, ніж процеси правового регулювання пов’язаних з цим суспільних відносин. Враховуючи досвід Англії, США, Китаю, Росії, Ізраїлю, Франції, а також таких авторитетних міжнародних інституцій, як ООН, Організація з економічного співробітництва та розвитку, Міжнародний телекомунікаційний союз, вітчизняні органи державної влади повинні взяти під регулюючий контроль побудову національної інформаційної інфраструктури. Ситуація ускладнюється тим, що ключові програмно-апаратні засоби інформаційно-комунікаційних систем розробляються поза межами України, тому наша країна позбавлена можливості доступу до їх технічних характеристик. Водночас у розвинутих країнах розробники інформаційних систем активно співпрацюють з урядовими структурами у питаннях забезпечення інформаційної безпеки.

Розділ 2 «Місце та роль адміністративно-правових засобів і органів державної влади у забезпеченні інформаційної безпеки в Україні» складається з трьох підрозділів, в яких визначено основні суб’єкти в сфері забезпечення інформаційної безпеки, до яких здобувач відносить органи державної влади, окремих громадян та громадські організації. Встановлено основні види адміністративно-правових засобів забезпечення інформаційної безпеки держави.

У підрозділі 2.1. «Система та суб’єкти у сфері забезпечення інформаційної безпеки в Україні» зазначено, що система органів державної влади як суб’єктів системи забезпечення інформаційної безпеки включає дві складові: систему органів законодавчої влади, що здійснюють функцію нормативно-правового регулювання загальнодержавного керівництва у сфері забезпечення інформаційної безпеки, та систему органів виконавчої влади, які виконують функцію часткового формування у межах наданих повноважень та реалізації державної політики інформаційної безпеки у сучасних умовах.

Доведено, що для впорядкування роботи з службовою інформацією необхідно законодавчо закріпити єдиний перелік видів такої інформації з визначенням їх співвідношень, механізмів реалізації і встановлення відповідальності за порушення режиму доступу до неї, а також механізми зміни режимів обмеженого доступу (у тому числі заміна одного режиму іншим).

Автором запропоновано внести зміни до законодавчих актів, присвячених проблемам національної безпеки в цілому чи безпосередньо захисту інформації та інформаційної інфраструктури, у контексті чого слід детально розробити механізм співпраці громадських об’єднань та інших неурядових організацій з органами державної влади в напрямі захисту інформаційної безпеки. Адже створення сприятливих умов для розвитку інформаційних процесів та інформаційної сфери значною мірою залежить і від позиції громадськості та діяльності неурядових організацій, в яких зосереджуються значні інтелектуальні, фінансові та політичні ресурси.

У підрозділі 2.2. «Місце та значення дозвільних і реєстраційних засобів у забезпеченні інформаційної безпеки в діяльності органів державної влади України» визначено, що основними видами адміністративно-правових засобів забезпечення інформаційної безпеки держави є дозвільні й реєстраційні засоби та державний примус, зокрема така його форма, як адміністративно-правова відповідальність. Доведено, що дозвільні засоби включають такі адміністративно-правові засоби забезпечення інформаційної безпеки держави, як дозвіл на провадження діяльності, пов’язаної з державною таємницею, стандартизація заходів забезпечення інформаційної безпеки, ліцензування, легалізація. Крім того, виділено фізичні, апаратні, програмні, організаційні, законодавчі та морально-етичні засоби, що становлять основу механізмів застосування дозвільних засобів забезпечення інформаційної безпеки. Реєстраційні засоби включають такі адміністративно-правові засоби забезпечення інформаційної безпеки держави, як реєстрація засобів масової інформації та державна реєстрації персональних баз даних.

Приділено увагу виникненню нової загрози інформаційній безпеці держави – «цифровому протесту», під яким автор розуміє масову кібератаку на сайти органів державної влади та місцевого самоврядування і яка сьогодні становить найбільшу загрозу серед внутрішніх загроз інформаційній безпеці нашої держави.

У підрозділі 2.3. «Адміністративно-правова відповідальність у сфері забезпечення інформаційної безпеки» на підставі аналізу адміністративно-правового регулювання забезпечення інформаційної безпеки держави встановлено, що:

1) суб’єктами адміністративних правопорушень в інформаційній сфері є не тільки громадяни України, але й посадові особи;

2) кількісно превалюють адміністративні правопорушення, що посягають на встановлений порядок управління; на здійснення народного волевиявлення та встановлений порядок його забезпечення; адміністративні правопорушення в галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, в галузі фінансів і підприємницькій діяльності; на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв’язку, а також у галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам’яток історії та культури;

3) вдосконалення суспільних відносин у сфері інформаційної безпеки потребує кодифікації правових норм у зазначеній сфері.

Констатовано, що за вчинення адміністративних правопорушень у сфері обігу інформації на фізичних осіб найчастіше накладається штраф. На думку автора, цей вид адміністративного стягнення слід накладати і на юридичних осіб – порушників законодавства про інформацію. Вважаємо, що у чинному Кодексі України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП) доцільно закріпити норму, яка б передбачала адміністративну відповідальність юридичних осіб за вчинення правопорушень в інформаційній сфері.

Адміністративно-правову відповідальність у сфері інформаційної безпеки визначено як негативну реакцію держави на протиправну поведінку посадової особи, яка виявилась у порушенні нею адміністративно-правової норми, що регулює суспільні відносини в інформаційній сфері і, відповідно, права особи й громадянина та суспільства в цілому.

Розділ 3 «Удосконалення практики застосування адміністративно-правових засобів забезпечення інформаційної безпеки держави» складається з двох підрозділів, в яких надано характеристику механізму адміністративно-правового регулювання взаємодії органів виконавчої влади в сфері забезпечення інформаційної безпеки, ґрунтовно досліджені його структурні елементи та встановлені напрями подальшого його розвитку, здійснено детальний аналіз адміністративно-правового регулювання забезпечення інформаційної безпеки держави та внесені пропозиції щодо його удосконалення.

У підрозділі 3.1. «Удосконалення механізму застосування адміністративно-правових засобів забезпечення інформаційної безпеки» підкреслено, що умовою ефективного здійснення владних повноважень є своєчасне отримання органами влади актуальної інформації, у тому числі й шляхом взаємодії міністерств і відомств або різних рівнів та гілок влади. Створення в підсумку інтегрованого державного ресурсу та його нормативно-правове забезпечення сприятиме підвищенню дієвості влади, її здатності оперативно і результативно реагувати на виклики сучасності.

Акцентовано увагу на питаннях доступності державних інформаційних ресурсів і продуктів, що є одним із ключових у вирішенні завдання зі створення єдиного інформаційного простору. На підставі аналізу практики застосування адміністративно-правових засобів забезпечення інформаційної безпеки зазначено, що державні відомства часто будують свої інформаційно-комунікаційні системи (ІКС) незалежно та ізольовано один від одного, орієнтуючись виключно на власні потреби (вертикальна інтеграція), а діючі відомчі корпоративні мережі працюють відокремлено і не узгоджено. Такий підхід забезпечує захищеність цих систем, проте робить проблематичною організацію міжвідомчої (горизонтальної) взаємодії на будь-якому рівні адміністративно-територіального устрою держави (відомство, регіон, область, район, місто, селище). При цьому відбувається розпорошення значних фінансових і матеріальних коштів, здійснюється багатократне введення і опрацювання інформації, що повторюється, відсутня повна картина соціально-економічного і фінансового стану країни і окремих її територій.

Доведена необхідність вирішення завдання з формування і забезпечення ефективного функціонування інтегрованих державних інформаційних ресурсів шляхом вирішення низки питань, що пов’язані з забезпеченням скоординованого формування і ведення міністерствами та відомствами державних інформаційних ресурсів та розробки відповідної нормативної бази з метою створення необхідних умов для їх інтеграції і зниження витрат усіх видів ресурсів.

Аналізуючи практику дотримання термінів виконання запитів громадян, визначено, що не доцільно встановлювати строки виконання звернень громадян до органів державної влади різноманітністю законів, що регулюють ці відносини, внаслідок чого виникають додаткові неузгодженості. Доведено, що виконавцю цих запитів необхідно визначити спочатку статус запиту – це звернення громадян чи запит про доступ до публічної інформації. А якщо в одному запиті буде і звернення, і запит про доступ, більш раціонально було б встановити єдиний підхід до зазначених строків. Це усуне можливість невчасного виконання доручення за документом.

Зважаючи на компетентність діяльності Ради національної безпеки і оборони України, аргументовано, що зазначеним органом має бути розроблена чітка політика, спрямована на колегіальне вироблення і документальне закріплення позиції щодо основних напрямів адміністративної діяльності, пов’язаної з процесами інформатизації, у тому числі і в сфері національної інформаційної безпеки, зокрема з питань профілактики та протидії правопорушенням із використанням комп’ютерних технологій.

У підрозділі 3.2. «Концептуальні засади вдосконалення застосування адміністративно-правових засобів забезпечення інформаційної безпеки держави» обґрунтовано необхідність вдосконалення практики застосування адміністративно-правових засобів забезпечення інформаційної безпеки, визначені основи такого вдосконалення. З метою забезпечення ефективного використання вже наявної в розпорядженні міністерств і відомств інформації й засобів її оброблення й поширення та нормативно-правового забезпечення цього процесу, що сприятиме налагодженню ефективної взаємодії органів публічної влади в сфері забезпечення інформаційної безпеки, запропоновано розроблене автором «Положення про єдину систему міжвідомчої електронної взаємодії».

Зважаючи на те, що стан правового регулювання суспільних відносин у сфері інформаційної безпеки України перебуває на етапі формування і становлення та характеризується значною кількістю прогалин та колізій в процесі практичного застосування адміністративно-правових засобів забезпечення інформаційної безпеки держави, концептуальним напрямом виходу із такої ситуації є проведення систематизації інформаційного права, насамперед, шляхом його кодифікації. До інших концептуальних засад вдосконалення застосування адміністративно-правових засобів забезпечення інформаційної безпеки держави віднесено: по-перше, доцільність створення інтегрованого державного ресурсу та його нормативно-правового забезпечення, що сприятиме підвищенню дієвості влади, її здатності оперативно і результативно реагувати на виклики сучасності; по-друге, налагодження системи взаємного обміну інформацією між суб’єктами забезпечення інформаційної безпеки шляхом створення єдиних інформаційних ресурсів, що в результаті забезпечить створення ефективної міжвідомчої (горизонтальної) взаємодії на будь-якому рівні адміністративно-територіального устрою держави (відомство, регіон, область, район, місто, селище).