| summary: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, зазначається зв’язок обраної теми з планами науково-дослідницьких робіт, формулюються мета та завдання дослідження, визначено об’єкт, предмет і використані методи дослідження, викладено наукову новизну роботи, висвітлено практичне значення й апробація результатів дослідження, вказано публікації за темою дисертації.
Розділ 1. «Огляд літератури за темою дослідження та правове регулювання водопостачання в Україні» складається з трьох підрозділів, присвячених аналізу стану дослідження відповідної проблематики, визначенню кола нормативно-правових актів у сфері водопостачання та історії правового регулювання водопостачання в Україні.
У підрозділі 1.1. «Огляд літератури за темою дослідження» розглянуті основні етапи розвитку наукової думки про договори водопостачання. На підставі аналізу літератури за тематикою дисертації зроблено висновок, що договір водопостачання у радянський період та у сучасній Україні не досліджувався.
Цивільні відносини у сфері водопостачання на території України не були предметом монографічних досліджень вітчизняних науковців. До цієї
теми за останнє десятиріччя звернулись російські вчені: Є.В. Блінкова, І.В. Бернштейн, Л.А. Тімофєєв.
Оскільки договір водопостачання згадується в рамках більш загального інституту – договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу, в рамках дослідження проаналізовані роботи в сфері договорів енергопостачання. Проблеми енергопостачання і, зокрема, електроенергопостачання, розглядали: О.С. Йоффе, Ю.Х. Калмиков, С.М. Корнєєв, Б.М. Сейнароєв, А.М. Шафир.
У підрозділі 1.2. «Поняття водопостачання» визначено, що під водопостачанням розуміють сукупність заходів із забезпечення водою різних споживачів. Комплекс інженерних споруд, що здійснюють водопостачання, називається системою водопостачання чи водопроводом. Усі сучасні системи водопостачання населених пунктів є централізованими, кожна з яких забезпечує водою велику групу споживачів.
Пропонується системи водопостачання класифікувати за наступними критеріями: функціональним призначенням (господарсько-питні, виробничі та протипожежні); сферою обслуговування (об'єднані та роздільні); видом об'єктів (міські, селищні, промислові та інші); територіальним охопленням водоспоживачів (місцеві, централізовані, групові); тривалістю дії (тимчасові та постійні); типом природного джерела (з використанням підземних або поверхневих вод); способом підйому води (гравітаційні та з механічною подачею води); характером використання води (прямоточні, зворотні та з повторним використанням води).
Відзначено, що водовідведення – це послуга, яка передбачає відведення стічних вод з кожної квартири (приватного будинку) за допомогою санітарно-технічних пристроїв і каналізаційних мереж.
У підрозділі 1.3. «Історія правового регулювання водопостачання в Україні» досліджуються становлення та розвиток законодавства про водопостачання в Україні з метою встановлення динаміки та зв'язку між нормами права і суспільними відносинами, що змінюються.
Підкреслено, що у російському дореволюційному цивільному законодавстві договір водопостачання не був врегульований нормативно-правовим актом, дія якого поширювалася б на всю територію Російської імперії. Через це задачі правового регулювання постачання води вирішувались міськими думами.
Вже дореволюційним правом вода розглядалася як матеріальне благо, що має таку ознаку як кількість, а, отже, можливість обліку. Згідно з існуючою тоді цивілістичною доктриною договір водопостачання більше нагадував договір поставки, оскільки водопостачальна організація (міський водопровід) зобов'язувалася передавати абоненту у власність воду (річ, яка визначається родовими ознаками, і рухому), якою вона ще не володіла. Водопостачання не відносилося до підряду, оскільки той був «обтяжений» трудовим елементом – виконанням особистих дій.
На сьогодні законодавство України про питну воду складається з численних нормативно-правових актів. Питання державного регулювання діяльності підприємств водопостачання і водовідведення в основному вирішуються на регіональному і місцевому рівнях.
Встановлено, що діяльність з постачання населенню води та відведення стічних вод має монопольний характер. Реформи у житлово-комунальній сфері спрямовані на подолання негативних наслідків монопольного або домінуючого становища держави у житлово-комунальній сфері шляхом створення і розвитку конкурентного середовища в галузі управління і обслуговування житлового фонду і об'єктів комунального господарства, переходу на договірні відносини, надання споживачам можливості впливати на обсяг і якість споживаних послуг.
Зроблено висновок, що відносини з водопостачання регулюються великою кількістю спеціальних нормативно-правових актів, що визначають порядок розрахунків, ціноутворення і тарифного регулювання, встановлюють структуру договірних відносин у галузі водопостачання, відповідальність за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища. Таке регулювання виходить за межі приватного права і ЦК України та містить багато норм інших галузей права. Ефективне вирішення проблеми удосконалення водопостачання та якості питної води може бути досягнуто тільки на основі комплексного поєднання публічно-правового та приватно-правового регулювання вказаних відносин, що буде охоплювати всі сторони в галузі нормування, контролю якості води, її очистки та обеззаражування, економічного стимулювання.
Запропоновано при встановленні тарифів на воду використовувати не витратний підхід, що базується на принципі «витрати плюс» (метод встановлення тарифу, виходячи з витрат підприємства), а підхід «цільового калькулювання» або цільового ціноутворення, який є найбільш поширеним у практиці ціноутворення у США, країнах Європи, СНД. Це пов’язано з тим, що економічний метод регулювання повинен виходити не з формальних, а з економічно обґрунтованих даних. Підхід до формування тарифів за методом «цільового калькулювання» передбачає, що підприємство спочатку визначає тариф на послугу, а витрати розраховуються, виходячи з планової ціни реалізації послуг. Такий підхід стимулює підприємства економити ресурси, оскільки зекономлені за рахунок цього кошти залишаються в розпорядженні водопровідних компаній у вигляді прибутку.
Розділ другий «Загальна характеристика договору водопостачання» присвячений дослідженню загальних теоретичних проблем договору водопостачання: аналізу правової природи, поняття та ознак, предмету, суб’єктів договору водопостачання.
У підрозділі 2.1. «Правова природа договору водопостачання» встановлено, що правовою формою, яка опосередковує процеси споживання води, виступає договір. У галузі водопостачання можуть укладатися різні
за своєю юридичною природою договори, що певною мірою залежить від видів водопостачання: централізованого та нецентралізованого.
Встановлено, що дослідження питання правової природи договору водопостачання вкрай важливе, оскільки в результаті хаотичного розвитку договірних відносин у сфері надання комунальних послуг в Україні в єдиному законодавчому полі склалися різні системи організації договірних зв'язків між ресурсопостачальниками, управителями житловими будинками, підрядними компаніями, єдиними розрахунковими центрами і населенням, що певною мірою обумовлено відсутністю єдиного розуміння правової природи договору водопостачання.
Доведено, що договір водопостачання відноситься до групи договорів про постачання продукцією через приєднану мережу. Загальна правова природа договорів постачання води, енергії, газу тощо свідчить про однотипність зазначених договорів у межах інституту купівлі-продажу, а постачання через приєднану мережу може виступати як системостворююча ознака для об'єднання договорів постачання через приєднану мережу в окремий тип, самостійний від купівлі-продажу. Критерієм виділення договору енергопостачання (та інших ресурсів) у самостійний договір є не предмет, а саме спосіб передачі товару – через приєднану мережу. Тому можливість передачі та споживання енергії, води й інших ресурсів тільки через приєднану мережу є однією з головних особливостей договору.
Наявність єдиної договірної конструкції для постачання енергією, газом, паром, теплом, питною водою, нафтою і нафтопродуктами, іншими товарами дозволяє уникнути проблем при появі нових продуктів, постачання яких буде здійснюватися через приєднану мережу у зв’язку з економічною доцільністю.
Доведено, що законодавець у Законі України «Про питну воду та питне водопостачання» від 10 січня 2002 року не вірно визначає правову природу договору водопостачання, називаючи його «договір про надання послуг з питного водопостачання». Однак, природа води є очевидною як товару, речі, а передачу будь-кому речі не можна вважати послугою.
Відносини з водопостачання ускладнюються ще в можливому (але не обов'язковому) елементі — прийнятті стічних вод, який є додатковою умовою договору, що надається в рамках основного зобов'язання купівлі-продажу води.
У підрозділі 2.2. «Поняття та ознаки договору водопостачання» встановлено, що договір водопостачання через приєднану мережу має такі ознаки:
1) змістом договору є продаж ресурсу - води, нетипового об’єкту речових прав, як і енергія, вода при передачі споживається і не може бути повернута; 2) для укладання договору необхідною є наявність у покупця ресурсоприймаючого приладу для приєднання до мережі ресурсопостачаючої організації; 3) передача ресурсу покупцю здійснюється через приєднану мережу; 4) на покупця покладаються додаткові обов’язки,
які пов’язані з необхідністю дотримання умов безпеки при експлуатації мереж, що знаходяться у його веденні; 5) водопостачаюча організація має право контролю за станом технічних засобів та безпекою їх експлуатації, що випливає з договору і не є проявом владних повноважень; 6) на відміну від договору купівлі-продажу, який передбачає обов'язок покупця «прийняти товар», за договором постачання ресурсів через приєднану мережу абонент «зобов'язується оплачувати прийнятий ресурс». Це означає, що на нього в принципі не покладається обов'язок прийняти товар, тобто отримати певну кількість води. Крім того, для договору ресурсопостачання є характерними такі обов'язки абонента, які не властиві договору купівлі-продажу: дотримання певного режиму споживання води, забезпечення безпеки мереж і справність приладів, що використовуються ним, і устаткування, пов'язаного із споживанням води. Нарешті, для цього договору не є характерними такі атрибути багатьох договорів купівлі-продажу, як гарантійний термін і термін придатності товару, комплектація товару, тара і упаковка й ін.; 7) наявність прав і обов’язків сторін не тільки при передачі води, але й при її споживанні.
Зроблено висновок, що договір водопостачання є консенсуальним, оплатним і взаємним. Доведено, що незважаючи на те, що ЦК України прямо не відносить договір централізованого водопостачання до числа публічних договорів, він є публічним. Укладачі ЦК України визнали можливим у ст. 633 Кодексу назвати види підприємницької діяльності, де може бути застосована конструкція публічного договору. Цей перелік не є вичерпним. Забезпечення водою є однією з найважливіших факторів для забезпечення життєдіяльності осіб, тому водопостачаюче підприємство не може відмовляти в наданні цього ресурсу. Однак слід ураховувати те, що на стадії укладення кожного конкретного договору водозабезпечуюча організація повинна виходити з необхідності встановити такий режим споживання води, який би не перевищував сумарну кількість, що виробляється даним постачальником води. Тому однією з причин, за якою водозабезпечуюча організація має право відмовити в укладенні договору на постачання води, є дефіцит води в певні проміжки часу. Крім того, не будь-яку водопостачальну організацію, що займається виробництвом води, є правові підстави визнати такою, що забезпечує ресурси, а, отже, примусити її продавати воду кожному, хто до неї звернеться з такою пропозицією (наприклад, особу, яка спорудила артезіанську свердловину і продає зайву воду).
З урахуванням ознак договору водопостачання через приєднану мережу та спираючись на легальне визначення договорів постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу, у підрозділі визначено поняття договору водопостачання через приєднану мережу як угоди, за якою організація водопровідно-каналізаційного господарства зобов'язується подавати абоненту (споживачу) воду, якість якої повинна відповідати державним стандартам, в обумовлених межах і певної якості,
за наявності у нього відповідних технічних передумов для отримання (споживання) води через приєднану мережу, а абонент (споживач) зобов'язується оплачувати прийняту воду, а також дотримуватися передбаченого договором режиму її отримання (споживання), забезпечувати безпеку експлуатації мереж, що знаходяться в його веденні, і справність приладів, які використовуються у зв'язку з цим, та устаткування.
У дисертації досліджуються та розмежовуються поняття договору водопостачання та договору про надання комунальних послуг. Доведено, що договір про надання комунальних послуг не є різновидом договору про постачання ресурсу через приєднану мережу, а є самостійним цивільно-правовим договором. Підприємствами водоканалізаційного господарства укладаються «прямі» договори про постачання ресурсу – води.
Вода може передаватися покупцю (у договорі постачання води через приєднану мережу за конструкцією ст. 714 ЦК України) чи споживачу (у договорі про надання комунальних послуг) за допомогою різних договорів. При цьому і договір водопостачання через приєднану мережу, і договір про надання комунальних послуг (зокрема, водопостачання) об’єднує те, що вода постачається за допомогою приєднаної мережі. Їх відмінність фактично полягає тільки у суб’єктному складі:
водоканалізаційне господарство Þ покупець (наприклад, промислове підприємство, житлово-експлуатаційна організація, житловий кооператив, власник одноквартирного будинку);
житлово-експлуатаційна організація, житловий кооператив, управитель Þ споживач (мешканець квартири у багатоквартирному будинку).
Для отримання можливості надання комунальних послуг мешканцям житла та власникам чи наймачам нежитлових приміщень управителі, ОСББ, ЖБК тощо укладають договори із забезпечення холодного і гарячого водопостачання, водовідведення з відповідними водопостачаючими підприємствами. Водопостачаюче підприємство відноситься до виробників житлово-комунальних послуг. Тобто в ланцюзі дій з надання житлово-комунальних послуг мешканцям житла, діяльність такого підприємства передує наданню виконавцем комунальних послуг.
У підрозділі 2.3. «Суб’єкти договору водопостачання» визначено особливості правового статусу сторін договору водопостачання. Доведено, що стороною у договорі водопостачання, яка отримує послуги водопостачання, можуть бути різні за своїм статусом особи. Їх можна поділити на дві групи. По-перше, це підприємства, установи, організації, які безпосередньо користуються централізованим питним водопостачанням, та власники будинків, що перебувають у приватній власності.
По-друге, підприємства, установи або організації, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких перебуває житловий фонд, і до обов'язків яких належить надання споживачам послуг з питного водопостачання та водовідведення; об'єднання співвласників
багатоквартирних будинків та інші об'єднання власників житла, яким передано право управління багатоквартирними будинками та забезпечення надання послуг з водопостачання та водовідведення на підставі укладених ними договорів.
Доведено некоректність вживання в Законі України «Про питну воду та питне водопостачання» щодо підприємств, установ, організацій, які безпосередньо користуються централізованим питним водопостачанням, та власників будинків, що перебувають у приватній власності, терміну «споживач». Фактично Законом до споживачів віднесеноа дуже широке коло осіб. Однак таке трактування не збігається з поширеним у законодавстві поняттям «споживач» (як фізичної особи). У Законі України «Про питну воду та питне водопостачання» цей термін вживається для підкреслення такої характеристики суб’єкту договірних відносин як безпосереднє користування водою, як фізичними, так і юридичними особами, як для побутового, так і виробничого призначення. Однак, для потреб практики було б вірним чітко розрізняти ці поняття, адже споживач за Законом України «Про питну воду та питне водопостачання» може бути одночасно споживачем за змістом Закону України «Про захист прав споживачів» та мати відповідні права та обов’язки, чи, навпаки, не підпадати під цю категорію, а тому не мати права користуватися відповідними правами. Тому, видається доцільним повернутися до терміну «абонент», що вживався у раніше чинному законодавстві.
Доведено, що управляючі підприємства та інші виконавці, які не є виробниками житлово-комунальних послуг, повинні укладати договори ресурсопостачання від свого імені і за свій рахунок. Тобто саме вони є абонентами водопостачання, а безпосередні споживачі води є субабонентами водопостачання. Відносини між абонентами та субабонентами водопостачання здійснюються на основі договору про надання житлово-комунальних послуг. За цими договорами управляючі підприємства та інші виконавці, які не є виробниками житлово-комунальних послуг, повинні придбавати всі комунальні ресурси (зокрема, воду), які тільки можуть бути надані залежно від ступеня благоустрою багатоквартирного або житлового будинку.
Водопостачаюче підприємство продає виконавцю комунальних послуг якийсь один комунальний ресурс, але, як правило, не відповідає за надання всіх ресурсів. Водопостачаюче підприємство продає комунальні ресурси виконавцю комунальних послуг (тобто до стіни будинку). Відносини з надання житлово-комунальних послуг формуються тільки «всередині будинку». Якщо водопостачаюче підприємство саме надає комунальні послуги, то воно є виконавцем комунальних послуг та безпосередньо постачає воду споживачу. Ці відносини опосередковуються договором про комунальні послуги.
У третьому розділі «Укладення та виконання договору водопостачання» розглядаються особливості укладання, виконання
договору водопостачання та розкриваються особливості відповідальності за його невиконання.
У підрозділі 3.1. «Укладення договору водопостачання» обґрунтовано висновок, що до укладення договору про водопостачання споживач має пройти декілька етапів, якщо він не підключений до водопровідної і каналізаційної мереж: подання заяви про підключення та одержання технічних умов; проектування; будівництво; прийом в експлуатацію; укладання договору.
Технічні умови є передумовою укладення договору водопостачання. Вони передують укладенню договору водопостачання і безпосередньо не належать до умов цього договору.
Обґрунтовано, що об’єкт договору водопостачання включає два роди об'єктів: юридичний - дії сторін із подачі води через приєднану мережу та її оплати, а також матеріальний об’єкт – власне воду як товар. Проаналізовані особливості інших істотних умов договору водопостачання: режим надання послуг; обсяги питного водопостачання за нормативами питного водопостачання; порядок надання послуг з водовідведення; розмір та порядок оплати послуг централізованого водопостачання і водовідведення; права та обов'язки сторін договору; відповідальність сторін договору.
Обґрунтовано висновок про те, що для фізичних осіб – споживачів води умова про кількість води не є істотною. Фізична особа, яка використовує воду для побутових потреб, має право одержувати її в будь-якій необхідній їй кількості.
Розглянуто питання підвищеної оплати у договірних відносинах із постачання ресурсами через приєднану мережу, що стягується за перевищення лімітів водоспоживання і водовідведення. Господарчими судами за позовами водозабезпечуючих організацій підвищена плата розцінюється як неустойка, більш того, суди, беручи до уваги невідповідність цієї «неустойки» наслідкам порушення, знижують її розмір.
Дисертантом обґрунтовано некоректність визнання такої підвищеної оплати штрафом. Можливість стягування за певних обставин (умов) підвищеної платні за переданий товар, у тому числі виконану роботу або надану послугу, передбачена багатьма нормативними правовими актами, що регулюють цивільні відносини. У зобов'язаннях із водопостачання і водовідведення можливість стягування підвищеної плати встановлюється відповідно за перевищений ліміт водоспоживання і водовідведення стічних вод і забруднюючих речовин. Підвищений тариф застосовується згідно з кратністю перевищення допустимих концентрацій за одним видом забруднення.
Треба враховувати, що встановлені Правилами користування системами комунального водопостачання та водовідведення в містах і селищах України, затверджених наказом Держкомкомунгоспу від 1 липня 1994 р. № 65, нормативи за обсягом і складом стічних вод, що скидаються в системи каналізації населених пунктів, є обов'язковою вимогою надання
послуг з водовідведення і водокористування та обумовлені особливою значущістю централізованих систем комунальної каналізації, які є найважливішими об'єктами життєзабезпечення населених пунктів.
Споруди з очищення стічних вод, експлуатовані підприємствами водопровідно-каналізаційного господарства (далі – ВКГ), призначені для прийому побутових і стічних вод та не призначені для прийому забруднених промисловими відходами стічних вод. При скиданні стічних вод і забруднюючих речовин у системи каналізації, а, отже, і в навколишнє середовище, збиток останнім заподіюється при скиданні як у межах, так і понад встановлених нормативів. Обов'язком же підприємства ВКГ при прийомі стічних вод є вживання заходів до зниження розміру шкідливої дії. У випадку, якщо обсяг шкідливих стоків перевищує встановлені нормативи, підприємство ВКГ, щоб уникнути шкідливої дії на навколишнє середовище, вимушено витрачати додаткові кошти на знешкодження таких стоків, відновлення систем каналізації і систем очищення стоків. Оскільки сама організація ВКГ платить підвищену плату за перевищення нормативів скидання стічних вод і забруднюючих речовин у водні об'єкти, причому зі свого прибутку, то з економічної точки зору встановлення підвищеної плати за перевищення нормативів скидання стічних вод і забруднюючих речовин у системи міської каналізації є обґрунтованим. Отже, підвищений тариф, що стягується за перевищення нормативу скидання стічних вод, є платою за послуги, а не штрафом.
У підрозділі 3.2. «Виконання та відповідальність за невиконання договору водопостачання» аналізуються основні вимоги до виконання зазначеного зобов’язання. Проаналізовані наступні випадки недотримання умов договору з боку споживача: недотримання вимог нормативно-правових актів у сфері житлово-комунальних послуг; несвоєчасне внесення платежів за послуги - шляхом сплати пені; втручання у роботу засобів обліку води і теплової енергії; порушення інших умов, встановлених договором або законодавством.
Встановлено, що відповідальність сторін за договором водопостачання може застосовуватися не тільки у формі збитків, але й у формі законної або договірної неустойки. За несвоєчасну оплату отриманої води абонент/споживач може бути притягнутий до відповідальності за порушення грошового зобов'язання, з огляду на те, що до договору водопостачання, який є окремим видом договору купівлі-продажу, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж (у частині, не врегульованій спеціальними правилами).
Зроблено висновок, що більшість спорів між споживачами та водопостачальними організаціями виникає через нарахування сум заборгованості за воду, що відбувається не за показаннями лічильників, а згідно з нормами витрат води.
Що стосується відповідальності водопостачальників, то у разі укладання «прямих» договорів із споживачами вони несуть відповідальність
відповідно до п. 21 Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення. Водопостачальна організація буде нести відповідальність у формі відшкодування збитків у разі неналежного надання або ненадання послуг, що призвело до заподіяння збитків майну та/або приміщенню споживача, шкоди його життю чи здоров'ю. Якщо неякісна електроенергія частіше заподіює шкоду майну, то неякісна питна вода може викликати істотне погіршення здоров'я людини, а в окремих випадках навіть смерть. Більше того, у відносинах з постачання водою число потерпілих може обчислюватися тисячами.
Дисертантом проаналізований властивий радянському та сучасному російському законодавству принцип обмеженої відповідальності у договорах ресурсопостачання. Російські вчені пояснюють цей факт тим, що в цих умовах покладання на кожного з порушників договору всієї повноти відповідальності швидко призвело б до їхнього банкрутства й, у масштабах країни, сильно вдарило по економіці. З цієї причини законодавець обмежує відповідальність сторін договору за невиконання або неналежне виконання його умов обов'язком відшкодувати лише реальний збиток, заподіяний порушенням (п. 1 ст. 547 ЦК РФ). Автором підтримується позиція українського законодавця про реалізацію принципу повного відшкодування збитків як з боку абонента, так і водопостачальника.
|
