ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначається мета, методологічна база, об’єкт та предмет. Вказується зв’язок теми дослідження з науковими планами і темами Київського національного університету імені Тараса Шевченка, розкривається наукова новизна та практичне значення роботи, також зазначаються дані стосовно апробації результатів дослідження, структура роботи.
Розділ перший «Загальні положення про забезпечення зобов’язань» складається з чотирьох підрозділів та присвячений теоретичним положенням щодо сутності забезпечення зобов’язань.
У підрозділі 1.1. «Поняття та правова природа забезпечення зобов’язань» розкривається сутність, функціональна спрямованість, місце в системі цивільного права інституту забезпечення зобов’язань з урахуванням впливу сучасного економічного життя та ділового обороту.
Основи інституту забезпечення зобов’язань було закладено ще в римському праві. Внаслідок постійних перетворень в економічному житті поступово зазнали змін сутність і функціональна спрямованість забезпечення зобов’язань. На думку автора, термін «забезпечення зобов’язань» найповніше відображає сутність досліджуваного інституту, оскільки примусити боржника до виконання зобов’язання неможливо, а застосування того чи іншого способу забезпечення зобов’язань не може гарантувати забезпечення саме виконання зобов’язання. Забезпечуючи зобов’язання у той чи інший спосіб, кредитор прагне впевненості у гарантуванні свого майнового інтересу.
На сучасному етапі розвитку законодавства та правової доктрини в системі цивільного права існує інститут забезпечення зобов’язань з притаманним лише йому предметом і методом правового регулювання.
Забезпечення зобов’язань можна визначити як сукупність взаємопов’язаних норм, які регулюють відносини, пов’язані з наданням додаткових прав кредитору, в силу застосування певного способу забезпечення зобов’язань та з метою забезпечення його майнового інтересу, можливість реалізації яких залежить від виконання чи невиконання боржником зобов’язання, або інших умов, встановлених законом чи договором.
Способи забезпечення зобов’язань мають низку ознак, які притаманні лише їм і дають можливість виокремити їх серед інших інститутів цивільного права. До ознак способів забезпечення зобов’язань можна віднести: акцесорність, яка полягає у залежності способів забезпечення від основного зобов’язання: при недійсності чи припиненні останнього вони також припинять свою дію (винятком є гарантія); наявність права кредитора на майнове благо, встановлене на його користь способами забезпечення зобов’язань; включення умови про забезпечення до зобов’язання волевиявленням сторін, окрім випадків, коли це передбачено законодавством; укладення правочину щодо забезпечення зобов’язань до виникнення правопорушення; наявність встановленої законом форми правочину щодо забезпечення зобов’язань.
У підрозділі 1.2. «Сутність забезпечувального інтересу як правової категорії» досліджуються особливості поняття забезпечувального інтересу, яке притаманне правовій доктрині та законодавству західних країн.
У західній доктрині окремі аспекти правового регулювання забезпечувальних інтересів вважаються дискусійними. Так, деякі дослідники ставлять під сумнів корисність забезпечення зобов’язань внаслідок певного негативного впливу на капітал боржника, обмежень у веденні бізнесу боржника та порушення рівноправності кредиторів при банкрутстві. Тому існує думка про необхідність деякого обмеження прав забезпечених кредиторів.
Під забезпечувальним інтересом, як правило, розуміють інтерес або право в майні, яке надається кредитору для забезпечення платежу.
Забезпечувальний інтерес виникає згідно із законом або згідно з договором між сторонами. Для надання забезпечувальному інтересу сили стосовно третіх осіб його необхідно формалізувати. Формалізація може бути здійснена одним із таких способів: реєстрація; вступ у володіння майном, яке є предметом забезпечення; автоматична формалізація.
Підрозділ 1.3. «Основні тенденції у сфері регулювання забезпечувальних інтересів» присвячений дослідженню загальних тенденцій розвитку та змін інституту забезпечення зобов’язань у праві іноземних країн. Основною тенденцією є звернення до так званих непосесорних забезпечувальних інтересів, що пов’язано із необхідністю використовувати забезпечувальне майно боржником у ході своєї звичайної господарської діяльності. Крім того, важливим активом, який може слугувати забезпеченням, останнім часом стає «нематеріальне майно», а саме – дебіторська заборгованість, право інтелектуальної власності тощо. Ще однією тенденцією стало використання забезпечувальних механізмів, які базуються на правовому титулі, а саме – забезпечувальна передача правового титулу та притримання правового титулу. На думку автора, вищезазначені тенденції розвитку забезпечувальних інтересів ускладнюються відсутністю єдиного правового режиму непосесорних способів забезпечення та забезпечувальних механізмів. Прикладом розв’язання цієї проблеми є створення єдиної комплексної концепції забезпечувальних інтересів, як це було здійснено в Єдиному торговому кодексі США.
У підрозділі 1.4. «Правові ознаки та поняття міжнародного забезпечувального правочину» автор дослідження пропонує термін для позначення забезпечувального правочину, ускладненого іноземним елементом. Це питання є актуальним в умовах сучасної тенденції уніфікації правових термінів. Спроба визначення забезпечувальних договорів термінами, які відображають їх правові характеристики здійснюється на різних рівнях: у міжнародних договорах, дослідженнях міжнародних організацій, доктрині МПрП та судовій практиці. У міжнародно-правових актах пропонуються такі термінологічні визначення, як «міжнародна гарантія», «операції із забезпеченням», «забезпечувальний правочин» тощо. Однак перелічені вище терміни охоплюють лише певну частину способів забезпечення. Крім того, зміст, який вкладається в поняття документами, що мають уніфікаційний або гармонізаційний характер, часто не збігається з тим змістом, який вкладається в це поняття внутрішнім законодавством і може мати іншу правову природу.
Автор дисертаційного дослідження пропонує впровадження єдиного терміна, який охоплюватиме не лише традиційно визнані в правових системах способи забезпечення, а й інші забезпечувальні механізми, які використовуються на практиці. Тобто термін «міжнародний забезпечувальний правочин» має широкий характер. Під міжнародним забезпечувальним правочином пропонуємо розуміти домовленість двох або більше сторін, які мають місцезнаходження (або місце проживання) на території різних держав, згідно з якою кредитор отримує додаткові права, з метою забезпечення зобов’язання, можливість реалізації яких залежить від виконання або невиконання боржником зобов’язання, або інших умов, встановлених законом чи договором.
Розділ другий «Колізійне регулювання міжнародних забезпечувальних правочинів» складається з чотирьох підрозділів і присвячений особливостям правового регулювання забезпечення зобов’язань у міжнародному приватному праві.
У підрозділі 2.1. «Визначення застосовного права до забезпечувальних правочинів у міжнародному приватному праві» автор аналізує сутність і систему застосовного права в законодавстві країн та правовій доктрині.
Поширеним формулюванням щодо застосовного права в законодавстві іноземних країн є таке, що той чи інший закон про міжнародне приватне право є єдиним компетентним джерелом для встановлення застосовного права у відносинах з іноземним елементом. Подібні норми містить законодавство з МПрП Єгипту, Ємену, Китаю, ОАЕ та ін. Категорія «застосовне право» пов’язується з колізійним регулюванням правовідносин. Однак у цьому правилі існують обмеження. Так, у законодавстві країн досить поширеною є норма про те, що міжнародні договори, які укладені країною та в яких вона бере участь, мають пріоритет над внутрішнім законодавством (Україна, Китай, Монголія, Польща, Чехія та ін.).
У доктрині також немає єдності в розумінні поняття та змісту застосовного права.
На думку автора, під застосовним правом слід розуміти систему матеріально-правових та колізійних норм, які визначаються міжнародними договорами, національними законодавчими актами та іншими джерелами, включаючи міжнародні звичаї, Lex mercatoria, та регулюють певну сферу правовідносин, ускладнених іноземним елементом.
Законодавчі акти з міжнародного приватного права більшості країн світу майже не містять спеціальних колізійних норм щодо забезпечувальних зобов’язань. Деякі законодавчі акти містять колізійні норми, які визначають принцип найбільш тісного зв’язку щодо застави і поруки. Тому до Закону «Про МПрП» пропонуємо включити норму такого характеру: «Міжнародні забезпечувальні правочини, які мають акцесорний характер, регулюються законом, який застосовується до основного договору, якщо сторони не вибрали інше право або із суті правочину не випливає, що він більш пов’язаний з правом іншої держави».
У підрозділі 2.2. «Колізійне регулювання договірних аспектів міжнародних забезпечувальних правочинів» дисертант досліджує основні колізійні принципи у сфері договірних аспектів забезпечення зобов’язань, а саме – автономію волі та принцип найбільш тісного зв’язку.
Автономія волі є загальновизнаним принципом міжнародного приватного права, який відіграє значну роль у колізійному регулюванні міжнародних забезпечувальних договорів. Автор висвітлює різні точки зору, які існують у доктрині, щодо правової природи даного явища, і виокремлює низку питань, які виникають при дослідженні принципу автономії волі: 1) умови застосування автономії волі сторін; 2) часові межі автономії волі сторін; 3) форма вираження або спосіб реалізації автономії волі сторін; 4) «розщеплення договірного статуту»; 5) форма договору сторін про застосовне право; 6) дійсність договору про вибір права; 7) застосування в договорі сторін про вибір права норм не національного правопорядку; 8) можливість сторін вибрати право не лише стосовно договору, а й стосовно речового права.
Принцип найбільш тісного зв’язку відіграє значну роль у колізійному регулюванні забезпечувальних правочинів. Це пов’язано з тим, що принцип найбільш тісного зв’язку можна назвати універсальним, оскільки він дає змогу визначити застосовне право, «охоплюючи» всі обставин контракту, а не за допомогою якогось одного критерію. Однак у зв’язку з тим, що визначення судом обставин найбільш тісного зв’язку може мати суб’єктивний характер, законодавство передбачає певні критерії, які визначають цей зв’язок. Найбільш поширеним є критерій місцезнаходження сторони, яка має здійснити виконання за договором. Детальне закріплення принцип отримав у Регламенті (ЄС) № 593/2008 Европейського парламенту та Ради від 17 червня 2008 року «Про право, яке підлягає застосуванню до договірних зобов’язань» (далі – «Рим 1»). У ст. 44 Закону України «Про МПрП» конкретизується та сторона в договорі, чиє виконання має вирішальне значення. Для міжнародних забезпечувальних договорів це, зокрема, заставодавець – за договором застави, поручитель – за договором поруки та ін. На думку автора, доцільним було б закріплення в українському законодавстві критеріїв найбільш тісного зв’язку для інших видів забезпечувальних договорів – гарантії, завдатку тощо.
Підрозділ 2.3. «Особливості застосування колізійного закону Lex rei sitae до забезпечувальних правочинів» присвячений колізійному регулюванню речових аспектів міжнародних забезпечувальних правочинів.
Міжнародно-правове регулювання забезпечувальних правочинів ускладнюється, коли предметом забезпечувального договору є майно. У деяких західних країнах такі способи забезпечення належать до обмежених речових прав. Складнощі виникають у зв’язку з тим, що регулювання зазначених відносин може здійснюватися одночасно колізійними нормами зобов’язального та речового права. Основним колізійним законом у сфері регулювання права власності та інших речових прав є lex rei sitae. Цей закон означає застосування права тієї держави, на території якої знаходиться річ, яка є об’єктом правовідношення. На практиці застосування у відношенні забезпечувального договору колізійного принципу lex rei sitae спричиняє визнання таких правил: 1) закон місцезнаходження речі визначає, які речові права взагалі можливі, що може бути предметом забезпечувального договору на території відповідної держави; 2) способи набуття речових прав; 3) момент виникнення та припинення речового права; 4) законом місцезнаходження речі вирішується питання про класифікацію об’єктів речових прав: віднесення їх до рухомого або нерухомого майна, речей вилучених або не вилучених із цивільного обігу тощо; 5) обсяг прав власника речових прав (кредитора); 6) визначається форма забезпечувального договору; 7) визначається дійсність забезпечувального договору стосовно третіх сторін, пріоритет стосовно прав конкуруючих кредиторів; 8) шляхом застосування зазначеного закону вирішуються процесуальні питання звернення стягнення на предмет забезпечувального договору.
Незважаючи на те, що закон lex rei sitae в деяких західних країнах вважається основним, у сфері забезпечувальних правочинів існує критика доцільності його застосування.
У підрозділі 2.4. «Право, що застосовується до питань створення забезпечення зобов’язань, пріоритету вимог кредиторів та регулювання в рамках процедури банкрутства» розглядаються особливості колізійного регулювання окремих аспектів забезпечувальних правовідносин.
Автор визначив, що невиконання вимог законодавства держави місцезнаходження майна – предмета забезпечувального правочину, щодо створення забезпечення зобов’язання та недотримання принципу публічності може призвести до невизнання такого правочину. До визначення пріоритету вимог кредиторів у деяких західних країнах застосовується колізійна прив’язка lex rei sitae. На практиці можуть виникати розбіжності між визнанням пріоритету вимог кредиторів, набутих відповідно до первісного lex rei sitae предмета забезпечення зобов’язання, та невизнанням їх відповідно до нового lex rei sitae.
У сфері колізійного регулювання забезпечення зобов’язання в межах провадження у справі про неспроможність найбільш прийнятним вважається принцип, відповідно до якого державі, в якій відкривається провадження у справі про неспроможність (тобто державі суду), слід застосовувати свої власні колізійні норми для визначення того, право якої держави регулює питання створення та юридичної сили забезпечувальних прав, які існують на момент відкриття провадження у справі про неспроможність.
При зверненні примусового стягнення на предмет забезпечувального договору можливе застосування колізійної прив’язки lex fori (права держави суду) у зв’язку з тим, що звернення стягнення здійснюється державними органами країни, які переважно керуються нормами національного права або застосування права, яке регулює договірні відносини сторін.
Розділ третій «Уніфікаційні та гармонізаційні процеси в міжнародно-правовому регулюванні забезпечення зобов’язань» складається з п’ятьох підрозділів.
У підрозділі 3.1. «Сутність і методи уніфікації та гармонізації в міжнародному приватному праві» аналізуються погляди вчених на поняття та правову природу зазначених явищ. На сучасному етапі розвитку правової доктрини вчені не дійшли згоди щодо співвідношення понять уніфікації та гармонізації. При вивчення цього питання дослідники виділяють такі проблемні аспекти: яке з понять є ширшим за змістом, чи включає в себе одне з понять інше чи це самостійні поняття.
Уніфікація та гармонізація у сфері забезпечення зобов’язань здійснюється традиційними методами, які можна класифікувати:
1. за формою вираження: шляхом прийняття міжнародних конвенцій, типових та модельних законів, рекомендацій, уніфікованих правил (звичаїв) та зводів принципів (lex mercatoria);
2. за характером норм: уніфікація та гармонізація матеріальних, колізійних норм;
3. за поширеністю норм: універсальну, регіональну уніфікацію та гармонізацію.
Особливістю уніфікаційних процесів у сфері забезпечення зобов’язань є те, що уніфікація законодавства шляхом прийняття міжнародних договорів є не досить поширеною. У зв’язку зі значними відмінностями в національному правовому регулюванні забезпечення зобов’язань складно уніфікувати дані правовідносини шляхом прийняття міжнародного документа, обов’язкового для застосування, який би містив однакові норми. Тому перевага надається модельним і типовим законам, рекомендаціям, які розробляються авторитетними міжнародними організаціями.
У підрозділі 3.2. «Гармонізація та уніфікація законодавства у сфері застави та права притримання» основну увагу приділено аналізу таких міжнародно-правових актів, як Конвенція «Про морські застави та іпотеки» від 6 травня 1993 року, Конвенція ООН «Про міжнародні договори купівлі-продажу товарів» від 11 квітня 1980 року і Типовий закон ЄБРД «Про операції із забезпеченням» від 25 березня 1994 року.
У Типовому законі ЄБРД «Про операції із забезпеченням» для заставних правовідносин пропонується впровадження єдиного правового режиму регулювання застави рухомого майна, застави прав та нерухомості. Цей правовий режим спрямований на збереження права боржника використовувати активи, надані для забезпечення. Основними рисами вищезазначеного правового режиму стали принцип публічності, який забезпечується реєстрацією застав у спеціальному реєстрі, закріплення правил пріоритету кредиторів і надання широких прав кредиторам для позасудового примусового виконання застави. Отже, Типовий закон ЄБРД «Про операції із забезпеченням» відображає основні вимоги ділового обороту щодо правових засобів, які забезпечують зобов’язання.
Крім того, уніфікація права застави здійснюється у сфері морського права. У зв’язку з тим, що морське право в континентальній та загальній правових сім’ях має набагато більше спільного, ніж будь-яка галузь приватного права, уніфікація на рівні укладення міжнародних договорів стала поширеним явищем. Останньою за часом прийняття стала Конвенція «Про морські застави та іпотеки» 1993 року.
Важливим положенням Конвенції 1993 року стало визначення умов, за яких визнаються та підлягають примусовому здійсненню іпотеки й обтяження того самого характеру в державах-учасницях. У Конвенції не дається визначення морської застави. Проте Конвенція містить перелік вимог, які забезпечуються морською заставою щодо судна, що їх автор умовно поділив на чотири групи. На жаль, Конвенція і досі не вступила в силу.
Аналізуючи міжнародно-правове регулювання права притримання, автор дійшов висновку, що його особливістю є недоговірний характер, оскільки це право виникає в силу закону. Саме тому уніфікація норм у цій сфері потребує особливої уваги. Незважаючи на це, уніфікація та гармонізація даних правовідносин не набули належного поширення. Інституту притримання присвячено низку статей Конвенції ООН «Про міжнародні договори купівлі-продажу товарів» 1980 року та Конвенції «Про морські застави та іпотеки» 1993 року.
У підрозділі 3.3. «Банківські гарантії як предмет уніфікації та гармонізації законодавства» автор аналізує гармонізацію та уніфікацію у сфері банківської гарантії, що проводилася на кількох рівнях, шляхом неофіційної кодифікації звичаєвих норм, які проводять міжнародні неурядові організації, та прийняття міжнародного договору.
Міжнародною торговельною палатою у 1978 році були прийняті Уніфіковані правила стосовно договірних гарантій. Сфера дій Уніфікованих правил не охоплювала банківські гарантії за першою вимогою, і тому вони не набули значного поширення. Це зумовило прийняття Міжнародною торговельною палатою у 1992 році Уніфікованих правил для гарантій за першою вимогою. На відміну від попередніх, Уніфіковані правила 1992 року передбачають: обов’язком гаранта, що випливає з гарантії, є сплата суми або сум, які вказано в ній, при наданні письмової вимоги про оплату (ст. 2). По-суті, цим положенням максимально скорочується строк, протягом якого кредитор зможе отримати гарантію, оскільки для виплати суми за гарантією не вимагається письмового погодження принципалом вимоги бенефіціара або пред’явлення судового рішення тощо. Саме тому цей вид гарантій став надзвичайно поширеним на практиці.
У 1995 році було прийнято Конвенцію «Про незалежні гарантії та резервні акредитиви». Ключовим поняттям Конвенції є «зобов’язання», яке включає в себе гарантію, акредитив, контргарантію та «підтвердження зобов’язання». Зобов’язання є незалежним від наявності або дійсності основного договору чи будь-якого іншого зобов’язання. Незалежність зобов’язання полягає в його невизначеності будь-якою умовою або дією, за винятком надання документів. В Конвенції визначено процедуру надання та форму зобов’язання, випадки, у яких право бенефіціара вимагати платіж за зобов’язанням припиняється, строк дії зобов’язання, ознаки вимоги платежу, перелік спеціальних заходів спрямованих на захист гаранта тощо.
Внаслідок порівняння Конвенції «Про незалежні гарантії та резервні акредитиви» та законодавчих положень України, автор дійшов висновку, що поняття незалежної гарантії сформульоване в Конвенції більш широко. Конвенція містить ряд положень щодо правового регулювання незалежної гарантії які відсутні або значно відрізняються в законодавстві України. На думку автора, приєднання України до Конвенції може заповнити ряд прогалин вітчизняного законодавства та забезпечити належний захист сторін гарантії, якщо вона має міжнародний характер.
У підрозділі 3.4. «Уніфікація правових норм у сфері міжнародних гарантій стосовно рухомого обладнання та дебіторської заборгованості» автор дослідження аналізує Конвенцію ООН «Про міжнародні гарантії стосовно рухомого обладнання» від 16 листопада 2001 року та Конвенцію ООН «Про уступку дебіторської заборгованості в міжнародній торгівлі» від 12 грудня 2001 року.
Конвенція ООН «Про міжнародні гарантії стосовно рухомого обладнання» встановлює сучасний міжнародно-правовий режим забезпечення зобов’язань у сфері правовідносин, пов’язаних із використанням повітряних суден (авіаційних двигунів та гелікоптерів), залізничних рухомих складів і космічних об’єктів. Найбільшим досягненням Конвенції стало створення комплексного та функціонального забезпечувального права – міжнародної гарантії, яка поєднує в собі як традиційний спосіб забезпечення, який визнається більшістю держав (право застави), так і еквіваленти забезпечення – право продавця в договорі про притримання правового титулу та право орендодавця в договорі про лізинг.
Конвенція охоплює широке коло процесуальних аспектів, пов’язаних із захистом прав кредитора як «слабкої» сторони зобов’язання. Заслуговує на увагу підхід, згідно з яким сторони наділяються широкою автономією волі у виборі заходів захисту. Створення міжнародного реєстру у сфері міжнародних гарантій є значним кроком у розвитку цього інституту і сприяє збільшенню кількості укладення забезпечувальних договорів щодо повітряних і космічних суден.
У зв’язку з посиленим використанням як предмета міжнародних забезпечувальних договорів відступлення права вимоги уніфікація в цій сфері набуває особливого значення. Тому 12 грудня 2001 року ООН прийняла Конвенцію «Про уступку дебіторської заборгованості в міжнародній торгівлі». Предметом регулювання Конвенції є уступка дебіторської заборгованості. Конвенція передбачає, що створення прав у дебіторській заборгованості як забезпечення боргу або іншого зобов’язання вважається уступкою (ст. 2). Конвенція встановлює єдиний правовий режим для уступки дебіторської заборгованості та уступки в якості забезпечення.
Крім того, Конвенція ООН від 2001 року регулює окремі аспекти передачі забезпечувальних прав. Так, в ст. 10 Конвенції зазначено, що особисте або майнове право, яке забезпечує платіж уступленої дебіторської заборгованості, передається цесіонарію без додаткового акта передачі.
У Конвенції ООН від 2001 року містяться також положення щодо уступки майбутньої дебіторської заборгованості, повідомлення боржника про уступку дебіторської заборгованості, правил пріоритету у відносинах між кількома цесіонаріями тощо.
Окрім уніфікації матеріальних норм стосовно уступки дебіторської заборгованості, Конвенція ООН від 2001 року містить колізійні норми.
Слід зазначити, що в законодавстві України відсутні нормативні положення які регулюють забезпечувальну уступку права вимоги. Вітчизняне законодавство прямо передбачає можливість використання забезпечувальної уступки лише в рамках конструкції договору факторингу. Тому, на основі порівняльного аналізу законодавства України та положень Конвенції автором дисертаційного дослідження були розроблені рекомендації для вдосконалення вітчизняного законодавства.
У підрозділі 3.5. «Гармонізація законодавства щодо інших забезпечувальних правочинів» автор аналізує Рекомендації ООН для законодавчих органів щодо забезпечувальних правочинів від 2007 року. Враховуючи необхідність узагальнення досвіду багатьох країн світу у сфері забезпечення зобов’язань та сприяння гармонізації, комісія ООН з міжнародної торгівлі ЮНСІТРАЛ розпочала в 2002 році розробку рекомендацій у цій сфері. Основною метою Рекомендацій ООН є надання допомоги державам у підготовці сучасного законодавства щодо забезпечувальних правочинів (це правочини, які створюють майнове забезпечувальне право в рухомому майні).
Аналіз Рекомендацій ООН дав змогу виокремити керівні положення, а саме:
Ø Рекомендації спрямовані на врегулювання забезпечення зобов’язань саме рухомим майном;
Ø основоположною категорією є забезпечувальне право, що являє собою майнове право в рухомому майні, яке виникає на підставі договору і забезпечує зобов’язання;
Ø правовий режим забезпечувальних правочинів поширюється на спеціальні засоби, покликані забезпечувати виконання зобов’язань (посесорні – застава, право притримання, а також непосесорні забезпечувальні права); засоби засновані на правовому титулі (квазізабезпечувальні) (наприклад, передача правового титулу, притримання правового титулу); засоби комплексного забезпечення (в основному передбачені в Єдиному торговому кодексі США);
Ø основним принципом регулювання забезпечувальних правочинів у Рекомендаціях ООН визнається принцип публічності;
Ø найважливішими концепціями в регулюванні забезпечення зобов’язань визнано концепції пріоритету і сили стосовно третіх сторін;
Ø у Рекомендаціях ООН обґрунтовано необхідність створення Загального реєстру забезпечувальних прав на рухоме майно;
Ø визначено особливості колізійного регулювання забезпечувальних прав.
Крім того, комісія ЮНСІТРАЛ надала рекомендації та розглянула можливі підходи до модернізації, реформування та прийняття нового законодавства майже щодо кожного інституту, передбаченого в Рекомендаціях ООН.
| 
