Здійснення, охорона та захист суб’єктивних спадкових прав Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність досліджуваної теми, визначається об’єкт, предмет, мета і завдання дослідження, висвітлюється наукова новизна та формулюються основні положення, що виносяться на захист, визначається практичне значення одержаних результатів, їх апробація, вказуються публікації за темою дисертації.

Розділ 1 «Здійснення суб’єктивних спадкових прав» складається з трьох підрозділів. У підрозділі 1.1 «Порядок здійснення спадкових прав» наголошено, що особливістю суб’єктивного права спадкування є альтернатива правомочностей, які входять до нього. Спадкоємцю належить право на прийняття спадщини як єдиного цілого, або на відмову від спадщини – знову ж таки, як єдиного цілого. Причому право спадкоємця відмовитися від спадщини на користь інших осіб являє собою окрему правомочність, що входить до складу права на спадкування.

Оскільки прийняття спадщини є цілком добровільним актом, презумпція її прийняття може бути спростована будь-якою дією або бездіяльністю особи, закликаної до спадкування, яка свідчить про її небажання прийняти спадщину. Отже, якими б не були причини пропуску строку для відмови від спадщини, відсутність наміру прийняти спадщину (наприклад, у осіб, перелічених у ч. 3 і 4 ст. 1268 ЦК України) є достатньою підставою, якою має бути обумовлене рішення суду визнати спадкоємця таким, що відмовився від спадщини. Дисертантом доведено, що правила, передбачені законодавцем щодо тривалості та спливання строку прийняття спадщини, слід поширити й на строк для відмови від спадщини; з огляду на це запропоновано застосовувати до процедури визначення додаткового строку для відмови від спадщини як судовий, так і нотаріальний порядок визначення додаткового строку для прийняття спадщини (ст. 1272 ЦК України).

Встановлено, що після направленої відмови від спадщини (на користь іншої особи, ст. 1274 ЦК України) може мати місце проста відмова і навпаки (однак має місце не пряма заміна одного виду відмови від прийняття спадщини на іншу, а опосередкована – через відкликання первинної відмови з подальшим здійсненням нової).

У підрозділі 1.2 «Зміна черговості спадкування та розміру спадкової частки» наголошено на необхідності суттєвого уточнення та деталізації ч. 2 ст. 1259 ЦК України, враховуючи зокрема, щоб допомога спадкодавцеві мала бути розцінена як достатня підстава для зміни імперативу спадкової черговості, вона повинна носити постійний, а не періодичний характер; бути істотною, тобто такою, без якої нормальна життєдіяльність спадкодавця не була б можливою.

Проаналізувавши договори про зміну черговості одержання права на спадкування та зміну розміру спадкової частки, дисертант обстоює висновок, що такі цивільно-правові договори слід визнати договорами особливого роду (sui generis).

Розвинуто положення, висунуті І. В. Жилінковою, Ю. О. Заікою, О. Є. Кухарєвим щодо визначення суб'єктивного складу договору про зміну черговості одержання права на спадкування, і доведено, що єдиною можливою моделлю договору про зміну черговості одержання права на спадкування слід визнавати його укладення між спадкоємцями «які підтягують» – спадкоємцями закликаної до спадкування черги та спадкоємцями «яких підтягують» – спадкоємцями більш далеких спадкових черг. Виключно така модель договору здатна відобразити волю спадкоємця, якому через укладення відповідного договору надається можливість реалізації суб’єктивного спадкового права.

У підрозділі встановлено доцільність включення (за домовленістю сторін) до договорів про зміну розміру спадкової частки та зміну черговості одержання права на спадкування умови про цільове використання спадкового майна, недотримання якої може бути підставою для розірвання означених договорів.

Внесено пропозицію про позбавлення особи, яка вчинила умисне кримінально каране діяння стосовно спадкодавця, можливості бути спадкоємцем останнього, зважаючи не на тяжкість наслідків таких злочинів, а на сам факт їх вчинення та спрямованість проти конкретної особи – спадкодавця. З огляду на означене, запропоновано викласти ч. 1 ст. 1224 ЦК України у такій редакції:

«Не мають права на спадкування особи, які умисно вчинили злочинні діяння стосовно спадкодавця, за винятком осіб, зазначених у ч. 3, 4 ст. 88, ст.ст. 89, 90 КК України.

Не мають права на спадкування особи, які умисно позбавили життя будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя».

Визначаючи юридичну природу правовідносин з визнання спадщини відумерлою (підрозділ 1.3 «Особливий порядок здійснення цивільних прав щодо відумерлої спадщини»), дисертант підкреслює, що у межах цивільно-правового інституту визнання спадщини відумерлою не відбувається саме спадкове правонаступництво, і формулює їх дефініцію – це цивільні правовідносини, які мають своїм змістом універсальну сукцесію (правонаступництво) особливого роду та регулюються нормами спадкового права через їх ускладненість спадковим елементом (об’єктом).

Спадкове майно, яке становить собою об'єкт культурної спадщини і визнане судом відумерлим, має переходити у власність держави, переконаний автор. У такому разі є необхідність впровадження для окресленого випадку й іншого порядку визнання спадщини відумерлою. Запропоновано ініціювання процедури визнання такої спадщини відумерлою відповідними місцевими органами управління у сфері охорони культурної спадщини, зазначеними у ст. 3 ЗУ «Про охорону культурної спадщини», а також доповнити перелік повноважень цих органів (ч. 2 ст. 6 ЗУ «Про охорону культурної спадщини») відповідним обов’язком виявлення спадщини, що має в своєму складі об'єкти культурної спадщини та потребує визнання її відумерлості.

Дисертантом виявлено необхідність більш детального врегулювання деяких процедурних моментів спадкового правонаступництва, об'єктом якого є відумерле майно, спеціальним нормативно-правовим актом, наприклад, Положенням «Про порядок обліку, зберігання та оцінки відумерлого майна», у якому мають бути зазначені: конкретні органи та службові особи, зобов'язані виявляти випадки відумерлої спадщини та сповіщати про них відповідні державні органи; вживати заходів щодо охорони такої спадщини; вступати у взаємодію з нотаріальними органами та забезпечувати організацію та ведення обліку, а також оцінку таких об’єктів спадкового правонаступництва; заходи, що мають запобігати зловживанням у цій сфері, форми відповідальності за порушення законодавства тощо.

Розділ 2 «Охорона та захист суб’єктивних спадкових прав» складається з трьох підрозділів. У підрозділі 2.1 «Охорона спадкового майна як елемент охорони спадкових прав», присвяченому аналізу цивільно-правового інституту охорони спадкового майна, доведено необхідність розширити коло осіб, яким надане право ініціювання процедури охорони такого майна. До таких осіб запропоновано віднести державних виконавців (якщо у їх провадженні перебуває справа про стягнення боргу, боржником за якою є спадкоємець), а також суд (коли виникла необхідність забезпечити надалі виконання судового рішення). Суд може бути ініціатором заходів стосовно охорони спадщини також у силу ч. 4 ст. 60 Закону України «Про нотаріат» і ст. 249 ЦПК України, що наразі потребує доопрацювання.

Автор відстоює законодавчу позицію щодо самостійності та ініціативності нотаріуса в ухваленні рішення про застосування охоронних заходів нарівні з іншими особами, які діють в інтересах схоронності спадкового майна.

Аргументовано доцільність розглядати нотаріуса як поклажодавця за договором зберігання спадкового майна, оскільки у такій ролі може виступати будь-яка фізична або юридична особа, не обов'язково власник майна, але й інша управомочена особа (орендар, перевізник, підрядник тощо). З розширювального тлумачення ст. 949 ЦК України випливає також можливість повернення речі, переданої на зберігання, не тільки поклажодавцю, але й особі, зазначеній останнім як одержувач. Таким чином, договір зберігання спадкового майна можна відносити до договорів на користь третьої особи.

У підрозділі 2.2 «Управління спадщиною» обстоюється позиція, що управління спадковим майном є особливим способом охорони спадкового майна. Особливість його обумовлюється саме об’єктом та полягає у обов’язковому поєднанні двох цілей – забезпечити збереження переданого до управління спадкового майна та отримати прибуток від управління таким майном. Отже, саме специфіка об’єкта управління спадковим майном, яка полягає у його властивості приносити прибутки за умови правильного (ефективного) використання, диктує необхідність укладання саме договору управління таким майном, а не договорів охорони або зберігання (ця специфіка найбільш наглядною є у таких об’єктах цивільних прав, як підприємство, частка у господарських товариствах, цінні папери тощо).

При передачі до управління частки у статутному капіталі ТОВ доцільно наділяти управителя разом з майновими правами також і корпоративними правами його учасника, що обумовлюється їх єдністю. Так, маючи права учасника товариства, управитель здатний реально впливати на процеси, що відбуваються в ньому, в тому числі своєчасно перешкоджати прийняттю рішень, які не відповідають інтересам вигодонабувачів, забезпечуючи тим самим збереження вартості відповідної частки. Адже головною метою укладення відповідного договору є захист прав вигодонабувачів.

Дослідницький матеріал підрозділу 3.2 «Судовий захист суб’єктивних спадкових прав» уможливив висновок, що процес розгляду та розв’язання спадкових спорів у судовому порядку, підпорядковуючись всім загальним правилам цивільного судочинства, має суттєві особливості, як-от: власний специфічний предмет, суб'єктний склад, доказова база та досить ускладнена правова база. Проте ці особливості не здатні обумовити його відокремленість від інших складових цивільного процесу, тим більше не дають підстав говорити про його самостійність як різновиду загального цивільного судочинства. Адже ЦПК України знає лише три види цивільного судочинства (Розділ II, III, IV). Розгляд та розв’язання спадкових спорів у судовому порядку може відбуватися в двох із них – у позовному та в окремому провадженні. Отже, констатуючи наявність суттєвих особливостей судового розгляду спадкових спорів, можна стверджувати лише про те, що має місце особлива група справ (спадкових).

Констатуючи зростання кількості розглянутих судами справ, пов'язаних із спадкуванням, дисертант підкреслює, що більшість цих справ не пов'язані зі спорами про право, а спрямовані на підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів. Відтак, під судовим захистом суб’єктивних спадкових прав слід розуміти не тільки розгляд безпосередньо спадкових справ, але й інших, пов'язаних із спадкуванням, оскільки без їх вирішення не може бути реалізовано право на прийняття спадщини.