VACANCIES AND COOPERATION

У підрозділі 1.2. «Фінансово-правове регулювання грошово-кредитних ризиків» досліджено важливу компоненту регулятивного впливу фінансового права. У ринковому суспільстві обіг грошей як товару за своїми обсягами на порядки переважає обсяги торгівлі усіма іншими товарами та здійснюється в особливій суспільній сфері – на грошово-кредитному ринку (банківська система та небанківські фінансові організації – страхові компанії, кредитні спілки, пенсійні фонди), який сьогодні є визначальним сегментом фінансової сфери. Віднесення правового регулювання грошово-кредитних ризиків до предмета фінансового права має важливе значення, насамперед, у сучасному розумінні цієї юридичної науки як важливої сфери практичного правозастосування. Фінансово-правове (законодавче і нормативне) забезпечення мінімізації цього різновиду ризиків досі практично не розглядалося в самостійному режимі, а лише обмежувалося аналізом банківських ризиків. Однак цього недостатньо, оскільки використання грошей, і насамперед на фінансовому ринку, породжує автономні ризикові ситуації, урегулювання яких потребує адекватних (у контексті фінансового права) юридичних зусиль.

За однією з методологій фінансову систему можна розглядати як сукупність трьох сегментів – фінансових інститутів, фінансових ринків та фінансових інструментів. Фінансовий ринок як цілісна система може бути також структурований як за видами операцій, що на ньому здійснюються, так і за суб’єктами, які беруть участь у цих операціях і стають учасниками певних правовідносин. Завжди слід мати на увазі, що одні й ті самі суб’єкти можуть бути учасниками різних видів ринків за операційним поділом, а одні й ті самі інструменти нерідко можуть використовувати різні інституціональні суб’єкти для різних видів операцій, хоч в останньому випадку найчастіше все ж підтримується адекватність – для кожного виду операцій застосовують власні інструменти.

У підрозділі 1.3. «Нормативно-правова база мінімізації фінансових ризиків у державному сегменті фінансового ринку» досліджено стан правового регулювання зазначеного процесу. Законодавець, регулюючи розвиток фінансового ринку, кожного з його сегментів, створює (так має бути) необхідну нормативно-правову базу, через яку забезпечуються система контролю та механізми стимулювання, у тому числі й у разі потреби стримування фінансових ризиків. Саме таким чином держава (прямо чи опосередковано) впливає на дії учасників фінансового ринку (емітентів, інвесторів, посередників, біржових гравців), уводячи їх у режим виваженої ризикової політики. Водночас у конкретних ситуаціях не всі фінансові правовідносини виникають й утверджуються через законодавчу діяльність і прозору практику правозастосування. Таким чином, фінансові ризики належать до найменш юридично упорядкованих явищ. Нині вкрай потрібно розробити та ухвалити Закон України «Про посилення регулятивного впливу на ризикову діяльність фінансових організацій», у якому слід визначити принципи організації, пріоритети та сфери мінімізації фінансових ризиків в умовах нестабільності на ринках фінансових активів. Автором аргументовано важливість компетентного визначення правомочності, необхідності, меж і форм правового регулювання кризових явищ і процесів, пов’язаних з реалізацією системного реагування на загрозливі ризики, що провокують фінансові небезпеки.

Розділ 2 «Регулятивні інституції та нормативно-правова база мінімізації фінансових ризиків у банківській сфері» складається з трьох підрозділів та присвячено нормативно-правовому забезпеченню мінімізації фінансових ризиків у банківській системі України.

У підрозділі 2.1. «Нормативно-правове забезпечення функціонування системи ризик-менедженту в банківській системі: роль Національного банку України» особливу увагу приділено аналізу банківського законодавства й ролі Національного банку України (НБУ) в організації ефективного функціонування ризик-менеджменту в банківській системі. Констатується, що ефективний ризик-менеджмент включає в себе такі системи: ідентифікації і вимірювання банківських ризиків; моніторингу та контролю; управління відповідним різновидом ризиків; нагляду та супроводження з боку НБУ. Запровадження ризик-менеджменту відкриває можливість банкам як юридичним суб’єктам самостійно діяти у фінансово-правовому режимі, користуючись законними правами. Завдяки цій системі забезпечується така важлива функція, як визначення юридичних алгоритмів, за допомогою яких вітчизняні банки забезпечують ефективно діючу організацію управління ризиками, гарантуючи таким чином не лише свою дієвість, а й (що більш важливо) довіру депозитних вкладників. На думку дисертанта, НБУ, запроваджуючи систему ризик-менеджменту, повинен домагатися: 1) виявлення ризику, тобто визнання та розуміння наявних небезпек або ризиків, що можуть виникнути у зв’язку з новими діловими відносинами; 2) запровадження критеріїв вимірювання ризику, яке має бути точним і своєчасним і здійснюватися на основі уніфікованих факторів оцінки; 3) моніторинг ризику, тобто забезпечення своєчасного відстеження допустимих рівнів системного ризику; 4) контроль ризику, який дає змогу визначити, наскільки адекватно та своєчасно встановлюється режим регулятивного впливу, зокрема назрілих обмежень за допомогою відповідних положень, стандартів, процедур та інших дієвих інструментів впливу на ризикову ситуацію. Як основний модератор організації та функціонування систем ризик-менеджменту в банківській системі НБУ таким чином визначає зміст, перспективи й долю всієї фінансової системи держави.

У підрозділі 2.2. «Правові засоби мінімізації системних ризиків у процесі фінансово-кредитної діяльності банківських установ», досліджуючи правові засоби мінімізації системних ризиків, автор виходить з того, що грошово-кредитні відносини, які продукуються банківською системою, є не лише ринковою субстанцією, а й, насамперед, важливим сегментом (об’єктом) предмета фінансового права як найбільш демократичної галузі вітчизняної юриспруденції. Автор дійшов висновку, що взаємозв’язок і взаємозалежність між нормативно-правовим забезпеченням власне грошових і фінансових відносин банківських установ настільки тісні й органічні, що будь-які спроби їх “автономізувати”, замкнути в жорсткому колі суто державного впливу неминуче спровокують системні фінансові ризики руйнівної спрямованості.

В умовах післякризового розвитку перед вітчизняною банківською системою постало першочергове завдання щодо якісного нормативно-правового забезпечення модернізації національного господарства, а для цього має бути серйозно модернізовано саму банківську систему. Лише за цієї умови можливо збільшити обсяги фінансових активів, зокрема частку «довгих» грошей, шляхом стимулювання довгострокових вкладів фізичних і юридичних осіб, емісії довготермінових цінних паперів, значного посилення юридичної відповідальності посадових осіб державних і комерційних банків за допущені системні ризики. Необхідно досконало й системно здійснювати нормативно-правове удосконалення умов розміщення за межами України валютних резервів держави.

У підрозділі 2.3. «Правове регулювання ризиків при розміщенні депозитних вкладів у банки» наголошується на тому, що особливої уваги заслуговує проблема правового регулювання ризиків для фізичних і юридичних осіб при розміщенні ними депозитних вкладів у банках. Адже саме незадовільний рівень державного регулювання діяльності банків у кризових ситуаціях викликав недовіру населення до їх діяльності і не включення досить значного обсягу заощаджень домогосподарств (близько 40 млрд дол. США) у фінансовий обіг. Обґрунтовано тезу про те, що депозитна діяльність широкого загалу (юридичних і фізичних осіб) є різновидом фінансового підприємництва, яке повинно отримати адекватне фінансово-правове супроводження, а звідси – дієвий юридичний захист. Особа (юридична чи фізична), яка вкладає гроші у формі депозиту з метою отримання прибутку, виступає в ролі носія публічного інтересу, що врегульовується фінансовим правом. Теоретико-юридичний аналіз показує, що суб’єкти грошово-кредитних відносин, отримуючи фінансовий зиск, що спрямовується на загальнодержавні проекти, об’єктивно вступають у режим публічно-правових відноси. Визнання на законодавчому рівні такої діяльності «фінансовим підприємництвом» посилить фінансово-правовий контроль і таким чином відчутно звузить фінансові ризики.

Розділ 3 «Правова протидія фінансовим ризикам в інфраструктурній сфері фінансового ринку», що складається з трьох підрозділів, присвячено дослідженню хеджування системних ризиків та мінімізації ризиків на біржовому ринку «центральним контрагентом».

У підрозділі 3.1. «Правові засади протидії фінансовим ризикам на фондовому ринку» підкреслюється актуальність дослідження проблеми біржових ризиків саме у фінансово-правовому аспекті, яка обумовлюється тим, що це явище виступає одним з головних структурних елементів у низці сучасних «фондових теорій», зокрема, у сучасній портфельній теорії, моделі оцінки капітальних активів, арбітражній теорії ціноутворення, теорії ціноутворення опціонів. Найбільш поширеними порушеннями, що провокують ризикові ситуації в інфраструктурній сфері фінансового ринку, є такі: недотримання норм законодавства, які визначають порядок розміщення акцій (17 %); порушення інтересів інвесторів під час проведення додаткової емісії (26 %); несвоєчасне та неповне висвітлення інформації про діяльність емітентів (18 %). Аналіз законодавства, що визначає статус та діяльність посередників на вітчизняному ринку цінних паперів, засвідчив, що найбільш відчутною є проблема правового забезпечення мінімізації ризиків у такому інфраструктурному сегменті, як біржовий ринок.

У підрозділі 3.2. «Фінансово-правове упередження та мінімізація ризиків на біржовому ринку центральним контрагентом» автором уперше у вітчизняній фінансово-правовій теорії досліджено необхідність законодавчого та нормативно-правового забезпечення на українських теренах такого суто ринкового інституту, який здатний повністю або ж на певний час усунути суперечності та вирішити конфліктну ситуацію на фондовій біржі, як «центральний контрагент». «Центральний контрагент» – це інститут ринкової інфраструктури, що врівноважує фінансову ситуацію до, під час і після біржових торгів. Він генерує додаткові можливості для виконання планів і здійснення цілей суб’єктів й учасників біржових відносин (біржових гравців), і таким чином ситуаційно врівноважує їх інтереси. Вагома роль центрального контрагента зумовлена можливою появою так званих «фінансових дефолтерів», тобто практичною неможливістю повного і своєчасного виконання одним або декількома учасниками біржових торгів фінансових зобов’язань щодо укладених угод. У таких випадках центральний контрагент вимушений виконати роль «фінансового дублера». Оскільки потенційні ризики щодо можливого невиконання угод сконцентровано в одному центрі, то це дає змогу налагодити достатньо ефективну систему їх упередження чи мінімізації.

Практичні фахівці фондового ринку оперують широким розмаїттям термінів і понять, не завжди зрозумілих навіть для фахівців, які професійно здійснюють наукові розробки в цьому сегменті ринкових відносин. Так, скажімо, дозвіл біржі своїм клієнтам придбавати і продавати в неї контракти з подальшою їх купівлею-продажем на іншій біржі серед практиків позначається коротким терміном – «лінкідж». Водночас «леверидж» фактично є фінансовим важелем або своєрідним механізмом впливу на рівень прибутку через вкладення капіталу в привілейовані цінні папери (тобто з фіксованим доходом) і в деривативи та похідні від них, цінова динаміка яких визначається кон’юнктурою фондового ринку.

У підрозділі 3.3. «Хедж-фонди як фінансово-правовий інститут мінімізації інвестиційних ризиків» наголошено, що, залежно від орієнтації на ту чи іншу інвестиційну стратегію, хедж-фонди умовно поділяють на такі різновиди: арбітражні фонди; мультистратегічні (або спекулятивні) хедж-фонди; хедж-фонди з гарантуванням капіталу; фонди хедж-фондів, що зумовлює специфіку їх правового регулювання.

Застосовуючи переважно норми фінансового права, арбітражні фонди вдаються до ринкових стратегій, що абсорбують репрезентативні індекси, ґрунтуючись на яких здійснюється придбання цінних паперів і таким чином гарантується отримання прибутку за рахунок різниці в ціні корелюючих активів. У свою чергу, мультистратегічні (або спекулятивні) хедж-фонди, базуючись на політиці «швидкого реагування», отримують реальну змогу ділити фінансові ризики між декількома інвестиційними керуючими. Ця модель для ефективного управління можливими фінансовими ризиками вимагає від інвестиційних керуючих надзвичайно високої фахової підготовки, насамперед, у сфері фінансового права. Фінансово-правове супроводження хедж-фондів з гарантуванням капіталу дає можливість не ризикувати, орієнтуючись виключно на високоприбуткові сценарії, і таким чином не піддавати інвестиційний портфель ризиковим операціям.

Помітну роль у фінансовому контролі та мінімізації фінансових ризиків останніми роками відіграє утворена під час проведення реформи фінансової системи Європейського Союзу Європейська організація з цінних паперів та ринків (ESMA). Цей наглядовий орган повинен здійснювати відповідне нормативне супроводження сертифікації хедж-фондів та слідкувати за обсягами коштів, які залучаються до портфелю конкретного фонду в формі боргових зобов’язань. Для хедж-фондів, що знаходяться поза межами Європейського Союзу, відповідними нормами передбачений спеціальний «паспорт» як передумова отримання можливості і права здійснювати операції та угоди на європейських фондових біржах і таким чином доступу до європейського інвестиційного капіталу. Згадані паспорти буде видавати ESMA, і за своєю суттю вони фактично являтимуться ліцензіями на право діяльності хедж-фондів у країнах Європейського Союзу. Така практика діятиме з 2013 року. Отже, настав час визнати за фінансовим правом можливість й обов’язок урегульовувати ті операції й угоди, що укладаються з метою упередження чи нейтралізації надмірних ризиків і стосуються фінансової політики в інвестиційному процесі.

Причинами того, що хедж-фонди не отримали відповідного застосування в Україні, попри те, що вони могли б стати полігоном для формування «довгих фінансових ресурсів», є такі: відсутність законодавчого та нормативно-правового забезпечення (насамперед це стосується деривативів та їх похідних); недорозвинутий фондовий ринок; відсутність достатньої кількості професійних інвесторів та їх недостатня, у цьому сенсі, юридична підготовка. Водночас безперспективність хедж-фондів на пострадянських теренах і, зокрема, в Україні, головним чином, зумовлена низькою ринковою та правовою культурою основних суб’єктів на цьому фінансовому ринку.