Особливості правового регулювання робочого часу в умовах ринкової економіки Автореферат

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, окреслені мета й завдання дослідження, його об’єкт і предмет, характеризується методологічне підґрунтя, аргументується наукова новизна і практичне значення одержаних результатів, наводиться інформація про апробацію й публікацію результатів проведеної роботи, визначаються її структура й обсяг.

Розділ 1. «Інститут робочого часу в правовій системі України: соціально-правова характеристика» містить 5 підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Поняття, сутність і значення робочого часу на сучасному етапі розвитку трудових правовідносин» на підставі критичного аналізу понять робочого часу та його значення як необхідної міри праці було виявлено недоліки наукових визначень даного терміну, а саме: факт перебування працівника на підприємстві, установі, організації не характеризує досконало робочий час, так як працівник може знаходитись на підприємстві, не виконуючи свої обов’язки; крім того, працівник може виконувати свої робочі функції поза підприємством.

Доведено, що в умовах ринкових відносин перевага надається саме децентралізованому (локальному) методу регулювання робочого часу працівників, при цьому охоронна функція трудового права полягає в централізованому визначенні граничної норми робочого часу.

Визначено, що для точного формулювання юридичного поняття «робочий час» необхідно виходити з того, що час, як частка доби знаходить своє вираження в простих одиницях виміру і виступає як родова ознака робочого часу. Разом з тим, до видових ознак останнього відносяться: по-перше, вказівка на обмеження часу певним періодом, який установлюється законодавчими нормами, колективними договорами або угодою сторін трудового договору; по-друге, вказівка на обов’язковість власника або уповноваженого ним органу притягувати працівників виключно до реалізації їх трудових функцій протягом робочого дня.

Обґрунтовано, що робочий час слід розуміти як установлений законодавчими нормами, а також на їх основі колективним договором чи угодою сторін термін, протягом якого працівник, відповідно до правил внутрішнього розпорядку підприємства, зобов’язаний реалізувати свою трудову функцію.

У роботі підкреслено, що позитивним є той факт, що проект Трудового кодексу України містить чітке та зрозуміле визначення «робочий час», також передбачає можливість визначати колективним чи трудовим договором окремих періодів, які включаються до складу робочого часу.

У підрозділі 1.2. «Порівняльно-правова характеристика видів робочого часу» на підставі аналізу наукових точок зору та законодавчого регулювання робочого часу запропоновано наступну класифікацію видів робочого часу: (1) залежно від тривалості робочого часу: а) нормальної тривалості, б) з відхиленням від нормальної тривалості: збільшеної (надурочний); зменшеної (скорочений, неповний (неповний робочий день та неповний робочий тиждень)); (2) залежно від характеру нормування: а) нормований, б) ненормований; (3) за режимом робочого часу: а) гнучкий, б) поділений; (4) за видом обліку робочого часу: а) денний, б) підсумований.

В основу визначення тривалості робочого часу покладена норма тривалості робочого часу, що визначається як кількість годин, які працівник повинен відпрацювати протягом певного календарного періоду. Так, робочим часом нормальної тривалості є період часу, протягом якого норму тривалості роботи складає 40 годин на тиждень, а у випадках визначених договором (колективним чи індивідуальним) – менше 40 годин.

Визначена необхідність прийняття ряду спеціальних норм, які б визначали певні особливості щодо робочого часу окремих категорій працівників (наприклад, державних службовців, працівників органів внутрішніх справ, суддів тощо), зважаючи на специфіку виконуваної ними трудової функції та особливе призначення у суспільстві.

У підрозділі 1.3. «Теоретичні засади визначення режиму робочого часу» зроблено висновок, що у чинному Кодексі законів про працю України не закріплюється визначення терміну «режим робочого часу», проте розкриваються деякі з його видів. У сенсі зазначеного режим робочого часу доцільно розглядати як визначений локальним і централізованим нормативно-правовим актом раціональний розподіл тривалості робочого часу протягом певного календарного періоду (день, тиждень, місяць).

Зроблено висновок про зв’язок ненормованого робочого дня з режимом робочого часу. При цьому потребують чіткого й конкретного визначення як види, так і режими робочого часу, що можуть бути застосовані в діяльності таких працівників.

Визначено, що режим гнучкого робочого часу – це форма організації праці. Роботодавець має право передбачити застосування режимів гнучкого робочого часу в різних варіантах – як індивідуальне, так і колективне. Використання режиму гнучкого робочого часу має місце тоді, коли з яких-небудь причин (побутові, соціальні та ін.) подальше застосування звичайних графіків являється ускладненим або неефективним.

На підставі аналізу нормативно-правової бази щодо режимів робочого часу працівників зроблено висновок про її недоліки серед яких: наявність застарілих актів, які регулюють режими робочого часу працівників; відсутність визначень термінів, якими оперує законодавець при складанні тих чи інших правових норм («режим робочого часу», «ненормований робочий день», «вахтовий метод роботи»); деякі норми мають дуже вузьке формулювання, що створює можливість для суб’єктивного підходу під час їх тлумачення.

У підрозділі 1.4. «Методи правого регулювання робочого часу» визначено, що метод регулювання робочого часу визначається характером норм, що надають учасникам трудових правовідносин можливість змінювати тривалість робочого часу в межах установлених законодавством норм.

Підкреслено, що у сучасних ринкових умовах намітилась тенденція до децентралізованого або локального методу правового регулювання робочого часу працівників, що відбувається у зв’язку із суттєвим розширенням використання договірного методу в трудових відносинах. Такий метод сприяє демократизації суспільства, включенню працівників і роботодавців у процес створення правових норм. Разом з тим розповсюдження договірного методу не повинне спричиняти зниження рівня соціальної захищеності працівників, з цією метою соціальні гарантії встановлюються державою в централізованому порядку. Охоронна функція трудового права полягає у централізованому визначенні граничної норми робочого часу.

Сторонам трудових правовідносин надана договірна ініціатива у зменшенні тривалості робочого часу працівників, що обумовлює специфіку регулювання трудових відносин при локальному методі регулювання робочого часу.

У підрозділі 1.5. «Нормативно-правове регулювання робочого часу: вітчизняний та зарубіжний досвід» підкреслюється, що за радянських часів питання тривалості робочого часу працівників більшою мірою носило політико-ідеологічну спрямованість і не завжди регламентувалось в інтересах працівників. Натомість у зарубіжних країнах з ринковою економікою використовувався соціальний діалог між сторонами трудових відносин щодо регулювання тривалості робочого часу.

На підставі аналізу нормативно-правового регулювання робочого часу в європейських країнах зроблено висновок, що каталізатором удосконалення законодавчої бази в досліджуваній сфері є (1) розвиток ринкових відносин; (2) соціальний діалог між роботодавцями та працівниками; (3) динамічний розвиток права Європейського Союзу.

Обґрунтовано необхідність ратифікації Конвенції МОП № 175 про роботу на умовах неповного робочого часу, а також внесено пропозицію доповнити ч. 1 ст. 56 КЗпП України визначенням «працівник, зайнятий неповний робочий час» під яким розуміти «працюючу за наймом особу, тривалість робочого часу якої менша нормальної тривалості робочого часу аналогічних працівників. Неповний робочий час може встановлюватися за згодою сторін трудового договору або колективним договором», а також внесена пропозиція викласти ч. 1 ст. 133 проекту ТК України в аналогійній редакції.

Зроблено висновок, що ст. 56 КЗпП України не відповідає п. 5 Рекомендації МОП № 182, так як не містить вимоги роботодавців проінформувати у письмовій формі працівників, які працюють на умовах неповного робочого часу про особливості їх найму. У зв’язку з чим запропоновано закріпити відповідний обов’язок роботодавця у національному трудовому законодавстві України.

Розділ 2. «Особливості правового регулювання робочого часу окремих категорій працівників» охоплює 5 підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Специфіка правового регулювання робочого часу науково-педагогічних працівників» запропоновано доповнити перелік категорій працівників, для яких згідно із нормами чинної ст. 51 КЗпП України встановлюється скорочена тривалість робочого часу вказанням на науково-педагогічних працівників. З цією метою необхідно ч. 1 ст. 51 КЗпП України доповнити п. 3 та викласти в наступній редакції: «для працівників, які згідно з законодавством визначаються як науково-педагогічні – не більш як 36 годин на тиждень».

У роботі проаналізовано позитивний досвід країн СНД щодо впровадження 36-годинного робочого тижня для науково-педагогічних працівників. Уперше внесено пропозицію передбачити в проекті ТК України окремий розділ, який буде законодавчо врегульовувати питання праці науково-педагогічних працівників, враховуючи те, що праця цієї категорії працівників має свої певні відмінності порівняно із іншими працівниками. До складових елементів Розділу пропонується віднести: (а) статті присвячені тривалості робочого часу цієї категорії працівників; (б) статті, що будуть регулювати питання із надання відпусток; (в) особливості виникнення та припинення трудового договору з науково-педагогічними працівниками.

Досліджено вимоги що визначені законодавцем до осіб, які займаються науково-педагогічною діяльністю. Зроблено висновок, що саме хист до цієї професійної діяльності не повинен бути законодавчо визнаним критерієм відбору осіб, які виявили своє бажання займатись науково-педагогічною діяльністю, адже не відомо яка саме уповноважена особа чи організація буде визначати цей самий хист до викладацької діяльності.

У підрозділі 2.2. «Особливості правового регулювання робочого часу працівників медичної сфери» зроблено висновок, що скорочений робочий час для цієї категорії працівників повинен бути врегульованим у національному законодавстві з урахуванням проведення атестації робочого місця такого працівника. Але це проблемна процедура для вітчизняної медицини, зокрема в частині цільового фінансування таких витрат, отже необхідно встановлювати медичним працівникам скорочену тривалість робочого часу без використання процедури попередньої атестації умов праці, робочого місця конкретного медичного працівника.

Підкреслено, що визначальними факторами щодо тривалості робочого часу працівників медичної сфери слід вважати підвищене нервово-емоційне навантаження в процесі професійної діяльності та потенційно небезпечні для здоров’я умови праці.

Зроблено висновок, що ненормований робочий день для працівників медичної сфери – це вид робочого часу, обумовлений займаною посадою, відповідно до якої адміністрація медичного закладу встановлює особливий режим робочого часу для такого працівника з відповідною заробітною платою, враховуючи особливий характер праці.

Уперше запропоновано закріпити у ст. 3 Закону України «Основ законодавства України про охорону здоров’я» термін «робочий час працівника медичної сфери». Обґрунтовано твердження, що до робочого часу медпрацівників зараховується час, необхідний для переодягання як до початку, так і після закінчення робочого дня (зміни) такого працівника.

У підрозділі 2.3. «Сутність правового регулювання робочого часу державних службовців» звернено увагу на те, що державні службовці можуть працювати й на умовах ненормованого робочого дня, що є особливим режимом робочого часу для керівників, спеціалістів, праця яких за характером виконуваних ними функцій не завжди може бути обмеженою нормальною тривалістю робочого дня, не піддається точному обліку внаслідок специфіки режиму роботи, а також для осіб, робочий час яких у зв’язку з особливостями організації їх праці розподіляється ними на свій розсуд.

Аргументовано, що неповний робочий час може знайти своє вираження одночасно й у зменшенні робочого дня та робочого тижня. Це дозволяє поширити сферу застосування неповного робочого часу шляхом вибору найбільш оптимального варіанту в межах нормального робочого часу.

Обґрунтовано, що специфіка праці державних службовців полягає не у створенні матеріальних об’єктів, а спрямована на отримання інтелектуальних результатів від їх діяльності, а тому навіть за умов неповного робочого часу або робочого тижня, зазначена категорія працівників може не тільки успішно виконувати свої трудові обов’язки, а й отримувати при цьому повну заробітну плату. На підставі зазначеного, запропоновано ст. 46 Закону України «Про державну службу» від 17.11.2011 р., № 4050-VI доповнити положенням згідно з яким, якщо державний службовець працює на умовах неповного робочого дня або неповного робочого тижня, оплата праці може провадитись як за повний робочий день за умови, що державний службовець виконує свої посадові обов’язки передбачені трудовим договором сумлінно та в повному обсязі.

У підрозділі 2.4. «Особливості правового регулювання робочого часу працівників у сфері сільськогосподарського виробництва» обґрунтовано доцільність закріплення у ст. 1 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» терміну «сільськогосподарський працівник», визначення якого на сьогодні відсутнє в чинному національному законодавстві. При цьому під сільськогосподарським працівником необхідно розуміти працівника, який перебуває у трудових відносинах з сільськогосподарським товаровиробником.

Ураховуючи розвиток трудових відносин у галузі сільського господарства, а також подальший процес реформування майнових та земельних відносин, вказано на можливість прийняття Аграрного кодексу України. Такий Кодекс повинен вирішити наступні завдання: (а) визначити правовий статус громадянина в аграрних відносинах, зокрема як працівника сільського господарства, члена сільськогосподарського підприємства (товариства, кооперативу), учасника чи засновника сільськогосподарського підприємства; (б) права та обов’язки, гарантії працівників у сфері сільськогосподарського виробництва; (в) закріпити тривалість робочого часу цієї категорії працівників з урахуванням специфіки сільськогосподарського виробництва (сезонність, робота з отруйними речовинами тощо).

Підкреслено, що важливим питанням при впровадженні підсумованого обліку робочого часу є закріплення максимальної тривалості робочого часу в період напружених сільськогосподарських робіт. Наразі відсутній єдиний правовий акт, який би встановлював порядок застосування підсумованого обліку робочого часу, а також тривалість робочого дня (зміни). Таким чином, запропоновано розробити Галузеву Угоду між Міністерством аграрної політики та продовольства України, галузевими об’єднаннями підприємств та Профспілкою працівників агропромислового комплексу, одним із питань якої буде врегулювання зазначеного питання.

На підставі порівняльного аналізу законодавчих норм, які регулюють питання обліку робочого часу зроблено висновок, що ст. 143 проекту Трудового кодексу України встановлює максимальну тривалість щоденної роботи за підсумованим обліком робочого часу до 12 годин. Постанова Ради Міністрів СРСР «Про режим робочого часу працівників радгоспів та інших державних підприємств сільського господарства» встановлює тривалість робочого часу до 10 годин на день. Проте зазначена Постанова була прийнята ще за радянських часів, не відповідає сучасним ринковим умовам, отже, потребує перегляду.

У підрозділі 2.5. «Особливості правового регулювання робочого часу працівників правоохоронних органів» проведено порівняльний аналіз ст. 50 КЗпП України та ст. 22 Закону України «Про міліцію», на підставі чого зроблено висновок, що вказаний Закон збільшує тривалість тижневої роботи працівників правоохоронних органів на годину. Тобто порівняно з нормою тривалості робочого тижня чинного КЗпП України, службовці МВС України працюють надурочно кожного робочого дня, порівняно з працівниками 40-годинного робочого тижня. Обґрунтовано доцільність доповнення ч. 3 ст. 156 проекту ТК України нормою про те, що працівник може використовувати час перерви для відпочинку та харчування на власний розсуд. На цей час він може відлучатись з місця роботи.

Ненормованість робочого часу працівників правоохоронних органів знаходить свій прояв у тому, що вони повинні нести свою службу в нічні години, у вихідні, святкові дні. Крім того, ця категорія працівників часто несе службу під час виникнення екстремальних ситуацій (під час стихійних лих, оголошення надзвичайного стану тощо).