ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНФОРМАЦІЙНИХ ВІДНОСИН СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ В УКРАЇНІ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, розкрито зв’язок роботи з відповідними науковими програмами й темами, визначено об’єкт, предмет, мету й завдання дослідження, охарактеризовано використані в роботі методи, її наукову новизну та практичне значення, подано відомості про апробацію і публікацію основних положень дослідження, його структуру та обсяг.

Розділ 1 «Поняття та структура інформаційних правовідносин суб’єктів господарювання» складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Поняття інформаційних правовідносин суб’єктів господарювання» визначається, що інформаційні правовідносини суб’єктів господарювання – це відносини за участю суб’єктів господарювання з приводу створення, одержання, збирання, зберігання, використання, охорони, захисту і поширення інформації, що регулюються інформаційно-правовими нормами. При цьому сформульовано такі ознаки інформаційних правовідносин суб’єктів господарювання:

- конкретний об’єкт – інформація (поза залежністю від форми);

- форма правомірної поведінки;

- наявність регулюючих інформаційно-правових норм;

- наявність суб’єктивних прав і обов’язків кореспондуючого характеру, коли реалізація права одним суб’єктом знаходиться в безпосередній залежності від виконання відповідного обов’язку іншим;

- одним із обов’язкових учасників виступає суб’єкт господарювання, що має юридичну правоздатність і дієздатність;

- суб’єктивні права та обов’язки учасників реалізуються під захистом держави та забезпечені системою державних гарантій і мірами юридичної відповідальності.

У підрозділі 1.2. «Інформація як об’єкт інформаційних правовідносин суб’єктів господарювання» класифікується інформація, виходячи з її цінності для суб’єктів господарювання і враховуючи умови розповсюдження інформації.

На основі наведених у літературі визначень об’єктів інформаційних відносин автором запропоновано внесення змін до Закону України «Про інформацію» в частині надання комплексного визначення поняття інформації як об’єкта інформаційних відносин, а саме: інформацією є відомості або дані, що відображають стан, властивості, ознаки об’єктів, фактів, явищ і процесів у суспільстві, державі, природі та можуть бути збережені на матеріальних носіях.

Зазначається, що інформація в інформаційних правовідносинах, залежно від потреб суб’єктів господарювання, може виступати як:

- немайнове благо, тобто економічна категорія, що має властивість корисності, яке може бути задокументовано або зафіксовано на матеріальних носіях (на папері, на магнітних або оптичних носіях тощо);

- джерело для прийняття рішень та отримання знань;

- засоби повідомлення суб’єкта господарювання про події, що відбуваються, і явища (через ЗМІ, органи державної влади, контрагентів тощо) у порядку здійснення конституційного права на інформацію;

- засоби звітності про діяльність суб’єкта господарювання (бухгалтерська звітність та податкова звітність, статистична звітність і т.п.);

- засоби реалізації прав суб’єкта господарювання через надання звернень до органів державної влади (право на пільги, право на господарську діяльність);

- засоби, за допомогою яких реалізуються визначені цілі (одержання прибутку, залучення клієнтів і т.д.).

У підрозділі зроблено висновок, що інформація – це особливий об’єкт інформаційних правовідносин, який має такі ознаки:

- інформація – благо нематеріальне;

- інформація є неспоживаним об’єктом правовідносин, що піддається лише моральному старінню;

- важливою особливістю інформації є можливість її практично необмеженого тиражування;

- відсутність монополії на інформацію, крім випадків, зазначених у законі.

У підрозділі 1.3. «Суб’єкти господарювання як учасники інформаційних правовідносин» аналізуючи ряд спеціальних робіт, присвячених дослідженню проблем суб’єктного складу інформаційних правовідносин, автором відмічається, що, розкриваючи це питання, теоретики інформаційного права переважно відзначають, що учасниками інформаційних правовідносин виступають суб’єкти інформаційного права, під якими розуміються фізичні особи та суб’єкти господарювання, а також громадські утворення, які є носіями передбачених інформаційним законодавством прав і обов’язків. Таким чином, стверджується, що суб’єктами інформаційних правовідносин можуть бути не будь-які особи, а лише ті, які наділені чинним законодавством певними правами й обов’язками.

Дисертантом зазначається, що суб’єктами інформаційного права є всі види суб’єктів господарювання, тому що уявити будь-яку діяльність соціально-економічного характеру без їхньої участі в інформаційних процесах і інформаційному забезпеченні неможливо.

Суб’єкти господарювання, починаючи свою активну діяльність у будь-якій сфері й на будь-якому рівні, вступають в активні відносини із суб’єктами сучасних інформаційних процесів щодо пошуку, обробки й використання інформації. Кожен суб’єкт господарювання працює в певному економічному, правовому й територіальному секторі (або в декількох секторах), але всі вони виявляються, в остаточному підсумку, взаємозалежними в інформаційних відносинах.

У підрозділі підкреслюється, що до основних суб’єктів інформаційних правовідносин належать особи, які беруть участь у створенні, перетворенні, передачі й поширенні, зберіганні, одержанні і споживанні інформації. Це, насамперед, творці або виробники інформації та споживачі інформації.

Розділ 2 «Зміст інформаційних правовідносин суб’єктів господарювання» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Інформаційні права та обов’язки суб’єктів господарювання» досліджуються інформаційні права й обов’язки суб’єктів господарювання, а також способи їх реалізації.

Інформаційний обов’язок полягає в тому, що суб’єкти інформаційного права, як учасники правовідносин, мають діяти певним чином, за чіткою схемою, або утримуватися від здійснення певних визначених дій.

Інформаційні обов’язки суб’єктів господарювання – це зобов’язання суб’єктів господарювання надавати, захищати, поширювати інформацію, обмежувати й забороняти доступ до інформації, зберігати її та відшкодовувати завдані збитки у порядку, визначеному законами.

Інформаційні права суб’єктів господарювання включають право на вільний пошук інформації, право одержувати інформацію, право на передачу інформації, право на виробництво інформації та право на її поширення.

У законодавстві України чітко не визначені права та обов’язки суб’єктів господарювання як користувачів інформації, а також як власників, користувачів та операторів інформаційних систем.

Тому в підрозділі доводиться необхідність розробки проекту закону щодо внесення відповідних змін до Закону України «Про інформацію» в частині визначення прав та обов’язків зазначених суб’єктів.

У підрозділі 2.2. «Зміст правовідносин електронного документообігу та застосування електронного цифрового підпису суб’єктами господарювання» розглядається інститут електронного документообігу суб’єктів господарювання.

Доводиться необхідність внесення змін до законів України «Про електронні документи та електронний документообіг» та «Про електронний цифровий підпис» з метою уточнення поняття оригіналу електронного документа та вирішення проблемних питань, пов’язаних із використанням іноземних сертифікатів ключів, засвідчених відповідно до законодавства тих держав, де вони видані.

Акцентується увага на тому, що основною технічною проблемою національної інфраструктури електронного цифрового підпису є несумісність форматів ключів, підписаних документів та службової інформації центрів сертифікації, що розповсюджується в локальних мережах суб’єктів господарювання та глобальній мережі.

Стверджується, що впровадження електронного документообігу і застосування електронних документів суб’єктами господарювання ускладнюється відсутністю єдиного:

- регламенту електронного документообігу в органах виконавчої влади;

- формату електронного документа та електронного повідомлення;

- формату системи електронного цифрового підпису.

У підрозділі визначаються основні завдання держави на шляху до подальшого впровадження електронного документообігу з використанням електронного цифрового підпису:

- удосконалення нормативно-правової бази у сфері надання послуг електронного цифрового підпису, електронного документообігу та архівного зберігання електронних документів;

- створення організаційно-технічних умов для подальшого впровадження електронного документообігу з використанням електронного цифрового підпису в діяльності суб’єктів господарювання, органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

- стимулювання та заохочення державою підприємств, установ та організацій, які впроваджують електронний документообіг з використанням електронного цифрового підпису;

- поширення знань про електронний документообіг та електронний цифровий підпис серед державних службовців, працівників суб’єктів господарювання та населення.

У підрозділі 2.3. «Зміст правовідносин суб’єктів господарювання з органами державної влади» досліджується правове регулювання інформаційних правовідносин суб’єктів господарювання з органами державної влади на сучасному етапі використання комп’ютерних інформаційних технологій та доводиться необхідність подальшого впровадження електронного урядування, що являє собою організацію взаємодії органів державної влади з громадянами та суб’єктами господарювання за допомогою сучасних інформаційних технологій.

Зазначається, що незважаючи на позитивну динаміку розвитку електронних інформаційних ресурсів в Україні невирішеними хронічними проблемами залишаються відомчий підхід до їх створення, значне дублювання інформації, відсутність єдиних стандартів, несумісність ресурсів, складність доступу тощо. Внаслідок такого стану сьогодні відсутня можливість надання інтегрованих державних послуг, у тому числі адміністративних послуг електронними засобами.

На думку автора, метою впровадження електронного урядування в Україні має бути розвиток електронної демократії задля досягнення європейських стандартів якості електронних адміністративних послуг, відкритості та прозорості влади для суб’єктів господарювання. При цьому йдеться не про інформатизацію наявної моделі державного управління, а про використання можливостей інформаційно-комунікаційних технологій для переходу до нового типу держави, орієнтованої на задоволення потреб громадян, що передбачає:

- підвищення якості та доступності державних послуг для суб’єктів господарювання, спрощення процедур та скорочення адміністративних витрат;

- підвищення якості адміністративних та управлінських процесів, забезпечення контролю за результативністю діяльності органів виконавчої влади з одночасним забезпеченням належного рівня інформаційної безпеки.

Визначаються основні завдання електронного урядування:

- надання інформаційних та адміністративних послуг суб’єктам господарювання електронними засобами в інтегрованому вигляді за допомогою мережі Інтернет;

- об’єднання та систематизація національних електронних інформаційних ресурсів і електронних послуг органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

- поширення знань про електронні урядові послуги серед керівництва та працівників суб’єктів господарювання.

Для ефективного вирішення питань, пов’язаних із створенням «електронного уряду», запропоновані основні положення проекту Закону України «Про інформаційну систему «Електронний уряд».

Розділ 3 «Відповідальність суб’єктів господарювання у сфері інформаційних відносин» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Державний примус у сфері регулювання інформаційних відносин» визначаються особливості державного примусу в інформаційних правовідносинах, а саме:

- це засіб правового забезпечення прав суб’єктів інформаційних правовідносин та виконання їх обов’язків;

- це владне, здійснюване в односторонньому порядку і в передбачених інформаційним законодавством випадках застосування від імені держави до суб’єктів інформаційних відносин та інших учасників відповідних примусових засобів;

- застосовується на підставі норм, що визначаються різними за юридичною силою нормативними актами (законами України, постановами Кабінету Міністрів України, відомчими наказами та інструкціями);

- застосовується без фізичної сили чи зброї по відношенню до правопорушника;

- є профілактичним засобом вчинення злочинів;

- застосовується як до фізичних, так і до юридичних осіб.

Аналізуючи законотворчу діяльність Верховної Ради України, автор наголошує на необхідності створення в Україні спеціального уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань створення, поширення та зберігання інформації. Існування такого органу забезпечило б можливість оперативного реагування на незначні порушення інформаційного законодавства, які створюють загрозу заподіяння або заподіюють незначну шкоду та обумовлюють необхідність застосування до винних осіб попереджувально-виховних заходів. Для цього до ст. 42 Закону України «Про інформацію» запропоновано внести відповідні зміни.

У підрозділі 3.2. «Види юридичної відповідальності суб’єктів інформаційних правовідносин» дається визначення інформаційного правопорушення, як суспільно небезпечного, протиправного, винного діяння деліктоздатного суб’єкта, яке посягає на інформаційні інтереси держави і суспільства, що охороняються законодавством, та за яке встановлена юридична відповідальність різної галузевої належності:

- цивільно-правова та господарсько-правова відповідальність у формі відшкодування збитків, завданих суб’єкту господарювання, на підставі Цивільного та Господарського кодексів України;

- дисциплінарна і матеріальна відповідальність, передбачена Кодексом законів про працю України;

- адміністративна відповідальність, встановлена Кодексом України про адміністративні правопорушення;

- кримінальна відповідальність відповідно до Кримінального кодексу України.

При дослідженні окремих видів правопорушень автор дійшов висновку щодо необхідності доповнення ст. 47 Закону України «Про інформацію» такими видами порушень: підробка електронного цифрового підпису; незаконне використання електронного цифрового підпису; порушення права на вільний пошук інформації; незаконне використання інформаційних мереж; порушення права на передачу інформації; порушення права на виробництво інформації; порушення правил прийому, обробки, збереження, передачі та доставки інформації; несанкціонований доступ до інформації; незабезпечення збереження інформації, поширення та (або) надання якої обмежено; незабезпечення захисту інформаційних ресурсів; незабезпечення цілісності й збереження інформації, що утримується в інформаційній системі та ін.

Дисертантом запропоновано внести зміни до Кодексу законів про працю України в частині запровадження матеріальної відповідальності у сфері інформаційних відносин та Кодексу України про адміністративні правопорушення в частині розширення адміністративної відповідальності за інформаційні правопорушення.

У підрозділі зроблено висновок, що враховуючи збільшення напрямків застосування кримінально-правових норм, які стосуються захисту інформації в Кримінальному кодексі України, посилення кримінальної відповідальності не може бути основним вирішенням питання забезпечення інформаційних прав суб’єктів. Перш за все, необхідно враховувати, що не варто безпосередньо пов’язувати встановлення жорсткої кримінально-правової відповідальності з покращенням ефективності застосування юридичної відповідальності у випадку порушення інформаційних прав. Практика показує, що більш ефективними є інші види відповідальності, наприклад цивільно-правова. До того ж, щоб підвищити ступінь захисту інформаційних прав суб’єкта господарювання, важливіше попередити правопорушення в цій сфері, ніж застосовувати методи притягнення до відповідальності у разі факту його скоєння. Це значною мірою економить час і витрати на підтримку правових норм з боку держави та процесуальних дій з боку суб’єктів господарювання, а головне – сприяє усвідомленню того, що закон є необхідною умовою повноцінного функціонування держави в умовах становлення ринкових відносин.

У підрозділі 3.3. «Етична відповідальність суб’єктів господарювання у сфері інформаційних відносин» досліджується значення соціальної та етичної відповідальності суб’єктів господарювання у сфері інформаційних відносин.

Автором стверджується, що становленню цілісної системи соціальної відповідальності суб’єктів господарювання у сфері інформаційних відносин в Україні перешкоджають відсутність цілеспрямованої законодавчої політики держави з відтворення соціальної відповідальності із залученням до цього процесу громадських організацій та інтенція українського підприємця на максимізацію прибутку в інформаційних відносинах без функції соціальної корисності та відповідальності.

До етики в інформаційних відносинах належать загальні норми, що регулюють поведінку суб’єктів господарювання, і норми, що характеризують особливі види їх інформаційної діяльності. Усі вони забезпечуються недержавним примусом.

У найбільш розгорнутому вигляді норми етики можуть бути представлені як:

- норми, що регулюють інформаційні відносини суб’єкта господарювання з клієнтами, партнерами та контрагентами, специфічне спілкування з якими становить основу його господарської діяльності;

- норми, що регулюють інформаційні відносини працівників суб’єкта господарювання між собою та з роботодавцем;

- норми, що характеризують відношення суб’єкта інформаційних відносин до суспільства в цілому.

Під етичною відповідальністю суб’єкта господарювання в інформаційних відносинах розуміється його поведінка, яка необов’язково регламентується законодавством і не завжди служить його прямим економічним інтересам. Суб’єкт господарювання, що приймає етичні рішення, ніколи не зловживає своїми правами та завжди виконує покладені на нього обов’язки.

Автором систематизовано основні норми етики суб’єктів господарювання у сфері інформаційних відносин, які базуються на основоположних цінностях, нормах та принципах і визначають моральну поведінку суб’єктів господарювання у сфері інформаційних відносин, їх відповідальність перед іншими суб’єктами господарювання та суспільством у цілому.