ПРИНЦИПИ ТРУДОВОГО ПРАВА В РЕГУЛЮВАННІ РОБОЧОГО ЧАСУ І ЧАСУ ВІДПОЧИНКУ В УМОВАХ РИНКОВИХ ВІДНОСИН Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційної роботи, простежується зв'язок роботи з науковими програмами і темами, визначаються цілі і завдання дослідження, його об'єкт і предмет, методологія, розкривається наукова новизна і практична значущість одержаних результатів, знаходиться інформація про апробацію і публікацію результатів дослідження.

Розділ 1. «Принципи сучасного трудового права: поняття і перспективи розвитку» містить три підрозділи.

У підрозділі 1.1. «Суть і значення принципів трудового права у регулюванні суспільних відносин із застосування найманої праці» проведене комплексне дослідження принципів трудового права, показана їх роль і значення у регулюванні трудових правовідносин, доведена необхідність їх чіткого законодавчого закріплення у кодифікованому акті. Розроблений і запропонований до нормативного закріплення такий перелік основних принципів трудового права: 1) свобода праці і заборона примусової праці; 2) заборона дискримінації у сфері праці; 3) заборона дитячої праці; 4) соціальне партнерство; 5) договірне встановлення умов праці; 6) єдність та диференціація правового регулювання умов праці та відпочинку; 7) визначеність трудової функції; 8) відплатність праці; 9) стабільність трудових відносин; 10) безпека умов праці; 11) матеріальне забезпечення працівника у разі непрацездатності; 12) недійсність умов праці, що погіршують правове становище працівників порівняно з чинним законодавством; 13) гарантованість трудових прав і забезпеченість їх захисту; 14) законодавче обмеження тривалості робочого часу. Акцентується увага на тому, що запропоновані принципи повною мірою відбивають гуманістичну, соціальну спрямованість розвитку сучасної української держави.

У підрозділі 1.2. «Динаміка історичного розвитку концепції принципів трудового права та їх вплив на регулювання робочого часу» проаналізовані принципи трудового права в історичній ретроспективі. Виділені етапи розвитку принципів трудового права: 1-й етап (кінець XVII - початок XVIII ст.ст.) – повна договірна свобода у регулюванні трудових відносин, виникнення і розвиток принципу свободи трудового договору, природне регулювання робочого часу; 2-й етап (початок XVIII - середина ХІХ ст.ст.) – абсолютний пріоритет державних інтересів у регулюванні трудових відносин, виникнення принципу стабільності трудових відносин і його примусове забезпечення, законодавче встановлення мінімальної тривалості робочого часу; 3-й етап (кінець ХІХ століття) – виникнення принципу диференціації умов праці і заборони дитячої праці, встановлення максимальної тривалості робочого часу і встановлення днів щотижневого відпочинку для окремої категорії працівників; 4-й етап (кінець ХІХ - початок ХХ ст.ст.) – розвиток принципів «безпека праці», «диференціація умов праці»; законодавче обмеження тривалості робочого часу і встановлення законом видів часу відпочинку; 5-й етап (1918-1991рр.) – пріоритет державних інтересів у регулюванні трудових відносин, допустимість примусової праці, активне забезпечення державою принципу стабільності трудових відносин, законодавче встановлення різних видів робочого часу, регламентація видів і тривалості часу відпочинку; 6-й етап (1991р. – до сьогодні) – соціальна спрямованість державної політики у регулюванні трудових відносин, пріоритет інтересів особистості, активний розвиток принципів свободи трудового договору і заборони примусової праці, договірного встановлення умов праці, заборони дискримінації, безпеки праці, соціального партнерства, заборони дитячої праці, обмеження тривалості робочого часу.

Підрозділ 1.3. «Співвідношення принципів вітчизняного трудового права з міжнародно-правовим регулюванням робочого часу і часу відпочинку» присвячений обґрунтуванню доцільності нормативного закріплення принципів інституту робочого часу і часу відпочинку. З урахуванням міжнародно-правових стандартів праці розроблені такі інституціональні принципи: 1) принцип обмеження максимальної тривалості робочого дня; 2) принцип диференціації робочого часу за суб'єктивною й об'єктивною ознаками; 3) принцип компенсаційності за роботу понад нормальну тривалість робочого часу; 4) принцип документального обліку всіх видів робочого часу; 5) принцип встановлення мінімального періоду щоденного, щотижневого і щорічного відпочинку; 6) принцип цільового використання учбових і творчих відпусток; 7) принцип ґендерної рівності.

Розкрито зміст названих принципів і доведена доцільність їх законодавчого закріплення.

Розділ 2. «Інститут робочого часу і його співвідношення з принципами трудового права» містить п'ять підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Теоретичні аспекти поняття робочого часу» показані роль і значення регулювання робочого часу у реалізації принципів сучасного трудового права. Досліджена етимологія правової категорії «робочий час», виділені недоліки чинного законодавства у регулюванні робочого часу, зокрема, недосконалість понятійних категорій цього інституту. Запропонована до нормативного закріплення авторська дефініція: «Робочий час – це оплачуваний проміжок часу, протягом якого працівник зобов'язаний виконувати свої трудові обов'язки, а також інші періоди часу, які згідно з законодавством працівник має використовувати за цільовим призначенням». Доведено, що чіткість правових категорій сприяє якнайповнішій реалізації принципів трудового права на сучасному етапі.

У підрозділі 2.2. «Види робочого часу як відображення принципу диференціації умов праці» виділені об'єктивні і суб'єктивні критерії диференціації правового регулювання робочого часу. Показана визначальна роль принципу єдності і диференціації у сучасному трудовому праві.

Запропонована до законодавчого закріплення дефініція: «Нормальний робочий час – це норматив, що встановлює тривалість робочого тижня (у годинах) за умови роботи у нормальних умовах праці, закріплений у чинному трудовому законодавстві».

Доведено, що чітке законодавче врегулювання скороченого робочого часу є необхідним для реалізації принципу «єдність та диференціація умов праці». Під скороченим робочим часом запропоновано розуміти встановлене законом для певної категорії осіб або певних видів діяльності зменшення нормальної тривалості робочого часу з оплатою як за нормальний (тобто повний) робочий час. Обґрунтована теза про те, що у новому Трудовому кодексі (далі – ТК) слід передбачити відповідальність роботодавця за незабезпечення законодавчо встановленого скороченого робочого часу. Це сприятиме повнішій реалізації принципу «гарантованість трудових прав працівників».

Відстоюється позиція, що у сучасних умовах для забезпечення принципу стабільності трудових відносин необхідно законодавчо передбачити, що роботодавець з метою збереження робочих місць має право з урахуванням думки виборного профспілкового органу вводити режим неповного робочого дня і/або неповного робочого тижня на строк до шести місяців; при цьому не вимагається дотримання двомісячного попереджувального строку, передбаченого при зміні істотних умов праці. З метою якнайповнішої реалізації принципу «договірне встановлення умов праці» поняття неповного робочого часу має бути закріплене законодавчо; запропонована відповідна дефініція.

Підрозділ 2.3. «Відображення принципів свободи праці і договірного встановлення умов праці у регулюванні гнучкого режиму робочого часу» містить обґрунтування, що у сучасних ринкових умовах особливо актуалізується концепція гнучкого робочого часу і вимагається розширення сфери його застосування.

З метою дотримання принципу «свобода праці» запропоновано законодавчо встановити, що гнучкий режим робочого часу може бути встановлений для будь-яких працівників, робота яких не вимагає постійної присутності на робочому місці. При цьому необхідно передбачити, що працівник має дати письмову згоду на встановлення йому такого режиму. Розроблена дефініція «гнучкий робочий час». Доцільно також передбачити норму про можливість відміни гнучкого режиму рішенням роботодавця як санкцію за порушення працівником умов роботи за таким графіком і/або неякісне виконання ним своїх трудових обов'язків.

У підрозділі 2.4. «Ненормований робочий час: правові проблеми втілення принципів обмеження робочого часу і відплатності праці» відстоюється позиція, що ненормований робочий час слід визнати самостійним видом робочого часу, а не його режимом, оскільки характерною ознакою ненормованого робочого часу є невизначеність його тривалості, а не перерозподіл робочого часу у межах певного календарного періоду.

З метою якнайповнішої реалізації принципів свободи праці, безпеки праці, відплатності праці і принципу обмеження робочого часу розроблені напрями вдосконалення правового регулювання ненормованого робочого часу, зокрема, запропоновано: 1) нормативно заборонити встановлювати ненормований робочий день у наказовому порядку (без узгодження з працівником) і передбачити відповідальність роботодавця за такі дії, а також відповідальність за те, що роботодавець залишає працівника на роботі пізніше закінчення його робочого дня без реальної необхідності; 2) передбачити надбавку до заробітної плати всім особам, зайнятим на умовах ненормованого робочого часу, що має встановлюватися угодою сторін при укладенні трудового договору і складати не менше 10% від заробітної плати; та ін. Запропонована до законодавчого закріплення дефініція ненормованого робочого часу.

У підрозділі 2.5. «Реалізація принципів трудового права у межах робочого часу понад встановлену його тривалість» розроблені нові підходи до регулювання надурочних робіт у сучасних умовах.

На забезпечення реалізації принципів соціального партнерства і договірного встановлення умов праці обґрунтована доцільність законодавчо передбачити можливість надурочної роботи за домовленістю сторін за обов'язкової письмової згоди працівника. При цьому граничні норми застосування роботи понад нормальну тривалість робочого часу не мають перевищувати 4-х годин на день і повинні оплачуватися у подвійному розмірі. Такий правовий підхід також забезпечуватиме реалізацію принципів свободи праці, обмеження робочого часу, безпеки праці і достатньою мірою відповідатиме динаміці ринкових відносин.

Розділ 3. «Право на відпочинок у системі принципів трудового права в умовах ринкових відносин» містить три підрозділи.

У підрозділі 3.1. «Принципи трудового права у регулюванні вільного від роботи часу» досліджені теоретичні підходи до поняття «час відпочинку», розглянуті види часу відпочинку, передбачені національним законодавством. Для якнайповнішої реалізації міжнародних принципів у національному трудовому законодавстві, а також для забезпечення принципів обмеження робочого часу і принципу безпеки праці запропоновано встановити у вітчизняному трудовому законодавстві мінімальну тривалість щоденного відпочинку 12 годин. Проведений порівняно-правовий аналіз принципів, що лежать в основі регулювання вільного від роботи часу у Російській Федерації, Білорусії, Таджикистані, Узбекистані, Киргизії, Вірменії, Азербайджані, Туркменістані, Молдові та ін.

Обґрунтовано, що перерви протягом робочого дня спрямовані на реалізацію принципу безпеки праці й є важливим видом відпочинку; для вдосконалення їх правового регулювання необхідно: 1) законодавчо встановити мінімальну тривалість перерви – 30 хвилин; 2) передбачити у ТК України перерви для обігріву осіб, які працюють на відкритому повітрі у холодну пору року, і спеціальні перерви для відпочинку вантажників із конкретизацією їх мінімальної тривалості і періодичності надання.

Розроблені пропозиції, спрямовані на реалізацію принципів трудового права у регулюванні роботи у вихідні дні.

У підрозділі 3.2. «Щорічна відпустка у системі забезпечення принципу обмеження тривалості робочого часу» досліджена правова природа щорічної відпустки і визначені напрями вдосконалення її правового регулювання.

Через призму принципу обмеження робочого часу запропоновано законодавчо закріпити поняття відпустки у такій редакції: «Відпустка – це період часу, встановлений законодавством або угодою сторін, протягом якого працівник вільний від виконання своїх трудових обов'язків, із збереженням його робочого місця і, в передбачених законом випадках, заробітної плати».

Доведено, що щорічна відпустка посідає центральне місце у системі забезпечення принципу обмеження тривалості робочого часу; одержала подальшого розвитку позиція щодо класифікації щорічних відпусток і необхідності вдосконалення понятійних категорій, запропонована до законодавчого закріплення дефініція «щорічна відпустка». Обґрунтована доцільність нормативного припису про відкликання працівника з щорічної відпустки тільки за його письмової згоди; запропоновано встановити вичерпний перелік підстав, за наявності яких роботодавець має право відкликати працівника з відпустки. Вдосконалено порядок надання щорічних відпусток, розроблені пропозиції щодо компенсації невикористаної щорічної відпустки.

У підрозділі 3.3. «Співвідношення принципів свободи праці і права на відпочинок у регулюванні учбових, творчих та соціальних відпусток» відстоюється позиція, що творчі, учбові і соціальні відпустки за своєю правовою природою не є часом відпочинку.

Для найповнішої реалізації принципів трудового права розроблена категорія «вільний від роботи час», під яким слід розуміти весь час, протягом якого працівник відповідно до закону звільнений від виконання своїх трудових обов'язків. Запропоновано класифікувати вільний від роботи час на два види: 1) час відпочинку, до якого відносяться перерви, святкові, вихідні дні і щорічні відпустки; 2) неробочий час цільового призначення, до якого відносяться творчі, учбові та соціальні відпустки.

Розроблена концепція законодавчого закріплення принципу цільового використання учбових і творчих відпусток, а також механізм забезпечення реалізації цього принципу через встановлення відповідальності працівника за невиконання цього обов'язку.

Для найповнішої реалізації принципу єдності та диференціації запропоновано законодавчо передбачити новий вид соціальної відпустки – «відпустка для батька», розроблена її дефініція і внесені пропозиції щодо порядку її надання.