ОРГАНІЗАЦІЙНО-ЕКОНОМІЧНІ ЗАСАДИ ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ РЕГІОНУ Автореферат

У вступі дисертації обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, об’єкт і предмет, виокремлено основні завдання, викладено положення наукової новизни та практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі «Теоретичні засади забезпечення конкурентоспроможності регіону» здійснено аналіз теоретичних підходів до дослідження конкурентоспроможності регіону, визначено її зміст, структуру, фактори впливу та здійснено аналіз системи регулювання конкурентоспроможності регіонів України.

У дисертації проаналізовано наукові напрацювання з дослідження регіональної конкурентоспроможності, визначено їх ключові положення, що дозволило виокремити соціальний, економічний, ринковий та ресурсний підходи, взаємозв’язок між якими доводить необхідність використання принципу системності при розробці організаційно-економічних засад нарощення конкурентоспроможності регіону. Відповідно до запропонованих підходів у роботі обґрунтовано концептуальну модель регіонального розвитку, що базується на нарощенні конкурентних переваг регіонів.

Базуючись на гіпотезі, що конкуренція між регіонами носить умовний характер, адже регіони не є самостійними суб’єктами економічної діяльності, а лише складовими національної економічної системи, автор довів, що при обґрунтуванні економічної суті конкурентоспроможності регіону в основу дослідження повинні бути покладені об’єкти регіональної конкуренції. Такими об’єктами у роботі визначено населення регіону, товари (продукція, послуги) та інвестиційні ресурси. Такі висновки базуються на тому, що, по-перше, регіон конкурує за мешканців на своїй території. Конституція України гарантує кожному громадянинові вільне пересування по території країни та вільний вибір місця проживання. Рівень життя населення в окремих регіонах може значно відрізнятись, що спричиняє збільшення чисельності населення у регіонах з високим рівнем життя та зменшення – у регіонах з низьким рівнем за рахунок міграції. Тому кожен регіон зацікавлений у підвищенні життєвого рівня з метою залучення населення (насамперед висококваліфікованого) з інших регіонів та утримання наявного. По-друге, регіон конкурує за покупців товарів та послуг, вироблених на його території. Це дає підстави говорити про конкурентоспроможність представлених на ринок товарів (продукції, послуг). По-третє, регіон конкурує за інвестиції у свій розвиток. Інвестор обирає для інвестування найбільш привабливий регіон, спроможний забезпечити швидкий та ефективний оборот його капіталу. Така ситуація породжує інвестиційну природу конкуренції між регіонами.

Обґрунтування об’єктів регіональної конкуренції дозволило автору диференціювати конкурентоспроможність регіону на види: соціальну, товарну та інвестиційну, відповідно до чого у роботі запропоновано розглядати конкурентоспроможність регіону як його здатність створювати, нарощувати та ефективно використовувати конкурентні переваги у процесі залучення необхідних для сталого розвитку ресурсів, здійснення інвестиційної діяльності та виробництва конкурентоспроможної продукції з метою забезпечення високого життєвого рівня населення.

Конкурентні переваги регіону у роботі визначаються як фактори, що позитивно впливають на рівень конкурентоспроможності регіону та кількісне вираження яких значно вище (для стимуляторів) та нижче (для дестимуляторів), ніж в інших регіонів. Автор розробив класифікацію факторів впливу на конкурентоспроможність регіону за змістовними характеристиками та різновидами конкурентоспроможності. Для соціальної конкурентоспроможності згруповано економіко-інфраструктурні, соціально-економічні та природно-екологічні фактори; для товарної конкурентоспроможності – техніко-технологічні, трудові та інституційно-ринкові; для інвестиційної конкурентоспроможності – природно-географічні, соціально-демографічні, інфраструктурні, політико-правові та інноваційні фактори.

У роботі розроблено інституціональну модель регулювання конкурентоспроможності регіонів України, яка демонструє механізм управлінського впливу на її нарощення і передбачає цілеспрямоване перетворення факторів конкурентоспроможності у конкурентні переваги регіону на основі застосування органами влади та місцевого самоврядування організаційно-економічних інструментів.

Результати дослідження стали передумовою розробки методичних підходів до оцінки рівня конкурентоспроможності регіонів.

У другому розділі «Оцінка конкурентоспроможності регіонів України» розроблено методичні підходи, відповідно до яких проведено оцінку соціальної, інвестиційної та товарної конкурентоспроможності регіонів України.

У роботі запропоновано методику оцінки рівня конкурентоспроможності регіонів, що передбачає визначення інтегральних коефіцієнтів у три етапи: формування системи показників, проведення розрахунків та інтерпретація результатів оцінки. На відміну від існуючих, запропонована методика дозволяє здійснити оцінку конкурентоспроможності регіонів, враховуючи динаміку інтегральних коефіцієнтів, що відображено у матриці конкурентоспроможності. Для показників-дестимуляторів запропоновано формулу нормалізації даних, яка дозволяє уникнути непропорційності результатів оцінки.

Результати аналізу дозволили виявити, що лідерами за соціальною конкурентоспроможністю в Україні є м. Київ та м. Севастополь, Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська області, аутсайдерами − Луганська, Кіровоградська, Запорізька, Черкаська області. При розрахунках до уваги взято показники, що характеризують доступність житла, можливість працевлаштування, купівельну спроможність населення, комфортність проживання населення, розвиток громадського транспорту, розвиток соціальної інфраструктури, розвиток сфери охорони здоров’я та стан здоров’я населення, рівень освіти, рівень правопорядку та екологічну ситуацію.

Найвищий рівень товарної конкурентоспроможності за 2006-2010 рр. був зафіксований у м. Києві, Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій, Луганській областях, найнижчий – у м. Севастополь, Чернівецькій, Рівненській, Тернопільській областях. Для оцінки товарної конкурентоспроможності запропоновано методику, що передбачає використання показників якісної, вартісної та кількісної характеристики товарів (продукції, послуг). Якість товарів характеризують показники інноваційності, технологічності, експортної орієнтованості, енерго-, матеріало-, фондомісткості, рентабельності. Для вартісної характеристики товарів, представлених на ринках регіону, використано показники, що визначають рівень цін на окремі їх види, для кількісної – обсяги реалізації товарів та рівень їх галузевої диверсифікації.

Результати показали, що за рівнем інвестиційної конкурентоспроможності в аналізованому періоді лідирували м. Київ, Харківська, Івано-Франківська, Донецька області, м. Севастополь, а аутсайдерами були Херсонська, Житомирська, Кіровоградська, Тернопільська області. За основу розрахунків автором взято показники забезпеченості природними ресурсами, доступності та якості трудових ресурсів, рівня закритості та тінізації економіки, розвитку інвестиційної інфраструктури, розвитку науки та інновацій, рівня інвестиційної активності.

Кінцевим етапом оцінки конкурентоспроможності регіонів у роботі є побудова матриці конкурентоспроможності, що дає змогу згрупувати регіони як за рівнем конкурентоспроможності, так і його динамікою (табл. 1).

Автор виявив, що стабільно високий рівень конкурентоспроможності зафіксований лише у Харківській, Львівській та Івано-Франківській областях. Ще три промислово розвинуті регіони України (Дніпропетровська, Донецька області та м. Київ), маючи високий рівень конкурентоспроможності, протягом аналізованого періоду показали його зменшення, що зумовило їх позиціонування у полі «1 в». У цілому, високо конкурентоспроможні регіони займають частку у 22,2% у загальній кількості регіонів країни. Середній рівень конкурентоспроможності було виявлено у восьми регіонах України, при цьому у п’яти з них такий рівень є стабільним протягом 2006-2010 років. Результати показали, що майже у половини усіх регіонів країни спостерігався низький рівень конкурентоспроможності, який залишається таким або ж зменшується протягом аналізованого періоду. Така ситуація є досить негативною та вимагає розробки дієвих організаційно-економічних механізмів нарощення конкурентних переваг регіонів.

Відповідно до отриманих результатів автор довів, що основним завданням регіональної політики забезпечення конкурентоспроможності є підвищення її рівня у регіонах, що потрапили у поле «3 - низький» та зупинення спаду рівня конкурентоспроможності у регіонах із поля «в - зменшення».