У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, з’ясовано ступінь її дослідженості, сформульовано мету, завдання, об’єкт та предмет дисертаційного дослідження, а також відображено наукову новизну, теоретичне і практичне значення результатів, отриманих автором.
У першому розділі «Екогармонізм як принцип сучасного стратегічного управління» розкрито понятійний апарат екологізації розвитку, досліджено особливості таких понять, як «екогармонізм», «екосистема», «сталість», «стратегія», «соціо-еколого-економічна система». Проаналізовано тенденції та основні напрямки екологічної політики України. Проведено аналіз проблем та напрямків забезпечення екологічно збалансованого економічного зростання.
За останні роки докорінним чином змінилися концептуальна структура, засоби і методи наукового мислення, тобто сформувався абсолютно інший стиль мислення, для якого характерним є таке: тенденція до цілісного, системного дослідження природних, соціальних та економічних процесів; вивчення еволюції і розвитку не тільки окремих природних, соціальних та господарських систем, але й систем регіональних і навіть глобальних; розкриття внутрішніх механізмів самоорганізації, що лежать в основі усіх процесів розвитку. У роботі визначено, що лише при переході на екологічні пріоритети розвитку і підпорядкуванні економічних цілей соціальним інтересам системи різного рівня ієрархії (світ – держава – регіон – підприємство) переходять до стану сталого розвитку.
Традиційні підходи до ухвалення стратегічних рішень, правила планування соціально-економічного розвитку і проектування господарської діяльності (які майже не враховують компоненти природного середовища і надзвичайно повільної відновлюваності порушених екосистем) уже вичерпали себе та не дозволяють запобігти виникненню нових екологічних проблем, тим самим погіршуючи несприятливу ситуацію. У дослідженні зроблено висновок про необхідність комплексного вирішення екологічних, економічних та соціальних проблем. У цих умовах базисною основою формування та реалізації стратегічних рішень щодо сталого розвитку повинен стати принцип «екогармонізму». Стратегічною метою «екогармонізму» є збалансоване вирішення проблем збереження навколишнього природного середовища, раціонального використання природно-ресурсного потенціалу і завдань соціально-економічного розвитку на користь нинішнього і майбутніх поколінь.
«Екогармонізм» визначається в роботі як гармонічне узгодження та поєднання соціальних, екологічних та економічних цілей функціонування й розвитку соціо-еколого-економічних систем різного ієрархічного рівня на основі оптимального використання їх потенціалу. Саме екогармонізм має стати не тільки основою економічного розвитку при певних соціальних та екологічних обмеженнях, але й основою життя людства як такого.
Екологічна політика в Україні реалізується на трьох рівнях управління: національному, регіональному і місцевому. Таким чином, необхідним є визначення функцій та інструментів впливу на розвиток соціо-еколого-економічних систем різних ієрархічних рівнів у всіх секторах життєдіяльності суспільства. Економічний механізм природокористування та охорони навколишнього середовища є системою організаційно-економічних заходів із використання, відновлення і охорони природних ресурсів. У роботі визначено, що метою формування такого механізму є насамперед узгодження економічних, соціальних і екологічних інтересів усіх суб’єктів соціо-еколого-економічних відносин включно з природним середовищем на всіх ієрархічних рівнях управління.
У другому розділі «Науково-методичні підходи до формування екологоорієнтованої системи стратегічного менеджменту» проаналізовано існуючі підходи до дослідження регіональних соціо-еколого-економічних систем. Розглянуті науково-методичні основи формування стратегій регіонального розвитку з урахуванням екологічних чинників. Проведено інтеграцію основ екологічного управління у стратегії розвитку господарських систем.
У дослідженні було проаналізовано основні підходи до дослідження окремих підсистем регіональних соціо-еколого-економічних систем і визначено, що найбільш повно враховує взаємодію та взаємоузгодженість розвитку соціальної, економічної та екологічної підсистем регіону програмно-цільовий підхід. Програмно-цільовий підхід застосовується для вирішення соціально-економічних проблем і тісно пов'язаний із системним підходом, в основу якого покладені дві головні ідеї: системний розгляд складних об'єктів і управління ними за допомогою зворотного зв'язку. Основною особливістю програмно-цільового підходу є його орієнтація на вирішення значних соціально-економічних і науково-технічних проблем, у тому числі й на регіональному рівні. Основоположним у методології програмно-цільового підходу є комплекс заходів науково-дослідного, соціально-економічного, виробничого, організаційного та іншого характеру, здійснення яких незалежно від галузей належності забезпечує реалізацію поставленої мети або комплексу взаємозв'язаних цілей.
Стратегічне планування соціо-еколого-економічного розвитку території необхідно розглядати як науково обґрунтоване та практично орієнтоване прогнозування розвитку, яке передбачає визначення напрямів і параметрів економічного, соціального та екологічного розвитку територій, формування системи заходів щодо реалізації намічених програм та проектів, визначення засобів та шляхів їх досягнення на довготермінову перспективу. Наукове і практичне значення розроблення стратегії сталого розвитку регіону визначається також розглядом у взаємозв'язку і збалансованості тріади: «природа-населення-господарство». Така регіональна система розглядається як частина загальної територіальної структури країни.Усе це зумовлює відмінності механізмів переходу до сталого розвитку окремих регіонів у рамках реалізації глобальних, національних та державних завдань. Зроблено висновок про те, що кожному регіону належить виробити власну регіональну стратегію переходу до сталого соціо-еколого-економічного розвитку.
Доведено, що ефективність діяльності як окремих підприємств, так і функціонування регіонів у цілому визначається тим, наскільки вдало їм вдається пристосовуватися до змін зовнішнього середовища та використовувати свої потенційні можливості. З цією метою використовується система стратегічного управління, суть якої полягає в тому, що, з одного боку, формується комплексна стратегія розвитку, а, з іншого – структура управління формується так, щоб забезпечити досягнення поставлених цілей шляхом створення механізмів реалізації цієї стратегії.
Одним із об’єктів і одночасно кінцевим продуктом стратегічного управління є економічний потенціал регіону, який забезпечує досягнення стратегічних цілей. Іншим кінцевим продуктом стратегічного управління є внутрішня організаційна структура і організаційні зміни, що забезпечують чутливість регіону до змін у зовнішньому середовищі, тобто в державі та світі. Відповідно до ієрархії економічних відносин у роботі виділено такі взаємозв'язані та взаємообумовлені економічні потенціали: потенціал господарських систем (підприємств); потенціал кластерів (як географічно локалізованих груп підприємств, що характеризуються спільною діяльністю та взаємодоповнюють одна одну); потенціал регіонів (економічний, природний, соціальний); потенціал країни; глобальний (світовий) потенціал.
