У вступі обґрунтовано актуальність теми; вказано зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено мету та завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження; викладено наукову новизну й практичне значення одержаних результатів; подано відомості про публікації, структуру та обсяг дисертації.
У першому розділі – «Інноваційні процеси в освіті та їх фінансове забезпечення» – досліджено характеристику інноваційних процесів у системі освіти, фінансове забезпечення освітніх інновацій, моделі ефективного фінансування системи вищої освіти.
Інновація народжується внаслідок необхідності подолання проблем, які стають видимими для розширеної свідомості в процесі пізнання істини. З моменту початку поширення нововведення набуває нової якості – стає інновацією. Періодичне інноваційне оновлення є загальною закономірністю суспільства в цілому і всіх його систем. Проте інновації відрізняються за характером, рівнем новизни, тривалістю та наслідками. Інноваційна здатність системи вищої освіти виявляється у двох взаємопов’язаних напрямах: по-перше, це здатність вищих навчальних закладів до формування творчої активності в студентів, їх уміння адаптуватися в постійно змінному світі професійної діяльності; по-друге, здатність системи вищої освіти до інноваційного саморозвитку.
У зв’язку із цим повністю підтверджується бачення місії вищої школи як провідної соціально-економічної ланки, що має забезпечити інноваційність розвитку ринкової економіки професіоналами міжнародного рівня, здатними бути лідерами в бізнесі, діяти й перемагати в конкурентному середовищі, які переживають почуття відповідальності за майбутнє Батьківщини. Новим підходам до змісту освітніх програм потрібні нові технології навчання, нові форми організації й управління освітньою діяльністю, нові концепції ресурсного забезпечення. У свою чергу, результати реалізації освітніх інновацій, що втілюються в новій моделі випускника ВНЗ, характеризують рівень його інвестиційної привабливості.
Фінансування державою сфери вищої освіти відбувається на основі кошторисно-бюджетного методу. При бюджетному фінансуванні вищої освіти замовником виступає орган державної влади, укладається договір про реалізацію інтересів держави та забезпечення державної потреби – державний контракт. Сутність кошторисно-бюджетного фінансування вищих навчальних закладів полягає в тому, що вони свої видатки на поточне утримання й розширення діяльності покривають за рахунок Державного бюджету України через головного розпорядника бюджетних коштів, який виступає щодо вищих навчальних закладів органом управління. Фінансування вищої освіти з коштів позабюджетних джерел здійснюється за рахунок власних коштів студентів, коштів третіх осіб, суб’єктів господарювання, зокрема організаційно-правових структур різних форм власності тощо. Таке навчання дістало назву навчання з повним відшкодуванням видатків або підготовки фахівців на комерційній основі.
Незважаючи на те, що бюджетні асигнування на вищу освіту ґрунтуються на встановлених законодавством нормативах, вони не мали реального фінансового забезпечення бюджету на вищу освіту й ніколи не відповідали 3% його видаткової частини. Недостатнє фінансування негативно впливає на потенціал усієї освітньої системи, зокрема на її інноваційну здатність. Крім бюджетного фінансування вищої освіти, існують й інші механізми такого фінансування. Так, сьогодні в Україні розвиток інститутів освітнього кредитування стикається з рядом перешкод. Кредитні організації не готові надавати кредити під майбутні доходи студента-позичальника, оскільки не розглядають ці доходи як достатню гарантію забезпечення поворотності кредиту.
Залучення приватного інвестора до розвитку вищих навчальних закладів дасть змогу не тільки отримати додаткове фінансування на інноваційні освітні програми, а й через участь представника такого інвестора в адміністративно-фінансовому та академічному житті ВНЗ досягнути ефективного управління як коштами інвестора, так і коштами державного бюджету, що виділяються на потреби вищої освіти; здійснення додаткового контролю за фінансовими ресурсами ВНЗ; кращої адаптації навчального процесу до вимог ринку праці; оптимізації процесу працевлаштування молодих фахівців.
Таким чином, сьогодні назріла потреба в диверсифікації бюджетних і позабюджетних джерел фінансуванні вищої школи, введенні нових механізмів фінансування, які найповніше відповідають інтересам як держави, так і ВНЗ та студента. У зв’язку із цим актуальним завданням для держави стає розробка концептуальних підходів до формування та впровадження інструментів ефективного управління фінансовими ресурсами сфери вищої освіти.
Ефективне фінансування вищої освіти можливе через інститут бюджетування вищого навчального закладу, що є системою та процесом, який подібний до бюджетного процесу на рівні держави, і є послідовністю складання, виконання й контролю за виконанням усіх бюджетів організації. Тобто бюджетування – це найбільш ефективний інструмент фінансового управління, що передбачає технологію складання скоординованого по всіх підрозділах плану роботи вищого навчального закладу, заснованого на комплексному аналізі прогнозів зміни зовнішніх і внутрішніх параметрів, на отриманні за допомогою розрахунку економічних та фінансових індикаторів діяльності, які забезпечують вирішення проблем, що виникають, і досягнення цілей.
У цілому система бюджетування у ВНЗ дає змогу упорядкувати потік інформації, розподілити відповідальність за прийняття рішень, здійснити контроль за діяльністю окремих господарських одиниць, пов’язати стратегічні, тактичні й оперативні рівні планування фінансово-господарської діяльності ВНЗ, постійно орієнтуючись на підвищення інноваційної здатності і якості інтелектуального капіталу. Впровадження бюджетного підходу в управління освітньою діяльністю ВНЗ дасть можливість планувати його фінансово-господарську діяльність з розрахунком на досягнення певного фінансового результату.
Враховуючи наслідки хронічного недофінансування вищої освіти, пріоритетним напрямом стає інститут співфінансування, що, на наш погляд, повинен мати наслідком підтримку й стимулювання інноваційного потенціалу вищої освіти в цілому. Об’єктом соціального партнерства є інвестиції в приріст нефінансових активів вищої школи. Суб’єктами ж такого партнерства є держава, некомерційні організації й бізнес.
Класифікація фінансових вкладень в освітні новації за суб’єктом інвестування визначила модель так званого соціального партнертва (рис. 1).
У моделі представлені всі основні співінвестори освітніх інновацій: держава, некомерційні організації, бізнес (фірми). Розподіляючи державний тягар видатків на інноваційну освіту, бізнес може здійснювати як зовнішні, так і внутрішні інвестиції. Під зовнішніми інвестиціями розуміють соціальну активність бізнесу, засновану на вкладенні капіталу фірми в новації освітньої галузі регіону; під внутрішніми – вкладення грошових коштів у розвиток інтелектуального потенціалу працівників організації, відтворення та підтримку людського капіталу, підвищення рівня кваліфікації й рівня доходів від бізнесу.
