РОЗВИТОК ОРГАНІЗАЦІЇ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційної роботи, з’ясовано ступінь вивченості проблеми, визначено мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, розкрито наукову новизну й практичне значення одержаних результатів, наведено дані щодо апробації та оприлюднення результатів дисертаційного дослідження.

У першому розділі – “Теоретичні основи розвитку організації сільськогосподарських підприємств” – розглянуто зміст поняття розвитку організації підприємств, для розуміння сутності якого систематизовано сукупність наукових підходів до категорії “розвиток організації”; обґрунтовано науково-методологічні засади розвитку організації сільськогосподарських підприємств; визначено, що розвиток організації підприємств галузі відбувається на основі життєвого циклу, шляхом взаємодії основних його функціональних складових.

На основі систематизації існуючих наукових підходів визначено, що “розвиток організації” являє собою системний спланований стратегічний процес, який:

– передбачає зміни в розрізі всієї системи організації;

– переважно здійснюється за ініціативи і підтримки керівництва;

– реалізовується в основному через навчання, що розширює рамки переконань, уявлень, норм і способу поведінки працівників, надаючи можливість застосовувати на практиці нові (отримані в ході навчання) підходи;

– націлений на результат, зокрема, вдосконалення стратегій, структури організації, умов праці, людських взаємовідносин (особистісних та колективних), зростання прибутковості й конкурентоздатності;

– зумовлює безпосередню участь працівників у аналізі існуючої ситуації та проектуванні шляхів її покращення, що дає можливість глибшого розкриття їх потенціалу та адекватного розподілу винагороди й відповідальності за досягнуті результати.

Процес розвитку організації сільськогосподарського підприємства ускладнюється особливостями агропромислового виробництва. Зокрема, на господарську діяльність аграрних підприємств Івано-Франківській області впливають: територіальна зональність; низька землезабезпеченість суб’єктів аграрного виробництва, у тому числі й підприємств галузі; наявність сільськогосподарських підприємств, які перебувають у різних фазах створення – новостворені та реорганізовані підприємства; функціонування підприємств на засадах приватної власності та приватно-орендних відносин; необхідність загальних та спеціалізованих знань для організації сільськогосподарських підприємств та їх подальшого розвитку; необхідність стратегічної спрямованості розвитку організації сільськогосподарських підприємств. Особливістю організації сільськогосподарських підприємств є й наявність цілої низки специфічних для сільського господарства чинників, які впливають на хід господарювання – сезонність виробництва, природні умови, відсутність чітко налагодженого аграрного ринку, недосконале законодавче забезпечення, брак наукових розробок та новітніх технологій тощо.

Концептуальні методологічні засади розвитку організації сільськогосподарських підприємств представлені на рис. 1. Їх дотримання з урахуванням специфіки господарювання в аграрній сфері та особливостей сільської території, в межах якої функціонують сільськогосподарські підприємства, дасть змогу вивести ці підприємства на якісно вищий рівень соціально-економічного розвитку.

При цьому системний розвиток організації сільськогосподарських підприємств повинен здійснюватись відповідно до принципів всеохоплюваності (залучення всіх сфер і напрямів діяльності підприємства на забезпечення цілісної, комплексної організації, гармонійного сукупного розвитку всієї системи, а не її окремих складових); структурованості (передбачає певну побудову процесу розвитку організації); функціональності (виражається в забезпеченні найбільш результативного функціонування кожного елемента з максимально можливою віддачею у своїй сфері з метою підвищення показників загального розвитку підприємства); часової відповідності (полягає у вчасному виконанні кожним із підрозділів своїх функцій); векторності (діяльність кожної складової підприємства, його підсистеми чи підрозділу, незалежно від особливостей функціонування, повинна бути спрямована на досягнення загальної мети); синергетичності (полягає у спільній, взаємопов’язаній роботі всієї сукупності елементів і підсистем підприємства досягається вища результативність господарювання, ніж за умови їх окремого функціонування); диверсифікації (пошук нових, потенційно можливих галузей господарювання).