РОЗВИТОК ДЕРЖАВНОЇ ІННОВАЦІЙНО–ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність і рівень розробленості обраної теми, її зв'язок із науковими програмами; визначено об’єкт, предмет, методи, мету й завдання дослідження, описано наукову новизну, встановлено практичну цінність одержаних результатів; наведено дані щодо апробації цих результатів та їх опублікування.

У першому розділі – „Теоретичні засади державної інноваційно-інвестиційної політики” – розглянуто стан досліджень теоретико-методологічних засад формування та реалізації державної інноваційно-інвестиційної політики, зокрема досліджено основи взаємозв'язку інновацій і інвестицій у державній політиці, визначена роль держави в інноваційно-інвестиційній сфері та з’ясовано системоформуючі чинники державної інноваційно-інвестиційної політики.

На основі аналізу поглядів вчених – економістів на сутність та взаємозв’язки інновацій і інвестицій встановлено, що інновації й інвестиції нерозривно пов'язані між собою, а інвестиції є необхідною умовою й основним джерелом інноваційної діяльності. Технологічні інновації забезпечують випереджальне зростання продуктивності праці, появу якісно нових продуктів і послуг, конкурентоспроможних на світовому ринку.

Головною суттєвою ознакою інновації визначено нововведення – явище, яке виникло у результаті розумової, інтелектуальної діяльності, в ході якої знання перетворилося на образ, зразок нового блага, що характеризується науково-технічною і (або) ринковою новизною. Це нове явище соціально-економічного або технічного характеру стає вихідною основою для інновацій, через яке тимчасово долаються ресурсні обмеження. Тому під інновацією треба розуміти нововведення, яке вже отримало реалізацію у новому або удосконаленому продукті, новій або модифікованій технології, новій формі організації праці та управління. Ті ж види дій, завдяки яким відбувається безпосереднє практичне впровадження нововведення, вважаємо інноваційною діяльністю.

Оскільки інновації здійснюються у процесі прийняття рішення інвестора щодо напрямів вкладання коштів, то існує взаємозамінність інновацій та інвестицій. Вона виявляється у екстенсивному або інтенсивному типах економічного розвитку. Для інновацій та інвестицій також характерна їх взаємодоповнюваність, що полягає у неможливості здійснення інновацій без інвестицій. Інновації, у свою чергу, забезпечуючи підвищення ефективності економіки, розширюють джерела інвестицій.

Таким чином, для того, щоб нововведення перетворилося на інновацію, потрібні інвестиції, а необхідною умовою інноваційної діяльності є інвестування. Через це стверджуємо, що інноваційна та інвестиційна види діяльності представляють собою взаємопов’язані і взаємозумовлені процеси, які визначаємо як інноваційно-інвестиційну діяльність.

Акцентовано увагу, що економічний розвиток господарства є надзвичайно складним, багатогранним явищем, яке залежить від дії багатьох чинників. Відмінності у поясненні природи циклічності розвитку зумовлені різними підходами авторів, адже будь-яке явище може бути оцінене по-різному. Наукова думка стосовно розуміння вирішальної ролі окремих чинників економічної динаміки постійно еволюціонує. І якщо спочатку переважали наукові погляди, які визначальною вважали роль інвестицій, то з часом відбулося зміщення в бік інновацій. На сьогодні неможливість чіткого розмежування результату дії цих чинників ні в теорії, ні на практиці свідчить про цілісність інвестиційних та інноваційних процесів, а також про необхідність їх дослідження у комплексі на всіх рівнях функціонування господарського комплексу: макро-, мезо- та мікрорівні.

Суттєвих відмінностей у розумінні впливу інвестицій та інновацій на економіку в науковому середовищі в розвинених країнах чи країнах, які розвиваються, не існує. Просто західні вчені, досліджуючи процеси розвитку, виходять з умов господарства, яке має певний рівень розвитку та вже характеризується високим рівнем інвестиційно-інноваційної активності. При цьому слід констатувати недостатній рівень наукових розробок у поясненні існуючих відмінностей у темпах економічного розвитку між розвиненими країнами та країнами, які розвиваються. А тому є нагальна потреба дослідити та пояснити відмінності в дії інвестиційно-інноваційних чинників на розвиток господарства, що дасть можливість чітко визначити кількісно-якісні вимоги щодо забезпечення економічної динаміки та оцінити можливості подолання країнами, які розвиваються, відставання від розвинених країн. Остаточну точку в розвитку теорії забезпечення економічної динаміки, особливо країн з ринком, що формується, ще не поставлено. Розвиток господарства в розвинених країнах складав основу для поступової еволюції економічної науки. У цьому контексті спостерігається діалектичний взаємозв’язок теорії та практики в перехідних країнах, в яких гостра постала необхідність надання процесам економічних перетворень ознак системності та спрямованості на інвестиційно-інноваційний шлях. Це зумовлює потребу у розвитку відповідної теоретичної бази досліджуваних процесів на рівні держави, окремих видів діяльності, галузей, підприємств.

Відзначено, що інновації відіграють вирішальну роль у забезпеченні економічного росту – вони являють собою якісну зміну виробництва. Інвестиції є необхідною умовою інноваційної діяльності, її основним джерелом. Інновації є змістовним процесом інноваційної моделі економічного росту, інвестиції є формою, що сприяє реалізації даної моделі. Інноваційний зміст і інвестиційна форма забезпечення динамічного економічного розвитку проявляються в різною мірою й залежать від ефективності державного регулювання економіки.

Необхідність одночасного розв’язання цілого ряду проблем господарювання під час визначення перспектив подальшого розвитку в умовах країни, яка розвивається, зумовлює реальну потребу у використанні зрозумілих моделей формування конкурентоспроможного господарства, ідентифікація яких дасть можливість визначити комбінаторне співвідношення інвестиційно-інноваційних чинників відповідно до етапу розвитку. Еволюція ж наукової думки у визначенні вирішальної ролі інвестицій чи інновацій у розвитку господарства складає науково-теоретичне підґрунтя практичного втілення її висновків у національній доктрині розвитку.

Доведено, що державне регулювання економіки містить у собі механізм взаємозв'язку між складеними елементами цього впливу; загальну мету, що полягає в створенні сприятливого середовища для функціонування підприємництва; нормативно-правове забезпечення діяльності підприємницьких інститутів; форми й засоби інфраструктурного забезпечення; наукове й кадрове забезпечення; підтримка організаційно-економічного середовища підприємств, що сприяє підвищенню ефективності їхньої роботи; формування сприятливого соціального середовища, що забезпечує політичну стабільність тощо. У результаті взаємодії держави й економіки формується “поле”: правовий, економічний, інституціональний і соціальний простір, у рамках якого здійснюється це співробітництво й взаємодія. У цьому контексті варто відмітити, що механізм взаємодії має динамічний характер і змінюється при змінах, що відбуваються у зовнішньому і внутрішньому середовищі, у глобальній і національній економіці.

Визначено, що інноваційно-інвестиційна політика реалізується шляхом державного регулювання інноваційно-інвестиційної сфери й розглядається нами як вихідний, головний момент державного впливу на цю сферу. У свою чергу, політико-економічна установка на активізацію діяльності суб'єктів інноваційно-інвестиційної сфери визначає природу, зміст механізму регулювання названої сфери. У процесі державного регулювання формуються державні органи, які займаються формуванням інноваційно-інвестиційних процесів, складається механізм державного регулювання фундаментальних і прикладних досліджень, дослідно-конструкторських робіт, комерціалізації нововведень, ресурсного забезпечення цих етапів. Інноваційно-інвестиційна політика являє собою систему заходів щодо акумуляції коштів та їхнього інвестування з метою створення сучасної економіки знань як необхідної умови підвищення національної конкурентоспроможності й розв’язання соціальних проблем.

Для цілеспрямованого створення умов діяльності в інноваційно-інвестиційної сфері держава повинна формувати не тільки цілі, але й принципи своєї політики, пріоритети в цій сфері. Зміст принципів залежить від соціально-економічної системи країни, глибини впливу державних інститутів на економічну діяльність.

Розвинуто змістовну аналітичну роботу із визначення принципів державної політики в інноваційно-інвестиційної сфер, до яких пропонуємо віднести наступні: визнання науки соціально значимою галуззю, що визначає рівень розвитку продуктивних сил держави; гласність і використання різних форм обговорень у масштабі суспільства при виборі пріоритетних напрямів розвитку науки й техніки; гарантію пріоритетного розвитку фундаментальних досліджень; волю наукової й науково-технічної творчості; правову охорону інтелектуальної власності; інтеграцію наукової, освітньої й виробничої діяльності; підтримку конкуренції в науково-технічній і інвестиційній діяльності; концентрацію інвестиційних ресурсів у пріоритетних напрямах розвитку науки й техніки.

Доведено, що об’єктивною необхідністю державного управління та втручання держави є неспроможність ринку самостійно забезпечити реалізацію економічної політики держави, яка передбачає, по-перше, створення міцної матеріальної основи для зростання добробуту народу; по-друге, забезпечення суспільного відтворення в необхідних пропорціях і масштабах; по-третє, підтримку балансу соціально-економічних інтересів різних верств населення і по-четверте, збереження цілісності територіального простору країни.

Сучасна парадигма державного управління в інноваційно-інвестиційній сфері та накопичений світовий досвід дає підстави стверджувати, що для розвитку економіки надзвичайно важливе значення має розробка та проведення державної інноваційно-інвестиційної політики, що забезпечує такі структурні перетворення народного господарства країни, які дозволяють їй сформувати високоефективний промисловий комплекс, готовий випускати конкурентоспроможну продукцію світового рівня. Доведено, що каталізатором структурних змін є інноваційна сфера, яка спрямована на заміну застарілих технологій прогресивними. Без інноваційного піднесення, оновлення основного капіталу неможливо подолати наслідки економічної кризи.

Відзначено, що державна інноваційно-інвестиційна політика виражає політико-економічну спрямованість інноваційно-інвестиційної діяльності держави й реалізується через систему заходів, що формують державне інноваційно-інвестиційне регулювання. Державне інноваційно-інвестиційне регулювання розглядається нами як засіб досягнення такої спрямованості, що набуває особливої значимості в умовах трансформаційного періоду сучасної України.

Констатовано, що держава є учасником інноваційно-інвестиційного процесу, який являє собою багатоаспектну взаємодію науки, технології й інвестицій, який реалізується за допомогою різних організаційних структур в інтересах потреб ринку й вирішення соціально-економічних проблем. Він виступає як сукупний рух інновацій і інвестицій різних форм і рівнів.

Доведено, що інноваційно-інвестиційний процес слід розглядати як цілісну організаційно-економічна систему, що являє собою сукупність паралельно-послідовних етапів створення нововведення, акумуляції інвестиційних ресурсів, їхньої реалізації, освоєння й поширення цього нововведення, що характеризується розгалуженою системою зворотних зв'язків і кооперацією між ними. Сучасний підхід до аналізу структури “ланцюжків нагромадження вартості” свідчить про те, що найбільший внесок у майбутній прибуток дають ті стадії інноваційно-інвестиційного циклу, які пов'язані з нематеріальними компонентами. Основні елементи цієї частини доданої вартості створюються в ході науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок. Інноваційно-інвестиційний процес реалізується за допомогою управління, що визначається нами як державна стратегія, що орієнтує всі види діяльності на динамічний розвиток господарської системи й забезпечує досягнення максимального ефекту.

У другому розділі – „ Методологічні засади формування державної інноваційно-інвестиційної політики ” – розглянуто концептуальні засади інноваційно-інвестиційної політики з метою економічного зростання, досліджено інституціональну основу, методи та інструменти державної інноваційно-інвестиційної політики.

Кожна держава володіє певним ресурсним потенціалом і чинниками економічного зростання. Їх поєднання підлегле вирішенню питання максимізації граничної продуктивності. В роботі виділено наступні чинники активізації інноваційно-інвестиційної політики, що орієнтовані на відновлення зростання економіки: підвищення продуктивності вже наявних чинників виробництва; зростання резервів чинників виробництва; розвиток технологій; рівень сукупного попиту; фундаментальні зміни в структурі національного продукту; стійке поліпшення умов міжнародної торгівлі (рис.1).

Встановлено, що проблеми економічного зростання визначають завдання державної інноваційно-інвестиційної політики, до яких відносяться: вибір і підтримка розвитку окремих галузей економіки, що сприяє переходу до інноваційної моделі розвитку; впровадження ресурсозберігаючих технологій; забезпечення збалансованості розвитку всіх галузей; стимулювання розвитку експортних виробництв; підтримка розвитку малого і середнього бізнесу; забезпечення конкурентоспроможності вітчизняної продукції; вирішення соціальних проблем при реструктуризації крупних підприємств; реалізація програми житлового будівництва в країні тощо.

Виявлено, що формування інноваційно-інвестиційної політики складний процес, який включає поєднання інструментів різних видів політик як елементів єдиної державної економічної політики та припускає застосування заходів, що сприяють більш повному прояву потенціалу всіх чинників зростання, при цьому стратегічним напрямом є забезпечення капітальних інвестицій у різних формах в суспільну інфраструктуру, в освіту, науку і підготовку кадрів.

Зазначено, що основною проблемою України є обмежений обсяг інвестицій в більшості галузей економіки при величезних заощадженнях у країні. Стимулювання інноваційно-інвестиційної діяльності можливе тільки при застосуванні узгоджених заходів промислової політики, інноваційної, інвестиційної, грошово-кредитної, бюджетної, цінової, амортизаційної, податкової, валютної політики, а також формуванні сприятливого інвестиційного клімату.

Доведено, що ефективність та результативність заходів держави, в першу чергу, залежить від формування оптимального механізму державного регуляторного впливу.