РОЗВИТОК ДЕРЖАВНО-ГРОМАДСЬКОГО УПРАВЛІННЯ ЯКІСТЮ ВИЩОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ В УМОВАХ ВХОДЖЕННЯ ДО БОЛОНСЬКОГО ПРОЦЕСУ Автореферат

У першому розділі – «Теоретико-методологічні основи державного управління якістю вищої освіти» – здійснено обґрунтування поняття «якість вищої освіти» та його складових; розглянуто філософські засади сутності державного управління якістю вищої освіти як одного з видів соціального управління; з’ясовано зміст, специфіку й особливості моніторингу як джерельного базису для оцінювання якості вищої освіти та роль оцінювання як основної функції органів державного управління вищою освітою щодо забезпечення її якості в Україні; досліджено генезис і проблеми державно-громадського управління якістю вищої освіти.

З’ясовано, що законодавчою базою України, Національною доктриною розвитку освіти визначена мета освіти, державними стандартами освіти – якість навчальних результатів, а якість педагогічного процесу підлягає численним науковим дослідженням та розробкам. Певним індикатором значущості проблеми в державі можна вважати такий факт: у нинішній редакції Закону України «Про вищу освіту» категорія «якість» поверхово згадується в 6 з 69, а в Законі «Про освіту» у 3 з 66 статей.

Вивчення проблеми показало, що сучасна наука ще не запропонувала однозначної дефініції понять «якість освіти», «якість вищої освіти», «якість освітніх послуг» тощо. Проте є всі підстави стверджувати, що наскрізною ознакою майже всіх визначень категорії «якість вищої освіти» є порівняння її складових, параметрів з нормами, стандартами, ідеалізованими уявленнями.

Розуміючи сутність якості вищої освіти як узагальнений показник розвитку суспільства в певному часовому вимірі, розглянуто його в площині державного управління в динаміці змін, що характеризують поступ держави в контексті світових тенденцій і означено як суспільну характеристику, багатовимірне методологічне поняття, яке різнобічно відображає суспільне життя: соціальні, економічні, політичні, педагогічні та інші значущі для розвитку людини аспекти. Як системний об’єкт її характеризують якість мети, якість педагогічного процесу і якість результату. Наведено сутність якості вищої освіти як політичної, соціальної, управлінської та педагогічної категорій.

Разом з тим «державно-громадське управління якістю вищої освіти» визначено як один з видів соціального управління й одночасно як складову державного управління якістю вищої освіти, яке виявляється в спільній, взаємоузгодженій і взаємодоповнюючій діяльності державних та недержавних органів, суспільних інституцій, об’єднань, утворень громадськості з відповідним розподілом між суб’єктами управління прав, обов’язків, повноважень та відповідальності за їх реалізацію, предметом якої є конкурентоспроможна якість вищої освіти (як системи, процесу й результату) та її відповідність актуальним і перспективним потребам особистості, суспільства й держави. Воно визначає мету, політику у сфері якості вищої освіти й відповідальність, які забезпечуються шляхом реалізації відповідних державно-громадських управлінських механізмів, інших засобів і включає планування якості, її забезпечення, оперативне управління нею, оцінку, процеси поліпшення якості вищої освіти в межах існуючих систем якості.

З моменту набуття незалежності нашою державою та її євроінтеграційною спрямованістю проблема державного управління якістю вищої освіти набуває нового змісту, потребують перегляду певні положення філософії державного управління, соціального менеджменту, розроблення сучасної методології управлінської діяльності. Як показує аналіз існуючих концепцій і теорій, тенденція розвитку концептуальних підходів, принципів та організаційних структур управління від формальних, жорстких, централізованих до більш гнучких, вибудованих з урахуванням розвитку демократичних процесів, повною мірою відповідає державно-громадському управлінню якістю вищої освіти.

Спробам перенести абстрактні філософування в практичну площину управління якістю вищої освіти в своїй більшості стають на заваді серйозні труднощі й перепони, які переконливо свідчать про значні прогалини в державному управлінні якістю вищої освіти, адже результат здійсненого й потенціал можливого виявились надто віддаленими один від одного. Саме з метою усунення прогалин доведено, що дії державних управлінців мають бути результатом їхнього інноваційного, нелінійного мислення; підпорядкованими принципам методології управлінської діяльності, вимогам управлінської логіки, морально-етичним і правовим нормам, що можливо за умови сформованості в управлінців власної філософії управління, вміння забезпечити відповідність управлінських рішень закономірностям самоорганізації й саморозвитку системи вищої освіти.

Аргументовано, що в сучасному світі домінують філософські системи не раз і назавжди визначені, а гнучкі, мобільні, забезпечені конструктивно-логічним та науковим апаратом, які, змінюючись, асимптотично наближаються до істини. Вбачається перспектива й пріоритет філософських течій інструменталізму, екзистенціоналізму, феноменології, а також модусів мислення: нелінійності, посибілізму, трансгресивності.

Творче застосування в державному управлінні теоретичних і практичних результатів еволюції менеджменту якості дає сьогодні підстави для використання підходів У. Демінга, Дж. Джурана, А. Фейгенбаума та ін. Оскільки менеджмент якості й реінжиніринг зблизились на фундаментальному постулаті – важливості управління процесами, то саме методологія реінжинірингу за умови розуміння управління якістю як управління всім ВНЗ за головним критерієм – якістю вищої освіти та послуг – має сприяти усвідомленню основних факторів щодо неперервного вдосконалення провідних процесів управління якістю вищої освіти.

Оскільки ефективність діяльності органів державного управління залежить від їх володіння своєчасною, всебічною, повною й достовірною інформацією про стан об’єкта управління, то зростає значущість у практиці державного управління якістю вищої освіти організаційно-управлінського, кадрового, соціального та інших видів моніторингу. Зближення процедури моніторингу з управлінською наукою дало можливість тлумачити його як цілісний науково-практичний феномен, що є засобом дослідження реальності й засобом інформаційного забезпечення сфери управління будь-якими видами діяльності, а також розглядати його як процес вироблення певних актуальних знань про стан системи, в якій відбуваються зміни, подальшого перекладу цих знань мовою управління.

Підкреслено, що характерною ознакою моніторингу в управлінні якістю вищої освіти є не тільки фіксація спостереження, контролю, прогнозування якості освіти, а й встановлення жорстких причинно-наслідкових зв’язків системи, процесу й результату з його індикаторами. Тому інтегровані та інформаційно-сутнісні групи явищ, процесів, їх ознак, параметрів, чинників впливу на якість вищої освіти було б доцільним виокремлювати в моніторингові індикатори. Імператив має бути за показниками відстежуваних явищ, якості самого процесу та застосовуваних інструментах, а не за процедурою (кількість спостережень, кількість об’єктів спостереження, частота знімання показників тощо), що характерно для переважної частини моніторингових досліджень у державному управлінні вищою освітою.

Підтверджено, що держава, суспільство і громадськість особливе місце мають відводити розробці чіткої системи управління якістю вищої освіти, що, у свою чергу, потребує формування та розвитку дієздатної системи її оцінювання, узгоджуваної з міжнародними нормами.

Вимірювання та оцінювання якості навчання у ВНЗ має здійснюватись за допомогою засобів педагогічної діагностики, створення яких потребує спеціальних знань про стандартизовані методи контролю якості освіти. Залишається відкритим питання про методи оцінювання, які б відображали ідеологію якості вищої освіти, підкреслюється актуальність застосування до процедури оцінювання «метаоцінки» – контролю за застосовуваними процедурами оцінювання, аналіз рівня їх автентичності з науково опрацьованими міжнародними технологіями та прийнятою в конкретній країні практикою.

Доведено, що, на відміну від попередньої функції держави – контролю за результатами освітнього процесу, яка зумовила малоефективну діяльність державно-управлінських органів у витрачанні державних ресурсів і забезпеченні якості підготовки так званого «готового продукту вищої освіти,» на часі – перехід до державно-громадського управління якістю вищої освіти, за якого контроль – це лише одна з багатьох функцій цілісного багатофункціонального процесу, що має забезпечити не функціонування, а розвиток вищої освіти, тобто має забезпечити якісно нові зміни в галузі в цілому, в її основних процесах і результатах.

У другому розділі – «Концептуальні засади та стратегія державно-громадського управління якістю вищої освіти в Україні в умовах її входження до європейського освітнього простору» – надано характеристику методологічних підходів до державно-громадського управління якістю вищої освіти України; з’ясовано стратегію та проміжні результати забезпечення державою якості вищої освіти в умовах її входження до Болонського процесу; проаналізовано проблеми й суперечності, що супроводжують означений процес; акцентовано увагу на невідкладних трансформаційних заходах та діях органів державного управління вищою освітою, професійної громадськості, всіх учасників освітнього ринку, спрямованих на забезпечення якості вищої освіти.

Для пізнання закономірностей історичного розвитку та їх урахування в сучасному державно-громадському управлінні якістю вищої освіти проаналізовано фактори зв’язку історії із сучасністю. Встановлено, що еволюція відносин громадськості з існуючою владою щодо управління вищою освітою була складною: від повної відсутності участі громадськості – до протиборства. До 90-х рр. ХХ ст. управління вищою освітою здійснювалось у рамках зашореної адміністративної системи, вибудованої на жорсткій ієрархії та виконавській дисципліні, звужених функціях управлінця з «розмитим» рівнем його управлінської компетентності. Наслідком цього стала гонитва за кількісними показниками, які затьмарювали якісні. В історичному вимірі однією з причин слабкості державного управління вищою освітою було відокремлення громадських сил від нього.

З’ясовано, що система вищої освіти України, вийшовши за межі національних кордонів, рухається до світового освітнього простору, підвалинами якого є змінна філософія світосприймання. Доведено, що, незважаючи на певну концептуальну визначеність, найвагомішими методологічними засадами дослідження розвитку державно-громадського управління якістю вищої освіти є системний підхід, системний аналіз та синергетика.

Підкреслено, що сучасний стан системи вищої освіти є перехідним, динамічним і нерівноважним. За допомогою синергетики розглядаються в нинішньому стані управління якістю вищої освіти ті фрагменти, в яких процеси зараз відбуваються так, як вони йшли в усій системі в минулому, і ті фрагменти, в яких процеси зараз ідуть так, як вони будуть відбуватися в усій системі в майбутньому (тобто є елементами нереконструйованого минулого й незмодельованого майбутнього). Такий висновок органічно пов’язаний з ключовим положенням синергетики, згідно з яким становлення будь-якого системного утворення випливає не з минулого, яке консервує теперішнє, а породжується (визначається) майбутнім, у яке втягується нинішнє.

У контексті приєднання України до Болонського процесу, що є її відповіддю на запити сучасного соціокультурного простору, на підставі глибокого вивчення документів, ухвалених державами – учасницями Болонського процесу, досліджено динаміку розвитку процесу забезпечення якості вищої освіти в Україні, ефективність вжитих заходів органами державного управління вищою освітою, значущість участі в них освітянської спільноти та громадськості. В контексті членства України в європейському реєстрі забезпечення якості підкреслено необхідність якнайшвидшого створення національної агенції з управління якістю вищої освіти, упровадження в практику Національної рамки кваліфікацій.

Серед причин існуючих проблем забезпечення якості вищої освіти у зв’язку з входженням України до Болонського процесу виокремлено: відсутність визначальної твірної ролі органів державного управління, незалежних інституцій, громадськості; непослідовна політика держави, в якій не відображено вимоги роботодавців щодо необхідності змін у змісті вищої освіти; зростання в умовах демократичних перетворень очікувань студентів щодо спроможності ВНЗ задовольнити їх потреби; корпоративні інтереси викладацького середовища тощо.

Не є конкурентоспроможною й фінансово-економічна складова забезпечення якісної підготовки студентів. Кількість ВНЗ ІІІ–IV рівнів акредитації в Україні за останні 20 років (1990–2010 рр.) збільшилася з 149 до 349 (у 2,34 раза), а чисельність студентів у них – з 881 тис. до 2,13 млн (у 2,4 раза). На вищу освіту в державі сумарно витрачаються приблизно 29 млрд грн на рік, на які можна якісно готувати близько 1 млн студентів, а не 2,4, як фактично зараз. Для прикладу: бюджет Гарвардського університету у 2009 р. становив 3,8 млрд дол. США, що в 1,8 раза більше за бюджетне фінансування всієї вищої школи України.

Витрати у 2009–2010 рр. на навчання одного студента в Україні у ВНЗ
ІІІ–ІV рівнів акредитації становили 10,2 тис. грн (в 1,8 раза менше, ніж на одного студента ВНЗ І–ІІ рівнів акредитації, та в 1,2 раза менше, ніж на одного учня професійно-технічного навчального закладу). На Заході на рік в одного студента ВНЗ інвестують від 10 тис. дол. США.

Потребує зміцнення дослідницько-інноваційна спроможність університетів України шляхом збільшення фінансування наукової і науково-технічної діяльності до визначених законодавством 1,7% ВВП (для порівняння: в Ізраїлі витрати становлять 4,7%, Швеції – 3,7%, Японії – 3,4%, США – 2,7% від ВВП). Фінансування досліджень і розробок у вищій школі відносно загальних витрат на неї становить у провідних країнах світу – 25–30%, а в Україні – 10% за законодавством, фактично – 3%, причому встановлена норма не реалізується навіть у провідних ВНЗ країни.

Наведені дані свідчать тільки про частину причин, з яких вітчизняні ВНЗ ніколи не були в числі 500 чи 1000 найкращих у світі, натомість розвинуті країни (в тому числі невеликі) мають університети з високим рейтингом (до 200 кращих у світі входять 8 з 39 університетів Австралії, 3 з 8 – в Новій Зеландії тощо).

Процесу забезпечення якості вищої освіти в Україні в контексті входження до європейського освітнього простору властиві й інші проблеми, неузгодженості та суперечності.

Підтверджено, що лише з 2007 р. в Україні на рівні центральних органів державного управління освітою почала озвучуватися існуюча проблема якості національної вищої освіти. Фактично до 2007 р. в Україні діяли міцні державні імперативи в адмініструванні якості вищої освіти, а поруч з ними – несміливі наміри залучення до цього процесу громадськості. Втілення у практику заходів плану дій щодо забезпечення якості вищої освіти України та її інтеграції в європейське світове освітнє співтовариство на період 2007–2010 рр. відбувалося з незначною динамікою й мало переважно декларативний характер.

Найбільш проблемними для України виявилися зовнішня оцінка якості вищої освіти та участь у ній студентів. Не створено нових утворень державно-громадського походження для зовнішнього забезпечення якості. Підтверджено відсутність динаміки в упровадженні моніторингу як функції органів державного управління вищою освітою. Хоча в Україні й було розпочато створення нової структури – Національного освітнього акредитаційного центру, процедура акредитації ВНЗ суттєвих змін не зазнала, інформування громадськості та суспільства про її результативність є маловпливовим на результат, незважаючи на те, що при обласних управліннях освіти і науки створено громадські акредитаційні комісії.

Не вплинув на розвиток процесів забезпечення якості вищої освіти такий державно-управлінський ресурс, як створення системи національних ВНЗ, не сформовано систему правового й економічного стимулювання розвитку університетів. Поза дослідницьким процесом у галузі державного управління, освітнього менеджменту залишаються інструменти, показники, критерії й методи оцінювання якості вищої освіти, що відповідають європейським стандартам. Саме тому ця проблема вимагає інтеграції наукових досліджень, передусім, у суміжних галузях науки: педагогіці, державному управлінні, соціології, філософії, економіці.

Зроблено висновок, що в Україні за період 2007–2009 рр. динаміку тенденції щодо забезпечення процесів якості вищої освіти можна охарактеризувати як слабку, а цілі, визначені Лісабонською та Болонською деклараціями, досягнутими далеко не повною мірою.

Загальноприйняті (але далекі від досконалих зразків) параметри оцінювання вищої освіти в нашій державі: стан навчально-методичної, наукової та матеріально-технічної бази, кадрового потенціалу тощо – мають поступитися таким параметрам, як: міра освоєння державного освітнього стандарту, ступінь відповідності цілей освіти її результатам на рівні конкретного ВНЗ чи системи освіти; відповідність між різними параметрами оцінювання результату вищої освіти (міцністю та системністю знань, ступенем сформованості умінь і навичок, достатністю їх для формування професійних, особистісних та комунікаційних компетенцій тощо).

Саме наукова галузь державного управління має першою здійснити перехід від розмитих орієнтирів в управлінні якістю вищої освіти до реально працюючих визначників та механізмів.

Усе вищезазначене актуалізувало необхідність ґрунтовнішого дослідження ролі суб’єктів державно-громадського управління якістю вищої освіти, визначення складників, чинників та інструментарію забезпечення розвитку механізму управління якістю вищої освіти.

У третьому розділі – «Формування й розвиток механізмів державно-громадського управління якістю вищої освіти в Україні в контексті її європейської та світової інтеграції» – проаналізовано зарубіжний досвід розвитку механізмів взаємодії державного та громадсько-професійного оцінювання якості вищої освіти, а також проблеми, пов’язані з його імплементацією в Україні у форматі входження до європейського освітнього простору; здійснено аналіз основних принципів формування вітчизняного державно-громадського механізму управління якістю вищої освіти. Обґрунтовано його організаційні аспекти, певні положення змісту та напрями дії, функціональну роль суб’єктів. Доведено необхідність упровадження механізму унормування відносин між вищою школою, особистістю, суспільством і державою, збалансування їхніх прав та обов’язків, автономії й відповідальності.

Не зменшуючи важливості певних існуючих наукових результатів у галузі державного управління, філософії, педагогіки, зафіксовано факт несформованості в Україні державно-громадського механізму управління якістю вищої освіти. Окремі методи виявились поглинутими іншими, що мають тотальну природу, але ситуативну живучість: економічними, політичними, психологічними тощо. Вони були позбавлені головного – генетичної концептуальності, наукової діагностики, супроводу та прогнозованості.

У роботі здійснено порівняльний аналіз структури й функцій механізмів взаємодії державного та громадсько-професійного оцінювання якості вищої освіти, що діють у США, Великобританії, Франції, Німеччині, Голландії, Фінляндії, Австралії, Польщі, Росії та інших країнах. Як показують результати аналізу, у європейських країнах здебільшого виокремлюються три підходи, що спираються на внутрішню й зовнішню оцінки якості вищої освіти: контроль проводить державне агентство (інспекторат) з метою перевірки досягнення мети державної освітньої політики у сфері вищої освіти та ефективного використання бюджетних коштів ВНЗ; фінансування й оцінювання якості вищої освіти здійснюється з ініціативи академічної громадськості з головною метою контролю – встановлення рейтингу чи суспільного реноме ВНЗ серед інших та поліпшення якості надання освітніх послуг, зокрема навчального процесу; змішаний підхід, за якого контролер – цілком автономна організація, яка створюється за ініціативою держави й нею ж фінансується.

У США та Великобританії, де децентралізація управління відбулась уже давно, вузівські дипломи на якість оцінює ринок, а головними арбітрами оцінки якості підготовки спеціалістів у ВНЗ були й залишаються професійні асоціації. Отримання акредитації вищою школою в США, незважаючи на її приватний і добровільний характер, означає її повне визнання й довіру до неї як органів державного управління, так і громадськості, тобто має громадсько-державну природу й ґрунтується на балансі основних зацікавлених сил суспільства на федеральному рівні та на рівні штату між різними державними й громадськими органами.

Таким, що містить раціональні концепції гарантування та технології здійснення оцінювання якості вищої освіти, є досвід Франції, Німеччини, Фінляндії, Нідерландів, Росії.

Узагальнюючи аналіз зарубіжного досвіду, зроблено висновки про необхідність вибіркового творчого впровадження окремих концепцій, підходів, управлінських механізмів, технологічних прийомів, інструментів забезпечення якості вищої освіти в систему державного управління України з урахуванням національних особливостей. При цьому необхідно якомога швидше розробляти та вдосконалювати індикативний, оцінювальний та моніторинговий інструментарій згідно із загальноприйнятими намірами щодо якості вищої освіти країн, що входять до єдиного європейського освітнього простору.

У процесі дослідження набули подальшого обґрунтування принципи державно-громадського управління якістю вищої освіти, а саме: принцип узгодженості із загальнонаціональною концепцією якості, що діє в усіх сферах і реалізується в рамках національної державної політики якості; принцип внутрішньої суміжності процесу навчання якості та якості навчання; принцип внутрішньої сумісності національних систем якості за ступенями неперервної освіти; принцип дуальності організації механізму управління якістю вищої освіти з виокремленням управління якістю функціонування та управління якістю розвитку освітньої системи тощо.

У процесі дослідницької діяльності зроблено висновок, що сучасна вітчизняна система вищої освіти характеризується фактичною відсутністю відповідальності ВНЗ за кінцеві результати освітньої діяльності. Не розвиваються достатньою мірою форми й механізми участі громадян, роботодавців, професійних спільнот у процедурах незалежної громадської оцінки якості вищої освіти. Саме для досягнення цієї мети запропоновано відповідний механізм державно-громадського управління якістю вищої освіти зі своєю методологією, принципами, складовими, функціями та інструментами їх забезпечення. Основними його складовими є: Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України, управління освіти і науки обласних державних адміністрацій, Національна академія наук України, Національна академія педагогічних наук України, Національна академія державного управління при Президентові України разом з мережею регіональних інститутів державного управління, ВНЗ, студенти і випускники ВНЗ, громадські та професійні утворення з управління й оцінювання якості вищої освіти, асоціації роботодавців, рейтингові та аудиторські агентства тощо.

Державно-громадським механізмом управління якістю вищої освіти в Україні визначено динамічне утворення – систему взаємоузгоджених правових, економічних, соціальних, організаційних і політичних процесів, засобів, методів, важелів, зв’язків, процедур, способів цілеспрямованого впливу органів державного управління, наукових, професійних і громадських кіл на якість вищої освіти (якість системи, процесу й результату) та фактори, від стану яких залежить результат діяльності управлінського об’єкта, для досягнення стратегічної мети – забезпечення конкурентоспроможної якості вищої освіти, затребуваної державою, суспільством та громадянами.

Запропонований механізм державно-громадського управління є комплексним, саме він поєднує логічним і системним взаємозв’язком соціальні елементи, процеси й закономірності, за допомогою яких суб’єкт державного управління сканує потреби, інтереси та цілі суспільства в управлінських діях, закріплює їх у своїх управлінських рішеннях та діяльності і, спираючись на державну владу, разом з професійною громадськістю та учасниками освітнього ринку практично втілює в життя. Доведено, що такий механізм структурно може функціонувати на трьох рівнях: національному, міжрегіональному та регіональному.

Наявність у складі механізму державно-громадського управління якістю вищої освіти Національного агентства з управління якістю вищої освіти (НАУЯВО), професійних організацій та їх регуляторних функцій дасть змогу правомірно захистити суспільні інтереси, інтереси професіоналів-практиків (професійні асоціації) та власні інтереси, підтримуючи свою впливову позицію управлінського органу. Саме за таких умов управління, вмотивоване суспільними інтересами, гарантує реалізацію власних потреб.

Розкрито місію НАУЯВО – формування та розвиток незалежної системи оцінювання якості та гарантій якості вищої освіти, які б відповідали принципам єдиного освітнього європейського простору, вимогам Болонських домовленостей та кращим світовим зразкам. Функціями НАУЯВО є оцінювання будь-якого або всіх напрямів діяльності ВНЗ; акредитація освітніх програм; надання методичної допомоги при підготовці до процедур ліцензування та акредитації; залучення консультантів та експертів для інформаційно-аналітичної підтримки управлінської діяльності; формування об’єктивної інформаційної основи для прийняття управлінських рішень; здійснення освітнього аудиту; зміцнення конкурентоспроможності ВНЗ шляхом запровадження європейських стандартів та запозичення кращих практик; розвиток іміджу ВНЗ у європейському просторі вищої освіти тощо.

Необхідність організаційно-структурних перетворень, що пропонуються в зв’язку із цим, є мінімально вразливою та достатньо організаційно-комфортною для вже чинних інституцій у системі державного управління вищою освітою, громадсько-професійного та інших секторів освітнього ринку. Доведено, що результуючою дією на сучасному етапі розвитку державно-громадського механізму управління якістю вищої освіти в Україні має стати визнання легітимності застосовуваних процедур і методик їх здійснення, форм подання результатів процедур оцінювання всіма суб’єктами цього механізму: ВНЗ, споживачами освітніх послуг, органами державного управління вищою освітою, роботодавцями, громадськими утвореннями, самою державою як провідником освітньої політики.

У четвертому розділі – «Чинники забезпечення розвитку механізму державно-громадського управління якістю вищої освіти в Україні» – показано роль процесу стандартизації як складової державно-громадського механізму управління якістю вищої освіти, чинних державних стандартів вищої освіти порівняно зі стандартами забезпечення якості в європейському просторі вищої освіти (ЄПВО); з’ясовано залежність державно-громадського механізму управління якістю вищої освіти в Україні від якості професійної підготовки управлінських кадрів та упровадження Національної рамки кваліфікацій як чинника формування ефективної взаємодії сфери вищої освіти та ринку праці, як базового кваліфікаційного стандарту, без якого неможливо переорієнтувати освітній процес на результати навчання, зробити їх зрозумілими й порівнюваними.

Доведено, що певна упорядкованість, що зароджується зі стандартизації вищої освіти, має безпосередній вплив на її якість, вона є засадничою умовою переходу до прогнозованого вченими організованого суспільства. Існуючі в Україні державні стандарти вищої освіти створювались далеко не легітимним складом представників – учасників освітнього процесу та ринку. Продукт їхньої діяльності виявився неефективним у рамках національної системи освіти (оскільки не є відображенням інтересів самої держави, замовників і споживачів освітніх послуг) та неконкурентоспроможним у європейському просторі вищої освіти.

За результатами дослідження саме вимоги стандартів вищої освіти мають бути складовими критеріїв оцінювання діяльності ВНЗ, засобом захисту спеціальностей від змістової деформації й дріб’язкових спеціалізацій, а також захисту прав і автономій ВНЗ, основою державного фінансування вищої освіти, яка має залежати від досягнутої ВНЗ якості освітнього процесу.

Стандарти щодо забезпечення якості вищої освіти, створені для європейського освітнього простору, мають реалізуватися на рівні ВНЗ, державному та на міждержавному рівні серед країн – учасниць Болонської відозви. При цьому є необхідними науковий супровід і прискорені дії органів державного управління освітою в Україні щодо упровадження стандартів якості вищої освіти в ході формування та розвитку державно-громадського механізму управління нею.

Доведено необхідність створення в контексті європейської інтеграції України стандартів вищої освіти третього покоління з урахуванням вищості розробок і рекомендацій Європейської асоціації із забезпечення якості вищої освіти та якомога повнішого застосування власних надбань.

Виявлено залежність державного управління якістю вищої освіти в Україні, її інтеграції до європейського освітнього простору від якості професійної підготовки управлінських кадрів: аргументовано необхідність визначення критеріїв ключових компетентностей – індикаторів, застосування кваліметрії для вимірювання якості професійної компетентності управлінців; проаналізовано дослідження з управління мікрорівневою системою підготовки майбутніх управлінців; запропоновано практичні рекомендації для запобігання ризику зниження потужності управлінських кадрів.

При цьому ключовими принципами підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації управлінських кадрів мають стати: орієнтація підготовки управлінських кадрів сфери освіти на реальні завдання державної освітньої політики, потреби суспільства й галузі; поєднання професійного та особистісного розвитку управлінців; розробка відповідними інституціями чітких вимог щодо професійної підготовки, професійних знань і навичок управлінських кадрів для сфери освіти; інтеграція світового й вітчизняного досвіду у професійному навчанні управлінських кадрів. Підвищення кваліфікації управлінських кадрів для ВНЗ має включати два блоки: освітній і підтримувальний. Перший має формувати в потенційних менеджерів і керівників комплекс управлінських знань зі стратегічного менеджменту, комерційної діяльності та психології, другий – забезпечувати здобуття й відновлення знань з тактики менеджменту, міжвузівський обмін досвідом щодо вирішення управлінських проблем. Тому на макрорівні (загальнонаціональні та регіональні програми підвищення кваліфікації викладачів) і мікрорівні (внутрішньовузівські програми) необхідно розробляти та впроваджувати програми постійного професійного зростання, особливо для управлінських кадрів.

Аргументовано значущість чинників, пов’язаних із запровадженням Національної рамки кваліфікацій (НРК), яка покликана сприяти розв’язанню таких стратегічних завдань: впровадження європейських стандартів і принципів забезпечення якості освітніх послуг з урахуванням вимог роботодавців до знань, умінь і компетенцій випускників ВНЗ; забезпечення гармонізації національних норм законодавства у сфері освіти та соціально-трудових відносин; сприяння національному й міжнародному визнанню кваліфікацій, здобутих в Україні.

З метою визначення основних напрямів і шляхів практичної реалізації ефективного державно-громадського механізму управління якістю вищої освіти в Україні розроблено відповідну концепцію. Вирішальними чинниками забезпечення ефективності державно-громадського механізму управління якістю вищої освіти визнано: розвиток керівних принципів європейського простору вищої освіти та відповідних інструментів для забезпечення прозорої освітньої політики, входження України до загальноєвропейських систем транснаціонального незалежного оцінювання, створення державної системи гарантій якості вищої освіти та забезпечення її ефективності як маркетингового інструменту, діалог з громадськістю щодо більш ефективного управління й фінансування вищої освіти, залучення до всіх рівнів управління ВНЗ студентів та сприяння можливостям їх прозорого працевлаштування, забезпечення мобільності на третьому циклі підготовки, оскільки освіта й навчання докторантів має особливе значення для поєднання європейського простору вищої освіти з європейським дослідницьким простором.

Згідно з вимогами Бухарестського (2012 р.) комюніке держав – учасниць Болонського процесу, запропонованою концепцією передбачено підтримку громадської відповідальності за забезпечення гарантій якості із широким залученням до цього процесу зацікавлених сторін, визнання ENQA, ESU, EUA, EURASHE (група E4) звітів про упровадження та застосування «Європейських стандартів і керівних принципів для гарантії якості» (ESG), визнання рішень EQAR – зареєстрованих агентств щодо гарантій якості в спільних програмах, забезпечення якісного поліпшення моніторингових та інформаційних даних про вищу освіту, рухливість викладачів і студентів, про їх можливості працевлаштування, динаміку змін соціальних параметрів, навчання протягом життя, мобільність грантів і позик тощо.

У п’ятому розділі – «Удосконалення інструментарію державно-громадського механізму управління якістю вищої освіти» – з державно-управлінських позицій розглянуто проблеми та шляхи вдосконалення ліцензування, акредитації, ранжування вищих навчальних закладів, а також необхідність запровадження в Україні освітнього аудиту.

У розділі розкрито цілий спектр нових управлінських завдань, розв’язувати які вкрай необхідно. Серед них: удосконалення процедур ліцензування та акредитації, об’єднання їх в один державно-громадський механізм управління якістю вищої освіти, збільшення участі в них громадськості, студентів, розроблення нової автоматизованої системи суспільно-державного контролю та оцінювання діяльності ВНЗ, унеможливлення подання недостовірної інформації про реальний стан справ у ВНЗ, прискорене створення систем внутрішнього й зовнішнього забезпечення якості вищої освіти, здешевлення вартості ліцензування та акредитації; здійснення поетапної узгодженої передачі ВНЗ, підпорядкованих 26 міністерствам і відомствам, до сфери управління МОНмолодьспорту України, оптимізація їх мережі шляхом об’єднання та створення потужних ВНЗ, створення регіональних дослідницьких університетів; розширення участі ВНЗ у формуванні держзамовлення з метою підвищення його ефективності, відповідності ринку праці та стратегії розвитку країни тощо.

Визначено, що існуюча система акредитації в Україні частково є заручницею ліцензійної системи, яка певний час регулювалася іншим законодавством. Однією з головних відмінностей розробленого МОНмолодьспортом України проекту положення про акредитацію ВНЗ і спеціальностей у них та вищих професійних училищах від чинного є такий формат процедури, в якому ВНЗ ініціює проведення акредитації й для цього попередньо подає інформацію про внутрішню систему управління якістю та її ефективність. Положення ґрунтується на комплексному оцінюванні всіх напрямів діяльності ВНЗ; прозорості планується досягати шляхом оприлюднення самоаналізу ВНЗ та кінцевого результату акредитації, широкого залучення громадськості, роботодавців, соціальних об’єднань для прийняття державно-управлінських рішень щодо підвищення якості вищої освіти в Україні.

Розкрито дефініцію, сутність, специфіку й особливості процедури освітнього аудиту та його значення як інструменту в державно-громадському механізмі управління якістю вищої освіти, який дає змогу поєднати внутрішню й зовнішню оцінки її якості та уможливити повноцінне здійснення процедури громадської акредитації. Поняття «освітній аудит у сфері вищої освіти» визначено як процедуру здійснення незалежними акредитованими експертами перевірки та оцінювання (з подальшим декларуванням гарантованої достовірності професійного судження) діяльності ВНЗ в цілому, досягнення заявленого ним рівня якості вищої освіти та її гарантій, освітніх стандартів, відповідно до яких формуються професійні, ділові та особистісні компетенції студентів і забезпечується їх конкурентоспроможність в освітньому просторі.

Визнано, що суб’єктів освітнього аудиту в Україні офіційно не існує, ними мають стати якнайшвидше створені незалежні утворення – інституції, що мають право на здійснення відповідних аудиторських процедур. Першочерговими завданнями аудиту вищої школи мають бути: здійснення впливу на підвищення якості вищої освіти; гарантування всім учасникам освітнього процесу та споживачам послуг вільного доступу до надійної інформації щодо реалізації мети освітнього аудиту, в разі виявлення невідповідності прийнятим нормам і стандартам надання пропозицій ВНЗ та рекомендацій щодо підвищення якості навчальних програм і стандартів; підтвердження звітності ВНЗ перед суспільством за використання наданих йому ресурсів з різних джерел тощо.

Встановлено, що в Україні сьогодні внутрішній аудит якості та гарантій якості вищої освіти не є обов’язковою процедурою для ВНЗ. Втім, в умовах розгортання співпраці з громадськими акредитаційними утвореннями процедура аудиту якості вищої освіти з бажаної або рекомендованої поступово набула статусу необхідної й обов’язкової, причому двосторонньо вмотивованої.

Аудит має «додавати вартість», тобто поліпшувати якість освіти. Додавання вартості в процесі аудиту передбачає, що обов’язком аудитора є надання пропозицій щодо поліпшення якості вищої освіти та вдосконалення освітнього процесу у ВНЗ в цілому.

Доведено, що зовнішній аудит є досить ефективним інструментом державно-громадського механізму управління якістю вищої освіти, який дає змогу впевнено готуватися ВНЗ до процедури акредитації. Процедура освітнього аудиту має також виявляти ступінь залежності формування загальних і спеціальних компетенцій випускника ВНЗ від структури вищої освіти, її змісту, програм, навчальних технологій та системи управління освітньою діяльністю ВНЗ.

Адекватним розв’язанню проблеми оцінювання якості вищої освіти можна вважати також ранжування ВНЗ, яке передбачає: інформування суспільства про розвиток вищої освіти; корегування стратегій розвитку вищої освіти шляхом прийняття адекватних до ситуації управлінських рішень щодо вдосконалення державно-громадського управління якістю вищої освіти; інформування всіх зацікавлених сторін та учасників навчально-виховного процесу про ефективність і результативність їх роботи; забезпечення органів державного управління вищою освітою інформацією про стан та динаміку змін у розвитку ВНЗ як за галузевими групами, так і в системі їх позиціонування на ринку освітніх послуг і ринку праці тощо.

Для розуміння й використання ранжування ВНЗ як інструменту державно-громадського управління якістю вищої освіти МОНмолодьспорту України необхідно розробити відповідне положення, яке має відповідати Закону України «Про вищу освіту», Національній стратегії розвитку освіти в Україні на 2012–2021 рр., Концепції ефективного державно-громадського механізму управління якістю вищої освіти та іншим узгодженим між собою нормативно-правовим актам.

Кінцева мета ранжування спрямована на те, щоб рейтинги об’єктивно, достовірно та з великою точністю відображати показники якості вищої освіти, чим сприяли б її утвердженню. Очевидно, що факт отримання високого місця в академічному рейтингу є дуже зручним інструментом для маркетингу й просування університетів та навчальних програм. Певним стимулом для їх проведення є зростання конкуренції між ВНЗ, яка примушує рахуватися та впливати як на абітурієнтів, так і на працедавців. Підкреслено, що важливе місце має інституціональне застосування академічних рейтингів і процедури ранжування в цілому (посилання на них у рекламі, політичних процесах, «вигідному» соціально-економічному порівнянні тощо), що підтверджується результатами досліджень.

Саме тому перед органами державного управління вищою освітою в Україні постає завдання розроблення власної системи ранжування ВНЗ, яка б стимулювала їх до досягнення більш вагомих результатів на предмет підвищення якості освіти.

На підставі здійсненого в наукових дослідженнях аналізу факторів впливу на якість вищої освіти автором розроблено систематизовані блоки параметрів для зовнішнього та внутрішнього оцінювання якості вищої освіти на програмовому й інституціональному рівнях у межах процедур акредитації або освітнього аудиту, які повністю узгоджуються з компетентнісним підходом.