ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ РИНКУ ПОСЛУГ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ Автореферат

У вступі розкрито сутність і стан питання, що розв’язується; обґрунтовано актуальність обраної теми; визначено мету й завдання дослідження, його наукову новизну, встановлено практичну корисність одержаних результатів; наведено дані щодо апробації цих результатів та їх опублікування.

У першому розділі – “Теоретичні засади державного регулювання розвитку ринку послуг вищої освіти” – визначено теоретичні основи дослідження сутності ринку послуг вищої освіти; розглянуто ринок послуг вищої освіти як об’єкт державної політики; досліджено організацію стратегічного управління діяльності вищих навчальних закладів на ринку освітніх послуг.

Визначено, що в численних наукових публікаціях українських вчених останніх років вища освіта розглядається в якості основного механізму організації системи вищої освіти – ринок послуг освіти у контексті споживчого ринку. Послуги освіти виражають відносини між її виробниками та споживачами, тобто відносини між людьми в процесі виробництва і споживання цього специфічного блага. Таким чином, послуги освіти розглядають і як процес передачі, і як процес отримання інформації та її освоєння, тобто з позицій їхнього виробника і споживача, і в тому, і в іншому випадку з урахуванням результату у вигляді розвитку особистості.

Встановлено, що одні автори взагалі виключають освітню сферу з предмету теорії державного управління, інші намагаються пояснити необхідність дослідження освітньої сфери шляхом ототожнення процесів праці та відносин у сфері освіти з процесом праці та відносинами в матеріальному виробництві. Підставою для такого ототожнення знайдено в тому, що сфера освіти, як і матеріальне виробництво, створює вартість. Ще одна група вчених намагається пояснити виникнення відносин в освітній сфері логікою розвитку виробничих відносин матеріального виробництва.

Доведено, що кожна точка зору має право на життя, тим більше, що кожна з них не лише констатує, а й використовує певну сукупність доказів. Обґрунтовано найбільш продуктивну точку зору, згідно з якою існування відносин освітньої сфери виводиться з логіки розвитку виробничих відносин матеріального виробництва. Основними складовими цієї логіки є наступне. По-перше, отримання доходу і споживання матеріальних благ працівниками освіти роблять цих останніх учасниками суспільного життя. По-друге, споживання благ, створених іншими людьми, означає ніщо інше як безпосередній прояв відносин привласнення, тобто відносин власності, які є, безумовно, об’єктом державного управління. По-третє, працівники сфери освіти можуть споживати продукти матеріального виробництва лише тоді, коли вони мають такі відносини з працівниками матеріального виробництва, які змушують цих останніх передавати продукти своєї праці працівникам освіти. І такі відносини є об’єктом державного управління, оскільки працівники освіти надають виробникам і власникам матеріальних благ інші блага (освітні послуги), без яких матеріальне виробництво не могло б здійснюватися на певному науково-технічному рівні і в певній суспільній формі. Завдяки відносинам обміну діяльністю в галузь науки „Державне управління” входить нове поняття –послуга вищої освіти, і виникає нове розуміння освітньої сфери не тільки як суспільно організованого споживання, але і як нематеріального виробництва. А самі працівники освітньої сфери виступають не тільки споживачами матеріальних благ, а й творцями, виробниками нематеріальних цінностей.

Виходячи з означеного вище, зроблено висновок, що послуги вищої освіти, що задовольняються суспільною працею, а також все, що з ними зв'язане, є об’єктом державного управління. Причому галузь науки „Державне управління” вивчає не зміст послуг вищої освіти, а відносини, в які вступають держава і її населення в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання таких послуг. Споживання послуги вищої освіти забезпечує в суспільстві корисний соціальний та економічний ефект у вигляді можливостей зростання валового внутрішнього продукту і національного доходу завдяки підвищенню продуктивності праці висококваліфікованого фахівця в системі суспільного розподілу праці.

З розумінням і урахуванням сутності, загальних і специфічних властивостей послуг вищої освіти, особливостей їхнього виробництва та споживання використано системний підхід для дослідження державного регулювання ринку послуг вищої освіти. Його доцільність доведена необхідністю проведення різних видів аналізу, зіставлень і порівнянь, у тому числі з позицій значущості, результативності, конкурентоспроможності вищих навчальних закладів.

Виявлено, що у науковій літературі існує безліч визначень поняття системи. Під системою, як правило, розуміють комплекс взаємодіючих компонентів, безліч пов'язаних діючих елементів, які утворюють стійку єдність і цілісність і володіють інтегральними властивостями і закономірностями. Інші автори під системою мають на увазі тільки такий комплекс вибірково-залучених компонентів, у яких взаємодія та взаємовідношення набуває характеру взаємодії компонентів на отримання сфокусованого корисного результату. Якщо у науковій літературі досить повно визначено та розкрито сутність системи, то система ринку послуг освіти визначена недостатньо. Як правило, ринок послуг освіти визначають як єдину, ієрархічну систему, з міцними зв'язками і певними пропорціями між його секторами, при цьому він сам є складовою частиною ринку послуг, який, у свою чергу входить до структури товарного ринку як невід’ємного елемента всієї ринкової системи.

Під ринком послуг вищої освіти слід розуміти соціально-економічну систему, яка представляє собою сукупність виробників послуг вищої освіти: професорсько-викладацький склад освітніх установ вищої професійної освіти (університет, академія, інститут) і споживачів послуг вищої освіти: держава, суспільство, індивіди, а також зв'язків між ними, які надають цій сукупності нові властивості, відсутні у її елементів.

Дане визначення відображає системність ринку послуг вищої освіти, тому що враховує не тільки його основних учасників (виробників і споживачів послуг вищої освіти), але і все різноманіття зв'язків, які можуть виникати між ними. Зв'язки можуть бути виражені відносинами: виробник – виробник (взаємодія професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів між собою); виробник – споживач (взаємодія професорсько-викладацького складу та студентів); споживач – споживач (такий вид зв'язку виникає між суспільством і державою).

Стан освітньої системи багато в чому детерміновано проблемами управління сферою освіти як на макрорівні (рівні державного управління системою вищої освіти), так і на мікрорівні (рівні управління окремим закладом освіти). На рівні державного управління системою вищої освіти виявлено проблемні питання: правового забезпечення функціонування ринку освітніх послуг; фінансування сфери освіти; достовірності результатів аналізу ринку освітніх послуг: недостатньо налагодженої системи моніторингу ринку освітніх послуг і функціонування системи закладів освіти; слабкого використання висновків аналізу в процесі управління системою вищої освіти; планування структури підготовки кадрів; оптимізації територіального розміщення закладів освіти.

Визначено, що необхідно змінити організаційно-економічний механізм функціонування освіти. Економічний механізм функціонування системи освіти має базуватися на таких принципах: створення і пропозиція освітніх послуг в умовах вільної конкуренції при дотриманні рівних прав і обов'язків; задіяння у системі вищої освіти широкого спектра джерел і засобів відшкодування за освітній товар при дотриманні соціальних гарантій для малозабезпечених верств населення; задоволення поточних і перспективних освітніх потреб особистості, організацій і суспільства; державний контроль дотримання рівних прав усіх ринкових суб'єктів у сфері освіти, в тому числі споживачів, виробників і суспільства.

Визначено, що ключове значення для дослідження стратегічного управління системою вищої освіти має лише невелика кількість доктрин, ідей та моделей з числа тих, що знайшли відображення в численних теоріях стратегічного менеджменту. Пропонується до використання підхід, який добре відповідає специфічній сфері вищої освіти, що полягає в розумінні освітньої системи як мережної організації. Система надання послуг вищої освіти як соціальна мережа пронизана безліччю комунікацій, які допомагають їй взаємодіяти із зовнішнім оточенням. Ефективне управління цією мережею та системою комунікацій і є головне завдання стратегічного менеджменту.

Встановлено, що уміння адаптуватися, трансформуватися, розвиватися багато в чому залежить від мережевих взаємозв'язків. У рамках мережі відбувається обмін інформацією, виходить партнерська підтримка. Стратегічне управління в такій системі базується на здатності упорядкувати внутрішньосистемні мережі та можливості підключення до більш сильних і потужних систем, щоб стати їх частиною і користуватися наданими ними ресурсами. У зв'язку з цим включення України в Болонський процес може розглядатися саме з цих позицій як прилучення до більш потужної аналогічної системи. Після інтеграції малої системи у велику стратегічне управління в першій вже визначається тим місцем, яке їй вдалося зайняти. Встановлено переваги такого підходу для України: отримання вільного доступу до більшості інформаційних ресурсів, надійний захист від зовнішніх загроз. Доведено, що початком в цьому процесі є модернізація і підвищення якості вітчизняної системи вищої освіти, а потім вже входження до Болонської конвенції на правах головних дійових осіб.

Визначено, що стратегічне управління в мережевій системі не тільки передбачає оптимальний розподіл внутрішніх і зовнішніх взаємозв'язків, а й постійну роботу над їх розширенням, що веде до виробництва та розповсюдження інформації як всередині самої організації, так і поза її межами.

Встановлено, що у сучасних умовах турбулентності потрібен дуже гнучкий підхід до проектування власної структури послуг вищої освіти на інституціональному рівні. Традиційні моделі академічних мереж є базою для такої трансформації. Основною функцією системи державного управління при такому підході має стати ефективна координація діяльності різних академічних інститутів відповідно до застосовуваних інформаційних технологій, організаційних структур і загальних управлінських процесів.

У другому розділі – “Сучасний стан державного регулювання розвитку ринку послуг вищої освіти в Україні” – оцінено регулювання діяльності вищих навчальних закладів України на ринку освітніх послуг; проаналізовано дієвість економічного механізму взаємодії ринку освітніх послуг вищої освіти та ринку праці; досліджено розвиток ринку послуг вищої освіти в умовах формування єдиного освітнього простору.

Визначено тенденцію уповільнення темпів зростання реалізації освітніх послуг у вищій освіті, та активізації у всіх інших напрямках освітньої діяльності. Встановлено інше проблемне питання, яке пов'язане з тим, що зростання обсягу реалізованих освітніх послуг в грошовому вимірі переважно не передбачає збільшення їх обсягу чи підвищення якості, а зумовлене адміністративним втручанням – підвищенням вартості на житлово-комунальні послуги. частки витрат на оплату праці, зростанням поточних витрат тощо.

За статистичними даними, основними споживачами освітніх послуг є населення, частка споживання якого лише в 2010 р. складала 88,4 %, і з року в рік зростає. Наголошено, що основним фактором розвитку ринку освітніх послуг в Україні є показник платоспроможності населення. Виявлено тенденцію до зниження рівня життя населення, а й відтак його платоспроможності, про що свідчать дані обсягу кінцевих споживчих витрат домогосподарств, в тому числі і на освіту. Одночасно з цим зростає частка витрат домогосподарств на продукти харчування, транспорт, житло та комунальні платежі, що свідчить про загальне зниження рівня життя населення. Крім того враховано, що показники рівня споживчих витрат на освіту не відображають якості надання освітніх послуг з точки зору задоволення потреб сім'ї різних соціальних і соціально-економічних груп.

Зазначено на потребі вдосконалення сучасної системи фінансування освіти, яка повинна забезпечувати рівний доступ споживачів до освіти, забезпечувати необхідним обсягом фінансування всі освітні рівні, а також ефективно розподіляти та використовувати кошти загального та спеціального фондів. Законодавчо встановлена прив'язка рівня фінансування освіти від обсягу ВВП країни, зумовлює залежність розвитку освіти від економічного становища країни. Таким чином очевидно, що протягом років незалежності України, рівень видатків на освітню сферу був неналежним для повноцінного розширеного її відтворення.

Сучасна державна політика у сфері освіти передбачає збільшення видатків бюджету на фінансування загальної середньої освіти, дошкільної освіти, і зменшення на вищу освіту і практично незмінною протягом 2000-2010 рр. залишається питома вага фінансування професійно-технічної освіти в загальній структурі видатків на освіту. Проте, збільшення витрат на освіту з державних джерел переважно пов'язане зі зростанням витрат на оплату праці та збільшенням вартості комунальних послуг і не пов'язане зі зростанням фінансування наукових досліджень та впровадженням інновацій у сфері освіти.

Іншим гострим проблемним питанням сучасності визначено рівень інвестицій в освітню сферу, враховуючи, що в загальній структурі обсягів інвестицій освітня галузь все більше втрачає позиції. Українській економіці в цілому та інвестиційному клімату зокрема притаманні соціальні ризики, загрози, валютно-фінансова нестабільність, нестійкий характер власності, корупція, бюрократія, кримінал, які не сприяють залученню зарубіжних інвестицій у розвиток соціальної сфери.

Для покращення діяльності ринку освітніх послуг, необхідним визначено створення інформаційно-аналітичного середовища відповідної сфери підприємництва. Проте невирішеною залишається проблема оптимального співвідношення між приватною та державною освітою в Україні. Встановлено, що надмірна орієнтація на приватну освіту не призведе до підвищення фінансування освітньої сфери. Адже більшість споживачів освітніх послуг мають низьку платоспроможність. Також слід враховувати досвід провідних європейських країн, більшості європейських країн. Зазначено, що у Німеччині, Австрії та Італії пропорція державних видатків на вищу освіту та приватних джерел фінансування, включаючи індивідуальну оплату споживачів, складає 90:10, у Великобританії, Португалії та Фінляндії - 80:20, в Данії, Швеції та Ірландії - 70:30, в США - 50:50.

Не зважаючи на те, що нині в Європі більш високими темпами спостерігається фінансування освіти із приватних джерел, державне фінансування залишається одним із пріоритетів соціально-економічної політики. Таким чином, зроблено висновок, що не дивлячись на тенденцію до фінансової незалежності, частка державних засобів в освітніх закладах більшості європейських країн зберігається на рівні біля 70 %. Такого ж курсу необхідно дотримуватись і в Україні.

Визначено, що результативність функціонування ринку послуг вищої освіти є дзеркалом того ринку послуг праці, куди виходять випускники вищих навчальних закладів з пропозицією себе в якості робочої сили. Результативність функціонування ринку послуг вищої освіти залежить не від абстрактного ринку праці, а від результативності функціонування сегменту ринку праці для кожної професії та спеціалізації. І між кожним сегментом ринку освіти і сегментом ринку праці існує як прямий, так і зворотній зв'язок, який породжується пропозицією випускників і попитом на них.

Запропоновано SWOT-аналіз участі української вищої освіти в Болонському процесі, на основі статистичних даних та опитування, з метою аналізу необхідності та виявлення напрямів державного регулювання інтеграції української вищої освіти