УДОСКОНАЛЕННЯ МЕХАНІЗМІВ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, її зв’язок з напрямами, програмами і темами наукових досліджень. Сформульовано мету і завдання дослідження, охарактеризовано наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено апробацію основних положень.

У першому розділі „Теоретичні засади дослідження механізмів державного регулювання етнонаціональних відносин” обґрунтовано сутність етнонаціональних відносин як об’єкту державного регулювання, встановлені зміст та концептуальні напрямки організації процесу державного регулювання етнонаціональних відносин в сучасному українському суспільстві та проаналізовано міжнародний досвід формування механізмів державного регулювання етнонаціональних відносин.

Виходячи з того, що еволюція етнонаціональних відносин в Україні на сучасному етапі державотворення проходить з помірною швидкістю, марно очікувати на створення повної і універсальної теоретико-методологічної моделі управління у зазначеній сфері суспільного життя. Але остільки в наші часи починає стверджуватися посткласична методологія соціального пізнання, яка передбачає правомірність і необхідність плюралістичного підходу до осмислення суті складних соціальних явищ, врахування концептуальної багатоманітності й єдності, застосування різних теорій за принципом додатковості є не тільки бажаним а певним чином в міру можливого і необхідним при здійсненні наукового дослідження теми.

Сьогодні особливу увагу необхідно приділити вибудовуванню ефективної управлінської структури державної влади з точки зору керованості процесами в центрі та регіонах, що диктує необхідність не тільки розподілу повноважень між ними, а й впровадження та закріплення відповідних механізмів інтеграції, у тому числі міжетнічної, що об’єднують регіони в рамках цілісної держави. Йдеться про об’єднання та координацію дій у сфері державного управління на всіх його рівнях та у всіх сферах суспільних відносин. Ефективне управління етнополітичними процесами будується на двох принципах: державному регулюванні (через владні повноваження та законотворчу діяльність державних інституцій) та саморегулюванні (через використання різноманітних форм координації, кооперації в діяльності громадянських інститутів). Відповідно проблематика змісту етнонаціональної політики полягає в рівнях співвідношення державного та громадянського, тобто система управління етнонаціональними процесами має бути побудована не на уніфікації відмінностей, а на взаємовигідних формулах співпраці, розподілу повноважень та ресурсів. З огляду на це дослідники пропонують створити модель розподіленого управління етнополітичними процесами на основі принципу субсидіарності, зазначаючи, що ставку необхідно робити не стільки на адміністрування й керівництво „зверху”, скільки на співпрацю в рамках єдиної структурно-функціональної залежності. При цьому управляючий вплив має синтезуватися на основі єдиної ідеології, яка формувалась би спільно, як у центрі, так і в регіонах.

Аналіз стану наукової розробки теми, здійснений автором у рамках завдань дисертаційної роботи, дає підстави твердити, що за роки незалежності вітчизняними науковцями зроблені досить вагомі кроки в напрямі розроблення теоретичних, методологічних, правових та концептуальних засад етнополітики, запропоновані теоретичні моделі подальшого розвитку етнонаціональних відносин у державі, вироблені пропозиції щодо оптимізації процесу взаємодії держави з представниками етнонаціональних меншин. Водночас аналіз численних літературних джерел, присвячених етнополітичним проблемам України, свідчить про відсутність одностайності та узгодженості в поглядах українських дослідників на деякі вузлові питання етнополітики.

Базовою ж категорією в даному дослідженні є „етнонаціональні відносини”, під якою слід розуміти відносини між суб’єктами етнонаціонального розвитку: державою, українською нацією, корінними народами та національними меншинами щодо забезпечення державного суверенітету, збереження етнокультурної самобутності громадян, забезпечення їхніх конституційних прав, етнокультурних, соціальних і політичних потреб та інтересів, умов для самоорганізації та самоврядування.

З огляду на наявні розбіжності найбільш універсальним виглядає наступне визначення: державне управління – це практичний, організуючий і регулюючий вплив держави на суспільну й приватну життєдіяльність людей з метою її упорядкування, збереження або перетворення, що спирається на його владну силу. Державне регулювання ж у свою чергу являє собою систему типових заходів законодавчого, виконавчого та контролюючого характеру, що здійснюються відповідними державними органами та громадськими організаціями з метою стабілізації та пристосування існуючої соціально-економічної системи до постійно змінюваних умов. Проаналізувавши дані твердження можна стверджувати, що стосовно нашого дослідження державне управління та державне регулювання є елементами цілісної системи, в якій управління виступає в ролі стратегічних дій держави, а регулювання – в ролі тактичних дій.

На основі узагальнення міжнародного досвіду регулювання етнонаціональних відносин, визначено, що основні принципи етнонаціопальної політики слід застосовувати з урахуванням суспільно-політичного, економічного та духовного розвитку суспільства, конкретних проблем етнічних груп у відповідних регіонах, а будь-яким діям має передувати аналіз соціально-економічної та етнопрофесійної структури конкретного регіону, його найважливіших характеристик щодо існуючих та потенційних етнокультурних проблем.

Накопичений міжнародний досвід дає підстави для розробки програми оптимізації міжетнічних відносин, з метою створення необхідних умов та механізмів регенерації національного життя народів, збереження та розвиток національних культур, мов, традицій, специфіку ринкового господарства, що забезпечить ефективну співпраці держави та національностей, національне відродження етносів і територій наближення інституцій влади до потреб, запитів та інтересів різних за культурою груп як на загальноукраїнському, так й на регіональному рівнях.

Визначено, що до особливостей дії міжнародних інституцій усередині певної держави, в тому числі – України, а також дотримання ними норм та стандартів міжнародно-правових актів із захисту національних меншин належить їхнє ставлення до рівня і обсягу імплементації у конституціях, законах, інших законодавчих актах. Те ж саме стосується і можливого рівня та обсягу їх застосування представниками якоїсь конкретної меншини залежно від тих обставин і чинників, які характеризують цю меншину.

Встановлено, що небезпечні конфлікти виникають у результаті масового порушення прав людини в тій чи іншій державі, а конфліктні ситуації всередині держави цілком здатні створити загрозу не тільки безпосереднім сусідам, регіональній безпеці, а й загальній безпеці всього міжнародного співтовариства.

У другому розділі „Сучасні механізми державного регулювання етнонаціональних відносин в Україні” визначено структуру та механізми взаємодії державних інститутів регулювання етнонаціональних відносин, а також ступінь впливу громадянського суспільства на механізми державного регулювання етнонаціональних відносин в Україні, досліджено нормативні механізми діяльності державних інститутів по регулюванню етнонаціональних відносин.

Доведено, що управління етнонаціональною сферою є основним засобом реалізації національної політики держави. Остання визначає мету управління, його основні завдання та методи їх вирішення. Саме чітке розуміння усіх тонкощів етнонаціонального буття держави є запорукою відсутності гострих конфліктних ситуацій на території держави. За часів незалежності система управління етнонаціональними питаннями зазнавала частих змін, але так чи інакше вона, на відміну від багатьох інших держав колишнього Радянського Союзу, з самого початку забезпечувала мирне співіснування представників усіх етносів, що проживають на території України.

Функціональне окреслення структури державних інститутів регулювання етнонаціональних відносин в Україні та механізмів їх впливу довело, що інституційна система регулювання етнонаціональних відносин є багаторівневою та складається з таких елементів: вищі органи державної влади загальної компетенції; головні органом вищої виконавчої влади у даній сфері (Комітет Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин; до недавнього часу Державний комітет національностей та релігій, функції якого зараз покладені на Міністерство культури України); інші (відповідного профілю) центральні органи державної виконавчої влади; органи судової влади; місцеві органи державної виконавчої влади; органи місцевого самоврядування; неурядові організації (політичні партії, громадські організації, благодійні фони, релігійні об’єднання).

Встановлено, що об’єктом безпосереднього впливу зазначених вище інституцій є не етнічність, а економічні, політичні, культурні та інші відносини.

Практика діяльності національних інститутів в етнополітичній сфері в Україні засвідчила, що її основоположними принципами є такі: повага прав людини та основних свобод, в тому числі і національних; рівні права етносів при різних формах їхнього самовизначення з обов’язковою умовою збереження державності і соборності; рівні права та відповідальність окремих регіонів, областей і районів; єдність Української держави, її етносів та громадян; розвиток українського суспільства, базованого на багатонаціональній основі, шляхом мирного розв’язання конфліктних ситуацій, відмови від застосування сили, окрім, звичайно адекватних дій у випадку загрози масового порушення прав людини та національності; чітке врахування конкретних історичних умов розвитку етносів і держави в цілому; державна підтримка українського й малочислених народів, турбота про відродження й збереження їхніх культури, мови, традицій та механізмів і норм, за допомогою яких на практиці ці принципи функціонування органів етнополітичного управління знаходять своє втілення в життя