ДУХОВНО-ЦІННІСНА ВЗАЄМОДІЯ ДЕРЖАВИ І УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність досліджуваної проблеми, визначаються об’єкт, предмет, мета і завдання дисертації, розкривається наукова новизна дослідження, наводяться його методологічні основи, дані про апробацію та практичне значення отриманих результатів, вказується на зв’язок дисертації із напрямами наукових досліджень.

У першому розділі – “Теоретико-методичний аналіз державно-церковних відносин” – системно досліджено джерельну базу, вітчизняну та зарубіжну наукову літературу з державного управління, політології, права, соціології, філософії та історії релігії, визначено проблемне поле, яке потребує наукового аналізу.

Розглянуто положення, бачення українських та зарубіжних учених щодо державно-церковних відносин взагалі та відносин держави і УПЦ, зокрема в історичній площині і на сучасному етапі державотворчих процесів. Досліджено національне законодавство у сфері державно-церковних відносин та особливих документів, якими керується УПЦ у процесі своєї діяльності, а також наведено положення деяких міжнародних нормативно-правових актів у сфері релігії, свободи совісті та державно-церковних відносин. Здійснено історичний аналіз процесів державно-церковних відносин країн, у яких держава тісно співпрацює з Православною Церквою. З’ясовано, що більшість вітчизняних і зарубіжних авторів розглядає проблему релігійних прав у контексті певного історичного періоду або в межах певного суспільства чи державного утворення. Встановлено, що загальний, недеталізований аналіз процесу утвердження релігійної свободи і релігійних прав протягом історичного періоду розвитку людства крізь призму відносин держави і церкви як системи суспільних інституцій, у площині взаємодії яких реалізуються релігійні права громадян у релігієзнавстві, соціології та інших науках, є недоцільним, оскільки великі часові і просторові рамки не дають можливості зосередити увагу на причинах явища, що вивчається, нівелюють його глибинну суть. Констатовано, що для науки державного управління заслуговує на увагу вивчення загальних закономірностей, особливо коли йдеться про взаємодію двох важливих суспільних інститутів – держави і Церкви.

Показано, що порушення релігійних прав, як і прав релігійних організацій, можуть мати прихований характер. Наводиться аргументація щодо недостатньої дослідженості в українській науці причин роз’єднаності українських християнських церков та використання релігії з політичною метою суб’єктами зовнішніх міждержавних відносин. Проаналізовано західний досвід державно-церковних відносин, оскільки він є їх своєрідною усталеною формою. З’ясовано, що вчення про природні права (в сучасній термінології вони називаються правами людини) виникло і розвинулося на християнському Заході. Таке твердження не заперечує значення для розвитку людства інших концепцій щодо ідеалу справедливості й порядку в людських взаєминах, вироблених найбільш значущими релігійними культурами світу. Доведено, що у формі суб’єктивних природних прав цей ідеал притаманний саме Заходу. Один із провідних дослідників цієї проблематики Б.Тірні зазначає, що “навіть на Заході вчення про релігійні права з’явилося досить пізно, долаючи опір традиції, яка перед тим безболісно сприйняла інші права людини”.

Установлено, що релігійні права з погляду історичної перспективи утвердилися найпізніше і виявилися найважчими для сприйняття і практичного впровадження. Аналіз нормативно-правової бази показує, що простір для здійснення державно-церковних відносин у сучасній Україні існує. Чинні нормативно-правові акти національного та міжнародного характеру свідчать про сформованість нормативного поля для адекватного функціонування церков та релігійних організацій. Аксіологічною складовою діяльності релігійних організацій є те, що вони у своїй роботі зобов’язані керуватися вимогами чинного законодавства і правопорядку. Законодавством передбачено і те, що релігійні організації мають право брати участь у громадському житті, а також використовувати нарівні з громадськими об’єднаннями засоби масової інформації.

Доведено, що головним суб’єктом складової духовно-релігійної безпеки є Українська держава, яка разом із традиційними (історичними) церквами проводить цілеспрямовану політику в релігійній сфері, покликану забезпечити духовну єдність народу, стабільність та динамізм прогресивного розвитку всього суспільства.

З’ясовано, що для гармонійного розвитку державно-церковних відносин необхідне здійснення комплексних наукових досліджень у цій сфері шляхом залучення як світських науковців, так і науковців – представників духовних навчальних закладів.