СИСТЕМА РОБОТИ З УДОСКОНАЛЕННЯ НАВИЧОК ГОВОРІННЯ В УЧНІВ 5-6 КЛАСІВ НА УРОКАХ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт, предмет, мету, сформульовано гіпотезу, розкрито завдання, методи дослідження, схарактеризовано методологічну й теоретичну основи, з’ясовано наукову новизну й практичне значення, вірогідність результатів, подано відомості про апробацію й упровадження основних положень дисертації.

У першому розділі дисертації «Наукові засади методики вдосконалення навичок говоріння в учнів 5 – 6 класів» розкрито теоретичні основи говоріння як наукового поняття, розглянуто найважливіші відомості про усне діалогічне й монологічне мовлення, виділено комунікативно-риторичні якості мовлення, що забезпечують умови для створення висловлювань, визначено навички говоріння в учнів 5 – 6 класів, з’ясовано психологічні чинники формування навичок говоріння підлітків, проаналізовано лінгводидактичний аспект удосконалення навичок продукування усних висловлювань школярів.

Осмислення процесу говоріння як одного з визначальних компонентів мовленнєвої діяльності є умовою стимуляції інтелектуального потенціалу школярів, взаємодії і взаєморозуміння між людьми в процесі спілкування, програмування мовленнєвих дій. Це підтверджує потребу обґрунтувати та об’єктивно оцінити мовленнєві навички, необхідні для вдосконалення в учнів підліткового віку в процесі роботи з розвитку усного мовлення.

Робота з удосконалення навичок говоріння передбачає врахування положень філософії, лінгвістики, лінгводидактики, психології, психолінгвістики, що дає змогу учням 5 – 6 класів планувати й правильно продукувати висловлювання з метою спілкування, ураховуючи особливості ініціативних мовленнєвих дій.

У філософському плані Т.Кочеткова, В.Петрушенко трактують говоріння як засіб досягнення людиною певної мети, Л.Озадовська – доступ до „Іншого”, який має неповторний внутрішній світ, І.Невлева, М.Попович – іллокутивний акт, що допомагає створити ситуацію взаєморозуміння, процес духовного спілкування, тобто взаємного обміну думками, почуттями. Спираючись на праці філософів, можемо стверджувати: говоріння є умовою “справжнього” людського буття, що можливе тільки через буття з іншими. Тому мовець у своєму існуванні виявляється для іншого через говоріння, за допомогою якого можна порозумітися зі співрозмовником.

У соціальному аспекті говоріння розглядають як соціально зумовлений вид діяльності людини, процес передачі інформації в умовах спілкування за допомогою комунікативних засобів, як потребу людини (духовну, соціальну, ментальну, комунікативну) для повноцінного життя з метою взаємодії та спілкування, соціальних перетворень.

Психологи та психолінгвісти (Л.Виготський, І.Зимня, О.Леонтьєв, О.Лурія, С.Рубінштейн та ін.) кваліфікують говоріння як процес формування та формулювання думки в момент висловлювання. Таким чином, у психологічному плані процес говоріння передбачає оволодіння зовнішнім усним способом формування та формулювання думки за допомогою мовних засобів, тобто усним мовленням.

Говоріння в лінгвістичному аспекті тлумачиться як діяльність мовця, який застосовує мову для взаємодії з іншими членами мовного колективу; використання різноманітних засобів мови для передачі складного змісту, що включає, крім власне інформації, звернення до слухача, спонукання до дії тощо; утворення звукового мовлення, що передбачає також слухове сприйняття цього мовлення не тільки слухачем, а й мовцем, для якого слуховий контроль відіграє роль зворотного зв’язку (О.Ахманова, Ф.Бацевич). На початку мовленнєвого акту роль мовця видається вирішальною, проте далі може бути, що результат цього акту визначається слухачем, його розумінням висловлювання. Тому висловлювання, що виступає водночас і як продукт мовленнєвого акту, і як інструмент досягнення певної мети, формує думки й почуття через посередництво мови в процесі мовленнєвої діяльності. Відтак можемо констатувати, що говоріння належить до лінгвальної дійсності (за І.Коваликом) і становить складову мови і мовлення (усна мова й усне мовлення), що тісно пов’язані між собою й передбачають одне одного: мова слугує засобом формування й формулювання думок, обміну інформацією, передачі почуттів, а мовлення – втілення, реалізація мови, що виявляє себе тільки в мовленні й через нього виконує своє комунікативне призначення.

Дослідження вчених (Ф.Бацевич, О.Казарцева та ін.) дозволяють стверджувати, що через говоріння комунікант реалізує процеси вираження думок, почуттів, волевиявлення з метою розв’язання завдань спілкування. У зв’язку з цим можемо виділити ініціативне (активне) говоріння, реактивне (відповідне) говоріння, репродуктивне (стохастичне) говоріння. Відповідно до цієї класифікації ми розглядаємо говоріння як вид усномовленнєвої діяльності, продуктом якої є висловлювання думок і почуттів як в ініціативній, так і в реактивній формах.

Аналіз наукових праць учених (І.Борисюк, Н.Десяєва, М.Пентилюк, Г.Сагач, М.Стельмахович, І.Ющук та ін.) дає змогу виділити комунікативно-риторичні якості мовлення (змістовність, правильність і чистота, точність, дохідливість, логічність, ясність, багатство й різноманітність, доречність (доцільність), краса, естетичність, виразність й образність, емоційність, щирість), що є важливою умовою вироблення мовленнєво-комунікативних навичок у процесі говоріння.

Компетенція в говорінні забезпечується вмінням учнів вести діалог, сприймати й будувати усні діалогічні й монологічні висловлювання різних видів, типів, стилів жанрів, що слугуватимуть для спілкування в життєвих ситуаціях. Тому для нашого дослідження важливо було показати виділені вченими (А.Ляшкевич, Е.Палихата, Л.Попова та ін.) особливості діалогічного й монологічного мовлення, що формують говоріння.

Говоріння як наукове поняття – явище складне й багатогранне: це інформаційний процес, соціальна взаємодія мовців, процес вираження думок, почуттів, настроїв, волі, бажань за допомогою мови в процесі мовленнєвої діяльності людини, спонукання до інтелектуальних дій, що забезпечують продукування висловлювань у процесі спілкування. Тому реалізація говоріння вимагає вдосконалення в учнів необхідних навичок, що спираються на мовленнєвознавчі знання (висловлювання, стилі, типи, жанри мовлення, способи й засоби зв’язку речень у тексті), операційні знання (аналіз тексту) і власне комунікативні вміння – уміння мовленнєвого спілкування з урахуванням різних сфер, ситуацій, мотивів і цілей спілкування учасників комунікації, адже в продукуванні важливим компонентом є “розуміння”, що необхідне для усвідомленого, зрозумілого для слухача мовлення. Отже, говоріння є мовленнєвознавчим поняттям, що формує уявлення про мовлення як вид діяльності, спрямованої на спілкування, сукупність мовних і позамовних умов спілкування, а також ставить у центр уваги не тільки адресанта, а й адресата.

Опрацювання літератури з психології та психолінгвістики, а також спостереження за навчальним процесом дозволили стверджувати, що важливу роль у психічній діяльності підлітків відіграє говоріння як можливість самоствердження, активного задоволення пізнавальних потреб.

Істотні зміни в мотиваційній сфері діяльності учнів 5–6 класів зумовлені розвитком пізнавальних процесів, адже в підлітків спостерігаємо інтерес до самих знань, що спонукає до емоційно-насиченої діяльності, підвищену інтелектуальну активність, що стимулюється допитливістю, бажанням підвищити культурний рівень, розвинути та продемонструвати свої можливості. Інтерес в учнів підліткового віку набуває характеру захоплень, серед яких виділяють й інформативно-комунікативні (потреба в спілкуванні, потяг до нової інформації). Це захоплення не тільки задовольняє пізнавальну потребу, а й значною мірою сприяє вдосконаленню навичок говоріння, є показником розумової активності. Усвідомлення й стимулювання підлітками процесу мислення, прагнення до змістовної розумової діяльності вносить плановість, послідовність не тільки в уміння продуктивно думати, а й користуватися мовленням як засобом спілкування. Система роботи з удосконалення навичок говоріння в учнів 5–6 класів передбачає врахування індивідуальних та вікових особливостей, домінувальних потреб, рівень пізнавальних можливостей, здібностей підлітків, а також чинників мовленнєвої діяльності (багатство словникового запасу, уява, пам'ять, мовленнєвий слух, мовне чуття, емоції і почуття).

У психологічних дослідженнях кваліфікують говоріння як озвучення думки, кодовий перехід з мисленнєвого коду, з коду внутрішнього мовлення, що передує усному висловлюванню, на звуковий (акустичний) код, на код фонетичний (М.Львов); активний процес передавання думки, спрямований на задоволення комунікативно-пізнавальної потреби людини в процесі спілкування (І.Зимня).

Психологічний зміст говоріння визначено наявністю структури, предмета, продукту, результату, способу і засобів реалізації одиниць.

Визначення переліку вмінь і навичок, необхідних для процесу говоріння, проводилося з опорою на модель породження висловлювання, що включає шість взаємопов’язаних етапів: 1) мотивації та ймовірного прогнозування мовленнєвої діяльності; 2) формування задуму-плану; 3) перехід від плану програмування до граматико-синтаксичної структури; 4) пошук потрібного слова за семантичними і звуковими ознаками; 5) моторне програмування до заповнення її звуками; 6) забезпечення реального звучання мови (О.Леонтьєв). Ці сходинки дозволили розглянути процес мовленнєвого породження як поетапну складну дію від мотиву, що утворює думку, до оформлення самої думки, опосередкуванню її у внутрішньому слові, потім – у значеннях зовнішніх слів, у словах і, нарешті, у висловлюваннях.

Для нашого дослідження виявилися важливими висновки І.Зимньої, яка, аналізуючи психологічний зміст говоріння як виду мовленнєвої діяльності, визначила частини говоріння: мотиваційно-спонукальна, аналітико-синтетична, реалізуюча, контролююча. У мотиваційно-спонукальній частині говоріння утворюється тільки задум висловлювання та комунікативний намір. Аналітико-синтетична включає весь операційний механізм так званого „внутрішнього оформлення” висловлювання, в який уходять розумові дії, спрямовані на актуалізацію вербальних засобів, граматичне структурування фраз, їх трансформацію. Виконавча частина говоріння, що забезпечує „зовнішнє оформлення” висловлювання, реалізується в артикуляції і становить послідовність цілеспрямованих, доречних, структурованих, невимушено керованих дій. Контролююча частина говоріння передбачає зіставлення власного мовлення з еталоном, сприяє виправленню помилок.

Ураховуючи етапи мовленнєвої діяльності та частини говоріння, психологи (О.Леонтьєв, Є.Соботович) виділяють етапи продуктивної мовленнєвої діяльності (ситуація → мотив → потреба → намір → внутрішній задум та план → відбір слів → їх розташування та маркування → контроль).

Розробка методики вдосконалення навичок говоріння передбачає співвідношення етапів породження висловлювань та навичок, що забезпечують процес говоріння учнів 5-6 класів. На основі аналізу наукових праць та встановлених О.Леонтьєвим етапів визначаємо вміння й навички говоріння, які необхідно вдосконалити в учнів 5-6 класів.

Важливою передумовою формування навичок говоріння є усвідомлення важливості механізмів мовлення. У розкритті закономірностей дії цих механізмів спираємося на концепцію М.Жинкіна та основні положення досліджень І.Зимньої, О.Леонтьєва, С.Рубінштейна, за якими формування комунікативно-мовленнєвих умінь має будуватися з урахуванням механізмів мовлення, що суттєво впливають на породження висловлювання (програмування, осмислення, прогнозування, відбору слів, запам'ятовування, зберігання та реалізація граматичних характерних слів, переходу від одного типу конструкцій до іншого (трансформація), розгортання елементів програми в граматичні конструкції, реального існування звукового мовлення, контролю). Як доводить практика, зазначені механізми забезпечують поетапне формування мовленнєвих дій, спрямованих на створення висловлювань відповідно до вимог ситуації спілкування.

Для розробки системи роботи з удосконалення навичок говоріння передбачаємо закономірності (розуміння семантики мовних одиниць; здатність засвоювати норму літературної мови; випереджальний розвиток усного мовлення; залежність мовленнєвих умінь і навичок від знань граматики і словникового складу мови), спираємося на загальнодидактичні (науковості, систематичності й послідовності, наступності та перспективності, зв’язку теорії з практикою, наочності, усвідомленості, доступності, емоційності, проблемності, комунікативності, ситуативності, домінувальної ролі вправ, культуровідповідності) й лінгводидактичні (зв'язок розвитку мовлення з вивченням літератури та інших предметів, єдність розвитку мовлення й мислення, функціонально-стилістична і комунікативна спрямованість у навчанні мови, зв’язок розвитку мовлення з формуванням мовної компетенції, вироблення навичок виразного мовлення) принципи. Удосконалення навичок висловлювати думки в усній формі доцільно здійснювати через застосування методів (розповідь учителя, бесіда, спостереження над мовою, робота з підручником, метод вправ, продукування мовлення (комунікативний), реконструювання, конструювання, інтерактивні та імітаційні), прийомів (визначення, тлумачення, характеристика ознак мовленнєвознавчих понять; порівняння, наслідування дій, редагування висловлювань, аналіз мовленнєвих явищ, тексту, вибору доцільних мовленнєвих одиниць, побудови за аналогією, продукування за допоміжними опорами, добір формул мовленнєвого етикету, урахування ситуації спілкування) і засобів (вербальні, візуальні, вербально-візуальні, аудіювальні, аудіовізуальні, природні ситуації) навчання.

У другому розділі «Теорія і практика розвитку навичок говоріння учнів основної школи» проаналізовано чинні програми, підручники з української мови для учнів 5 – 6 класів; схарактеризовано стан роботи з розвитку усного мовлення учнів в основній школі, визначено рівні сформованості вмінь і навичок говоріння підлітків.

Аналіз програм, підручників і методичної літератури з досліджуваної проблеми виявив, що останнім часом посилюється увага до вдосконалення говоріння як виду мовленнєвої діяльності, до формування й розвитку вмінь та навичок монологічного й діалогічного мовлення. Проте процес удосконалення навичок говоріння буде ефективним, коли здійснюватиметься системний підхід до роботи, відбуватиметься поетапне створення усних висловлювань різних типів, стилів і жанрів мовлення в різних ситуаціях спілкування.

Спостереження за навчально-виховним процесом у школі, результати анкетування вчителів і учнів дозволяють зробити висновок, що вчителі мало уваги приділяють роботі з удосконалення навичок говоріння як виду мовленнєвої діяльності під час навчання мови. Відсутність на уроках мови, літератури, етики вправ і завдань, спрямованих на створення усних діалогічних і монологічних висловлювань з дотриманням правил мовленнєвого етикету, недостатнє застосування інтерактивних технологій навчання для підвищення рівня культури спілкування школярів спричинюють численні помилки й недоліки в процесі продукування висловлювань учнів 5 – 6 класів.

На констатувальному етапі дослідження було проведено зрізові контрольні роботи з метою визначити рівні володіння учнями 5-6 класів навичками говоріння.

Завдання констатувальних зрізів полягали:

1) в з’ясуванні рівня сформованості навичок говоріння школярів;

2) у виявленні вмінь і навичок створювати усні діалогічні й монологічні висловлювання з урахуванням різних життєвих ситуацій;

3) в аналізі типових помилок і недоліків учнів у процесі говоріння й з’ясуванні їх причин.

Для виявлення рівня володіння вміннями висловлювати думку в усній формі було визначено критерії сформованості говоріння учнів 5-6 класів, що лягали в основу експериментального навчання відповідно до його етапів:

• орієнтування в ситуації спілкування;

• адекватність висловлювань відповідно до задуму, теми, основної думки та ситуації спілкування;

• вільний добір мовних засобів відповідно до задуму висловлювання, типу, стилю та жанру;

• дотримання норм української літературної мови та правил спілкування;

• доцільність інтонаційних засобів, їх виражальні можливості;

Для аналізу результатів констатувального зрізу було визначено рівні володіння навичками говоріння учнями 5-6 класів: високий, достатній, середній, низький.

Високий рівень показали школярі, які вміють контролювати (удосконалювати) власні висловлювання, будувати висловлювання згідно з комунікативно-риторичними якостями мовлення (змістовність, точність, логічність і послідовність, правильність і чистота, багатство, виразність і образність), що пов’язані з усіма складовими комунікативного акту (учасниками, їх взаємодією, мовним кодом, конситуацією), володіють культурою спілкування в різних життєвих ситуаціях.

Достатній рівень виявили учні, які орієнтуються в ситуації спілкування, усвідомлюють і формують задум майбутнього висловлювання, утримують у пам’яті й попереджають основну думку змістової частини повідомлення, об’єднують частини в ціле мовленнєве повідомлення, миттєво відбирають необхідні мовні засоби, проте допускають мовні помилки.

Середнього рівня досягли діти, які вміють добирати потрібні мовні засоби для користування визначеним стилем та типом мовлення з урахуванням усіх складових мовленнєвої ситуації, але виявляють обмеженість словникового запасу, наявність логічних протиріч, неадекватної інтонації. Процес говоріння характеризується недосконалістю як за лексико-граматичним, так і структурно-змістовим оформленням.

Низький рівень школярів характеризується тим, що вони змогли лише відтворити зміст усної інформації, але не вміли здійснювати свою мовленнєву діяльність відповідно до комунікативних завдань і залежно від ситуації спілкування.

Одержані результати констатувального експерименту учнів 5-6 класів засвідчили недостатній рівень володіння навичками говоріння. Цей висновок зроблено на основі аналізу усних відповідей школярів, індивідуальних бесід із батьками, результатів анкетування вчителів та учнів 5-6 класів, контрольного зрізу.

Для учнів 5-6 класів складність оволодіння говорінням виявилася у швидкості мовлення й недостатній підготовленості, невмінні обдумувати, оцінювати ситуацію, визначати мотиви, усвідомлювати намір (контактний, інформаційний, спонукальний, емоційно-оціночний) сказати щось, оцінити адресата – його можливості сприйняття, визначити план висловлювання, вибрати найточніші слова, розподілити їх у певній послідовності, зв’язати їх за допомогою закінчень, прийменників і сполучників (маркувати), задіяти мовленнєвий апарат та оформити висловлювання акустично, тобто вимовити фразу, надаючи їй необхідних інтонацій, наголосу, уникаючи мовленнєвих помилок і недоліків. Щоб цього досягти, учні повинні не тільки володіти комунікативними вміннями й навичками, але й помічати та виправляти порушення, що виникають у процесі їхньої мовленнєвої діяльності. У зв’язку з цим виникла необхідність виявити й схарактеризувати помилки усного мовлення учнів 5 – 6 класів. Робота над помилками є важливою умовою вдосконалення навичок говоріння, оскільки допомагає виявити рівень мовленнєвих знань, умінь і навичок, визначити характер помилок, причини їх виникнення, прогнозувати можливі недоліки або позитивні явища в мовленнєвому розвитку, знайти оптимальні шляхи вдосконалення мовлення учнів.

Результати констатувального зрізу, проведеного в 5 – 6 класах, підтвердили необхідність оновлення системи вправ відповідно до визначеного змісту освіти, що сприятиме інтенсивній мовленнєвій практиці учнів у певних видах, стилях, типах і жанрах мовлення, розвитку творчих здібностей, формуванню комунікативної компетенції і готуватиме школярів до активного спілкування в різних життєвих ситуаціях.

У третьому розділі «Експериментально-дослідне навчання за розробленою методикою та його результати» розкрито мету, завдання дослідного навчання; описано зміст та структуру експериментальної програми; створено теоретичну модель змісту роботи з удосконалення навичок говоріння; проаналізовано принципи, методи, типологію вправ відповідно до мети й завдань кожного з етапів експериментальної програми; описано хід і результати експерименту.

Для перевірки висунутих у дослідженні положень було розроблено програму експериментального навчання, у якій визначено знання, уміння і навички, необхідні для конструювання усних монологічних та діалогічних висловлювань, адекватних цілям, сферам і ситуаціям спілкування. Експериментальну програму було побудовано на основі чинної програми з рідної мови з урахуванням вікових особливостей школярів та рівня їхньої підготовки. Вона забезпечила систематичне вироблення в школярів умінь і навичок комунікативно виправдано користуватися засобами мови під час продукування висловлювань – говоріння.

Аналіз лінгвістичної, психологічної, психолінгвістичної та методичної літератури з досліджуваної проблеми, результати констатувального зрізу спонукали до створення теоретичної моделі змісту роботи з удосконалення навичок говоріння (схема 1).

Метою експериментального дослідження було визначення педагогічних умов та створення системи роботи з удосконалення навичок говоріння учнів 5-6 класів, що базується на доцільно визначеному змісті, формах, методах і засобах навчання, та доведення її ефективності.

Виявлення в учнів підліткового віку недостатнього рівня сформованості вмінь і навичок здійснювати мовленнєву діяльність з урахуванням усіх складових мовленнєвої ситуації дозволило припустити, що ефективність удосконалення навичок говоріння в учнів 5-6 класів на уроках української мови забезпечується сукупністю таких педагогічних умов:

· зацікавленість учителя в удосконаленні навичок говоріння на мовленнєвій, мовній та соціокультурній основі, розуміння актуальності й необхідності його вдосконалення в учнів, творчий підхід до процесу навчання;

· наявність дібраного дидактичного матеріалу комунікативно доречних висловлювань;

· поєднання традиційних та інноваційних технологій навчання;

· активізація пізнавальної діяльності школярів через опору на принцип зв’язку навчання з життям;

· додержання культури мовлення і правил спілкування;

· потреба у враженнях від спілкування з метою самореалізації і самовдосконалення.

У ході дослідного навчання методична система передбачала розв’язання таких завдань:

- удосконалення в учнів знань про говоріння як продуктивний вид мовленнєвої діяльності;

- правильний добір методів, прийомів, засобів роботи з удосконалення говоріння як виду мовленнєвої діяльності;

- розуміння учнями необхідності вдосконалення навичок говоріння;

- набуття комунікативної компетенції у процесі комунікативно-діяльнісно спрямованого навчання;

- систематичне застосування вправ і завдань, що передбачають створення усних висловлювань монологічного й діалогічного характеру в різноманітних ситуаціях спілкування з дотриманням українського мовленнєвого етикету.

Для здійснення окреслених завдань проводилося дослідне навчання з застосуванням поетапної методики вдосконалення навичок говоріння.

Зважаючи на те, що знання мовленнєвих понять є умовою стимуляції інтелектуального й комунікативного потенціалу школярів, першим етапом дослідного навчання було засвоєння мовленнєвих понять (І півріччя 5 класу), другим – удосконалення умінь і навичок правильно висловлюватися в усній формі, користуючись мовними засобами відповідно до мети, змісту мовлення й умов спілкування (ІІ півріччя 5 клас – І півріччя 6 класу), третім – аналіз і контроль, свідоме створення усних діалогічних і монологічних висловлювань із дотриманням вимог мовленнєвого етикету в різних ситуаціях (ІІ півріччя 6 класу).