АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, ступінь наукової розробки проблеми, вказано на зв’язок роботи з напрямами наукових досліджень, визначено мету і завдання дослідження, його об’єкт, предмет, використані методи, висвітлено наукову новизну роботи, її значення у практичній, науково-дослідній та навчально-науковій діяльності, наведено дані про апробацію і публікації результатів дослідження, відображено структуру дисертації.

Розділ 1 „Теоретичні аспекти адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки в Україні” складається з трьох підрозділів і присвячений висвітленню теоретичних і методологічних аспектів інформаційної безпеки України, дослідженню стану наукової розробленості теми, визначенню етапів становлення наукової думки в цій сфері та місця інформаційної складової в системі національної безпеки України, авторського бачення поняття інформаційної безпеки та його відмежування від інших споріднених понять.

У підрозділі 1.1 (вставити назву і далі по в усіх місцях) подається аналіз стану розробленості вітчизняними та зарубіжними фахівцями адміністративно-правової науки інформаційної безпеки.

Не дивлячись на постійне зростання наукових досліджень, предметом яких виступають окремі аспекти інформаційної безпеки, а також посилення уваги законотворців шляхом прийняття чисельних нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в вищезазначеній сфері, поняття «інформаційна безпека», напрями, шляхи, методи, принципи, структура, система забезпечення тощо є доволі дискусійними та недостатньо визначеними.

Загалом дослідження генезису наукової думки та правової практики в сфері забезпечення інформаційної безпеки України дозволило виділити три основні етапи їх становлення. Перший етап (1991-1996 р.). Відсутні ґрунтовні наукові дослідження інформаційної складової національної безпеки. Здебільшого наукові роботи присвячені національній безпеці, в контексті чого автори лише поверхнево зазначають про необхідність виокремлення її інформаційної складової, при чому не надаючи пріоритету серед інших складових. Інформаційна безпека здебільшого ототожнюється з безпекою інформації. Автори виділяють ряд основних загроз та пріоритетів інформаційної безпеки України, що, як правило, мають внутрішній характер та пов’язані, насамперед, із відсутністю кваліфікованого кадрового забезпечення та політичною нестабільністю в країні. Другий етап (1996-2000 рр.). Розгляд інформаційної безпеки виходить на пріоритетне місце в системі національної безпеки, про що свідчить конституційна закріпленість інформаційної безпеки як важливої функції держави. В той же час здебільшого в наукових розробках інформаційна складова розглядається через висвітлення проблем інформаційної безпеки держави, залишаючи осторонь інші важливі об’єкти – людини і громадянина, а також суспільство. Ще однією особливістю досліджень цього періоду є те, що в них акцентується увага на необхідності превентивної діяльності щодо захисту з метою забезпечення інформаційної безпеки України. З’являються перші ґрунтовні дисертаційні дослідження політологічного та юридичного спрямування, предметом розгляду яких є інформаційна безпека. Необхідно відзначити, що у багатьох роботах вчених-правників інформаційна безпека ототожнюється з комп’ютерною, внаслідок чого тенденційним є бурхливий сплеск розробок саме кримінального спрямування. У чисельних наукових розвідках зазначається про появу нового виду тероризму – інформаційного, та загалом про кіберзлочинність як різновид злочинності, а також про таку новітню загрозу інформаційній безпеці України як маніпулювання свідомістю людини, громадянина та загалом суспільства. Третій етап (2001-2008 рр.). Враховуючи те, що інформаційна проблематика має транснаціональний характер та потребує узгоджених дій всього світового співтовариства, характерною рисою даного етапу є інтенсифікація наукових розвідок міжнародних засад інформаційної безпеки. Крім того, проголошений зовнішньополітичний курс України на інтеграцію до Європейського Союзу обумовив появу наукових робіт, присвячених саме досвіду забезпечення інформаційної безпеки євроспільнотою, проблемам, перспективам, напрямам узгодження (адаптації) вітчизняного інформаційного законодавства до європейського. Зважаючи на специфіку термінології, що використовується при репрезентації окремих аспектів інформаційної безпеки, наступною віхою для вітчизняної науки в цій сфері стала поява чисельних словників, глосаріїв тощо. Необхідно відзначити, що для даного періоду також достатньо характерним є інтенсифікація наукових розвідок, що присвячені ролі, місця, завдань тощо окремих органів влади у сфері забезпечення інформаційної безпеки України та загалом ґрунтовна деталізація окремих її засад. Перехід від «державоцентристської» ідеології, в якій державницькі інтереси превалюють над інтересами людини, до «людиноцентристської», є тенденційним для сучасного розвитку державно-правової науки. Саме тому все частіше з’являються роботи, що присвячені особливостям забезпечення прав, свобод та законних інтересів у сфері інформаційної безпеки.

Проведений аналіз стану адміністративно-правових наукових досліджень, присвячених інформаційній безпеці, дозволив дійти висновку про недостатній їх рівень порівняно з потребами українського суспільства та іншими європейськими країнами.

Для більш повного та об’єктивного розкриття теми дослідження нами було розглянуто генезис правового регулювання інформаційної безпеки України. Не дивлячись на те, що національна і інформаційна безпека стали юридичними категоріями, правовий аналіз дефініцій вищезазначених понять має певні труднощі через їх неоднозначність, що закріплюються в чисельних нормативно-правових актах.

Під інформаційною безпекою дисертант розуміє діяльність суб’єктів права щодо задоволення національних інтересів у інформаційній сфері шляхом управління реальними чи потенційними загрозами.

Таке змістовне наповнення поняття „інформаційна безпека”, на думку здобувача, є більш доцільним із позицій адміністративної науки і практики. По-перше, у визначенні чітко вказується на важливу характеристику суб’єктів інформаційної безпеки, якими можуть бути виключно суб’єкти права, що володіють правоздатністю та дієздатністю. По-друге, в нормах Закону України «Про основи національної безпеки України» відсутнє окреслення розуміння цієї категорії, а лише зазначається про окремі сфери національної безпеки, де є реальні та потенційні загрози, серед яких і інформаційна. По-третє, відсутня застаріла конструкція «стан захищеності» чи «захищеність», а зазначається про динамічність категорії «інформаційна безпека».

У підрозділі 1.2 досліджується поняття «національна безпека», «загрози», «національні інтереси» тощо. Акцентовано увагу на методологічних підходах до визначення вищевикладених понять. Констатовано, що, використовуючи поняття «національна безпека», йдеться не про розгляд безпеки як конкретної етнічної групи, а більш широке розуміння, як народу певної країни з усіма етносами, що проживають в її межах.

Розглядаючи національну безпеку як систему, що складається з підсистем, які знаходяться в корелятивному зв’язку між собою, нами доведено про некоректність відділяти один вид безпеки від іншого, або безпеку одного суб’єкта від безпеки інших суб’єктів. Тим більше, враховуючи сучасні процеси глобалізації та сутність безпеки як феномену, коли достатньо складно визначити межу між внутрішньодержавними та міжнародними проблемами.

Аналіз зарубіжних правових джерел, що закріплюють суспільні відносини в сфері національної безпеки, дозволив зазначити про неоднозначне змістовне наповнення та визначення складових національної безпеки для конкретної країни. Внаслідок чого нами було зроблено висновок, що виокремлення тієї чи іншою складової (сфери) в системі національної безпеки залежить від інтенсивності, кількості, специфіки потенційних чи реальних загроз у чітко визначений часовий період та соціально-економічного, політичного, культурного тощо потенціалу, а також геополітичних і геостратегічних амбіцій.

Аргументовано, що поняття «національна безпека» має широке та вузьке розуміння, що обумовлено межами втручання держави в життя суспільства, а також методами та засобами якими це здійснюється.

У вітчизняному законодавстві, що регулює суспільні відносини в сфері національної безпеки, закріплюється саме широке трактування цієї категорії, тобто українська держава відповідальна за вирішення багатьох проблем у найважливіших сферах життєдіяльності суспільства. Хоча на початку незалежності України в вітчизняному праві було закріплено вузьке розуміння категорії «національна безпека», коли остання зводилась виключно до екологічної, зовнішньої та внутрішньої безпеки.

Це пов’язано з тим, що за радянських тоталітарних часів здійснювався повний державний контроль над усіма сферами людського життя. Процес же становлення незалежності України був доволі складним, що потребувало вирішення багатьох соціальних завдань.

Доведено, що дослідження адміністративістами інформаційної безпеки проводиться без врахування системної її сутності, а також системної сутності національної безпеки, складовою якої є інформаційна безпека.

Обстоюється позиція згідно з якою інформаційна безпека як феномен має дуалістичний характер. З одного боку, вона є складовою національної безпеки, а з іншого – частиною всіх інших елементів національної безпеки.

Враховуюче те, що національна безпека з інформаційною співвідносяться як загальне та часткове, то достатньо важливими є норми Закону України «Про основи національної безпеки України», що закріплюють сутність та природу об’єктів, суб’єктів, принципів, загроз та напрямів державної політики тощо.

У підрозділі 1.3 розглядаються питання специфіки адміністративних правовідносин в інформаційній сфері шляхом дослідження наукових позицій фахівців адміністративного права щодо поняття, сутності, структури та їх різноманіття.

Ураховуючи наукові розвідки в цій сфері, було уточнено перелік ознак (особливостей) адміністративно-правових відносин, а саме:

- виникають, змінюються, припиняються лише за наявності відповідної адміністративної норми;

- однією зі сторін є носій юридично-владних повноважень (офіційний чи уповноважений суб'єкт виконавчої влади);

- наявність взаємних суб’єктивних прав та юридичних обов’язків;

- чіткий, персоніфікований характер взаємовідносин;

- наявність волі хоча б одного із суб’єкта адміністративного права (навіть якщо суб’єкт не знає, що він є учасником правовідносин виходять з презумпції того, що він знав або мусив знати про можливість виникнення правовідносин, за його участі);

- існують виключно в державному і самоврядному управлінні;

- наявність ініціативи хоча б однієї із сторін правовідносин, при чому згода чи бажання іншої сторони не завжди є обов'язковою;

- порушник адміністративних правовідносин відповідає безпосередньо перед державою в особі її органу.

Внаслідок аналізу рис інформаційних правовідносин та адміністративних правовідносин, ми дійшли деяких висновків:

- як адміністративні, так і інформаційні правовідносини мають публічний характер;

- у суб’єктів адміністративного та інформаційного права, які вступають у взаємовідносини наявні взаємні суб’єктивні права та юридичні обов’язки;

- обидва види правовідносин мають чіткий, персоніфікований характер;

- вищезазначені правовідносини мають вольовий характер, хоча б одного зі суб’єктів.

Вищевикладені схожі риси обумовлені тим, що як адміністративні, так і інформаційні відносини є правовідносинами. Саме ці ознаки є загальними для будь-яких правових відносин, що виникають, змінюються, припиняються незалежно від галузі права.

Щодо відмінностей між адміністративними та інформаційними правовідносинами, необхідно зазначити, що завдяки інформації функціонує будь-яка державна чи недержавна інституція, а діяльність людини має яскраво виражений інформаційний характер. Це означає, що інформація, інформаційна діяльність пронизує всі сфери життєдіяльності суспільства. Інформаційні правовідносини регулюються нормами не тільки адміністративного права, але й інформаційного, конституційного, земельного, екологічного, кримінального та іншими галузями права. Як зазначалось раніше, на відміну від інформаційних правовідносин одним із суб’єктів адміністративних правовідносин завжди є юридично-владний представник, тобто органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

Згідно зі статтею 7 Закону України «Про інформацію» суб’єктами інформаційних відносин, крім громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства, є юридичні особи, держава, інші держави та їх юридичні особи, міжнародні організації тощо. Таким чином, коло суб’єктів інформаційних правовідносин є набагато ширшим щодо адміністративних, а тому можна дійти висновку, що адміністративно-правові відносини є лише частиною інформаційних, однією з форм, у яких знаходять свій вираз інформаційні правовідносини.

З приводу понять «адміністративні правовідносини у інформаційній сфері» та «інформаційні відносини в сфері адміністративного права», вважаємо, що вони є синонімічними та змістовно однозначними.

Наслідком теоретичних напрацювань стало визначення поняття адміністративних правовідносин в інформаційній сфері як врегульованих нормами адміністративного права специфічних суспільних відносин, що виникають між відповідними суб’єктами адміністративного права у зв’язку з одержанням, використанням, поширенням та зберіганням інформації, внаслідок чого між ними виникають суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

Беручи до уваги вищезазначене поняття «адміністративні правовідносини в інформаційній сфері», а також ознаки інформаційних та адміністративних правовідносин, було виокремлено основні ознаки, особливості адміністративних правовідносин в інформаційній сфері.

1. Вони виникають, змінюються, припиняються лише за наявності відповідної адміністративної норми.

2. Одним із суб’єктів правовідносин є носій юридично-владних повноважень, а саме: органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи, інші суб’єкти, які здійснюють владні управлінські функції, в тому числі делеговані повноваження.

3. Наявність взаємних суб’єктивних прав та юридичних обов’язків, що забезпечуються державою.

4. Чіткий, персоніфікований характер взаємовідносин;

5. Воля хоча б одного зі суб’єкта адміністративного права.;

6. Обмежена сфера існування, а саме сфера публічно-правових відносин (державне та самоврядне управління).

7. Виникають, змінюються та припиняються у зв’язку із одержанням, використанням, поширенням та зберіганням інформації.

8. Інформаційна складова адміністративних правовідносин може відігравати як вирішальну роль, так і допоміжну.

9. Пріоритет інформаційних прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина в сфері діяльності публічної адміністрації.