АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ Автореферат

У вступі обгрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв'язок з науковими планами та програмами, мета і завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, особистий внесок здобувача в їх одержанні, апробація результатів дисертації та публікації.

Розділ 1 «Науково-правові основи державного регулювання інноваційної діяльності» складається з трьох підрозділів, які присвячено поглибленню теоретико-методологічних засад інноваційної діяльності, визначенню особливостей її правового регулювання, уточнення сутності адміністративно-правового регулювання інноваційної діяльності.

Підрозділ 1.1. «Теоретико-методологічні засади інноваційної діяльності» обгрунтовано необхідність розгляду теоретико-методологічних проблем вивчення інноваційної діяльності, що зумовлено такими причинами:

1. У 80-90-і рр. XX в. вчені інтенсивно розробляли інноваційну проблематику. Виникла безліч підходів до розуміння інновацій та інших понять, що відображають інноваційні процеси. Тому, щоб уникнути різночитань, необхідно уточнити авторську позицію з цього питання.

2. У самому понятті інновацій є ряд неточностей і суперечностей, які необхідно усунути, наприклад, змішування понять «інновація» і «інноваційна діяльність», «наукова діяльність» та «науково-технічна діяльність».

3. Потрібна подальша розробка понятійного апарату з проблеми дослідження.

4. Недостатніми адміністративно-правовими дослідженнями і нерозробленістю науково-теоретичних положень, які стосуються інноваційної діяльності.

Для ефективного управління інноваційною діяльністю необхідне ретельне вивчення інновацій, визначення концептуальних підходів до формування поняття інновація. Для цього проаналізовано праці вітчизняних і зарубіжних науковців, насамперед таких, як Л. Абалкін, О. Алимов, П. Друкер, Е. Менсфілд, Н. Мончев, І. Перлаки, Е. Роджерс, Б. Санто, Й. Шумпетер та інших.

Передусім зазначено, що слід розрізняти інновації від несуттєвих видозмін в продуктах, технологічних процесах; незначних технічних або зовнішніх змін в продуктах, що залишають незмінним конструктивне виконання і, що не суттєво впливають на параметри, властивості, вартість виробу, а також матеріалів, що входять в продукти і компоненти; від розширення номенклатури продукції за рахунок освоєння виробництва, яка не випускалася раніше на цьому підприємстві, але вже відомих на ринку продуктів з метою задоволення поточного попиту і збільшення прибутку.

Стосовно інноваційної діяльності з правових позицій виділено об'єкт такої діяльності у формі комплексних і збиральних понять "інтелектуального продукту" і "готового товару". До інтелектуального продукту або готового товару відноситься наступна продукція: науково-технічна продукція фундаментального характеру (відкриття, наукові теорії, математичні методи); науково-технічна продукція прикладного характеру (винаходи, корисні моделі, промислові зразки); продукція інформатики (програми для ЕОМ, бази даних).

Розглянуті в роботі визначення інновацій і їх видів неоднозначно представлені в науковій літературі, що відзначаються відсутністю єдності у підходах до ї сутності та змісту. Поняття інновації запропоновано трактувати у вузькому сенсі, як інноваційний продукт, щоб не плутати з інноваційною діяльністю і інноваційним процесом, і на підставі сформульованого визначення інновації (інноваційного продукту) можна буде визначити ряд споріднених понять, таких як інноваційний процес, інноваційна діяльність, інноваційні відносини та ін.

На основі проведеного системного аналізу визначено, що інновації слід розуміти як новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентоздатні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що здатний до правової охорони та істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери.

У свою чергу інноваційний процес пов'язаний із створенням, освоєнням і поширенням інновацій.

В підрозділі 1.2. «Особливості правового регулювання інноваційної діяльності» показано, що основою суспільного розвитку є процеси, які формують якісні й кількісні зміни в системі суспільного виробництва і є причиною важливих наслідків, які визначають місце національної економіки у світовій господарскій системі. До теперішнього часу ні вітчизняна, ні зарубіжна наука не мала значного впливу на термінологію інноваційної діяльності, що використовується в теорії й практичній діяльності.

Для вдосконалення адміністративно-правового регулювання інноваційної діяльності, а також для ефективного планування і прогнозування інноваційної діяльності необхідне проведення моніторингу, який повинен охоплювати наступні напрями: нормативно-правову базу; організаційну структуру; систему управління; інтелектуальний потенціал; систему освіти у сфері науково-технічного менеджменту; фінансово-кредитну систему; інноваційну політику держави.

З метою всебічного дослідження інноваційної діяльності, виділено факультативні ознаки, які вказують на особливості вищевказаного терміна, а саме:

- системний характер, який проявляється в тому, що інноваційна діяльність є системою дій, які призводять до послідовної зміни стану нового наукового знання або результату наукового дослідження;

- комплексний характер, який проявляється в тому, що появі інновації повинен передувати комплекс наукових, виробничих, організаційних, фінансових та інших заходів. Відповідно до цього складається забезпечення інноваційної діяльності;

- цільовий характер, адже метою інноваційної діяльності виступає створення нового або вдосконаленого продукту, нового або удосконаленого процесу, нової вдосконаленої послуги;

- ефективність інноваційної діяльності, під якою розуміється відношення показників результатів і витрат на їх здійснення.

Таким чином, інноваційна діяльність спрямована на досягнення певного ефекту (економічного, науково-технічного, соціального, екологічного та ін.).

Показано, що проблеми державного управління у сфері науково-технічної та інноваційної політики в країні є наступні тенденції розвитку вітчизняного законодавства:

- нормативно-правові акти розробляються і приймаються без урахування специфіки господарської діяльності в науковій і інноваційній сфері. Це не лише негативно впливає на сферу таких відносин, але і породжує необхідність створення величезного масиву відомчих (які роз'яснюють, уточнюють і так далі), часто не узгоджених між собою документів;

- для вітчизняного законодавства характерний значний часовий розрив між прийняттям правових актів і наступною розробкою конкретних схем, процедур, механізмів їх реалізації.

- законодавство про науку та інновації є незавершеним і внутрішньо суперечливим, що знижує його регулятивний потенціал, перешкоджає реформуванню наукової та інноваційної сфери.

Істотним недоліком Закону України "Про наукову і науково-технічну діяльність" є та обставина, що до статті 4, яка визначає перелік законодавчих актів України про наукову і науково-технічну діяльність, не внесено Конституцію України, Цивільний кодекс України. Оскільки Конституція України закріплює принципи здійснення наукової, науково-технічної діяльності, такі як, свобода наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності та інше. У свою чергу Цивільний кодекс України визначає правове становище учасників приватно-правових відносин, підстави виникнення і порядок здійснення права власності та інших речових прав, виняткових прав на результати інтелектуальної діяльності (інтелектуальній власності), регулює договірні і інші зобов'язання, а також інші майнові і пов'язані з ними особисті немайнові відносини, засновані на рівності, автономії волі і майнової самостійності учасників.

Для вирішення цих проблем слід розробити Закон України "Про інноваційну діяльність і державну інноваційну політику". В цьому законі слід дати основні поняття інновації, інноваційної діяльності, суб'єктів інноваційної діяльності та ін.; передбачити регулювання правових стосунків між суб'єктами інноваційної діяльності; визначити основи формування і реалізації державної інноваційної політики з метою підвищення інноваційної активності; державної підтримки інновацій.

Інноваційна діяльність вимагає комплексного нормативно-правового регулювання, тобто одних лише цивільно-правових норм, а також норм зобов'язального права, опосередковуючих оборот майнових і немайнових прав, договірних конструкцій про порядок проведення дослідно-конструкторських і науково-дослідних робіт недостатньо. Необхідність участі держави, специфіка наукової та інноваційної сфери вимагають врахування інших правових норм, що регламентують правовий статус суб'єктів, сферу управління, стимулювання науково-технічної і інноваційної діяльності.

У підрозділі 1.3. «Сутність адміністративно-правового регулювання інноваційної діяльності» визначено, що інноваційна сфера на сучасному етапі всі більше виступає як високоорганізований вид діяльності, що вимагає відповідного впливу держави. Досвід розвинених країн показує, що існування ринкової економіки не є достатньою умовою для технологічного зростання. Необхідні послідовні державні регуляторні заходи щодо формування сприятливого інноваційного клімату, що сприяє нарощуванню науково-технічного потенціалу країни. Доведено, що саморегулювання ринку повинно органічно доповнюватися державним управлінням зокрема на основі адміністративно-правового регулювання цієї сфери.

Адміністративно-правове регулювання інноваційної діяльності у сфері наукомістких технологій забезпечується шляхом цілеспрямованої дії держави, яка виступає частиною системи соціального регулювання суспільних відносин. У сучасному механізмі правового регулювання інноваційну діяльність слід розглядати як самостійну сферу із власним специфічним об'єктом.

Визначено, що правове поняття інноваційної діяльності досі не сформульоване. Представляється доцільним дати визначення інноваційної діяльності як законодавчо врегульованого процесу активної взаємодії суб’єктів, що спрямований на використання результатів наукових досліджень і розробок з метою розширення номенклатури і поліпшення якості продукції або вдосконалення технології їх виробництва для забезпечення балансу інтересів усіх учасників правовідносин.

Адміністративно-правове регулювання інноваційної діяльності слід розуміти як цілеспрямовану дію держави на інноваційні процеси у сфері наукомістких технологій, що реалізується через соціально-економічну, валютно-фінансову, структурно-інвестиційну, науково-технічну і інноваційну політику з метою перспективного впливу на розвиток суспільного виробництва і вирішення соціальних проблем за допомогою різних важелів (цільових програм з ресурсним забезпеченням, податків, митних тарифів, субсидій, кредитів, гарантій, інформаційного забезпечення). Метою державного впливу є впорядкування організаційних, управлінських, економічних відносин з метою забезпечення балансу інтересів усіх суб'єктів правовідносин у вказаній сфері, поліпшення інноваційного клімату, підвищення інноваційної активності і стимулювання інноваційної діяльності у сфері наукомістких технологій.

Механізм адміністративно-правового регулювання інноваційної діяльності включає такі елементи: система законодавства, що регулює відносини у сфері інноваційної діяльності, пов'язаної з наукомісткими технологіями; об'єкти - правовідносини, що виникають у сфері інноваційної діяльності в процесі створення і освоєння наукомістких технологій; суб'єкти - органи державної влади і організації, що взаємодіють між собою у сфері інноваційної діяльності, пов'язаної з наукомісткими технологіями; форми і методи адміністративно-правового регулювання інноваційної діяльності у сфері наукомістких технологій; адміністративно-правова відповідальність за порушення норм законодавства, що регулює інноваційну діяльність у сфері наукомістких технологій. При цьому визначальною складовою на сьогодні виступає правова охорона інтелектуальної власності, що є необхідним для залучення у цю сферу інвестицій.

Адміністративно-правове регулювання представлено як механізм імперативно-нормативного впорядкування організації і діяльності суб'єктів та об'єктів державного управління і формування стійкого порядку їх функціонування. Поєднуючись із нормами інших галузей права, адміністративно-правове регулювання нібито "оформлює", "поглинає", "вводить" їх в дію на певному циклі, ситуації діяльності регульованих об'єктів.

Розділ 2 «Аналіз адміністративно-правового регулювання інноваційної діяльності в Україні» складається з трьох підрозділів, які присвячено дослідженню законодавчого регулювання інноваційної діяльності, виявленню особливостей адміністративно-правового регулювання інтелектуальної власності як основного елементу інноваційної діяльності у сфері наукоємних технологій.

У підрозділі 2.1. «Законодавче регулювання інноваційної діяльності» встановлено, що в Україні зроблено певні кроки у напрямі створення адміністративно-правової бази щодо забезпечення інноваційної діяльності. Проте в цілому правова основа названої діяльності залишається недосконалою. У першу чергу потрібно чітко визначити межі та форму участі держави у вирішенні проблем стимулювання та підтримки інновацій. Актуалізується проблема створення узгодженої правової системи, до складу якої мають входити законодавче визначення науково-технічної стратегії, спрямованої на розбудову інноваційної моделі розвитку економіки та суспільства; врегулювання питань формування інфраструктури забезпечення інноваційної діяльності, а також сучасної інформаційної індустрії обслуговування інвесторів та споживачів інноваційної продукції; вирішення проблем інтелектуальної власності, винахідництва та патентно-ліцензійної роботи, оцінювання та оплати інтелектуальної праці, діяльності науково-дослідних організацій, технопарків, інших інноваційних підприємств, контрактно-конкурсної системи розробки та реалізації інноваційних проектів; стимулювання міжнародного співробітництва у сфері інноваційної діяльності, зовнішньоекономічної та спільної з іноземними партнерами науково-підприємницької діяльності тощо.

У підрозділі 2.2. «Особливості адміністративно-правового регулювання інтелектуальної власності як основного елементу інноваційної діяльності у сфері наукоємних технологій» показано, що ключовим елементом наукомістких технологій є інтелектуальна власність як особливий соціальний інститут і високоорганізований вид діяльності, що вимагає державного втручання та визначення меж дії.

Створена за роки незалежності в Україні система управління сферою інтелектуальної власності, спрямована на вирішення питань охорони прав на об’єкти права інтелектуальної власності. У зв’язку з цим формування ринку інтелектуальної власності відбувається повільно, а потрібні й ефективні механізми обліку та запровадження у виробництво результатів інтелектуальної творчої діяльності на жаль відсутні. Більш того, існує навіть неконтрольована передача наукових і конструкторських розробок за кордон.

Характерним є і повільне розгортання діяльності структурних підрозділів з питань трансферу технологій, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності в органах виконавчої влади, бюджетних установах, організаціях та на підприємствах, діяльність яких пов’язана з використанням об’єктів інтелектуальної власності.

Результати аналізу змісту Положень про міністерства (відомства) вказують на відсутність вертикалі державного управління у сфері інтелектуальної власності та відсутність управлінського й інформаційного зворотного зв’язку. Поза увагою органів державної влади залишився постійно зростаючий недержавний сектор економіки з питань методичного забезпечення у сфері інтелектуальної власності.

Унаслідок цього, завдання, які мають виконувати міністерства (відомства) у сфері науки і техніки відповідно до Положень про кожне міністерство (відомство), не визначають необхідності організації і проведення винахідницької, раціоналізаторської та патентно-ліцензійної роботи. Відсутнє Типове положення про спеціальні підрозділи з питань трансферу технологій, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності у складі підприємств, установ та організацій. Не визначено механізмів виконання ними завдань у сфері інтелектуальної власності та ресурсне забезпечення виконання цих завдань в умовах ринкової економіки.

Підрозділ 2.3. «Нормативно-правове забезпечення сфери інтелектуальної власності» присвячений аналізу становлення нормативно-правового забезпечення інтелектуальної власності.

Показано, що до отримання державної незалежності в Україні, як і в усьому СРСР, регулювання відносин у сфері інтелектуальної власності забезпечувалося переважно підзаконними актами. Їх нараховувалося більше двадцяти. Винятком був розділ п’ять «Винахідницьке право» Цивільного кодексу УРСР, а також Закон «Про винаходи в СРСР». Загальне законодавство закріплювало можливість широкого використання результатів творчої праці громадян в інтересах держави і суспільства.

Початковим кроком на шляху створення нормативно-правової бази в сфері інтелектуальної власності України можна вважати Закон України «Про власність» від 07.02.1991 № 697-XII. Стаття 13 цього Закону вперше визначила об’єкти права громадян, до яких були віднесені також і твори науки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг тощо. Основи національної системи управління сферою інтелектуальної власності були закладені Постановами КМ України «Про створення Державного патентного відомства України» від 27.01.1992 № 29 та «Про створення Державного агентства України з авторських і суміжних прав» від 25.03.1992 № 154.

Основні норми права на творчу працю і на результати цієї праці щодо захисту інтелектуальної власності, захисту моральних і матеріальних прав автора з червня 1996 р. стали конституційними нормами отримавши своє відображення у ст. 41 і 54, прийнятої на п’ятій сесії Верховної Ради, Конституції України.

Нині систему основних джерел нормативно-правової бази України утворюють Конституція України, кодекси (9), закони (10), міжнародні договори України (18) та постанови КМ України.

Незважаючи на це, виявлено низку питань, невирішеність яких гальмує розвиток сфери інтелектуальної власності. Це пов’язано із відсутністю в нормативно-правовій базі юридичного визнання існування сфери інтелектуальної власності та її складової – сфери промислової власності, із відсутністю статусу структурних підрозділів з питань трансферу технологій, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності як юридичних осіб, Загального положення про центральні органи влади з чітким визначенням функцій у сфері інтелектуальної власності, а також Типового положення про структурні підрозділи з питань трансферу технологій, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності на підпорядкованих органам державної влади підприємствах, в установах і організаціях.

Таким чином, в Україні загалом створена сучасна нормативно-правова база, що регулює правовідносини у сфері іфнтелектуальної власності і в основному відповідає міжнародним нормам, однак потребує удосконалення.

В процесі аналізу нормативного матеріалу особлива увага приділялася періоду оформлення патентних прав (від подачі заявки до отримання охоронного документу). В ході якої виявлена одностороння спрямованість правового регулювання. Термін відіграє значну роль в плані встановлення пріоритету для розробників, особливо мають значення терміни проміжних етапів до отримання охоронних документів.

Вивчаючи та досліджуючи вказані положення, автор вносить пропозиції стосовно забезпечення балансу інтересів на етапі оформлення прав, серед яких:

- встановлення конкретного терміну розгляду заявки від її подачі до відправки охоронного документу заявникові з визначенням початку і закінчення кожного етапу;

- прискорення реальної видачі охоронного документу після ухвалення рішення про це до 1-3 місяців;

- усунення практики, коли від подачі заявки до отримання охоронного документу проходить до трьох років і більше.

Проведені дослідження дозволили зробити висновок, що нині усе, що пов'язано з інноваціями, регулюється на рівні законодавства про інтелектуальну власність. Саме у зв'язку з цим і відбувається ототожнення адміністративно-правового інституту інтелектуальної власності з сферою інноваційної діяльності. Проте джерелом інноваційної діяльності може бути не лише інтелектуальна власність. Представляється необхідним враховувати цю обставину при створенні адміністративно-правової організації управління вказаною сферою.

Розділ 3 «Напрями удосконалення адміністративно-правового регулювання інноваційної діяльності» складається з трьох підрозділів, які присвячено розвиток форм та методів адміністративно-правового регулювання інноваційної діяльності, формуванню ефективного механізму її адміністративно-правового регулювання, удосконаленню організаційно-правового механізму регулювання інтелектуальної власності.

У підрозділ 3.1. «Розвиток форм та методів адміністративно-правового регулювання інноваційної діяльності» визначено, що в Україні триває процес пошуку і розроблення нових форм і методів правового регулювання інноваційної діяльності. При цьому під адміністративно-правовою формою регулювання розуміється зовнішій вираз управлінських дій виконавчого органу (посадовця), що здійснюється у рамках його компетенції і спричиняє наслідки юридичного характеру або мають певне юридичне значення. В роботі запропоновано наступну класифікацію таких форм: програмно-орієнтуючі правові акти (концепція науково-технічного та інноваційного розвитку України; концепція розвитку національної інноваційної системи; про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні); адміністративно-орієнтуючі правові акти (про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності); програмно-цільові правові акти (загальнонаціональні інноваційно-цільові програми; регіональні інноваційні цільові програми; угоди про співпрацю; місцеві інноваційні цільові програми); програмні правові акти (місцеві інноваційні програми).

Показано, що в сучасних умовах вдосконаленню регулювання інноваційної діяльності у сфері наукомістких технологій більшою мірою сприяють програмно-орієнтуючі і програмно-цільові правові акти, що включають адміністративні і економічні методи впливу.

Адміністративно-правовий метод розлянуто як спосіб цілеспрямованої дії суб'єкта державного управління на об'єкт з використанням юридично обов'язкових приписів для забезпечення належної поведінки керованого об'єкту, що виражені: а) в спеціальних статутних нормах, законах, указах; б) в активах типу "положення", "порядок", в яких міститься перелік і послідовність функціонально-операційних дій органів виконавчої влади, організацій, установ, громадян; в) в "правилах", що містять регулятивні та імперативні норми.

Ефективність методів адміністративно-правового регулювання визначається узгодженістю діяльності держави з механізмом самоорганізації соціальної системи, своєчасності їх зміни задля приведення у відповідність з економічними умовами, потребами та інтересами суспільства та запобігання виникненню конфлікту між керуючою та керованою системами.

Виявлено недостатність приватноправового методу захисту права інтелектуальної власності в процесі протидії правопорушенням у сфері інноваційної діяльності, який потребує волевиявлення та заяви (позову) правовласника до суду. Виходячи з того, що інновації у сфері наукомістких технологій є одним з реальних чинників національної безпеки держави обгрунтованим є посилення правового захисту, обліку і контролю за використанням результатів інтелектуальної діяльності. Необхідним визначено поєднання приватноправових методів з публічними, з урахуванням обмеженості останніх для виняткових прав, оскільки у сфері інноваційної діяльності, пов'язаної з наукомісткими технологіями, предметом захисту є не лише об'єктивні права, але й інтереси, що охороняються законом, зокрема можливість монопольного використання винаходу протягом терміну дії патенту. Саме такі інтереси є основою права інтелектуальної власності, як ключової складової інноваційної діяльності.

У зв'язку з цим візначено необхідність: розробити державну програму з посилення боротьби з виробництвом і реалізацією в Україні фальсифікованої продукції, яка включає планування і координацію наступних дій: визначення причин насичення ринку країни контрафактною продукцією, аналіз ступеню впливу кожної з причин, оцінку фактичних розмірів нанесених збитків, вироблення адекватних заходів з включенням їх в законодавство і правозастосовну практику. Для ефективного проведення цієї роботи необхідно створити при Кабінеті Міністрів України орган, що забезпечує розробку і здійснення програми скоординованих заходів і дій усіх компетентних органів у боротьбі з фальсифікацією продукції. Цей орган повинен систематично відстежувати і аналізувати ефективність заходів, що приймаються, і своєчасно вносити корективи в програму; встановити адміністративно-правову відповідальність за навмисне виробництво, продаж, придбання для використання, імпорт або інші форм надання в користування комп’ютерних паролів, кодів доступу або інших аналогічних даних, за допомогою яких можна отримати доступ в інформаційно-електронні мережі.

У підрозділі 3.2. «Формування ефективного механізму адміністративно-правового регулювання інноваційної діяльності» показано, що в Україні відбувається формування механізму регулювання інноваційної діяльності. Основними завданнями механізму адміністративно-правового регулювання інноваційної діяльностів Україні виділено такі, як:

- розвиток інфраструктури інноваційної діяльності у сфері наукомістких технологій, що представляє комплекс взаємопов'язаних і взаємодоповнюючих функціональних систем і організаційних елементів, необхідних і достатніх для пового циклу цієї діяльності. У цьому напрямі необхідним є створення регіональних Центрів комерціалізації технологій, венчурних фондів; регіональних фондів інтелектуальної власності;

- стимулювання інтересів усіх учасників правовідносин (авторів об'єктів інтелектуальної власності, організацій, підприємств, де вони використовуються) на основі комплексу взаємозв'язаних заходів з надання грантів, встановлення податкових пільг, фінансування витрат, пов’язаних з патентуванням винаходів і підтримкою дії патентів;

- забезпечення державного контролю використання об'єктів інтелектуальної власності на основі створення правового механізму обліку інтелектуальної власності, створеної за рахунок коштів держбюджету та її оцінки. Для цього доцільно законодавчо встановити обов'язковість обліку оцінки інтелектуальної власності при приватизації, проведенні аукціонів, інших аналогічних операцій з державною власністю.

Як перспективний напрям у сфері адміністративно-правового регулювання інноваційної діяльності внаслідок становлення ринку інтелектуальної власності визначено розвиток відповідної судової практики, патентного законодавства, підготовка фахівців із забезпечення охорони інтелектуальної власності: суддів, експертів-патентознавств, оцінювачів інтелектуальної власності, фахівців з маркетингу науково-технічної продукції.

У підрозділі 3.3. «Удосконалення організаційно-правового механізму регулювання інтелектуальної власності» з урахуванням визначених вище організаційних заходів запропоновано зміни до структури та нормативного забезпечення органів державного управління, що вимагає: створення структурних підрозділів з питань трансферу технологій, інноваційної діяльності та промислової власності для інтегрованого управління сферою інтелектуальною власністю шляхом реалізації функцій регулювання, організації та координування з метою забезпечення ефективності державного управління сферою інтелектуальної власності в інтересах інноваційного розвитку України; розроблення Загального положення про центральні органи влади з чітким визначенням функцій у сфері інтелектуальної власності, а також Типового положення про структурні підрозділи з питань трансферу технологій, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності на підпорядкованих органам державної влади підприємствах, в установах і організаціях; створення структурних підрозділів з питань інтелектуальної безпеки, які будуть відповідати також за створення безпеки інтелектуальної власності.

Для забезпечення функціонування системи державного регулювання у сфері інтелектуальної власності у дисертації обґрунтовано сукупність баз даних, які мають містити такі види інформації, як: управлінську інформацію, інформацію про результати діяльності керівників з питань інтелектуальної власності, інформацію про її стан, інформацію про «нові можливості» для такої сфери, інформацію про авторів об’єктів інтелектуальної власності, інформацію про власників прав на такі об’єкти, інформацію про користувачів об’єктів інтелектуальної власності, патентну інформацію, інформацію про організації (фахівців) з питань оцінки прав на об’єкти інтелектуальної власності, інформацію про стан інтелектуальної безпеки, інформацію про патентних повірених. Бази даних мають бути поєднані між собою інформаційними зв’язками для забезпечення виконання функцій державного управління.