АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СВОБОДИ ВІРОСПОВІДАННЯ В УКРАЇНІ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, висвітлено ступінь розробки та методи наукового аналізу, визначено мету і завдання дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, подано відомості щодо публікацій, вказуються форми апробації та впровадження отриманих результатів.

Розділ 1. «Зміст адміністративно-правового регулювання свободи віросповідання в Україні» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Теоретичні та правові основи адміністративно-правового регулювання свободи віросповідання в Україні» виокремлено та досліджено періоди адміністративно-правового регулювання відносин між державою, фізичними особами та релігійними організаціями у сфері свободи віросповідання в Україні: демократичний (1917–1920 рр.), репресивний (1921–1991 рр.), ліберальний (1991-2004 рр.) та сучасний.

Досліджено зміст першого періоду, який охоплює нормативні акти Центральної Ради УНР, гетьманату П. Скоропадського, Директорії УНР, Тимчасового Робітничо-селянського Уряду УРСР, які були більш демократичним порівняно із законодавством Російської імперії. Зокрема, вони передбачали внутрішню автономію і рівноправ’я визнаних державою церков, можливість різних релігійних організацій на вільне відправлення культів, спрощений порядок реєстрації релігійних організацій тощо.

Другий період характеризується обмеженням свободи віросповідання в державі, домінуванням свободи атеїзму, наявності широких повноважень у державних органів для втручання в діяльність релігійних організацій, антагоністичним відокремленням держави від релігійних організацій. За цей період було створено систему органів державної влади (комісії зі сприяння контролю за виконанням законодавства про культи, Рада у справах релігій при Раді Міністрів УРСР тощо), які переважно здійснювали контрольні функції та були наділені широкими повноваженнями щодо застосовування заходів адміністративного примусу до суб’єктів правовідносин.

Ліберальний період характеризується формуванням законодавства у сфері свободи віросповідання відповідно до міжнародно-правових норм та принципів. Важливим етапом зазначеного періоду стало прийняття Конституції України 1996 р., яка проголошує свободу віросповідання, та Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. який передбачає механізм реалізації суб’єктами правовідносин своїх прав та виконання обов’язків у сфері свободи віросповідання в Україні.

Сучасний період починається з 2004 р. – моменту ускладнення релігійної ситуації в Україні. Так, результати опитування свідчать, що 5 % громадян стикалися з випадками дискримінації на релігійному ґрунті; 58 % зазначили про існування зіткнень у релігійному середовищі. Характерним для цього періоду є процес зростання кількості релігійних організацій та громад (релігійна мережа в Україні представлена 55 віросповідними напрямками, в межах яких діє 34465 релігійних організацій; темп зростання кількості релігійних організацій, починаючи з 2000 р. становить 4,1-4,7 % на рік); появою конфліктогенних чинників у релігійному середовищі, що можуть стати причинами міжконфесійних та міжетнічних конфліктів; потребами удосконалення законодавства та створення дієвого механізму адміністративно-правового регулювання у цій сфері.

У підрозділі 1.2. «Свобода віросповідання як об’єкт адміністративно-правового регулювання» розглянуто сутність та характеристику понять «свобода світогляду», «свобода совісті», «свобода релігій», «свобода віровизнання», які не можна ототожнювати з поняттям «свобода віросповідання».

Свобода віросповідання – це гарантоване державою право людини сповідати та практикувати будь-яку віру (релігію), а також право не сповідати і не практикувати ніякої віри (релігії). Доведено, що вона є системним правовим явищем, яке складається з таких елементів: право сповідувати релігію або переконання; право не сповідувати ніякої релігії; право змінювати релігію; право діяти у відповідності зі своїми переконаннями; право на духовне виховання своїх дітей; право на отримання релігійної чи світської освіти; право на утворення релігійної організації.

За результатами проведеного анкетування встановлено, що 57% опитаних стан забезпечення свободи віросповідання в Україні вважають нормальним, 43 % - задовільним. 47 % опитаних діяльність органів державної влади щодо регулювання суспільних відносин у сфері свободи віросповідання оцінюють як задовільно, 34 % - незадовільно, 19 %- добре.

У зв’язку із закріпленням у ст. 35 Конституції України права людини на свободу світогляду і віросповідання обґрунтовано необхідність змінити назву Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» на таку «Про свободу совісті, свободу віросповідання та релігійні організації», що, на думку дисертанта, відповідає конституційній нормі та більш точно відображає ті суспільні відносини, забезпечення яких гарантується державою.

У підрозділі 1.3. «Механізм адміністративно-правового регулювання свободи віросповідання в Україні» сформульовано поняття адміністративно-правового регулювання свободи віросповідання в Україні та доведено, що влив на суспільні відносини у цій сфері здійснюється за допомогою відповідного механізму, під яким розуміється система адміністративно-правових засобів, за допомогою яких здійснюється правове регулювання суспільних відносин у сфері свободи віросповідання.

Доведено, що механізм адміністративно-правового регулювання свободи віросповідання є системним явищем, який складається з органічних та функціональних складових. Органічними складовими частинами механізму адміністративно-правового регулювання є ті, що визначають суть самого явища, тобто без яких не може відбуватися сам механізм адміністративно-правового регулювання. До них належать: норми права (загальнообов’язкові правила поведінки, встановлені з метою регулювання суспільних відносин у сфері свободи віросповідання), акти реалізації норм права (процес фактичного втілення конкретних приписів правових норм стосовно конкретних суб’єктів у сфері адміністративно-правового регулювання свободи віросповідання) та правові відносини (вольові суспільні відносини, що виникають на основі норм права у сфері адміністративно-правового регулювання свободи віросповідання).

Функціональними складовими частинами механізму адміністративно-правового регулювання можуть вважатися ті, які впливають на механізм адміністративно-правового регулювання. До них належать: принципи адміністративно-правового регулювання свободи віросповідання в Україні; адміністративно-правові гарантії забезпечення свободи віросповідання в Україні.

Розділ 2. «Характеристика елементів адміністративно-правового регулювання свободи віросповідання в Україні» містить три підрозділи.

У підрозділі 2.1. «Характеристика норм права у сфері свободи віросповідання в Україні» досліджено систему норм права у сфері свободи віросповідання.

Доведено, що особливостями норм права у сфері свободи віросповідання є: 1) поєднання норм, принципів і стандартів міжнародного права з національними особливостями права України; 2) поєднання норм різних галузей права (конституційного, адміністративного, цивільного, господарського, кримінального, фінансового), провідними з яких є норми адміністративного права.

Запропоновано класифікацію норм адміністративного права у сфері свободи віросповідання за такими критеріями: 1) функціональною ознакою – норми права, що визначають межі належної, допустимої та рекомендованої поведінки фізичних осіб у сфері свободи віросповідання; норми права, що визначають межі належної, допустимої та рекомендованої поведінки релігійних організацій у сфері свободи віросповідання; норми права, що визначають межі належної, допустимої та рекомендованої поведінки уповноважених державних органів (посадових осіб) у сфері свободи віросповідання; 2) змістом – норми, що визначають: компетенцію державних органів; форми і методи їх діяльності; способи забезпечення законності в діяльності уповноважених державних органів (посадових осіб); порядок прийняття правових актів управління; процедуру розгляду звернень; адміністративно-юрисдикційні відносини у сфері свободи віросповідання.

Реалізація норм адміністративного права у сфері свободи віросповідання здійснюється шляхом їх виконання, дотримання, використання і застосування.

У підрозділі 2.2. «Адміністративно-правові відносини у сфері свободи віросповідання» досліджено особливості адміністративно-правових відносин у сфері свободи віросповідання та запропоновано їх структуру, яка складається із: 1) суб’єктів; 2) об’єкта; 3) змісту.

Сформульовано поняття адміністративно-правових відносин у сфері свободи віросповідання. Це врегульовані адміністративно-правовими нормами суспільні відносини, що складаються у сфері свободи віросповідання в Україні, один із учасників яких є носієм владних повноважень і забезпечує реалізацію, захист та охорону прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб і релігійних організацій у сфері свободи віросповідання.

Суб’єктами адміністративно-правових відносин у сфері свободи віросповідання є: 1) органи державної влади та місцевого самоврядування, їх структурні підрозділи та посадові особи (Державний комітет у справах національностей та релігій, органи місцевого самоврядування, правоохоронні органи та ін.); 2) фізичні особи; 3) релігійні організації.

Встановлено, що найбільший обсяг владних повноважень має Державний комітет у справах національностей та релігій. Об’єктом адміністративно-правовідносин у сфері свободи віросповідання є моральні, духовні цінності людини пов’язані зі сповіданням та практикуванням віри (релігії), а також з правом не сповідувати і не практикувати ніякої віри (релігії). Змістом адміністративно-правових відносин у сфері віросповідання є сукупність юридичних прав та обов’язків суб’єктів правовідносин.

З метою поліпшення адміністративно-правового статусу релігійної організації запропоновано: 1) у Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації» надати поняття релігійної організації та її ознаки; 2) надати релігійним громадам статус юридичної особи; 3) прийняти Постанову Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про державну реєстрацію релігійних організацій», якою врегулювати порядок та підстави надання цієї послуги, а також процедури реєстрації, реорганізації та ліквідації релігійної організації; 4) примусову ліквідацію релігійної організації здійснювати в порядку адміністративного судочинства.

Доведено, що суттєвим фактором, який впливає на поширення в Україні релігійних рухів, які завдають шкоду життю та здоров’ю громадян, їх майновим інтересам, інтересам суспільства та держави, збільшення кількості організацій релігійного спрямування, мета яких не пов’язана зі сповідуванням релігії є відсутність Державної релігієзнавчої експертизи. Зроблено висновок, про прийняття Наказу Державного комітету України у справах національностей та релігій «Про затвердження Інструкції проведення державної релігієзнавчої експертизи», яку повинна здійснювати Експертна Рада при Державному комітеті у справах національностей та релігій, до складу якої повинні входити працівники органів державної влади, юристи, фахівці в галузі релігієзнавства, психології, психіатрії та медицини.

У підрозділі 2.3. «Принципи адміністративно-правового регулювання свободи віросповідання в Україні» запропоновано їх поняття та досліджено структуру.

Сформульовано поняття принципів адміністративно-правового регулювання у сфері свободи віросповідання як вихідних, об’єктивно зумовлених, основних положень, що визначають зміст, сутність правового регулювання, загальну спрямованість розвитку системи адміністративно-правових норм, відповідно до яких формуються та функціонують органи публічної адміністрації у сфері свободи віросповідання.

Доведено, що структура принципів адміністративно-правового регулювання у сфері свободи віросповідання складається із:

1) загальносистемних – які є основою і на яких ґрунтується державне регулювання в цій сфері. До них належать принципи верховенства права, законність, гласність, відповідальність органів публічної адміністрації та їх посадових осіб за доручену справу перед людиною тощо;

2) структурних – які визначають організаційний та функціональний зміст державного регулювання. До них належать: комплексність, системність, єдність системи державної влади, відповідність елементів регулюючої діяльності державних органів своїм функціям тощо;

3) принципи державно-регулюючої діяльності – визначають модель відносин органів державної влади з фізичними особами та релігійними організаціями у сфері віросповідання. До них належать принципи: відокремлення держави і релігійних організацій, співпраці та партнерських взаємовідносин держави та релігійних організацій, відокремлення релігійних організацій від закладів освіти, рівності релігійних організацій перед законом, однакового ставлення держави до релігійних організацій.

Доведено, що принципи адміністративно-правового регулювання свободи віросповідання мають велике значення для забезпечення цього права. Принципи не існують ізольовано один від одного, а взаємодіють, утворюючи за допомогою внутрішніх та зовнішніх зв’язків систему – елемент механізму державного регулювання у сфері віросповідання в Україні. Органи публічної адміністрації, здійснюючи свої повноваження, повинні додержуватися толерантності в питаннях світогляду та віросповідання, не мати дискримінаційного або зневажливого характеру щодо віруючих та їхніх об’єднань, гарантувати вільну діяльність релігійних організацій, а також спрямовувати свою діяльність на охорону та захист вищерозглянутих принципів.

Зроблено висновок, що взаємовідносини держави і релігійних організацій в Україні повинні здійснюватися в таких напрямах: 1) держава та органи публічної адміністрації не втручаються у внутрішні справи діяльності релігійних організацій; 2) релігійні організації не втручаються в діяльність держави та органів публічної адміністрації; 3) взаємовідносини держави і релігійних організацій здійснюються на принципах рівності всіх релігійних організацій перед законом і невизнання державою жодної релігії як обов’язкової.

У підрозділі 2.4. «Адміністративно-правові гарантії свободи віросповідання в Україні» запропоновано їхні поняття та досліджено зміст адміністративно-правових гарантій свободи віросповідання в Україні.

Сформульовано поняття адміністративно-правових гарантій свободи віросповідання, якими є передбачені законодавством правові засоби та способи, що забезпечують реалізацію, охорону і захист цього права.

Доведено, що адміністративно-правові гарантії у сфері свободи віросповідання поділяються на: 1) загальні – система економічних, політичних, соціальних, ідеологічних засобів та умов, що забезпечують свободу віросповідання в Україні; 2) юридичні – правові засоби, спрямовані забезпечити реалізацію, охорону та захист права на свободу віросповідання.

Видами юридичних гарантій свободи віросповідання в Україні є: 1) гарантії реалізації права на свободу віросповідання; 2) гарантії охорони та захисту свободи віросповідання.

Зроблено висновок, що юридичні гарантії лише тоді можуть бути ефективними, коли вони відображають економічні, політичні, ідеологічні процеси в суспільстві. Отже, ефект юридичних гарантій прав та свобод громадян урешті-решт обумовлюється всією системою гарантування прав та свобод людини і громадянина.

Досліджено зміст юридичних гарантій свободи віросповідання, на підставі яких зроблено висновок, що такі гарантії охорони та захисту свободи віросповідання, як нагляд та адміністративна відповідальність потребують удосконалення правового регулювання.

Адміністративний нагляд як гарантія охорони та захисту права на свободу віросповідання – це здійснення спостереження спеціально уповноваженими органами за дотриманням фізичними та юридичними особами, у тому числі й громадськими організаціями, законодавства у сфері свободи віросповідання, фіксації його порушень та вжиття заходів до притягнення порушників до відповідальності. Зазначено на відсутності державного органу, який повинен виконувати наглядові повноваження за дотриманням законодавства у сфері свободи віросповідання. В результаті цього запропоновано: частину 4 Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про Державний комітет України у справах національностей та релігій» № 201 від 14.02.2007 р. доповнити п. 32 такого змісту: «Здійснює нагляд за дотриманням законодавства у сфері свободи совісті та віросповідання, а також за діяльністю релігійних організацій».

Досліджено підстави та порядок адміністративної відповідальності у сфері свободи віросповідання. Встановлено, що її суб’єктами можуть бути: 1) фізичні особи (громадяни, посадові особи релігійних організацій, посадові особи органів публічної адміністрації); 2) релігійні організації.

Виявлено відсутність правового регулювання адміністративної відповідальності релігійних організацій за порушення законодавства у сфері свободи віросповідання, у зв’язку з чим запропоновано доповнити Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» положеннями, в яких слід передбачити підстави адміністративної відповідальності релігійної організації та види адміністративних стягнень, що можуть до неї застосовуватися (попередження, тимчасове зупинення діяльності, примусова ліквідація) та порядок їх накладення.