АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ РЕФОРМУВАННЯ СУДОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації‚ визначено її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, розкрито мету і завдання‚ об’єкт і предмет‚ методи дослідження‚ окреслено наукову новизну та практичне значення одержаних результатів‚ особистий внесок здобувача‚ подано відомості про апробацію результатів дисертації та публікації.

Розділ 1 «Становлення та розвиток механізму адміністративно-правового регулювання судової системи в межах території України: історико-правовий аналіз» присвячено з’ясуванню історико-правових особливостей судових систем та судового управління, адміністративно-правового регулювання судових реформ держав, які існували в межах території України, що хронологічно охоплює ХІ–ХХ ст.

У підрозділі 1.1 «Формування адміністративно-правових відносин у судовій системі в межах території України у ХІ–ХVІІІ століттях» на основі аналізу правових джерел охарактеризовано розвиток судової системи у вказаний період за такими напрямками: визначення історичних етапів його формування та їх характерних рис; аналіз органічних і функціональних складових механізму адміністративно-правового регулювання; їх характеристика. Водночас акцентовано увагу на те, що історія судової системи надає цінний фактичний матеріал для сучасних законодавців, що сприятиме вдосконаленню сучасної судової системи на основі вітчизняного правового досвіду.

У ході дослідження механізму адміністративно-правового регулювання формування судової системи в українських землях визначено періоди та підперіоди, для яких характерні спільні (відокремленість суду від адміністрації, його становість) та відмінні (здійснення управління судовою системою великим князем, центральними органами управління, поєднанням впливу князя, центральних органів виконавчої влади та самоврядних органів) ознаки. Судова система будувалася спочатку за принципом територіальності, з часом – за принципами територіальності та спеціалізації. У механізмі адміністративно-правового регулювання формування судової системи вказаної доби простежуються як органічні, так і функціональні складові, що характеризуються певними особливостями.

Відзначено, що період від середини ХVІ ст. до середини ХVІІ ст. – час входження значної частини українських земель до складу Речі Посполитої – характеризувався ліквідацією українських державних інститутів, у тому числі й судової влади, та запровадженням судової системи польського зразка, визначено її вплив на подальше функціонування судової системи.

Період із середини ХVІІ ст. до ХVІІІ ст. визначено як козацько-гетьманський. Процес становлення судової системи вказаного періоду був позначений низкою судових реформ, результатом яких стало функціонування так званих «козацьких» та «статутних» судів. Судова система Запорізької Січі та Української козацької держави перебувала у стані активного і динамічного формування і набула під впливом національно-визвольної боротьби ознак гласності, демократизму та публічності. Разом із тим значна кількість станових судових органів, недостатність упорядкованості судової системи та систематизованості джерел судочинства та судоустрою, поступове втручання органів російської самодержавної адміністрації в компетенцію судів призвело до зменшення судової автономії та послаблення авторитету судів Гетьманщини. У кінці ХVІІІ ст. через інкорпорацію більшості українських земель до складу Російської імперії діючу судову систему було ліквідовано і запроваджено судоустрій російського зразка. Указані чинники мали значний вплив на процес формування судової системи в подальші роки.

У підрозділі 1.2 «Адміністративно-правові засади судової реформи 1864 року» зазначено, що в серії вітчизняних реформ судової системи особливе місце посідає реформа 1864 р., сутність якої полягала не лише в докорінній зміні процесуального законодавства, а й у кардинальній реорганізації судоустрою. Доцільність осмислення сутності судової реформи 1864 р. спричинена схожістю процесів, які відбувалися у другій половині ХІХ ст., із процесами, що відбуваються сьогодні, – трансформація устрою суспільства, державно-правових інститутів, зміна рівня суспільної свідомості, забезпечення правових гарантій захисту прав людини, правове регулювання нових економічних відносин, зміцнення політичного порядку, створення нових судових інституцій тощо.

Дослідження адміністративно-правових засад судової реформи 1864 р. проведено за такими напрямками: аналіз механізму адміністративно-правового регулювання та його складових елементів; визначення їх впливу на організацію, порядок підготовки і проведення судового реформування вказаного періоду.

У даному підрозділі зазначено, що в механізмі адміністративно-правового регулювання судової реформи 1864 р. простежуються всі його етапи: регламентація суспільних відносин, виникнення суб’єктивних прав та юридичних обов’язків, їх фактична реалізація й виконання. Відзначено, що визначальним фактором, який сприяв реформі, була поява в адміністрації людей, які могли підготувати і провести реформу, – чиновників-юристів, чиновників-управлінців, що прагнули надати своїй діяльності риси професії; таким чином, реформа – не початок, а кульмінація змін у середовищі самих чиновників. Аналіз проектів судової реформи, пропонованих чиновниками різного рівня, свідчить, що вони, ставши суб’єктами управлінського процесу, безпосередньо брали участь у реформуванні і визначали його характер.

На основі аналізу нормативно-правових актів визначено низку проблемних питань впровадження судової реформи: поширення не на всю імперію, а лише на ті її губернії, де вводилися органи місцевого самоврядування, що було пов’язано з обранням мирових суддів та присяжних повірених; запровадження судової реформи поетапно та із значним відставанням від центру в губерніях, які не позбулися ознак тих держав, до складу яких вони раніше входили, або власних національних. До таких належали і губернії Правобережної України, де реформа впроваджувалася із значним запізненням і відмовою від низки основних ідей.

На основі аналізу нормативно-правових актів, свідчень сучасників та подальших наукових розвідок зроблено висновок, що механізм адміністративно-правового регулювання судової реформи 1864 р. мав низку особливостей, зумовлених специфікою управлінської діяльності вказаного періоду. Наголошено, що досліджувані проблеми є актуальним як у власне науковому контексті, так і з погляду завдань, що вирішуються в напрямку сучасного судового реформування.

У підрозділі 1.3 «Управління судовою системою в період відродження української державності (1917–1920 рр.)» аналіз судоустрою, управління судовою системою розглянуто у взаємозв’язку зі становленням державних інститутів, правової системи даного періоду, оскільки значний вплив на їх формування мали становлення законодавчої і виконавчої гілок, особлива внутрішня суспільно-політична ситуація, несприятливі зовнішньополітичні фактори. Указані чинники, безумовно, впливали й на формування судової гілки влади, становлення судової системи та управління нею. Аналіз нормативно-правової бази свідчить, що організація проведення судової реформи здійснювалась органами виконавчої влади у тісній співпраці із законодавчою гілкою.

Можна констатувати, що судова система Української Народної Республіки доби Центральної Ради була заснована на нових прогресивних засадах, які мали відповідати інтересам демократичної держави, про що свідчать прийняті нормативно-правові акти, підходи до формування судових органів, зокрема інститут виборності та змінюваності суддів, засади конкурсу та змагальності. Разом із тим, судову реформу не було завершено. В силу об’єктивних і суб’єктивних причин у державі не вдалося створити дієвий судовий апарат у всеукраїнських межах.

У дисертації відзначено, що судова система Гетьманату П. Скоропадського формувалася в умовах функціонування держави, яка базувалася на поєднанні монархічних, республіканських і диктаторських засад та зазнавала впливу окупаційного режиму, що ускладнювало, а інколи й унеможливлювало здійснення судами своїх функцій.

Директорія УНР також не мала єдиного погляду щодо перспектив державного будівництва. Непослідовність щодо вибору напрямків державного будівництва, відсутність єдиної програми законодавчого забезпечення державотворення призвели до того, що проголошені принципи та ідеї (Конституція УНР, принцип поділу влади тощо) залишились не реалізованими, а державотворчий процес, у тому числі й формування судової системи, – не завершеними.

На основі аналізу нормативно-правових актів, суспільно-політичних подій зроблено висновок про негативну роль у формуванні державних інститутів, у тому числі й судової влади, протистояння внутрішніх громадських та політичних сил та зовнішньополітичної ситуації тощо.

У підрозділі 1.4 «Державне управління судовою системою в радянський період (1920–1991 рр.)» судову систему та управління нею досліджено з урахуванням особливостей державного устрою, суспільно-політичної ситуації, ідеологічних чинників, нерозривного зв’язку із названою епохою, яка визначала їх риси та особливості. Початок юридичного оформлення судоустрою пов’язаний із прийняттям низки нормативно-правових актів, що проголошували ліквідацію старої судової системи та побудову нової. Відзначено, що судова система та управління нею в перші роки становлення радянської влади відображали відповідний рівень державного будівництва та суспільно-політичного життя вказаної доби: формування судових органів було тісно пов’язане з державними та партійними структурами, судова гілка влади самостійно не існувала.

Наголошено, що протягом 20-х–30-х рр. ХХ ст. судова система УСРР зазнала суттєвих перетворень, що зумовлювалося зміною політичного курсу та переходом до нової економічної політики. Подальший розвиток судової системи визначали конституційні та законодавчі акти, які проголошували низку демократичних принципів, що у практичній діяльності судів фактично не працювали.

Аналіз нормативно-правових актів свідчить, що у кінці 50-х –початку 60-х років ХХ ст. було визначено нові засади реформування судової системи. Зміни стосувалися передусім організації та діяльності її низової ланки. Названі заходи, з одного боку, вказували на демократизацію судової системи та участь у процесі формування суддівського корпусу громадськості, а з іншого – мали певне ідеологічне спрямування та проходили за участю партійного керівництва відповідних рівнів. Загалом судова система і судове управління досліджуваного періоду, хоча й мали низку позитивних рис, зазнавали впливу загальних тенденцій, що відбувалися в державному житті: жорстка централізація державного механізму, командно-адміністративний стиль управління, панування бюрократичної номенклатури, персоналізація влади, ідеологічний тиск тощо.

У дисертації вказано, що з початком перебудовчих процесів, які розпочалися у 80-х рр. ХХ ст. назріла потреба докорінної перебудови й судових органів. Ситуацію в судовій системі названого періоду визначено як кризову, на що вказують такі риси: невизнання принципу розподілу влади, що зумовило залежність судів від партійних органів та органів державного управління; обвинувальний ухил суду; приниження ролі суду у вирішенні правових спорів і захисті прав людини через суттєву обмеженість предмета судової юрисдикції; недемократична система оскарження судових рішень, залежність права на перегляд судових рішень від розсуду чиновників, прокуратури і судів; залежний статус суддів.

Розділ 2 «Теоретико-методологічні та адміністративно-правові засади управлінської діяльності у судовій системі України» присвячено загальній характеристиці судового управління як особливого виду адміністративно-політичної діяльності, з’ясуванню сутності, принципів, нормативно-правових засад та системи управління в зазначеній сфері, визначенню адміністративно-правових засад реформування судової системи, сутності та особливостей управлінської діяльності у сфері її реформування, сутності та можливостей використання зарубіжного досвіду судового управління в ході реформування судової системи України.

У підрозділі 2.1 «Судове управління як особливий вид соціального управління: теоретико-методологічний аспект» акцентовано увагу на теоретико-методологічних засадах судового управління. Вказано на можливість використання в судовій сфері загально-методологічного, конкретно-методологічного та спеціально-методологічного рівнів щодо пізнання управлінських об’єктів під час дослідження управлінської діяльності.

Відзначено, що для аналізу судової управлінської діяльності можуть застосовуватись конкретно-історичний, комплексний та аспектний методологічні підходи, які використовуються при дослідженні проблем управління в цілому. Наголошено на доцільності використання засобів системного підходу та його аспектів: структурного, функціонального, прогнозуючого.

Зроблено висновок про доцільність використання вказаних методологічних підходів, що сприятиме розумінню сутності, особливостей управління судовою сферою, виробленню нових підходів до його організації, удосконаленню функціонування судової системи та судової влади в цілому. На основі аналізу наукових джерел охарактеризовано поняття судового управління, особливості, структуру, на підставі чого сформульовано його визначення.

Проведений аналіз теоретичних напрацювань у галузі соціального управління, державного управління, адміністративного права дозволив зробити висновок про соціальну та адміністративно-правову природу судового управління. На соціальну природу вказують принципи, відповідні риси, визначені цілі, управлінські функції, методи реалізації тощо. Сама сутність державно-управлінських відносин у системі органів правосуддя, їх особливості та види, суб’єкти і об’єкти, внутрішня організація судової системи визначають адміністративно-правову природу судового управління.

Адміністративно-правові відносини у сфері судової системи мають як зовнішньовладний (зовнішньосистемний), коли виникають при вирішенні судом конкретних адміністративних чи конституційних справ, так і внутрішньовладний (внутрішньосистемний), коли стосуються самоорганізації судової системи.

Систему судового управління визначено як сукупність підсистем: інституційної, нормативно-правової, функціонально-структурної, комунікативної, професійно-кадрової та професійно-культурної. Виходячи з цього, систему судового управління варто аналізувати, застосовуючи сукупність методологічних підходів: інституційного, функціонально-структурного, елітологічного та культурологічного. Зроблено висновок про сприяння вказаних методологічних підходів розумінню сутності, особливостей судового управління, його організації, удосконаленню функціонування судової системи й судової влади в цілому та успішному проведенню судової реформи.

У підрозділі 2.2 «Управлінська діяльність у сфері реформування судової системи» вказано на доцільність вживання поняття «реформа» на позначення змін у судовій сфері, пов’язаних із перебудовою всіх інститутів судової системи. Наголошено на вагомому значенні для успішного проведення реформи управлінської діяльності як комплексу системних заходів, спрямованих на регулювання процесу реформування. Виходячи з цього, сформульовано поняття адміністративно-правових засад реформування судової системи.

У дисертації вказано на необхідність інтегрованого, комплексного розгляду проблем управлінської діяльності процесами реформування, що забезпечить вироблення теоретичних підходів до розуміння механізму процесу реформування, управління процесом реформ, критеріїв оцінювання їх ефективності, і зрештою має сприяти їх успішному проведенню.

Як методологічний інструментарій для розроблення реформ запропоновано застосовувати системний підхід, що визначає системний характер реформування, при якому всі складові реформи охоплені єдиною реформаторською ідеологією, зміни мають послідовний характер, здійснюються поетапно і поступово; за неможливості повномасштабної судової реформи варто виділяти в ній окремі пріоритети і втілювати їх почергово, відповідно до єдиного стратегічного плану.

Відзначено, що процес здійснення реформи може проходити суперечливо внаслідок: а) політичної неструктурованості суспільства; б) недостатньої наукової обґрунтованості реформи; в) розбалансованості взаємодії гілок влади; г) суб’єктивності окремих «реформаторів»; д) залишковості орієнтацій частини населення на тоталітарні підходи та цінності; ж) суперечливих впливів зовнішньополітичного та економічного факторів.

Наголошено також на наявності таких зовнішніх і внутрішніх факторів прискорення процесу реформування, як: а) ефективна зовнішньополітична діяльність держави, зміцнення її міжнародного авторитету; б) залучення інвестицій; в) вирішення низки економічних проблем; г) взаємодія гілок влади; д) узгоджена стратегія реформ; е) розуміння і підтримка курсу на рівні масової свідомості населення тощо.

Визначено принципи управління процесом реформування: системний взаємозв’язок з іншими державними реформами; нормативно-правове забезпечення реформи; поєднання державних і самоврядних засад; наявність однозначного за тлумаченням без наявних правових колізій законодавства; вагоме наукове підґрунтя; наявність чітко розподілених функцій та повноважень між органами судової влади, іншими державними органами, повноваження яких прямо стосуються до судової діяльності.

Вироблено модель проведення реформи, що складається з наступних етапів: початковий (підготовчий) етап; правотворчий етап; етап впровадження; етап коригування.

У підрозділі 2.3 «Нормативно-правове забезпечення функціонування судової системи: теоретико-правовий аналіз» проаналізовано існуючі підходи до класифікації нормативно-правових актів, запропоновано власне її бачення, проведено аналіз нормативно-правових актів, що регулюють функціонування судової влади та судової системи з врахуванням положень загальної теорії права, адміністративного права та інших галузей.

У дослідженні наголошено на комплексному характері законодавства, яке забезпечує функціонування судової влади і судової системи, оскільки воно містить норми низки галузей права. Відзначено, що управління судовою системою з точки зору правового впливу забезпечується переважно нормами адміністративного права, які закріплюють і впорядковують значну кількість внутрішньоорганізаційних відносин у діяльності судів, що вказує на можливість класифікації нормативно-правові актів за функціонально-цільовим та структурно-організаційним критеріями. У дисертації класифікацію нормативно-правових актів подано за субординаційною, або ієрархічною, ознакою, що відображає їх юридичну чинність.

Сформульовано висновок, що аналіз нормативно-правових актів, які забезпечують функціонування судової системи, і власне класифікація необхідні для вдосконалення адміністративно-правових засад управління судовою системою України, що особливо важливо в період проведення судової реформи.

У підрозділі 2.4 «Зарубіжний досвід судового управління та можливості його використання при реформуванні судової системи України» дослідження судового управління в зарубіжних країнах проведено виходячи з таких напрямків: місце і роль судової влади у системі розподілу влад; взаємодія з іншими гілками влади; здійснення судового управління; характеристика судової системи та суддівського корпусу окремих зарубіжних країн та групи країн, що належать до певних правових систем. За основу дослідження взято аналіз країн англо-американської та романо-германської правових систем.

Підвалиною законодавчої регламентації судової влади і судової системи у більшості зарубіжних країн є конституція, що регламентує визначення судової влади як однієї зі складових системи розподілу влад; основні принципи організації та діяльності судової системи; правовий статус суддів; судові гарантії прав і законних інтересів громадян. Вказані конституційні засади судової влади детально розвинуті в законах про судоустрій.

Простежено тенденцію посилення управлінської ролі органів суддівського самоврядування в cудовому управлінні, зокрема щодо формування суддівського корпусу та кар’єри суддів, призначення на посаду, дисциплінарної відповідальності, реорганізації окремих судів, інспектування судів тощо.

Відзначено, що сучасні судові системи розвиваються в контексті історичних умов конкретних держав та досягнутого рівня соціально-економічного розвитку. Значну роль у формуванні сучасних судових систем відігравали і відіграють як внутрішні (традиції, звичаї, менталітет народу, рівень побутової, професійної, політичної правосвідомості), так і зовнішні (ступінь інтеграційного включення держави у європейську і світову спільноту, визнання і впровадження на внутрішньому державному рівні демократичних принципів і стандартів організації судової влади) чинники.

З позиції особливостей судового управління визначено наявність двох основних систем: європейської континентальної та англо-американської – та розглянуто досвід організації судового управління в англо-американській судовій системі на прикладі США, оскільки судове управління цієї країни відображає низку типових рис, що відображають західноєвропейську правову традицію.

Управлінську діяльність у напрямку взаємодії із суддівським корпусом у зарубіжних країнах узагальнено в напрямках формування, підвищення кваліфікації, соціального захисту тощо. Протягом тривалого історичного розвитку в багатьох країнах світу накопичено значний досвід у питаннях побудови систем формування корпусу суддів. Всебічно оцінюючи його, можна говорити про відповідні тенденції, характерні ознаки і риси, певні відмінності й особливості. У даному аспекті заслуговує на увагу практика таких країн, як Франція, Німеччина, Італія, Росія, Великобританія та США тощо, у яких набули завершеності як цілісні механізми формування суддівського корпусу, так і окремі його елементи.

Зроблено висновок про те, що досвід європейських країн може бути прийнятним і корисним для України в частині вирішення завдань стосовно розширення функцій судів і поширення незалежності суддів, їх зобов’язання підпорядковуватись лише закону, дотриманню таких міжнародних та європейських стандартів, як прозорість, відкритість, недопущення виникнення неформальних зобов’язань майбутнього судді перед особами, які можуть впливати на процес правосуддя, впливу чи тиску на формування суддівського корпусу з боку інших державних органів, політичних партій, бізнесових структур тощо.

Розділ 3 «Адміністративно-правова характеристика судової системи України та шляхи її реформування в сучасних умовах» присвячено визначенню конституційних і адміністративно-правових засад судової реформи в Україні в період незалежності, характеристиці принципів організації та діяльності судової влади, визначенню адміністративно-правових засад забезпечення функціонування судової системи, аналізу процесу демократизації судового управління.

У підрозділі 3.1 «Конституційні та адміністративно-правові основи судової реформи незалежної України» зазначено, що із прийняттям Конституції України низка законодавчих положень, які регулювали судову діяльність, діяльність правоохоронних органів, зазнали суттєвих змін. Передбачивши функціонування в Україні єдиної системи судів загальної юрисдикції, Конституція України визначила й основні засади судочинства, які мають за мету забезпечити надійний судовий захист прав і свобод людини й громадянина.

Визначено етапи реформування судової галузі в період незалежності та подано їх характеристику. В ході першого етапу судової реформи (кінець 80-х років ХХ ст. – перші роки незалежності України) на офіційному рівні було визнано її необхідність, внесено зміни до системи судоустрою і судочинства на конституційному рівні, прийнято низку загальносоюзних актів, що передбачали нові положення стосовно системи правосуддя. Безумовно, важливим кроком у галузі судового реформування України стало прийняття 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України та проголошення 24 серпня 1991 р. Акта незалежності.

Відзначено, що другий етап судового реформування (28 квітня 1992 р. – 28 червня 1996 р.) позначився схваленням Верховною Радою України 28 квітня 1992 р. Концепції судової реформи, що передбачала удосконалення судової системи, зокрема створення системи законодавства про судоустрій, спеціалізацію судів, інститут апеляційного перегляду судових рішень, що не набули законної сили. У цей період було окреслено напрями реформування судової системи, налагоджено роботу спеціалізованих арбітражних судів, а на законодавчому рівні визначено статус суддів, систему і повноваження кваліфікаційних комісій суддів, запроваджено суддівське самоврядування тощо.

Вказано, що на третьому етапі судової реформи (червень 19996 р. – до «малої судової реформи» 2001 р.) систему судоустрою було вже окреслено на конституційному рівні. Четвертий етап судової реформи (21 червня 2001 р. – 7 лютого 2002 р.) визначився прийняттям Верховною Радою України 21 червня 2001 р. «пакету» законодавчих актів, що відомі як «мала судова реформа», позитивним наслідком якої було приведення судової системи у відповідність до Конституції України та створення необхідних умов для подальшого її вдосконалення.

П’ятий етап (7 лютого 2002 р. – до сьогодні) відзначається поглибленням судової реформи внаслідок прийняття 7 лютого 2002 р. нового Закону України «Про судоустрій України», у якому визначено правові засади судової влади та здійснення правосуддя в Україні, систему судів загальної юрисдикції, основні вимоги щодо формування корпусу професійних суддів, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування, установлено загальний порядок забезпечення діяльності судів та врегульовано інші питання судоустрою.

На основі аналізу нормативно-правових та політико-правових актів, наукових досліджень, політико-правової публіцистики зроблено висновок, що процес утвердження судової влади відбувався і відбувається з певними труднощами, за складних соціально-економічних та суспільно-політичних умов. У ході практичної реалізації законодавства виникли проблеми, котрі потребують спеціального дослідження та теоретичного осмислення. Донині, незважаючи на прийняття Закону України «Про судоустрій і статус суддів», тривають дискусії щодо шляхів удосконалення судової системи, що дає змогу говорити про продовження процесу реформування.

У підрозділі 3.2 «Інституціональні та організаційні принципи судової системи в системі принципів судової влади України» вказано, що під принципами судової влади слід розуміти норми найбільш загального керівного характеру, які визначають її місце в системі державної влади, завдання, побудову основних інститутів та становлять єдину цілісну, взаємопов’язану систему.

На основі аналізу чинного законодавства про судоустрій виділено три підсистеми системи принципів судової влади: інституціональні організаційні (судоустрійні) та функціональні (процесуальні) і відзначено, що вказані групи принципів тісно пов’язані між собою, оскільки тільки чітке дотримання кожного з них забезпечує безумовне дотримання засад організації судової влади, яка реалізується шляхом здійснення правосуддя в рамках відповідних судових процедур. Акцентовано увагу на організаційних принципах, що звернені до відносин, які виникають з приводу організації судової системи, структури її органів, статусу суддів, тобто у зв’язку з організаційними відносинами.

У дисертації наголошено, що система принципів судової влади не є незмінною. Правові принципи також проходять певний процес реформування, вони корегуються, реформуються, як і право в цілому. Відзначено, що реформування судової системи потребує втілення нових принципів її діяльності, що відповідали б потребам служіння держави інтересам людини та визначено один із таких принципів – принцип реординації.

У підрозділі 3.3 «Адміністративно-правові засади забезпечення функціонування судової системи України та її подальшого реформування» відзначено, що відносини, які виникають у сфері організації діяльності та функціонування судової системи України, мають суто адміністративно-правові ознаки.

Адміністративно-правові засади реформування судової системи України визначено як сукупність адміністративно-правових норм, що визначають основні цінності, принципи, завдання, форми та методи розвитку нормотворчої і розпорядчої діяльності органів державної влади з метою вдосконалення судової системи, оптимізації її внутрішньоорганізаційної діяльності щодо забезпечення належного виконання покладених на неї завдань, функцій і повноважень.

Відзначено, що вплив адміністративного права на функціонування судової системи варто розглядати у двох аспектах: науково-адміністративістському і нормативно-правовому. Норми зазначеної галузі права закріплюють і впорядковують значну кількість внутрішньоорганізаційних відносин у діяльності, зокрема, місцевих загальних судів, яка стосується кадрового забезпечення, державно-службової, контрольної, охоронної діяльності тощо. У дисертації зазначено, що система управління вказаною сферою є досить складним поняттям, визначено та охарактеризовано її складові.

Адміністративно-правові засади управління у судовій сфері розглянуто як у широкому значенні (сукупність усіх елементів права – джерел, функцій, принципів, норм, предмета і методу правового регулювання, галузей, інститутів, правовідносин тощо), так і у вузькому (система нормативно-правових актів, які є відправною точкою і механізмом управлінської діяльності у судовій сфері).

Відзначено, що правове регулювання відносин у судовій сфері має системний характер і не обмежується тільки відносинами в суді, а виходить за його межі та встановлюється відповідними нормами законодавства України, на основі чого виділено адміністративно-правові відносини внутрішнього та зовнішнього типу.

У підрозділі 3.4 «Демократизація судового управління в сучасних умовах діяльності судової системи» вказано, що демократизація у системі судового управління виявляється шляхом делегуванням певної частини прав і повноважень органам суддівського самоврядування.

Відзначено, що демократизм у сфері судоустрою містить у собі елементи прямої демократії, а у сфері судочинства має опосередкований характер. Демократизм у сфері судоустрою стосується судового управління як складової державного управління та поєднує в собі внутрішні аспекти – відносини між суб’єктами судової системи і зовнішні – відносини між ними та іншими суб’єктами права.

Виділено та охарактеризовано такі принципи суддівського самоврядування: демократичне волевиявлення суддівських колективів та їх органів; законність; гласність; колегіальність; виборність; поєднання професійних, особистих і державних інтересів; організаційно-правову самостійність у межах повноважень, визначених законом; підзвітність і відповідальність перед суддівським співтовариством його органів і посадових осіб; державну підтримку суддівського самоврядування; захист прав суддівського самоврядування у судовому порядку.

Визначено та охарактеризовано такі риси суддівського самоврядування: уособлення публічної влади і спрямування на забезпечення позитивної життєдіяльності судової системи; визначеність конституційно-правовими нормами; є частиною судової системи, водночас має самостійний статус, власні завдання і компетенцію; взаємодія його органів з індивідуальними і колективними суб’єктами судового управління; делегування суддівським співтовариством частини своїх функцій і повноважень органам суддівського самоврядування; використання методів управління, властивих громадським об’єднанням, наближення до статусу суб’єктів громадянського суспільства; захист професійних інтересів як основа суддівського самоврядування; побудова не на самоорганізації, а безпосередньо на основі приписів закону; фінансування діяльності структур суддівського самоврядування з державного бюджету.

Охарактеризовано такі організаційні форми суддівського самоврядування, як збори суддів, ради суддів відповідних судів, конференції суддів відповідних судів, Рада суддів України, з’їзд суддів України.

Розділ 4 «Суддівський корпус системи судового управління в умовах реформування судової системи України» присвячено визначенню сутності, змісту, правового статусу суддівського корпусу, характеристиці його як суб’єкта та об’єкта судового управління, аналізу державно-управлінського впливу на формування суддівського корпусу та визначення гарантій його діяльності.

У підрозділі 4.1 «Суддівський корпус України: поняття, юридичний зміст та сутність» наголошено, що тільки високопрофесійний і високоморальний суддівський кадровий склад може повною мірою захистити права, свободи і законні інтереси всіх суб’єктів правовідносин, повноцінно відігравати роль суспільного арбітра при вирішенні конфліктів.

Здійснено аналіз понять «корпус», «суддівський корпус», «суддівське співтовариство». Визначено, що корпус – це сукупність осіб одного фаху, службового становища. Отже, суддівський корпус – це сукупність професійних суддів, народних засідателів та присяжних, які у визначених законом випадках здійснюють правосуддя в межах відповідних процедур.

Правова характеристика суддівського корпусу визначається поняттям «правовий статус суддів». Виходячи з цього, проаналізовано поняття «статус» та «правовий статус». Визначено, що статус суб’єкта – це певна сукупність його соціальних можливостей, що визначається тією соціальною роллю, яку він відіграє в суспільстві. Статус суб’єкта індивідуалізується певними ознаками, специфічними для даної системи. Вказані міра свободи і міра поведінки є нормативно визначеними, що дозволяє говорити про таке поняття, як правовий статус.

Наголошено на тому, що правовий статус як юридична категорія не лише визначає стандарти можливої та необхідної поведінки, які забезпечують нормальну життєдіяльність соціального середовища, а й характеризує реальну взаємодію держави та особи.

Визначено ознаки правового статусу: універсальний характер; відображення індивідуальних особливостей людини та її становлення у системі суспільних відносин; неможливість реалізації прав і свобод без обов’язків та відповідальності; забезпечення системності прав, свобод та обов’язків.

За характером (змістом) правовий статус визначається як загальний, спеціальний, галузевий та індивідуальний. Виходячи з цього, представники суддівського корпусу (професійні судді, народні засідателі та присяжні) мають як громадяни України загальний правовий статус, як представники певної сфери – галузевий статус, як суб’єкти, що займаються певним видом професійної діяльності, – професійний статус та як особи, що займають відповідні посади, – посадовий статус. З огляду на все вищезазначене й визначається правовий статус суддівського корпусу.

У підрозділі 4.2 «Правова характеристика суддівського корпусу як суб’єкта та об’єкта судового управління» управлінські відносини розглянуто у двох аспектах: у широкому значенні – за фактом участі суб’єктів в системі управління; у вузькому значенні – як зв’язки, що постійно діють між суб’єктами та об’єктами управління.

На основі такого підходу управління суддівським корпусом розглянуто, по-перше, як управління з боку держави та її органів (суб’єктів управління загальної компетенції) – як зовнішнє управління та, по-друге, як управління, що здійснюється всередині системи, при якому об’єктами є самі судді, а суб’єктами – керівники, окремі посадові особи, колегіальні органи, які діють на відповідних рівнях і становлять собою управляючу підсистему.

З огляду на це управління суддівським корпусом визначено як системну, планомірно організовану і цілеспрямовану діяльність щодо створення сприятливих умов, які забезпечують його функціонування. Наголошено, що управління суддівським корпусом являє собою не однобічний вплив управляючої підсистеми на керовану, а діалектичну взаємодію між його суб’єктами і об’єктами, що складається з різноманітних прямих і зворотних зв’язків між ними.

Поняття «управління» визначено як діяльність суб’єкта, що виражається в цілеспрямованому, організуючому впливі на об’єкт управління, який здійснюється з метою приведення останнього в бажаний для суб’єкта стан.

Охарактеризовано та визначено особливості таких компонентів управлінської системи, як суб’єкт управління; об’єкт управління; керівний вплив; зворотні зв’язки. Оскільки механізм управління визначають як сукупність окремих елементів, механізм управління суддівським корпусом визначено як сукупність певних елементів, зокрема суб’єктів та об’єктів управління, цілей, завдань, принципів функцій, та методів управління, які відображають сутність, зміст та роботу судової системи України.