АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ У РАЙОНІ ПРОВЕДЕННЯ СПЕЦОПЕРАЦІЇ Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дисертації, розкривається зміст і стан наукового опрацювання проблеми, її значущість, визначаються мета, основні завдання, об’єкт, предмет і методологія дослідження, наукова новизна, практичне і теоретичне значення одержаних результатів, наводяться відомості про апробацію результатів виконаної роботи та публікації.

Розділ 1 «Загальна характеристика адміністративно-правових режимів» складається з трьох підрозділів, у яких досліджено зміст адміністративно-правових режимів та їх види, а також визначено правову основу, умови та порядок введення і припинення надзвичайного стану як адміністративно-правового режиму.

У підрозділі 1.1. Поняття, особливості та види адміністративно-правових режимів розглянуто цілий ряд суспільних, природних, технічних, військових та політичних явищ, які створюють певні особливі умови життєдіяльності суспільства. В результаті виникнення цих умов застосовується певний комплекс заходів державного примусу, який спрямований на подолання надзвичайних ситуації та їх негативних наслідків. Саме зазначений комплекс заходів у певних умовах і склав інтерес наукового пошуку дисертанта.

В ході дослідження автор визначає, що основне призначення будь якого адміністративно-правового режиму полягає у забезпечені національної безпеки під час виникнення зовнішніх або внутрішніх загроз; визначення порядку реалізації конституційних прав та обов’язків у разі виникнення небезпеки, дії державних органів в умовах небезпеки.

На основі аналізу причин походження події автор визначає види надзвичайних ситуацій та пропонує види адміністративно-правових режимів (військовий, надзвичайний, особливий стан та зона екологічної ситуації) залежно від надзвичайних ситуацій. Правовий режим воєнного стану на сьогодні визначений Законом України від 06.04.2000р. «Про правовий режим воєнного стану»; інститут режиму надзвичайного стану тісно пов’язаний з поняттям надзвичайної ситуації і його введення фактично зумовлюється нею; особливий стан – це збірне поняття, яке включає різні режими, опосередковуючи екстремальну ситуацію, яка диктує необхідність застосування особливих правообмежень, які поступаються заходам, що використовуються під час режиму надзвичайного стану; надзвичайний адміністративно-правовий режим зони надзвичайної екологічної ситуації визначається Законом України від 13.07.2000р. «Про зону надзвичайної екологічної ситуації».

На основі проведеного дослідження автор пропонує доповнити зміст Закон України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» повноваженнями правоохоронних органів в конкретних надзвичайних ситуаціях з розкриттям їх змісту. Крім того, виходячи з предмету та мети дослідження автор приходить до висновку, саме особливий стан є тим адміністративно-правовим режимом, який виникає при проведенні антитерористичної операції.

В результаті дослідження проведеного в межах цього підрозділу автор стверджує, що режим спеціальної операції - це спеціальний режим у районі проведення антитерористичної операції під час проведення якої може бути встановлено спеціальний порядок, зокрема організовано патрульну охоронну службу та виставлено оточення. Перебування в районі проведення антитерористичної операції осіб, які не залучені до її проведення, допускається з дозволу керівника оперативного штабу.

Підрозділ 1.2. Правова основа та умови введення надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях присвячений детальному аналізу нормативних актів та накових думок з приводу введення надзвичайного стану за законодавством України, а також відповідності їх міжнародним нормам.

Автор стверджує, що на сьогодні існує низка міжнародно-правових актів, учасником яких є Україна, де закріплюється мета введення надзвичайного стану.

Аналіз чинного законодавства дозволяє зробити висновок про те, що режим надзвичайного стану є системою погоджених правових норм, які визначають: підстави введення режиму; мету введення режиму надзвичайного стану; конкретний порядок його введення; суб’єкта, який уповноважений вводити режим надзвичайного стану; територіальні та часові межі дії; особливий режим діяльності органів державної влади та управління, що дозволяє обмежувати права й свободи громадян та права юридичних осіб, накладати на них додаткові обов’язки.

В той же час автор визначає, що однією з підстав введення режиму надзвичайного стану за чинним законодавством є здійснення масових терористичних актів, що супроводжуються загибеллю людей чи руйнуванням особливо важливих об’єктів життєзабезпечення. На основі дисертант визначає терористичний акт як підставу введення надзвичайного стану. В свою чергу під терористичним актом автор пропонує розуміти злочинне діяння у формі застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, відповідальність за які передбачена статтею 258 Кримінального кодексу України.

Автор приходить до висновку, що велике значення у характеристиці підстав введення режиму надзвичайного стану має те, що реальна загроза для громадян та держави, що виникла, не може бути усунена без застосування надзвичайних заходів. Таким чином, не всі підстави, які перераховані в ст. 4 Закону України від 16.03.2000р. «Про правовий режим надзвичайного стану», обов’язково вимагають введення режиму надзвичайного стану. Деякі з них можуть бути урегульовані за допомогою термінових організаційних заходів, інші - за допомогою режиму надзвичайної ситуації. І тільки у тих випадках, коли заходи, що застосовувались, не були ефективними, може бути введений режим надзвичайного стану - адже режим надзвичайного стану є крайнім заходом.

Підрозділ 1.3. Порядок введення та припинення режиму надзвичайного стану присвячено з’ясуванню порядку введення та припинення адміністративно-правового режиму надзвичайного стану, з урахуванням правових підстав, які були розкриті раніше.

Автор аналізує повноваження Президента України щодо порядку введення правового режиму надзвичайного стану, особливу увагу приділяючи порядку та суб’єкту, який має право вводити адміністративно-правовий режим надзвичайного стану коли відсутній Президент України або він не здатний виконувати свої обов’язки (смерть, імпічмент, тяжка невиліковна хвороба).

Здійснений аналіз порядку введення правового режиму надзвичайного стану дає підстави автору стверджувати, що закон не містить положення, яке стосується кількості разів продовження дії режиму надзвичайного стану.

В підрозділі автором також проаналізовано порядок скасування дії надзвичайного стану, а особливо раніше строку, на який він вводився, в разі усунення обставин, що обумовили необхідність введення надзвичайного стану.

В результаті проведеного дослідження дисертантом робиться висновок, що основною метою введення надзвичайного стану є забезпечення захисту прав та свобод громадян під час виникнення надзвичайних ситуацій різного характеру, усунення загрози та якнайшвидшої ліквідації особливо тяжких надзвичайних ситуацій загальнодержавного рівня, нормалізація обстановки, відновлення правопорядку при спробах захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу шляхом насильства.

Розділ 2. «Адміністративно-правовий режим у районі проведення антитерористичної операції» містить у собі чотири підрозділи, які присвячені послідовному дослідженню суті тероризму, правової основи боротьби з ним, а також змісту адміністративно-правових заходів під час адміністративно-правового режиму у районі проведення антитерористичної операції.

У підрозділі 2.1. Історія терору та тероризму розглядається зміст тероризму крізь призму його виникнення, розвитку та сучасного прояву.

Автор звертається до визначення тероризму як форми політичного екстремізму, застосування найжорсткіших методів насилля, включаючи фізичне знищення людей, для досягнення певних цілей. Дослідження цього феномена автор розпочинає з обґрунтування його активізації та глобалізації на яскравих прикладах сучасності.

В ході дослідження змісту тероризму автор, використовуючи історико-правовий метод, з’ясовує, що на сьогодні в науці існує понад 400 різних тлумачень тероризму.

В результаті проведеного дослідження автор поділяє точку зору щодо виділення чотирьох глобальних хвиль тероризму Нового часу: пов’язана з розповсюдженням в 1880-х роках в Росії, Європі, а потім і Північній Америці революційних ідеологій (іноді невірно об’єднаних під назвою анархізму, хоча ні російські народники, ні ірландські фенії, ні вірменські дашнаки анархістами в повному значенні слова не були); пов’язана з антиколоніальним, національно-визвольним рухом XX століття; має відношення до діяльності «нових лівих» в 1970 роках; хвиля, пов’язана з глобалізацією, що почалася в кінці 1970-х і що продовжується дотепер.

В результаті автор приходить до висновку, що багато можна перераховувати терористичних актів, але це не дасть бажаного результату. Зрозуміло, що тероризм набирає глобальних розмірів. Тому рішення проблеми тероризму – це рішення подальшого існування роду людського.

Підрозділ 2.2. Правова основа боротьби з тероризмом, поліфуркація тероризму та передумови розвитку виникнення тероризму в Україні.

В контексті дисертаційного дослідження дисертант визначив правову основу боротьби з тероризмом,яку складають: Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом, 1977 р., Міжнародна конвенція про боротьбу з бомбовим тероризмом, 1997 р., Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму, 1999 р., Конвенція про злочини й інші дії, скоювані на борту повітряного судна (1963), Конвенція про боротьбу з незаконними актами, направленими проти безпеки цивільної авіації (1971), Конвенція щодо запобігання та покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичні агенти (1979), Конвенція про боротьбу з захватом заложників (1979). Конвенція щодо фізичного захисту ядерних матеріалів (1980), Конвенція про боротьбу з незаконними актами, направленими проти безпеки морського судноплавства (1988), Конвенція про маркування пластичних вибухових речовин в цілях їх виявлення (1999), інші міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, Конституція України, Кримінальний кодекс України, Закон України «Про боротьбу з тероризмом», Закон України «Про місцеві державні адміністрації» (п. 2. ст. 26), інші закони України, укази і розпорядження Президента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, а також інші нормативно-правові акти, що приймаються на виконання законів України.

На основі аналізу зазначених джерел автор виділяє такі види терористичних актів: диверсія, терорист - смертник, викрадення, замах, вбивство, пограбування, хайджекінг (захват будь якого транспортного засобу), захват будівель, озброєний напад, політичне вбивство тощо.

В результаті дослідження різних проявів тероризму автор підтримує наукову думку В.А. Ліпкана, Д.Й. Никифорчука, М.М. Руденка щодо поліфуркації сучасного тероризму, яка полягає у поділі тероризму на багато різновидів: соціальний, релігійний, національний, політичний, кримінальний, кібернетичний, екологічний, космічний, ядерний тощо.

Автор стверджує, що саме, в процесі дослідження генезис терроніки сприяє утворенню такого поняття як поліфуркація. Вагомим фактом є історичні приклади, щодо різновиду тероризму та способах вчинення терористичних актів. Крім того тероризм слід розглядати як синергетичну систему здатну до самоорганізації під різними претероризмами.

Крім того, в підрозділі автор характеризує види тероризму та визначає причини його виникнення.

Підрозділ 2.3. Підстави встановлення та скасування спеціального адміністративно-правового режиму у районі проведення антитерористичної операції. Особливої уваги при розгляді антитерористичної діяльності заслуговує спеціальний режим в районі проведення антитерористичній операції.

Здійснюючи дослідження в цьому напрямі автор наголошує, що у разі виникнення різного роду терористичних акцій виникає негайна реакція правоохоронних органів. Проведення антитерористичних дій та забезпечення безпеки громадян, усунення загрози та якнайшвидша ліквідація особливо тяжких надзвичайних ситуацій, що можуть виникнути. Саме при цьому може вводитись правовий режим надзвичайного стану, мета якого відновлення конституційних прав і свобод громадян, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, створення умов для нормального функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування, інших інститутів громадянського суспільства.

Для проведення антитерористичної операції повинні бути законні підстави на її проведення. Так, антитерористична операція проводиться лише за наявності реальної загрози життю і безпеці громадян, інтересам суспільства або держави у разі, якщо усунення цієї загрози іншими способами є неможливим.

В результаті дослідження автор приходить до висновку, що рішення про проведення антитерористичної операції вже є правовою підставою встановлення спеціального адміністративно-правового режиму у районі проведення антитерористичної операції з урахуванням одного з п’яти пунктів передбачених ст. 11 Закону України від 20.03.2003 р. «Про боротьбу з тероризмом» і має конкретну форму документа.

В результаті проведеного дослідження автор пропонує під режимом у районі проведення антитерористичної операції (спеціальний) розуміти особливий порядок, який може вводитися в районі проведення антитерористичної операції на час її проведення і передбачати надання суб’єктам боротьби з тероризмом визначених саме Законом України від 20.03.2003 р. «Про боротьбу з тероризмом», спеціальних повноважень, необхідних для звільнення заручників, забезпечення безпеки і здоров’я громадян, які опинилися в районі проведення антитерористичної операції, нормального функціонування органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій.

У підрозділі 2.4. Адміністративно-примусові заходи у районі проведення антитерористичної операції здійснюється аналіз змісту адміністративно-примусових заходів взагалі та їх характеристика у районі проведення антитерористичної операції.

Автор аналізує наукові школи, які склалися на сьогодні щодо змісту адміністративного примусу та характеристики адміністративно-примусових заходів. Проте, визначені мета і завдання дослідження зумовили особливий підхід до дослідження заходів адміністративного примусу, а саме автором досліджувались особливості адміністративно-правових заходів, які застосовуються в районі проведення спеціальної операції.

В ході дослідження дисертант аналізує заходи адміністративного примусу класифікуючи їх за чотирьома групами: адміністративно-попереджувальні заходи, заходи адміністративного припинення, заходи адміністративно-процесуального забезпечення та заходи адміністративної відповідальності.

В результаті чого автор пропонує адміністративно-попереджувальні заходи порядку організації і проведення антитерористичних дій (заходів) додаткового характеру – це особлива група примусових заходів, яка застосовується в адміністративному порядку і спрямована на здійснення сприятливих умов для реалізації суб’єктами боротьби з тероризмом своїх прав та обов’язків, щодо локалізації та знешкодженню терористів та терористичної загрози, шляхом обмеження прав громадян з метою запобігання негативних подій та з метою охорони державних і суспільних інтересів і безпеки громадян не у зв’язку з правопорушеннями, а також як засіб запобігання можливих небажаних чи шкідливих наслідків, таких, як масові безпорядки, групові порушення громадського порядку, загибель людей, розосередження терористів, небажані зараження тощо.

Заходи адміністративного припинення автор пропонує розділити на дві великі групи – загальні та спеціальні, перелік яких визначається в чинних нормативних актах. Крім того автор пропонує визначити особливий вид заходу адміністративного припинення в районі проведення спеціальної операції – це адміністративне затримання за порушення доступу в район проведення спеціальної операції без дозволу керівника антитерористичного центру.

Розділ 3. «Діяльність органів внутрішніх справ по підтримці адміністративно-правового режиму у районі проведення антитерористичної операції» присвячений розгляду питання організації діяльності органів внутрішніх справ у районі проведення спеціальної (антитерористичної) операції.

У підрозділі 3.1. Сили і засоби, що залучаються до проведення антитерористичної операції автор систематизує суб’єктів, які беруть участь у проведенні антитерористичної операції.

Досліджуючи це питання , автор виходив з того, що організація боротьби з тероризмом в Україні та забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами здійснюються Кабінетом Міністрів України у межах його компетенції. Центральні органи виконавчої влади беруть участь у боротьбі з тероризмом у межах своєї компетенції, визначеної законами та виданими на їх основі іншими нормативно-правовими актами.

Зі здійсненого аналізу законодавства щодо боротьби з тероризмом дисертант визначає три групи суб’єктів боротьби з тероризмом, а саме: основні, допоміжні, інші. При проведенні антитерористичної операції використовуються сили і засоби (особовий склад, спеціалісти, зброя, спеціальні і транспортні засоби, засоби зв’язку, інші матеріально-технічні засоби) суб’єктів боротьби з тероризмом, а також підприємств, установ, організацій, які залучаються до участі в антитерористичній операції, в порядку, визначеному нормативними актами. Досить важлива роль в системі суб’єктів боротьби з тероризмом відводиться органам внутрішніх справ.

Вивчення досвіду зарубіжних країн щодо залучення сил у боротьбі з тероризмом дозволило зробити автору висновок про те, що саме паравійськові сили є найефективнішими в протидії тероризмові. Тому, необхідно внести зміни в саму структуру спеціального підрозділу «Беркут», щодо розширення повноважень в боротьбі з тероризмом, а також, переведення даного підрозділу в системі МВС на паравійськового типу. Що покращить мобільність та досягнення цілі по виконанню спеціальних завдань. Ця новація вдосконалить систему управління органами внутрішніх справ в особливих умовах та підвищить ступінь жорсткої централізації керівництва територіальних органів у разі виникнення надзвичайних ситуацій.

Підрозділ 3.2. Повноваження органів внутрішніх справ у районі проведення антитерористичної операції є логічним продовженням попереднього підрозділу, в якому детально досліджуються права і обов’язки органів внутрішніх справ у районі проведення антитерористичної операції.

Здійснюючи дослідження в цьому підрозділі автор виходить з того , що специфічні властивості суспільних відносин, які складаються у сфері внутрішніх справ, обумовлюють існування управління внутрішніми справами як особливої сфери управління. Суб’єктами управління у сфері внутрішніх справ є органи державної влади та посадові особи, які наділені відповідними повноваженнями. До них належать і органи внутрішніх справ.

Одна із найважливіших особливостей діяльності органів внутрішніх справ полягає у тому, що ця діяльність може протікати в обстановці, яка швидко змінюється та ускладнюється. Успішне виконання завдань, що раптово виникли, можливе лише при максимальному використанні усіх сил та засобів органів внутрішніх справ, які повинні бути приведені у стан готовності.

Дисертант зазначає, що повноваження органів внутрішніх справ у сфері забезпечення внутрішньої безпеки в умовах дії режиму надзвичайного стану мають просторові та часові межі тому, що органи внутрішніх справ під час ліквідації наслідків надзвичайної ситуації, яка зумовила введення режиму надзвичайного стану, діють на спеціально визначеній території та в межах визначеного часу. Таким чином, компетенцію органів внутрішніх справ в умовах дії режиму надзвичайного стану можна розглядати як сукупність упорядження і повноважень, що мають просторові й часові межі.

В результаті проведеного дослідження автор приходить до висновку, що організаційна перебудова органів внутрішніх справ для проведення спеціальних операцій являє собою перехід співробітників до інших тимчасових організаційних структур зі зміною їх правового стану та ступеня соціальної захищеності.

Підрозділ 3.3. Взаємодія органів внутрішніх справ з правоохоронними органами та іншими державними органами під час проведення антитерористичної операції присвячений розгляду змісту , видів та порядку взаємодії органів внутрішніх справ у ході проведення антитерористичної операції.

Аналізуючи суть та форми взаємодії автор приходить до висновку, правильно буде вживання поняття організаційно-управлінської взаємодії, саме така форма взаємодії передбачається нормативними актами МВС України. Крім того необхідно зазначити , що координацію діяльності суб’єктів, які залучаються до боротьби з тероризмом, здійснює Антитерористичний центр при Службі безпеки України.

i) В ході дослідження дисертант визначає наступні форми взаємодії: а) розробка та реалізація спільних планів, програм боротьби із тероризмом; б) видання спільних відомчих нормативних актів, регламентуючих порядок взаємодії під час реалізації правових актів органів влади України та здійсненні заходів боротьби із злочинністю та тероризмом; в) створення спільних робочих груп представників правоохоронних органів для вивчення окремих проблем боротьби із тероризмом та розробки пропозицій щодо їх вирішення; г) надання бригадами у складі працівників апаратів міністерств і відомств комплексної практичної допомоги підпорядкованим підрозділам у реалізації правових актів, програм боротьби із злочинністю та тероризмом, при виконанні спільних рішень колегій та оперативних нарад центральних органів, вдосконаленні форм взаємодії між їх підрозділами на місцях; д) спільна підготовка та подання до органів влади країни узагальнених інформації про стан криміногенної ситуації, пропозицій про заходи щодо її поліпшення.

В результаті дослідження автор стверджує, що характер взаємодії та її форми та завдання під час проведення антитерористичної операції ще визначається від району спеціальної операції та його особливостей, наявності введеного надзвичайного стану та конкретного місця проведення операції.

Також автор приходить до висновку, що важливим аспектом взаємодії під час проведення антитерористичної операції є залучення громадян до участі в антитерористичних заходах та охорони громадського порядку.