АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНИ ЯК СУБ’ЄКТА РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА НА ІНФОРМАЦІЮ Автореферат

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено її зв’язок з науковими планами та програмами, розкрито мету і завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, окреслено наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено відомості щодо апробації результатів дослідження та публікації.

Розділ 1 «Методологічні засади реалізації права на інформацію громадянами України» складається з двох підрозділів, в яких аналізуються теоретичні та правові засади реалізації права на інформацію громадянами України.

У підрозділі 1.1 «Сутність та особливості адміністративно-правового статусу громадянина України» адміністративно-правовий статус охарактеризовано з огляду на те, що цей термін є похідним від поняття «правовий статус», яке є ширшою категорією і поєднує в собі цілий ряд політико-правових чинників, що характеризують рівень демократії та відповідної структури суспільства держави.

На підставі аналізу загальнотеоретичних підходів до поняття «статус», «правовий статус» та «громадянство» запропоновано власне визначення терміну адміністративно-правовий статус громадянина та охарактеризовано його елементи. До останніх віднесені: правові принципи; права, свободи та обов’язки, що в сукупності формують правосуб’єктність; умови та порядок набуття й втрати адміністративно-правового статусу громадянина України; гарантії з боку держави щодо дотримання прав та обов’язків.

Встановлено, що основоположними засадами формування адміністративно-правового статусу громадянина України є участь громадянина в управлінні державою та задоволення своїх особистих, а також публічних інтересів завдяки діяльності державних органів, яка забезпечується встановленням та закріпленням законами та іншими нормативно-правовими актами прав, обов’язків та відповідальності таких осіб. Це передбачає наявність певних принципів, на основі яких базується адміністративно-правовий статус громадянина України.

У підрозділі 1.2 «Поняття та зміст права громадянина України на інформацію» підтверджено, що процес інформатизації суспільства є складним та всеосяжним і полягає в удосконаленні комунікацій між людьми завдяки досягненням науки і техніки.

Проаналізовано етимологічне походження терміну «інформація». З’ясовано види інформації та охарактеризовано їх. Зауважено, що термін «інформація» має велику кількість тлумачень, оскільки зазначена категорія є об’єктом дослідження вчених різних галузей наук: історичних, технічних, філософських, соціологічних, біологічних, економічних, юридичних тощо.

Окрему увагу приділено нормативно-правовому закріпленню терміну «інформація» та охарактеризовано деякі аспекти, що пов’язані з особливостями регламентації поняття «інформація» в інформаційному законодавстві.

Підкреслено, що процеси, пов’язані з розвитком права на інформацію в Україні, безпосередньо залежать від розвитку свободи думки і слова, свободи преси, права поширювати свої думки, ідеї та інформацію через друковане слово, права на вільне вираження поглядів та переконань, а також інших прав і свобод людини та громадянина, що є на сьогодні фундаментальними.

Розділ 2 «Адміністративно-правове забезпечення реалізації права на інформацію громадянами України» складається з чотирьох підрозділів, в яких характеризуються особливості реалізації права громадян на різні види інформації.

У підрозділі 2.1 «Особливості реалізації права громадянина України на звернення» обґрунтовано, що важливою ознакою правової, демократичної держави є не тільки належним чином закріплені права громадянина на рівні національного законодавства, але й забезпечення реальної можливості їх реалізації.

Становлення та закріплення права на звернення розглянуто в історичному аспекті.

Щодо сучасного закріплення права громадян на звернення, то особливу увагу приділено міжнародним правовим документам, аналіз положень яких дозволив зробити висновок про те, що в них закріплено право людини і громадянина на звернення, а також певні гарантії реалізації зазначеного права з боку держави, що свідчить про захист нею фундаментальних прав та основоположних свобод людини і громадянина в разі їх порушення.

На підставі аналізу національного законодавства виокремлено стадії та етапи реалізації права громадян на звернення. Охарактеризовано кожен із зазначених етапів. В результаті аналізу положень законодавства виділено характерні особливості особистого прийому громадян як форми спрощення процедури на етапі подання звернення. Виділено характерні особливості, за наявності яких можливе безперешкодне прийняття звернення від громадянина. Визначено, що характерною рисою провадження за зверненнями громадян є наявність особливого суб’єктивного складу його учасників, які можуть бути як обов’язковими, так і необов’язковими. Встановлено, що особливості провадження за зверненнями громадян залежать від виду звернення.

У підрозділі 2.2 «Сутність та особливості реалізації права на інформацію з обмеженим доступом» визначено теоретичну та нормативно-правову основу інформації з обмеженим доступом. Доведено, що інформацією з обмеженим доступом є та, відкритий доступ до якої та її масове розголошення несуть у собі загрозу завдання шкоди правам і законним інтересам як її володільця, розпорядника, так і третім особам, в тому числі державі і суспільству в цілому, у зв’язку з чим доступ до такої інформації має тільки певне, строго визначене коло осіб.

Зазначається, що у чинному законодавстві немає прямих заборон щодо реалізації громадянами права на інформацію. Тобто фактично громадянин має право звернутися із запитом про надання йому будь-якої інформації до будь-якого органу, установи, організації тощо. Однак, у той же час, законодавець дозволяє володільцям інформації обмежувати доступ громадян до певних відомостей шляхом відмови їм у їх наданні.

Підкреслюється, що законодавець встановлює доволі загальні правила обмеження доступу до інформації, оскільки у законах не конкретизуються та не перелічуються дані, що складають сутність інформації з обмеженим доступом. Проте, у них закріплені вимоги до змісту інформації, її властивості, характеристики, наявність яких дає володільцю цієї інформації законні підстави обмежити до неї доступ для інших осіб. І якщо для обмеження доступу до публічної інформації, що перебуває у володінні державних органів та органів місцевого самоврядування, встановлений більш жорсткий порядок, то приватні особи, як фізичні, так і юридичні, мають набагато більше свободи у визнанні тієї чи іншої інформації, належної їм, обмеженою у доступі.

Наголошується, що для того, щоб реалізувати громадянину своє право на інформацію з обмеженим доступом, він має володіти рядом певних ознак (властивостей, характеристик), а саме: бути суб’єктом цієї інформації, її володільцем чи розпорядником. При цьому, якщо володільцем та (або) розпорядником інформації є юридична особа, в тому числі орган державної влади або місцевого самоврядування, то громадянин для отримання доступу до відомостей і даних, що є інформацією з обмеженим доступом, має перебувати на посаді, якій відповідають службові обов’язки щодо роботи з такою інформацією. Крім того, у деяких випадках для здійснення права на доступ до інформації з обмеженим доступом громадянин має пройти спеціальну процедуру оформлення цього права (отримати допуск) та взяти на себе ряд обов’язків щодо нерозголошення і захисту від розголошення відомостей, які становлять зміст зазначеної інформації..

У підрозділі 2.3 «Поняття права на доступ до публічної інформації та особливості його реалізації» охарактеризовано характерні ознаки, притаманні запиту на публічну інформацію, а саме: кожен запит має містити певні реквізити, визначені нормами законодавства про доступ до публічної інформації; кожен запит має відповідного адресата — розпорядника інформації, яка знаходиться у його володінні; форма викладення запиту може бути усною чи письмовою; запит може бути поданий від імені однієї особи (індивідуальний інформаційний запит) або декількома особами (колективний інформаційний запит); запит має визначені законом строки розгляду.

На основі розгляду деяких положень щодо правового регулювання права на доступ до публічної інформації виділено характерні особливості реалізації такого права.

У підрозділі 2.4 «Особливості адміністративно-правового забезпечення реалізації права на інші види інформації» встановлено, що головною особливістю адміністративно-правового забезпечення права громадян на різні види інформації є те, що у чинному законодавстві немає єдиного систематизованого нормативно-правового акту, який би визначав найбільш важливі аспекти правового режиму відомостей і даних з основних сфер людської життєдіяльності. Натомість, існує ціла низка міжнародних угод, законів та підзаконних нормативно-правових актів, які визначають особливості правового режиму окремих категорій інформації та, відповідно, специфіку реалізації громадянами права на неї.

Доведено, що змістовні особливості окремих різновидів інформації визначають певні специфікації адміністративно-правового забезпечення доступу громадян до них, зокрема: види джерел, з яких громадяни можуть отримати ту чи іншу інформацію; суб’єктивний склад інформаційних відносин — хто є її суб’єктом, володільцем, розпорядником; який порядок зібрання, зберігання та оприлюднення даних, що є змістом певної інформації, чи має право суб’єкт обмежувати доступ до того чи іншого виду наявних у нього відомостей, яким чином здійснюються державні забезпечення та контроль за реалізацією права громадян на той чи інший різновид інформації, тощо.

Розділ 3 «Шляхи удосконалення адміністративно-правового статусу громадянина України як суб’єкта реалізації права на інформацію» містить три підрозділи, в яких визначаються можливі шляхи вдосконалення окремих напрямків та форм реалізації права на інформацію.

У підрозділі 3.1 «Удосконалення адміністративного законодавства, яке регламентує реалізацію права на інформацію громадянами України» перш за все акцентовано увагу на необхідності кодифікації адміністративного законодавства в означеній сфері. Наголошено, що вдосконалення законодавства про інформацію шляхом його кодифікації є однією з гарантій налагодження ефективного механізму реалізації державного політики у сфері інформаційних відносин, адже якість та дієвість управлінської діяльності прямим чином залежить від якості нормативно-правового підґрунтя, на якому вона базується, та на підставі якого здійснюється. Охарактеризовано позитивні та негативні аспекти кодифікації інформаційного законодавства.

Доведено, що в обов’язковому порядку мають бути вирішені питання засекречування інформації, оскільки відсутність належної системи організації засекречування і використання захищених інформаційно-комунікаційних технологій заважає наданню суспільству повної інформації. Зокрема, пропонується засекречувати не увесь документ, а лише його частину, що містить інформацію з обмеженим доступом.

Детальному аналізу піддано Проекти Законів України про Концепцію національної інформаційної політики 2002 року, про Концепцію державної інформаційної політики 2009 року та про Концепцію державної інформаційної політики 2010 року. З’ясовано, що жодна із цих концепцій, на жаль, так і не отримала свого реального втілення у життя, втім, деякі їх положення все ж таки були реалізовані шляхом прийняття окремих нормативно-правових актів (наприклад, Закону України «Про доступ до публічної інформації»). Однак, це аж ніяк не зменшує актуальності питання прийняття Концепції державної (національної) інформаційної політики, яка має стати основоположним, базисним програмним документом, який закріплюватиме найбільш важливі, принципові, засадничі аспекти управлінської політики у сфері гарантування та забезпечення реалізації громадянами свого конституційного права на інформацію.

У підрозділі 3.2. «Шляхи розвитку адміністративно-правових засад одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації» визначено, що адміністративно-правові засади одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації — це найбільш важливі та принципові положення, засоби, методи, на яких ґрунтуються національна інформаційна політика та відносини і процеси, що її супроводжують.

Охарактеризовано принципи одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації. Доведено, що під адміністративно-правовими принципами забезпечення реалізації права на одержання, використання, поширення, зберігання інформації, а також його захисту слід розуміти науково обґрунтовані, відправні ідеї, що відображають бачення держави і суспільства стосовно того, на яких саме положеннях і нормах має базується управління інформаційною галуззю, щоб гарантувати її нормальне функціонування та адекватний розвиток.

Окрему увагу приділено проблемним аспектам надання статусу офіційного джерела інформації Інтернет-ресурсам. Визначено, що важливою умовою розцінювання Інтернет-інформації як офіційного джерела відомостей має бути постійне перебування даних на своєму адресному місці і їх доступність користувачам.

Показано необхідність визначення офіційності правової інформації, що міститься у Інтернет-ресурсах. Для цього слід розробити та впровадити процедури постійного підтвердження офіційності нормативно-правових документів (актів).

Відмічається, що розбудова інформаційного суспільства у нашій країні вимагає вдосконалення основних засад національної інформаційної політики шляхом перегляду їх переліку та змісту з метою приведення їх у відповідність до міжнародних стандартів.

У підрозділі 3.3 «Напрямки удосконалення адміністративно-правових гарантій права громадян України на інформацію» на підставі наукових поглядів вчених на зміст поняття гарантій, в тому числі правових (юридичних) гарантій, зроблено висновок, що адміністративно-правовими гарантіями права громадян на інформацію є сукупність передбачених нормами адміністративно права умов, факторів, обставин, засобів (способів), за допомогою яких держава, з одного боку, робить реальним право громадян на інформацію, тобто можливим для практичного втілення (здійснення), а з іншого боку, закріплюючи гарантії у відповідних правових актах, держава таким чином зобов’язується перед громадянами усіляко сприяти реалізації їх права на одержання, використання, поширення та зберігання інформації, а також забезпечувати його охорону і захист.

З’ясовано, що на сьогодні у національній нормативно-правовій базі є ціла низка нормативно-правових актів, які прямо чи опосередковано закріплюють гарантії права громадян на інформацію.

Проаналізовано шляхи удосконалення нагляду, контролю та відповідальності як гарантій права громадян України на інформацію. Запропоновано на рівні відповідних нормативно-правових актів передбачити, в якому порядку, в яких формах та якими способами має відбуватися контроль, які заходи в його процесі та за його результатами вживаються або можуть вживатися, на кому лежить обов’язок фінансового та матеріально-технічного забезпечення контрольної діяльності, тощо. Обґрунтовано доцільність передбачення у Законі України «Про інформацію» переліку дій (вчинків) суб’єктів, що є протиправними, а також вирішення, чи є суб’єктами відповідальності за порушення інформаційного законодавства юридичні особи, якщо так, то чи можуть до них застосовуватися адміністративні санкції як до окремого суб’єкта, тобто незалежно від застосування адміністративних стягнень до їх посадової особи.