| summary: | у в с т у п і обґрунтовано актуальність теми, стан її наукового опрацювання та актуальність, визначено об’єкт та предмет дослідження, окреслено мету і завдання роботи, висвітлено новизну, теоретичне і практичне значення роботи, описано матеріал і методику дослідження, окреслено структуру дисертації.
У п е р ш о м у р о з д і л і "Акцентуація іменників чоловічого роду" проаналізовано особливості наголошування непохідних та афіксальних іменників чоловічого роду, специфіку їх функціонування у поетичному мовленні Лесі Українки. У результаті дослідження визначено відповідні акцентні типи іменників.
Непохідні іменники чоловічого роду, що вживаються у поезії Лесі Українки, утворюють шість акцентних типів: К, Ф, ФК, КФ, КФ1, К1.
Акцентний тип К охоплює іменники, які у поетичних творах Лесі Українки функціонують із нерухомим наголосом на корені у словоформах однини та множини. Акцентний тип представлено значною кількістю односкладових (дух, друг, діл, крик, лет, склеп) та двоскладових іменників (гáлас, кéсар, рόзум, мόтлох, рéгіт). У відмінкових формах однини і множини іменники цього типу мають нерухомий наголос на першому складі кореня: дрýзі, дрýже; дýха, дýхом; кéсаря; мόтлоху; скáрби. До типу К належать також лексеми язúки, язúком, які у мовленнєвій практиці поетеси мають кореневий наголос, що відповідало літературному слововжитку кінця ХІХ століття.
Акцентний тип Ф об’єднує іменники, які у поетичному мовленні Лесі Українки мають флексійну акцентуацію у словоформах однини і множини: мечá, на мечí; упирí, упирíв; листá, листóм, листú. Слововжиток поетки відбиває процес розвитку флексійного наголосу в цьому акцентному типі, оскільки низка лексем зберігає кореневий наголос (плáчу, плáчем). Відзначено також і випадки флексійного наголошування (плачý, плачéм), які переважають у мовленнєвій практиці поетеси. У деяких випадках у творах Лесі Українки збережено давнішу акцентуацію: гýрту, до гýрту, яка домінує у поетичному мовленні ХІХ століття.
До акцентного типу ФК належить іменник кінь, який у поезії Лесі Українки засвідчений із флексійним наголосом у словоформах однини і кореневим – у множині та кличному відмінку однини: кíнь, кон´я, кон´ю, кόней, з кíньми, на кόнях.
До акцентного типу КФ зараховуємо іменники, які у поетичному вжитку Лесі Українки виступають із наголосом на корені в однині, що у відмінюваних формах множини переходить на флексію: вíтер, вітрú; лýгу, лугú; мýжа, мужí, мужíв. На прикладах наголошування низки лексем у поезії Лесі Українки простежено процес поступового переміщення наголосу на закінчення у формах множини. Акцентні варіанти свідчать про незавершеність процесу: жáлí, тéрнú, тéрнíв, рόкú, чáсíв.
До акцентного типу КФ1 належить іменник гість, який у мовленнєвій практиці Лесі Українки має акцентований корінь у формах однини і в називному-знахідному відмінках множини, у всіх інших формах – акцентовану флексію. Для поетичного мовлення авторки характерне двояке наголошування словоформи орудного відмінка множини аналізованого іменника, що відповідає нормі тогочасного літературного вжитку.
Низка іменників, які у мовленнєвій практиці Лесі Українки мають наголос на корені у формах однини, крім місцевого відмінка, в якому вони вживаються з флексійним наголосом, складають акцентний тип К1. До особливостей наголошування іменників аналізованого типу в практиці поетеси належить уживання первісної словоформи місцевого відмінка однини іменника край: в крáю, хоча іменник рай, який належить до цього самого типу, має дві акцентні форми місцевого відмінка: в рáю і в ра´ю. Поетична практика Лесі Українки відбиває процес перенесення наголосу на флексію у відмінкових формах однини, який відбувся у другій половині ХІХ століття. Слововжиток авторки засвідчує конкуренцію кореневого та флексійного наголосу: чόвен і човéн; чόвна і човнá; на чόвні і на човнí; чόвни; човнáми; на човнáх.
Префіксальні іменники чоловічого роду, засвідчені у поетичних творах Лесі Українки, утворюють два акцентні типи: П і К.
Акцентний тип П становлять іменники, які у творах поетеси функціонують із нерухомим наголосом на префіксі в однині та множині: зáмір, зáмірам, зáміри; зáпал; зáхват, зáхвату. До цього акцентного типу належать іменники пóрив; у зáкладі, префіксальне акцентування яких не суперечить літературному слововжитку кінця ХІХ століття.
Іменники з нерухомим наголосом на корені в однині і множині об’єднуються в акцентний тип К: знадόбом, накáзу, порóду, устýпи, поговόру. Наголошування більшості аналізованих іменників цього типу збігається з сучасною акцентною нормою. Винятком є лексеми, відхилення яких від наголосόвої норми або варіантне акцентування зумовлене тонічною організацією строфи (невіглáс) або літературною традицією того часу (спокíй і спόкій). У мовленевій практиці Лесі Українки простежується тенденція до перетягнення наголосу з префікса на корінь, яка відбувалася в українській мові протягом ХІХ століття. Ії ілюструють приклади варіантного або виключно кореневого наголошування лексем цього акцентного типу: докόри, докόрів, докόрам; зáхід, захόду, на захόді; привúдів; у розквíті. Кількісно переважає кореневе акцентування іменників спóкій; одчáй та їхніх словоформ.
Префіксально-суфіксальні іменники чоловічого роду, які функціонують у творах Лесі Українки, утворюють три акцентні типи: П, К, СФ.
До акцентного типу П належать іменники чоловічого роду, які у слововжитку поетеси мають нерухомий префіксальний наголос у словоформах однини та множини: дόсвітки, зáкутку, зáкутках. Наголошування більшості розглядуваних іменників цього типу відповідає нормі сучасної української мови. Поодинокий випадок кореневого наголошення лексеми приятель (при´ятелів) зумовлений необхідністю дотримання ритмомелодики вірша. У поетичному слововжитку Лесі Українки відбито акцентну конкуренцію кореневого і префіксального наголошування у типі П: вúпадок і випáдком, випáдки і випáдків.
Акцентний тип К формують іменники, які вживаються у поетичному мовленні Лесі Українки з нерухомим кореневим наголосом у словоформах однини і множини: вигнáнці, вигнáнця; звúчай, звúчаєм, звúчаї, звúчаїв. У сучасній українській мові варіантне наголошування іменника звичай є нормативним. У поезії Лесі Українки це слово функціонує як із давнім кореневим наголосом (звúчай, звúчаєм, звúчаї, звúчаїв), так із пізнішим – суфіксальним: звичáю, звичáєм, звичáї, звичáїв, хоч деякі найновіші словники подають кореневе наголошування цього іменника. До цього акцентного типу належать іменники розвиток і покидьок, які у мовленнєвій практиці поетки функціонують з кореневим наголосом: покúдьку, покúдькам; розвúтку; а також іменник повóдар.
До акцентного типу СФ зараховуємо іменники із суфіксальним наголосом у називному відмінку однини та флексійним у словоформах однини і множини: наглядáч, наглядачíв; посланéць, посланцí. На слововжитку авторки не позначився процес витіснення кореневого і частіше поширення суфіксального наголосу в словах із суфіксом -ач: нагл´ядач, нагл´ядача; спогл´ядачу, який установився в сучасній українській літературній мові.
Суфіксальні іменники чоловічого роду у поетичному мовленні Лесі Українки утворюють найчисленнішу групу і утворюють чотири акцентні типи: К, КФ, С, СФ.
Значну кількість становлять суфіксальні утворення, які у мовленнєвій практиці Лесі Українки належать до акцентного типу К: мають нерухомий кореневий наголос у словоформах однини і множини. Акцентна характеристика типу К властива лексемам із суфіксами: -ець, -іст, -ок, -янин, -ар: багр´янець; брáнці, брáнця, брáнців, брáнцем, брáнцями; госпóдар; крáмар; лúцар, лúцаря, лúцарю, лúцарів, лúцарям; мешкáнець; обов'´язок, обов'´язки, обов'´язків. Наголошування більшості іменників аналізованого типу збігається з сучасною акцентною нормою, проте для невеликої кількості лексем властиве варіантне акцентування або відхилення від наголосόвої норми. Функціонування іменників досліджуваного типу у слововжитку письменниці засвідчує вживання первинного наголосу (крáмар, обов'´язок), а також акцентні процеси, що інтенсивно відбувались протягом ХІХ століття: переміщення кореневого наголосу на суфікс, акцентуаційні вагання у наголошуванні іменників: лúцарю і лицáрю; мéшканець і мешкáнець; рúмлянин та римл´янин; тáнець і танéць.
Акцентна характеристика типу КФ (наголос на корені в однині, який у множині переходить на флексію) властива невеликій кількості іменників, які в поетичному слововжитку Лесі Українки мають наголошування, що збігається з сучасною акцентною нормою: стáрець, старцí, старцíв.
До акцентного типу С належать іменники, які у творах Лесі Українки вживаються з нерухомим суфіксальним наголосом в однині та множині: громад´янине, громад´яни; єгипт´яни; козачéнько, козачéнька, козачéньку.
До акцентного типу СФ зараховуємо іменники, які у поезії Лесі Українки мають суфіксальний наголос у називному відмінку однини, а в інших формах однини і множини – флексійний: вінéць, вінцí, вінцíв. Лексеми, що мають акцентну характеристику типу СФ, утворюють досить численну групу. Іменники названого типу в основному функціонують із нормативним наголошуванням, але деякі з них побутують у вжитку поетеси з варіантним наголосом або мають відхилення від акцентної норми: влáдар і владáр; влáдаря і владáря; влáдарю і владáрю. Здебільшого називний відмінок цього іменника має кореневий наголос, а в акцентному варіанті з наголошеним суфіксом переміщення наголосу на флексію не відбувається. Варіант із акцентованим суфіксом характерний для літературного слововжитку кінця ХІХ – початку ХХ століття, про що засвідчують лексикографічні джерела того часу.
У д р у г о м у р о з д і л і "Акцентуація іменників жіночого роду" досліджено особливості наголошування непохідних та афіксальних іменників жіночого роду, які функціонують у поезії Лесі Українки.
Непохідні іменники утворюють шість акцентних типів: К, КФ, РК, ФР, ФК, Ф.
Найчисленнішу групу охоплюють іменники, які у мовленнєвій практиці Лесі Українки мають акцентну характеристику типу К (нерухомий кореневий наголос у словоформах однини і множини). Більшість іменників аналізованого типу має нормативне акцентування: вигóда, вигóди; госпóда, госпóди, госпóді. Серед аналізованих іменників є слова, акцентуація яких не збігається із сучасною наголосόвою нормою або вони функціонують з варіантним наголошенням, зумовленим різними причинами: тонічною ситуацією (нерухомий кореневий наголос, але на другому складі кореня лексеми бесéда, бесéди, бесéді; флексійний наголос іменника іскрá у називному відмінку однини). До цього акцентного типу зараховуємо лексему жýра, яку поетеса вживає з кореневим акцентуванням.
Поетичний слововжиток Лесі Українки відбиває низку важливих акцентуаційних процесів, які особливо інтенсивно відбувалися у ХІХ столітті, зокрема акцентну варіантність у формах однини (кόрúсть).
Наголос у поетичній практиці Лесі Українки відіграє і смислорозрізнювальну функцію: мýзика (вид мистецтва) і музúка (музикант), чáйками (птах) і чайкáми (човен).
Акцентний тип КФ менш поширений у мовленнєвій практиці поетеси. До нього належать іменники, які мають нерухомий кореневий наголос в однині і флексійний у формах множини: кúшка, кишкú; мáтір, матерí. Показовими з погляду явища зміщення кореневого наголосу у формах множини на флексію є приклади наголошування іменників плахта, хата в поезії Лесі Українки (плахтú; хатú, хатáх), які набули нової акцентуаційної форми. У деяких випадках лексеми зберігають давню кореневу акцентуацію форм множини: кúшка – кúшки; печíнка – печíнки.
До акцентного типу РК належить нечисленна група іменників, які у поетичних творах Лесі Українки засвідчені з рухомим наголосом в однині і нерухомим кореневим у словоформах множини: головá – гόлови, гόловах; душá – дýші.
Іменники, які у поезіїї Лесі Українки вживаються з нерухомим флексійним наголосом в однині і рухомим у множині формують акцентний тип ФР. Характерною особливістю наголошування іменників цього типу є наявність акцентних варіантів в орудному відмінку множини. У працях і поезії кінця ХІХ - початку ХХ століття акцентна варіантність розвивається далі, що підтверджує й поетична практика Лесі Українки: слíзьми і слізьмú (сльозáми).
Акцентний тип ФК характеризується нерухомим флексійним наголосом в однині і нерухомим кореневим у множині. Аналізований тип у поетичних текстах Лесі Українки представлено досить значною кількістю лексем. Акцентуація більшості з них збігається з сучасною акцентною нормою: веснá, веснý, веснí, мн. веснú. У слововжитку поетеси спостерігаємо перевагу флексійного наголошування знахідного відмінка однини: веснý, соснý; флексійний і кореневий наголос у словоформах однини: пúха пихú, пихý; перевагу кореневого акцентування: сýрма, цíну. Ритмічна організація поетичної строфи зумовила відхилення від наголосóвої норми низки іменників: стíну, трýну.
Акцентний тип Ф репрезентує іменник чергá, який у поетичних творах Лесі Українки має наголошену флексію у словоформах однини та множини: чергá, чергú. Флексійне акцентування характерне для літературного вжитку кінця ХІХ – початку ХХ століття.
Префіксальні іменники жіночого роду, засвідчені у поетичних текстах Лесі Українки, утворюють два акцентні типи: П і К.
Іменники з акцентною характеристикою типу П (нерухомий префіксальний наголос у словоформах однини і множини) у мовленнєвій практиці поетеси становлять чисельну групу, яка характеризується ваганням у наголошуванні внаслідок зрушення префіксального акцентування. До акцентного типу П належать іменники, які в поетичній практиці Лесі Українки зберегли давній префіксальний наголос: пόвазі, пόвагу; прúсяга, прúсяги, прúсяг (у сучасній українській мові нормативним є кореневе акцентування).
Префіксальні іменники жіночого роду, які у поезії Лесі Українки засвідчені з нерухомим кореневим наголосом у словоформах однини та множини, утворюють акцентний тип К. У більшості випадків акцентуація іменників збігається з сучасною акцентною нормою: догóда, догóді, догóди. Кореневе наголошування іменників посéстра, посéстри, посéстро; послýга, послýги, послýгою, на послýгах відповідає нормі літературного вжитку кінця ХІХ– початку ХХ століття, про що свідчать словники цього періоду (у сучасній літературній мові – префіксальне або варіантне наголошування). Тенденція до зміщення префіксального наголосу зумовила наявність акцентних варіантів в аналізованому типі: вíдповідь та відпόвідь; рόзповідь та розпόвідь; вúмова і вимόва.
Префіксально-суфіксальні іменники жіночого роду утворюють чотири акцентні типи: П, К, КФ, С.
Префіксально-суфіксальні іменники з нерухомим префіксальним наголосом у словоформах однини і множини належать до акцентного типу П. Цей тип є досить поширеним у поетичній практиці Лесі Українки. Наголошування більшості іменників відповідає нормі тогочасного літературного вжитку, що збігається із сучасною акцентною нормою: вúгадка, вúгадку; зáгадка, зáгадку, зáгадок. Характерними для поетичного мовлення Лесі Українки є: перевага префіксального акцентування словоформ іменника зáгадка (словники кінця ХІХ століття відбивають вагання у наголошуванні); різне акцентування іменника зáсідка та його словоформ (у зáсідках, засíдок); перевага префіксального наголошування іменника пóливка, пόливку (при засвідченні наголосу лексеми словники виявляють різнобій). Відхилення від сучасної акцентної норми при наголошуванні низки іменників зумовлене тонічною спрямованістю фрази: забавкú, засíдок.
Нерухомий кореневий наголос у словоформах однини і множини властивий для іменників, що утворюють акцентний тип К. Більшість із них має наголошування, яке не відрізняється від сучасної норми: звúчка, звúчки; знáдоба, знáдоби; суперéчка, суперéчки. Кореневе акцентування іменників покúдька, усмíшка (усмíшці, усмíшкою) виступає у поетичних текстах Лесі Українки (у сучасній літературній мові – варіантне наголошування).
До акцентного типу КФ належать іменники, які у поезії Лесі Українки функціонують із нерухомим кореневим наголосом в однині і нерухомим флексійним у множині. Поетична практика поетеси відбиває тенденцію до переміщення наголосу з префікса на корінь, унаслідок чого простежується подвійне наголошування словоформ множини деяких іменників: пόмилок і помилόк.
Акцентний тип С охоплює іменники, які у мовленнєвій практиці авторки мають нерухомий суфіксальний наголос у словоформах однини та множини: відданúця; обридлúвість; мн. суперéчки).
Суфіксальні іменники жіночого роду, засвідчені у поезії Лесі Українки, утворюють сім акцентних типів: К, С, КФ, ФС, ФК, КС, СФ.
Акцентний тип К формують іменники з нерухомим наголосом на корені у словоформах однини та множини. Цей тип є одним із найпоширеніших у вжитку поетеси. До нього належать іменники із суфіксами -к-; -ин-: блúскавка, брáнка, брíвка, дрýжка, кýпина та ін.
Акцентуація більшості іменників аналізованого типу у поетичній практиці Лесі Українки збігається з сучасною наголосόвою нормою: брáнка, брáнкою, мн. брáнки. У поетичному мовленні Лесі Українки виявляється перевага давнього кореневого наголосу у словоформах множини низки іменників: вúшеньки, влáдарки, єгúптянки, лáйок, обрýчками, пáстки, товáришок, хмáрки. Поетеса вживає акцентні форми, характерні для мови кінця ХІХ – початку ХХ століття: бáбищі, злодíйка, лагíдність, лагíдності, одéжина.
Приклади наголошування деяких іменників аналізованого типу свідчать про перевагу давніх акцентних форм, зокрема кореневого наголосу у більшості словоформ іменника ганьба: гáньба, гáньби, гáньбі, гáньбу, гáньбою; наголос на корені лексеми корúсність.
Іменники з нерухомим суфіксальним наголосом в усіх формах однини та множини утворюють акцентний тип С, який досить поширений у поетичному вжитку Лесі Українки. Більшість іменників цього типу має наголошення, що відповідає акцентній нормі: багрянúця, багрянúцю, в багрянúці; блискавúця, блискавúці, блискавúцю, мн. блискавúці.
До акцентного типу С належать іменники: простóти, простóтою; темнóта, темнóти, темнóту, в темнóті; тіснóті, тіснóту, які у літературному слововжитку кінця ХІХ століття мали варіантне акцентування. Суфіксальне наголошування іменників на -от(а) у поетичних текстах Лесі Українки підтверджує думку В. Скляренка про існування тенденції до відтягнення наголосу з флексії на суфікс в українській мові, особливо у південно-східних говорах.
Послідовно суфіксальний наголос у творах поетки мають деякі лексеми, які лексикографічні джерела реєструють із варіантним акцентуванням: батьківщúна; блуднúця, блуднúці; дівчúнонька, дівчúноньці, дівчúноньки; мандрíвниці.
Акцентний тип КФ, що характеризується нерухомим кореневим наголосом в однині та нерухомим флексійним у множині, охоплює досить чисельну групу іменників, більшість із яких у поезії Лесі Українки має нормативне акцентування: хáтка – хаткú; хýстка – хусткú; чáрочка – чарочкú. Серед лексем цього акцентного типу у поетичних творах Лесі Українки домінують ті, що мають суфікс -к(а). Конкуренція давнього кореневого і нового флексійного наголошення, яка виникла внаслідок тенденції до акцентного протиставлення форм однини і множини в іменниках з кореневим наголосом, привела до варіантного наголошення форм множини згаданих іменників, що знайшло своє відображення і в творах поетеси: гадкú і гáдки; гілкú і гíлки; думкú, думόк, думкáми та дýмки, дýмок; квіткú, квітόк, квіткáми і квíтки; пташкú, пташόк, пташкáми і птáшок; сопілкáми і сопíлки; шúбки і на шибкáх. Варіантна акцентуація іменників із суфіксом -к- у формах множини є історично обґрунтованою: флексійний наголос у цьому випадку є специфічним явищем української мови, який поряд із кореневим побутує у поезії.
Група іменників, що мають акцентну характеристику типу ФС (нерухомий флексійний наголос в однині і нерухомий суфіксальний у множині), у творах авторки порівняно нечисленна: новинá, новúни; чужинá, чужúни. Аналізований тип складають більшість іменників із суфіксом -ин(а). Наголошування деяких іменників на -ин(а) зумовлене їх семантикою: деревúна (одне дерево) та деревинá (речовина, матеріал); звірúна (один звір) та звіринá (багато звірів). У поезії Лесі Українки іменник деревина зафіксовано лише з суфіксальним акцентуванням, але в значенні "речовина, матеріал". Лексема звірина вжита в обох акцентних формах, і їх наголошення визначається залежно від значення, яке виявляється у контексті: звіринý (багато звірів) та звірúну (один звір). Для іменників із суфіксом -ин(а), які належать до цього акцентного типу, властиве варіантне наголошення у відмінковій парадигмі: давнинý, давнинí та давнúна, давнúни, давнúну; новинá і новúну; чужинá, чужинú і чужúна, чужúни, на чужúні, що свідчить про тривалість акцентних змін, які відображені у поезії Лесі Українки.
Акцентний тип ФК становлять іменники з нерухомим флексійним наголосом в однині і нерухомим кореневим у множині, більшість з яких у поетичній практиці Лесі Українки має нормативну акцентуацію: р. в. брехнí, мн. брéхням; р. в. різьбú, мн. рíзьби.
До акцентного типу КС належать іменники, які у творах Лесі Українки вживаються з нерухомим кореневим наголосом у словоформах однини і нерухомим суфіксальним у множині. Своєрідна акцентна характеристика властива лексемі дівчина, яка у вжитку поетеси засвідчена з варіантним акцентуванням: дíвчина, дíвчини, дíвчині, дíвчину, дíвчино і дівчúна, дівчúни, дівчúні, дівчúну, дівчúною, дівчúно.
Акцентний тип СФ охоплює іменники із нерухомим суфіксальним наголосом в однині і нерухомим флексійним у множині. Флексійне наголошування форм множини, яке є проявом тенденції до розрізнення форм однини і множини відображено у літературній практиці Лесі Українки: колючкú, колючкáми. Проте частина трискладових іменників аналізованого типу має наоснóвне акцентування: кол´ючками, корогóвки.
Т р е т і й р о з д і л дисертації "Акцентуація іменників середнього роду" присвячено дослідженню акцентних характеристик непохідних та афіксальних іменників середнього роду. За структурними та акцентними формами іменники середнього роду відзначаються більшою сталістю та одноманітністю порівняно з іменниками чоловічого та жіночого роду.
Непохідні іменники середнього роду утворюють чотири акцентні типи: К, КФ, КР, ФК.
До акцентного типу К зараховуємо іменники, які у мовленнєвій практиці Лесі Українки функціонують із нерухомим кореневим наголосом у словоформах однини і множини. Наголошування більшості лексем аналізованого типу збігається з сучасною акцентною нормою: вýгля, вýглям; р. в. рýна, рýном, мн. рýна; хýстя. Винятком є акцентні форми іменника прόміння (сучасна норма – кореневий наголос). Відхилення у наголошуванні цієї лексеми зумовлене ритмікою поетичного твору.
До акцентного типу КФ належать іменники, які у поетичній практиці Лесі Українки функціонують із нерухомим кореневим наголосом в однині і нерухомим флексійним у множині, крім називного і родового відмінків: дúво, дивá; плéм’я, племенá; сéрце, серц´я; св´ято, святá.
Низка лексем в українській мові кінця ХІХ – початку ХХ століття мала послідовно кореневий наголос у словоформах множини. У поетичному вжитку Лесі Українки відзначено функціонування форм множини з новішим (флексійним) акцентуванням: дивá, племенá, святá (сьогодні в усному мовленні іменник свято у відмінкових формах множини майже послідовно вживається із флексійним наголосом), хоч словники подають подвійний наголос.
Акцентний тип КР формують іменники з кореневим наголосом в однині, який у словоформах множини переходить на другий склад кореня.
Наголошування низки лексем, які утворюють цей акцентний тип, у поетичних текстах поетки носить специфічний характер. Так, для словоформ множини іменника дерево властиві акцентні варіанти: дéрева, дерéв, деревáми і дерéва, що суперечить сучасній наголосόвій нормі. Для поетичної мови ХІХ століття характерний потрійний наголос – дерéва, дéрева і деревá.
До акцентного типу ФК належать іменники, які у мовленнєвому вжитку Лесі Українки засвідчені із нерухомим флексійним наголосом в однині і нерухомим кореневим у словоформах множини: винό, вúна; вікнó, вíкон. Особливістю наголошування деяких іменників є наявність акцентних варіантів у словоформах однини: джерелό, джерелόм, у джерелí і джерéло; орудному відмінку множини при наголошуванні іменника крила: крúлами, крилáми, крúльми, крильмú, що відповідало літературному вжитку кінця ХІХ – початку ХХ століття.
Префіксальні іменники середнього роду які виступають у поетичних творах Лесі Українки, становлять один акцентний тип – К. Це іменники з нерухомим кореневим наголосом у всіх формах однини і множини. Аналізований тип малопоширений і відзначається сталістю у наголошуванні: вúдиво, вúдива.
Префіксально-суфіксальні іменники, засвідчені в поезії Лесі Українки, утворюють два акцентні типи: К і С.
Іменники з нерухомим кореневим наголосом у словоформах однини і множини об’єднуються в акцентний тип К: закл´яття, піддáнство, подáння. Конкуренція давнього суфіксального і новішого кореневого наголошування зумовила наявність акцентних варіантів, що знайшло своє відображення у лексикографічних працях того часу. У вжитку поетеси іменники аналізованого типу побутують із подвійним наголосом, але перевагу має кореневе акцентування.
Акцентний тип С утворюють іменники з нерухомим суфіксальним наголосом в однині і множині, наголошування яких у поезії Лесі Українки збігається з літературною практикою кінця ХІХ століття і сучасною наголосóвою нормою. Деякі акцентні форми функціонують у мовленні авторки під впливом давніх форм наголошення (відтягнення наголосу на корінь завершилося лише у кінці ХІХ – на початку ХХ століття): відроджéння, визволéння, народжéння, обновлéння.
Суфіксальні іменники, що домінують у поезії Лесі Українки серед афіксальних утворень середнього роду, утворюють чотири акцентні типи: К, С, ФК, Ф.
Акцентний тип К становлять іменники з нерухомим кореневим наголосом у словоформах однини і множини. Наголошування більшості іменників цього типу збігається з сучасною акцентною нормою: вíття; лúченько; мáрево, мáрева. Варіантне наголошення іменника серденько знайшло своє відображення і в поезії Лесі Українки: сéрденько, сéрденька, сéрденьку, сéрденьком і сердéнько, сердéнька, сердéньку, сердéньком.
До акцентного типу С входять іменники, які у поетичних творах Лесі Українки виступають із нерухомим суфіксальним наголосом в однині і множині: знамéно, знамéна; кострúще; пожарúще, на пожарúщі; стремéно, стремéна; топорúще, топорúща. Серед утворень цього типу переважають лексеми на -ищ(е), -ен(о), які у творах Лесі Українки функціонують із суфіксальним акцентуванням: пожарúща, на пожарúщі; стремéно (лексикографічні джерела кінця ХІХ – початку ХХ століття подають варіантне наголошування).
Акцентний тип ФК охоплює іменники з нерухомим флексійним наголосом в однині і нерухомим кореневим у множині: каятт´я, каяттí; зерн´я; данн´я. До нього входять також утворення на -це, у яких простежується конкуренція давнього (флексійного) і нового (кореневого) наголошування, процес, який відбивають лексикографічні праці кінця ХІХ-ХХ століття. Варіантне наголошування лексем аналізованого типу фіксують і словники початку ХХІ століття. Поетичне мовлення Лесі Українки засвідчує як кореневе (дерéвце), так і флексійне акцентування (крильцéм).
Кілька суфіксальних іменників середнього роду, які характеризуються флексійним акцентуванням у словоформах однини і множини, утворюють акцентний тип Ф. Усі лексеми цього типу у вжитку поетеси мають акцентування, що збігається з акцентною нормою сучасної української мови: гранн´я, граннí; жданн´я; знатт´я.
У ч е т в е р т о м у р о з д і л і "Акцентуація іменників pluralia tantum" висвітлено акцентуацію непохідних та афіксальних множинних лексем, засвідчених у творах Лесі Українки. Плюральні іменники у практиці поетеси складають найменшу групу.
Непохідні іменники pluralia tantum утворюють три акцентні типи: К,
Ф, Р.
Акцентний тип К формують лексеми з нерухомим кореневим наголосом у всіх відмінкових формах, наголошування яких у літературній практиці Лесі Українки збігається з акцентною нормою сучасної української мови: гýслі; ґрáти; чáти, на чáтах. Виключення становить іменник кайдани, який у поезії Лесі Українки має наголошену флексію: кайданú. Поряд із реліктовим флексійним наголосом ця лексема функціонує з кореневим акцентуванням: кайдáни. Кореневе і флексійне акцентування згаданого іменника фіксують словники ХІХ – початку ХХ століття, але перевага надається кореневому наголосу.
До акцентного типу К належать іменники, які у відмінкових формах мають кореневу акцентуацію: грóші, грóшей, грíшми, в грóшах; дрóва; ворóта (у сучасній українській мові лексикографічні праці наводять акцентні варіанти).
Акцентний тип Ф охоплює невелику кількість множинних іменників з нерухомим флексійним наголосом у відмінкових формах: устá, устáми, устáх. Поодинокий випадок кореневого наголошування (ýстах) зумовлено ритмомелодикою вірша.
До акцентного типу Р належать іменники, які в поетичному мовленні Лесі Українки функціонують із рухомим наголосом у відмінкових формах: двéрі, дверéй; грýди, грудéй. У поетичних творах Лесі Українки відбито рухомість наголосу названих іменників, що пояснюється дією тенденції до акцентуаційного протиставлення форм однини і множини: л´юдьми і л´юдьми; дітьмú і дíтьми.
Серед префіксальних множинних іменників у мовленнєвій практиці Лесі Українки функціонує декілька іменників з акцентною характеристикою типу П (нерухомий префіксальний наголос у словоформах однини і множини). Їх наголошування збігається з акцентною нормою сучасної української мови: обíйми, обíймів, обíймах.
З-поміж префіксально-суфіксальних множинних іменників у поетичному мовленні Лесі Українки зафіксовано поодиноку лексему зарýчини, яка має акцентну характеристику типу К (нерухомий кореневий наголос у відмінкових формах): зарýчин, на зарýчинах.
Суфіксальні іменники pluralia tantum утворюють акцентний тип К. Для них характерний нерухомий кореневий наголос у відмінкових формах. У поезії Лесі Українки вони домінують серед множинних. До цього типу належить низка іменників із суфіксом -ощ(і): весéлощі, гόрдощі, лíнощі, л´юбощі, пáхощі, пéстощі, рáдощі, св´ятощі, стáрощі. У всіх відмінкових формах наведені іменники функціонують із кореневим наголошуванням.
До акцентного типу C (нерухомий суфіксальний наголос) зараховуємо іменник молодощі, який у поетичному мовленні Лесі Українки має суфіксальне наголошування: молодόщі, молодόщів, що відповідало наголосóвій традиції кінця ХІХ – початку ХХ століття (у сучасній українській мові – кореневе акцентування).
Переважна більшість плюральних іменників має нерухомий наголос у парадигмі. Постійний наголос (префіксальний) властивий для іменників у типі П і суфіксальний у типі С (суфіксальних іменників). Проте акцентуаційний розвиток певної кількості іменників ще не завершився, про що свідчить наявність акцентних варіантів.
Висновки
Непохідні іменники чоловічого роду утворюють шість акцентних типів. Наголошування більшості лексем збігається з літературною нормою сучасної мови.
Непохідні іменники чоловічого роду відзначаються сталістю у наголошуванні. Особливо це стосується іменників із нерухомим кореневим наголосом у всіх формах однини та множини.
Первинне кореневе акцентування з відповідних причин (стилістичне навантаження, семантичний зсув, ритмічна організація строфи) постійно проявляється у слововжитку поетеси, але стосується тільки окремих форм відмінків однини і множини непохідних іменників чоловічого роду. У процесі історичного розвитку мови відбулося переміщення наголосу з кореня на флексію.
Поетичне мовлення Лесі Українки відбиває низку акцентуаційних процесів, які властиві для префіксальних іменників: акцентні вагання у типі П (переміщення наголосу з префікса на корінь); варіантне акцентування іменників цього типу. Дію тенденції до зрушення префіксального наголосу ілюструє кореневе наголошування іменників у формах множини, які належать до типу К: докόри, докόрів, докόрам; місцевого відмінка іменника: в розквíті. Таке наголошування було нормою кінця XIX – початку XX століття. Саме цим пояснюється префіксальна акцентуація іменника пόкорм (у сучасній мові – пόкорм і покόрм).
Префіксально-суфіксальні іменники чоловічого роду утворюють три акцентні типи.
Протиставлення кореневого, префіксального і суфіксального наголошування деяких іменників засвідчують лексикографічні праці кінця XIX – початку XX століття і сучасні словники. Так, наголошуючи іменники поводар, наглядач, просвіток, покидьок, поетеса вживає один із варіантів: повόдар, нагля́дач, покúдьок, прόсвіток. У вжитку поетки не знайшов підтвердження процес витіснення кореневого наголосу і частіше поширення (закріплення) суфіксального наголошування.
Суфіксальні іменники чоловічого роду об’єднуються в чотири акцентні типи. У поезії Лесі Українки акцентною стабільністю характеризуються іменники у типі К із відповідним первісним наголосом.
На поетичному мовленні Лесі Українки не відобразився процес витіснення кореневого наголосу і частішого поширення суфіксального наголошування, про що свідчить коренева акцентуація низки іменників у типах С і СФ. В акцентному типі СФ у наголошуванні деяких іменників не відбувається переміщення наголосу із суфікса на флексію у формах однини і множини.
Непохідні іменники жіночого роду утворюють шість акцентних типів. Наголошування цих іменників у поезії Лесі Українки відбиває акцентуаційні зміни та процеси, що особливо інтенсивно відбувалися в українській мові упродовж ХІХ століття: зміщення нерухомого кореневого наголосу на флексію у відмінкових формах множини у типі КФ, розвиток акцентних варіантів у типах К, КФ, РК, ФР, ФК, Ф. Наявність варіантів у цих типах свідчить про те, що акцентуаційний розвиток непохідних іменників жіночого роду продовжується.
Префіксальні іменники жіночого роду становлять два акцентні типи: П і К. Тенденція до переміщення наголосу з префікса на корінь, яка продовжувалася протягом ХІХ століття, знайшла своє відображення у поетичному мовлення Лесі Українки (вúмова і вимόва). Однак переважає префіксальне наголошування тих іменників, які в сучасній українській мові належать до типу К: пόвагу, пόвазі; прúсяга, прúсяг, прúсяги.
Префіксально-суфіксальні іменники жіночого роду утворюють чотири акцентні типи. Наголошування іменників у поетичних творах Лесі Українки ілюструє важливі акцентуаційні процеси в українській мові ХІХ століття: зрушення префіксального наголосу і акцентна варіантність у типах П і С; зміщення кореневого наголосу у формах множини в типі КФ та продовження процесу уніфікації наголосу в типах К і КФ.
Суфіксальні іменники жіночого роду формують сім акцентних типів. Акцентною стабільністю відзначаються лексеми, що входять до типу К. Проте низка іменників, які в однині мають кореневе наголошування, у формах множини набувають варіантного акцентування, причому пріоритетним є розвиток флексійного наголосу. Акцентуаційні вагання у формах множини простежуються на прикладах наголошування цілої низки різних типів іменників у творах поетеси.
Іменники жіночого роду, в яких наголос вагається між коренем і суфіксом, суфіксом і флексією, Леся Українка вживає виключно з кореневим акцентуванням. Порушення акцентуаційної норми у поетичній практиці поетеси виступає лише в окремих відмінках форм множини. Вони ілюструють тенденції до акцентуаційного протиставлення форм однини і множини.
Сучасні лексикографічні праці відображають тенденцію до витіснення суфіксального наголошення флексійним в іменниках жіночого роду з суфіксом -от(а). У поетичному мовленні Лесі Українки функціонує тільки суфіксальна акцентуація, оскільки такою була тенденція наголосу кінця XIX – початку XX століття. У сучасній українській мові ці іменники належать до типу ФС.
Непохідні іменники середнього роду становлять чотири акцентні типи. Акцентною варіантністю у вжитку Лесі Українки відзначаються іменники у типах К, КФ, ФК (як і в сучасній українській літературній мові). Це свідчить, що акцентуаційні процеси у цих типах ще не завершилися.
Наголошування деяких іменників у типах К, КФ, ФК не збігається з сучасною нормою, що пояснюється як ритмічною організацією поетичної строфи, так і конкуренцією давнього і новішого наголосу у формах множини, яка набула особливого поширення в українській мові ХІХ століття.
Кореневе наголошування іменників середнього роду у давальному і місцевому відмінках множини пояснюється тим, що кореневе наголошення було поширенішим у староукраїнській мові, ніж флексійне.
Префіксальні іменники середнього роду формують один акцентний тип: К, префіксально-суфіксальні – два: К і С. Наголошування префіксальних та префіксально-суфіксальних іменників середнього роду в більшості випадків збігається із акцентуаційною нормою сучасної української норми. Відхилення у наголошуванні низки префіксально-суфіксальних іменників середнього роду пояснюється ритмічною організацією вірша.
Суфіксальні іменники середнього роду становлять чотири акцентні типи: К, С, Ф, ФК і характеризуються акцентною стабільністю, особливо у типі К.
З варіантів наголошування іменників на -ищ(е) і -ен(о) поетеса вживає суфіксальне акцентування. Уніфікацію наголосу на суфікс спостерігаємо в сучасній мові.
У сучасній українській літературній мові в іменниках середнього роду на подовжений приголосний простежується розвиток флексійного наголошування як перспективнішого. У Лесі Українки іменники цього типу функціонують із кореневою акцентуацією.
Непохідні іменники pluralia tantum утворюють три акцентні типи, у поезії Лесі Українки відзначаються стабільним наголосом в акцентних типах К і Ф, за виключенням поодинокого випадку кореневого наголошування місцевого відмінка (ýстах), зумовленого розміром вірша. Акцентні варіанти у наголошуванні непохідних множинних іменників спостерігаються у типі Р.
Префіксальні іменники pluralia tantum утворюють один акцентний тип П. Наголошування більшості іменників цього типу відповідає сучасній акцентній нормі.
Префіксально-суфіксальні іменники pluralia tantum також утворюють один акцентний тип К. Лексеми цього типу відзначаються стабільністю у наголошуванні.
Суфіксальні іменники pluralia tantum належать до акцентного типу К і характеризуються акцентуаційною стабільністю. Іменник молодóщі, який в поезії Лесі Українки має давніший наголос (що було нормою кінця ХІХ– початку ХХ століття), належить до акцентного типу С.
Зрушення кореневого наголосу іменників із значенням демінутивності і, як наслідок, – подвійне наголошування є особливістю акцентуації іменника дітки: дíток, і дітóк, діткáм.
Отже, більшість іменників усіх трьох родів побутує в поезії Лесі Українки із наголошуванням, що відповідає сучасній акцентній нормі. Поетичне мовлення письменниці, що становить видатне мовно-естетичне явище, відображає низку важливих акцентуаційних процесів, які інтенсивно проходили в українській мові кінця ХІХ – початку ХХ століття. Поетеса своїм творчим талантом реалізувала глибокі потенції національної мови, багато в чому передбачивши історичну перспективу формування і становлення акцентної норми.
|
