Биков О.М. Конституційно-правовий статус національних меншин в Україні

summary

У вступі обґрунтовується актуальність і ступінь дослідженості теми, зазначається зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначені мета та завдання, об'єкт та предмет дисертаційного дослідження, охарактеризовані його методологічна основа, розкривається наукова новизна роботи і практичне значення отриманих результатів, наведено відомості про публікації результатів дисертації, структуру і обсяг роботи.

Перший розділ "Становлення і розвиток конституційно-правового статусу національних меншин в Україні та політико-правової думки з цих питань" присвячений дослідженню становлення та розвитку конституційно-правового статусу національних меншин в Україні в період Української Народної Республіки, Гетьманату Павла Скоропадського, Директорії УНР, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Радянської Соціалістичної Республіки та суверенної України.

За доби УНР, наголошує автор, уперше за всю багатовікову історію України розпочалася робота по створенню національно-персональної автономії для російського, єврейського, польського та інших народів. Національні меншини набули конституційно-правового статусу суб'єктів права. Політика влади гетьмана Павла Скоропадського, а пізніше і Директорії УНР була спрямована на звуження існуючих прав і свобод. Національні меншини поступово втрачали свій конституційно-правовий статус.

Дисертант зазначає, що за часів Західноукраїнської Народної Республіки для національних меншин була проголошена персональна автономія з правом їх представництва в уряді. Правовий статус одержали лише окремі найчисленніші національні меншини, зокрема німці, євреї та поляки.

Перша Конституція УСРР 1919 р. визначила термін "національні меншини" та заборонила будь-які форми дискримінації національних меншин або обмеження їх рівноправності. Конституція УСРР 1929 р. надала можливість створити окремі адміністративні одиниці в місцевостях, де компактно проживала більшість населення тієї чи іншої національної меншини. Характерною особливістю Конституції УРСР 1937 р. була відсутність терміна "національні меншини". Невизнання національних меншин, зневага до них та заборона були характерними також протягом 30 – 50-х років.

Аналізуючи законодавство СРСР та УРСР щодо правового статусу національних меншин середини 50-х років, дисертант відзначає деякі позитивні зрушення стосовно захисту прав та свобод національних меншин. Але на початку 70-х років в Україні знову розгортається боротьба проти так званого космополітизму та антисемітизму. Національне питання до часів перебудови було знято шляхом оголошення його вирішеним назавжди. Нормативно-правовими актами цього етапу термін "національні меншини" не було визначено.

В період перебудови були внесені зміни та доповнення до Конституції УРСР, прийняті законодавчі акти, спрямовані на демократизацію виборчої системи, рівноправність мов, свободу совісті і віросповідання, освіту, культуру та місцеве самоврядування. Водночас термін "національні меншини" в нормативно-правових актах України за часів перебудови не був визначений, а національні меншини не набули конституційно-правового статусу суб'єктів права.

Автор виділяє ряд етапів становлення та розвитку законодавства України про національні меншини. Перший етап починається від проголошення Декларації прав національностей України (1 листопада 1991 р.) і тривав до прийняття Закону України "Про національні меншини в Україні" (25 червня 1992 р.). Другий етап розпочався після прийняття Закону України "Про національні меншини в Україні" і завершився прийняттям Конституції України (28 червня 1996 р.). Після прийняття Конституції України розпочався третій етап розвитку та становлення законодавства про національні меншини України.

Нормативно-правову базу щодо захисту прав і свобод національних меншин України дисертант поділяє на загальні та спеціальні законодавчі акти. Загальні законодавчі акти захищають права та свободи національних меншин як громадян України. В той же час вони не визначають термін "національні меншини". Його визначають, як правило, спеціальні законодавчі акти.

Дисертант зазначає, що з проголошенням незалежності України народжуються нові наукові напрями, спрямовані на дослідження різних аспектів життя національних меншин. За цей період в Україні з'явилась низка наукових праць, автори яких досліджують правові питання національних меншин. Але в цих працях не зроблено глибинного аналізу діючих нормативно-правових актів України. Щодо дослідження конституційно-правового статусу національних меншин в Україні, то такі праці фундаментального характеру взагалі відсутні.

У другому розділі "Система прав і свобод національних меншин в Україні та механізм їх реалізації" зазначається, що за змістом і сферою дії права і свободи національних меншин поділяються на: особисті, політичні, економічні, соціальні, культурні та екологічні. За характером суб'єктів та формою здійснення дисертант поділяє права і свободи національних меншин на індивідуальні та колективні. На його думку, індивідуальні політичні права та свободи національних меншин в Україні є тотожними індивідуальним політичним правам та свободам громадян України. Колективні політичні права національних меншин в Україні в законодавчих актах представлені не повною мірою.

У дисертаційному дослідженні стверджується, що індивідуальні і колективні культурні, економічні, соціальні, екологічні права та свободи національних меншин є тотожними індивідуальним і колективним правам та свободам громадян України. Але в той же час в жодному законодавчому акті, які закріплюють економічні, соціальні, екологічні права, не визначено термін "національні меншини".

Автор зазначає, що обов'язки держави, державних органів і посадових осіб, а також громадян України, в тому числі національних меншин, як складова частина їх конституційно-правового статусу, закріплені в нормативно-правових актах і є тотожними, як і для конституційно-правового статусу громадян України.

З проголошенням незалежності України, наголошує дисертант, створено понад 400 національних товариств, які мають всеукраїнський, місцевий та міжнародний статус. Основними видами цих організацій є товариства, спілки, громади. Їх органами є ради, загальні збори, правління. Статути і програми товариств визначають їх як культурні, просвітницькі, соціальні, економічні та інші. Важливою формою самоорганізації товариств та об'єднань національних меншин в Україні на сучасному етапі є створення та діяльність на добровільних засадах асоціацій та федерацій національно-культурних і культурно-просвітницьких об'єднань національних меншин. За сферами діяльності товариств та об'єднань національних меншин дисертант виділяє такі їх функції, як: політична, соціальна, культурна, мовна, інформаційна, наукова та інші. За способами діяльності розрізняються такі функції, як: координаційна, охоронна, захисна, організаційна, забезпечення розвитку тощо. Досліджуючи механізм реалізації політичних, соціальних та економічних прав національних меншин в Україні, автор наголошує, що він здійснюється на загальнодержавному, регіональному та територіальному рівнях.

На основі проведеного аналізу статутів окремих товариств та об'єднань національних меншин, особливо Західного та Північного регіонів України, автором зроблено висновок про те, що ці документи передбачають надання громадським товариствам та окремим особам правової, гуманітарної та матеріальної допомоги, а також можливість здійснювати неприбуткову зовнішньоекономічну діяльність. Характерним для товариств та об'єднань національних меншин є створення в їх структурах недільних шкіл, бібліотек, самодіяльних і художніх колективів тощо. Всі товариства національних меншин проводять роботу по вивченню рідної мови. Окремі національно-культурні товариства України мають свої власні друковані засоби масової інформації.

Дисертант наголошує, що кожна з країн CНД гарантує всім національностям, які проживають на її території, право вільного національно-культурного розвитку. Загальним для конституцій країн СНД є державне регулювання відносин між національностями на основі принципів рівності перед законом, поваги їхніх прав і інтересів. Також досліджено досвід реалізації українською національною меншиною своїх прав і свобод у країнах CНД.

У третьому розділі "Юридичні гарантії забезпечення прав і свобод національних меншин в Україні" досліджено, що організаційно-правовими гарантіями прав і свобод національних меншин в Україні є органи державної влади, інші інститути держави та інститути суспільства, суспільного ладу. До конституційних інститутів серед організаційно-правових гарантій дисертант відносить політичні партії і соціально-економічні та соціально-культурні організації.

Дисертант зазначає, що істотною новацією в організації і діяльності парламенту є запровадження посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Однією із важливих гарантій прав і свобод національних меншин є створені при Президентові України дорадчі органи в особі Ради представників громадських організацій національних меншин України та Ради з питань мовної політики. В структурі Кабінету Міністрів України та інших органів виконавчої влади створені державні установи, діяльність яких спрямована на гарантування прав і свобод національних меншин. Дисертант поділяє їх на дві групи. До першої групи належать органи держаної влади, діяльність яких спрямована на гарантування захисту прав та свобод усіх громадян України. Другу групу становлять спеціалізовані державні установи, діяльність яких спрямована на забезпечення гарантій захисту прав і свобод національних меншин (Державний комітет України у справах національностей і міграції, Комісія у справах осіб, депортованих за національною ознакою та Міжвідомча координаційна рада з питань етнополітики).

Дисертант відзначає, що систему гарантій прав і свобод націо­нальних меншин становлять: норми-принципи, процесуальні норми, юридична відповідальність та обов'язки. Конституція України та інші нормативно-правові акти гарантують усім національним меншинам як громадянам України рівні індивідуальні політичні, економічні, соціальні та культурні права. У дослідженні зауважується, що окремі нормативно-правові акти, які входять до системи нормативно-правових гарантій захисту колективних прав та свобод національних меншин, мають розбіж­ності щодо норм права, які стосуються їх правового статусу. Це насамперед стосується Закону України "Про вибори народних депутатів України". У дисертації показано, що норми цього Закону щодо політичних гарантій колективних прав національних меншин висувати об'єднаннями національних меншин України своїх кандидатів у депутати на виборах до Верховної Ради України суперечать нормам права Закону України "Про національні меншини в Україні".

Особливе значення для надання національним меншинам в Україні конституційно-правового статусу мають процесуальні принципи мови судочинства та рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Усі види юридичної відповідальності як складової конституційно-правового статусу національних меншин в Україні є тотожними юридичній відповідальності, яка характерна і для конституційно-правового статусу громадян України. Автор підкреслює особливе значення для гарантій прав та свобод національних меншин положення ст. 161 Кримінального кодексу України.

Дисертантом проаналізовано міжнародні нормативно-правові документи та діяльність універсальних і регіональних організацій щодо забезпечення прав та свобод національних меншин в Україні. На основі аналізу здійснена класифікація міжнародних юридичних гарантій забезпечення прав та свобод національних меншин в Україні. Їх становлять організаційно-правові та нормативно-правові гарантії.