Черешнюк В.М. Правове регулювання укладення і виконання господарських договорів

summary

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначається мета і завдання дослідження, теоретична та методологічна основи роботи, наукова новизна, висвітлюється практичне і теоретичне значення, надається інформація про апробацію результатів дослідження.

Розділ 1. “Загальні положення про господарський договір” включає три підрозділи та присвячений загальному дослідженню господарських договорів.

У підрозділі 1.1. “Поняття та становлення інституту господарського договору” характеризується поняття “договір”, розглядаються спільні та відмінні ознаки договору і нормативно-правового акту.

Розглядаючи історичні етапи становлення теорії та правового регулювання господарського договору, дисертант звертає увагу, що науковці радянського та сучасного періодів становлення господарського договору пов’язують з початком 20-х років ХХ століття. В дисертації доводиться, що першим етапом у розвитку господарських договорів слід назвати дорадянський період, оскільки поняття “торгова угода” вже на цьому етапі широко застосовувалося для регулювання схожих з господарськими відносин. Особливості правового регулювання господарських відносин залежать у першу чергу від рівня економічних відносин у суспільстві, і тому на кожному етапі економічного розвитку існує лише необхідне для регулювання право.

Таким чином, автор робить висновок про те, що історичне становлення інституту господарського договору проходить п’ять етапів: перший – з моменту перших спроб виокремлення господарського договору як різновиду цивільного договору; другий – з початку 20-х рр. ХХ століття, коли господарський договір вперше почав розглядатися науковцями як інститут господарського права; третій – з 1938 р., коли відбулося повернення до бачення договору як єдиного цивільно-правового інституту; четвертий – з середини 50-х рр., для якого характерним було відновлення теорії про господарський договір як інститут господарського права; п’ятий – з кінця 80-х рр. і до теперішнього часу, який характеризується визнанням законодавцем необхідності розгляду господарського договору як інституту господарського права та реалізацією цього бачення в сучасному законодавстві України.

Оскільки господарське договірне право на даний час становить взаємопов’язану групу норм, дисертант підтримує думку, що господарський договір є самостійним інститутом господарського права.

У підрозділі 1.2. “Особливості господарських договорів у порівнянні з цивільно-правовими та адміністративними договорами” зазначається, що визначення сутності господарського договору, як правило, проводиться шляхом його порівняння з цивільним договором. Незважаючи на те, що науковці різних періодів розвитку теорії господарського договору по-різному ставилися до цього поняття, характерним для доведення своїх поглядів було використання саме такого порівняння.

Найважливішою ознакою, яка виділяється також законодавством, є особливий суб’єктний склад господарського договору. Оскільки відповідно до ст.179 ГК України господарсько-договірними зобов’язаннями є майново-господарські зобов’язання, які виникають між суб’єктами господарювання або між суб’єктами господарювання і негосподарюючими суб’єктами – юридичними особами на підставі господарських договорів, то для визнання договору господарським необхідно, щоб хоча б одна із сторін мала статус суб’єкта господарювання (господарські організації – юридичні особи або фізичні особи-підприємці).

Наступною важливою особливістю господарських договорів є їх мета – вони спрямовані на обслуговування господарської діяльності або досягнення господарських цілей. Щодо мети цивільно-правового договору, то вона є значно ширшою, оскільки норми цивільного права регулюють як відплатні, так і безвідплатні договори. Більшість цивільних договорів, як правило, не мають на меті обслуговування виробництва і здійснюються для задоволення особистих, домашніх та сімейних потреб.

Важливою особливістю господарського договору також є значне обмеження свободи договору: наприклад, обов’язок укладення господарського договору у випадках державного замовлення або якщо сторона є визнаним монополістом на певному ринку товарів (ч.7 ст.181 ГК); дотримання державних фіксованих та регульованих цін (статті 189, 191 ГК) тощо.

Наведені відмінності не є вичерпними, але дають можливість віднести договір до групи господарських.

Порівнюючи господарські та адміністративні договори, автор виділяє такі головні відмінності між ними: 1) за сферою застосування: адміністративні договори укладаються для задоволення публічних інтересів; господарські договори укладаються для реалізації приватних інтересів; хоча в багатьох випадках вони зачіпають і публічні інтереси, наявність перших значно переважає і є визначальною; 2) за спрямованістю договору: господарські договори укладаються у сфері майнових відносин, а адміністративні – у сфері управлінських відносин; 3) за суб’єктним складом: обов’язковим суб’єктом господарського договору є суб’єкт господарювання, а адміністративні договори укладаються між суб’єктами владних повноважень.

У підрозділі 1.3. “Місце господарських договорів у системі підстав виникнення зобов’язальних відносин” розглядаються питання співвідношення понять “господарський договір” та “господарське зобов’язання”, значення та функції господарського договору.

При розгляді даного питання було виявлено неоднозначний підхід науковців до суб’єктного складу терміну “споживач”, який використовується у ст.2 ГК України. На думку автора, під суб’єктним складом даного поняття слід розуміти тільки юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, оскільки в силу положення   ч.3 ст.175 ГК України зобов’язання майнового характеру за участю громадян, які не є підприємцями, регулюються іншими актами законодавства.

Розглядаючи питання про функції господарського договору, дисертант, крім загальних, виділяє такі функції: 1) правового забезпечення тих економічних потреб споживачів, які фінансуються за рахунок державного бюджету; 2) реалізації державних замовлень; 3) спільного уточнення і конкретизації сторонами умов виконання державного замовлення; 4) децентралізованого планування господарської діяльності; 5) впровадження у практику досягнень науково-технічного прогресу;            6) підвищення якості продукції.

Розділ 2. “Укладення господарських договорів” присвячений дослідженню попередніх господарських договорів, загального порядку укладення господарського договору, а також аналізу особливостей укладення окремих видів господарських договорів.

У підрозділі 2.1. “Укладення попереднього договору” дисертантом звертається увага на спосіб визначення попереднього господарського договору: відповідно до редакції ч. 1 ст. 182 ГК України зобов’язаним до укладення основного господарського договору є лише суб’єкт господарювання. На думку автора, дане положення ГК України потребує вдосконалення шляхом наділення обох сторін попереднього договору повноваженням вимагати укладення основного господарського договору, якщо інше не встановлено самим попереднім договором, у зв’язку з чим запропоновано внести зміни до ч.1 ст.182, виклавши її в такій редакції: “За попереднім договором сторони зобов’язуються у певний строк, але не пізніше одного року з моменту укладення попереднього договору, укласти основний господарський договір на умовах, передбачених попереднім договором. За згодою сторін зобов’язаною до укладення основного договору може бути визначена тільки одна із сторін”.

Автором підтримується думка науковців, які вважають, що вимога про обов’язковість наявності в попередньому господарському договорі всіх істотних умов основного господарського договору не є виправданою, оскільки це значно звужує сферу застосування попереднього договору (наприклад, якщо сторони не дійшли згоди по всіх істотних умовах, вони не можуть укласти попередній договір; відповідно, наявна згода по досягнутих істотних умовах не є обов’язковою для сторін і кожна з них може відмовитись від укладення основного договору). Тому автор вважає за потрібне внести до першого речення ч.2 ст.182 ГК України доповнення такого змісту: “...або містити порядок погодження істотних умов основного договору”.

При дослідженні питання про способи забезпечення попереднього договору дисертант дійшов висновку, що попередній договір не може бути забезпечений завдатком та притриманням. Це зумовлено тим, що з попереднього договору не випливає вчинення дій на його виконання, а завдаток якраз є грошовою сумою, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів; притримання неможливо застосувати, оскільки відсутній предмет притримання.

У підрозділі 2.2. “Загальний порядок укладення основного господарського договору” зазначається, що укладення господарського договору проходить дві стадії:          1) надсилання пропозиції про укладення договору (оферта) та 2) прийняття пропозиції про укладення договору (акцепт). Стадії протоколу розбіжностей та судового вирішення переддоговірного спору в суді недоцільно включати до цього переліку, оскільки вони не є головними стадіями, а виникають лише у разі, якщо адресат пропозиції бажає (або зобов’язаний) укласти договір, але на інших умовах. Кожна відповідь про укладення договору на інших, ніж в оферті, умовах призводить до іншого договору і з її одержанням можна вважати, що укладення договору почалося спочатку.

Законодавець не завжди є послідовним з приводу строку дії господарського договору: відповідно до ст.180 ГК України якщо умови про строк не досягнуто, то договір вважається неукладеним; одночасно за ч.1 ст.267 ГК України якщо у договорі поставки строк дії не визначений, він вважається укладеним на один рік. Таким чином, з одного боку строк є істотною умовою, з іншого – умову про строк можна не погоджувати, оскільки є звичайна (передбачена законодавством) умова. Для усунення зазначених суперечностей пропонується останнє речення ч.1 ст.267 ГК України виключити.

В дисертації висловлюється думка про необхідність пов’язувати момент, до якого можливо скасувати оферту, не з моментом одержання (як це передбачено в ст.641 ЦК України), а з моментом, коли адресат повідомлення дізнався або повинен був дізнатись про це повідомлення. Слід зауважити, що мова йде не про взяття до відома змісту, а про усвідомлення адресатом факту отримання документа. Проте важливим залишається також момент отримання повідомлення (оскільки, наприклад, з моменту отримання починається відлік строку для акцепту; з ним також пов’язується момент укладення договору). На думку автора, доцільно доповнити ч.1 ст.640 ЦК України абзацом наступного змісту: “Пропозиція укласти договір та відповідь на неї вважаються такими, що одержані, у момент, коли вони повідомлені особі усно, доставлені будь-яким способом їй особисто, на її місцезнаходження чи місце проживання”.

Закріплення двадцятиденного строку для акцепту оферти в імперативній формі, на думку дисертанта, є недоцільним, оскільки для різних видів договорів цей строк повинен бути різним. Тому вважається за потрібне чітко визначити диспозитивність положення про двадцятиденний строк для прийняття пропозиції укласти господарський договір, для чого слід внести доповнення до ч.3 ст.181 ГК України наступного змісту: “...якщо інший строк не вказаний у пропозиції укласти договір”.

Відповідно до формулювання ч.5 ст.181 ГК України право на передачу переддоговірного спору до суду має лише та сторона, яка отримала протокол розбіжностей до запропонованого нею проекту договору (за ч.5 ст.181 ГК це є не правом, а обов’язком; проте, на думку дисертанта, це все ж є правом, оскільки з суті самих відносин вбачається, що для передачі переддоговірного спору до суду необхідною є згода обох сторін). Виходячи з цього, такого права інша сторона переддоговірного процесу не має, що порушує принцип рівності сторін, який зазначений у ст.1 ЦК України. Наявність згоди обох сторін для подачі позову до суду не є підставою наділення правом подання позову до суду лише однієї з цих сторін, оскільки наявність згоди іншої сторони на судове врегулювання спору не завжди передбачає бажання особи самій подавати позов. Таке положення не зовсім відповідає потребам господарського обороту, тому, на думку автора, правом подачі позову про вирішення переддоговірного спору повинні бути наділені обидві сторони.

Дисертант вважає, що необхідно закріпити право оферента на відмову від договору після отримання ним протоколу розбіжностей. При цьому на нього доцільно покласти обов’язок негайного повідомлення іншої сторони про відмову від подальших переговорів. Наявність такого положення сприятиме зменшенню часу невизначеності для первісного акцептанта та допоможе запобігти його витратам, які він може зробити з розрахунку на укладення договору. Тому автор вважає за необхідне доповнити ч.5 ст.181 ГК України положенням такого змісту: “Якщо сторона, яка отримала протокол розбіжностей, не бажає укладати договір на запропонованих у протоколі розбіжностей умовах, вона може відмовитись від укладення договору. Повідомлення про таку відмову повинно бути надіслане іншій стороні без невиправданої затримки”.

У підрозділі 2.3. “Особливості укладення окремих видів господарських договорів” зазначається, що поряд із загальною процедурою укладення господарських договорів для деяких з них передбачено певні особливості, недотримання яких може викликати значні труднощі при їх реалізації або навіть визнання таких договорів недійсними чи неукладеними.

У дисертації доводиться, що укладення господарського договору на основі державного замовлення проходить три стадії: 1) формування державного замовлення; 2) пропозиція укласти договір; 3) згода на укладення договору. Проте така схема не завжди є прийнятною, оскільки спеціальними законами передбачено інший порядок.

Розглядаючи питання укладення зовнішньоекономічних договорів, постає питання про те, чи може бути застосована усна форма договору, якщо така форма допускається правом країни, право якої застосовується до даного договору. З ч.3 ст.382 ГК України випливає, що укладення зовнішньоекономічного договору в усній формі є можливим, оскільки до неї застосовуються положення права місця його укладення. Проте інший підхід міститься в ч.3 ст.31 Закону України “Про міжнародне приватне право”, відповідно до якого зовнішньоекономічний договір, якщо хоча б однією його стороною є громадянин України або юридична особа України, укладається у письмовій формі незалежно від місця його укладення, якщо інше не встановлено законом або міжнародним договором України. Дисертантом підтримується думка про необхідність врегулювання суперечностей цих двох нормативно-правових актів шляхом внесення відповідних змін до ч.3 ст.382 ГК України. На думку автора, наслідком недодержання письмової форми договору слід передбачити визнання такого договору неукладеним.

Розділ 3. “Виконання та наслідки невиконання чи неналежного виконання господарського договору” присвячений дослідженню принципів та черговості виконання господарських договорів, а також відповідальності та інших санкцій, які застосовуються до сторони, яка не виконала або неналежно виконала господарський договір.

У підрозділі 3.1. “Особливості виконання господарських договорів” зазначається, що виконання господарських договорів повинно здійснюватися на принципах належного виконання, реального виконання, взаємного сприяння і економічності. Такі принципи, як добросовісність та справедливість є загальними принципами майнових відносин і виділяти їх серед названих вище спеціальних принципів потреби немає.

Спірним видається формулювання, що використовується для регулювання виконання грошових зобов’язань у ст.198 ГК України. На думку дисертанта, якщо розрахунки проводяться через установи банків, то це не є готівкові розрахунки, як це зазначено в названій статті. Тому вважається за необхідне вилучити слова “через установи банків” з ч.1 ст.198 ГК України.

Автором підтримується висловлена в літературі думка про необхідність врегулювання виконання альтернативного зобов’язання при неможливості виконання одного із предметів: якщо право вибору належить боржнику, то зобов’язання зберігається з тим предметом, виконання якого є можливе; якщо правом вибору наділений кредитор, то за його вибором зобов’язання має бути виконане з тим предметом, який зберігся, або відмовитись від зобов’язання.

При дослідженні правового регулювання послідовності виконання договірних зобов’язань було встановлено відсутність загального правила про те, яка із сторін повинна виконати зобов’язання першою. Принципи УНІДРУА містять правило, за яким у випадку відсутності встановленої послідовності виконання в договорі, сторони повинні здійснити виконання одночасно у тій мірі, в якій це можливо; у тій мірі, в якій для виконання лише однією стороною вимагається період часу, ця сторона зобов’язана здійснити своє виконання першою. Таке правило вбачається виправданим, тому дисертантом висловлюється думка про доцільність врегулювання зазначеної прогалини аналогічним чином.

Підрозділ 3.2. “Наслідки невиконання чи неналежного виконання господарських договорів” складається з двох структурних частин і присвячений дослідженню відповідальності та оперативно-господарських санкцій за порушення господарських договорів.

У пункті 3.2.1. “Господарсько-договірна відповідальність” автор визначає договірну відповідальність як санкцію майнового характеру, яка стягується на користь кредитора з боржника, який не виконав або неналежно виконав договірне зобов’язання.

Порівнюючи складові елементи збитків як форми відповідальності за порушення договору, автором підтримується підхід, який міститься в ГК. По-перше, збитки – це не втрати, які зазнала особа  (як зазначено в ЦК України), а вартість втраченого, тобто грошовий вираз цих втрат. По-друге, втрачена (упущена) вигода не повинна бути тотожна розміру доходу, як це зазначено в ЦК, а розміру неодержаного прибутку. На думку автора, використання терміну “прибуток” є більш вдалим, оскільки дохід означає всі надходження, які особа могла б мати, а прибуток означає різницю між доходом та затратами, які були для цього здійснені. Включення до складу збитків доходів (тобто прибутку та витрати, які особа зробила б для його одержання) не зовсім відповідає принципу справедливості.

Як ЦК, так і ГК України поняття збитків обмежують тими втратами, які особа понесла на момент відшкодування. Дисертант доводить також необхідність відображення в законодавстві положення про те, що до складу збитків будуть входити додаткові витрати, котрі виникнуть у майбутньому, якщо підставою їх є угоди, які були укладені до того, коли особа дізналась або повинна була дізнатись про порушення контрагентом договору і за умови, що запобігти цим витратам сторона не може.

При розгляді видів неустойки – штрафу та пені – зазначається, що однією з особливостей пені є її триваючий характер: чим більший строк прострочення виконання зобов’язання, тим більший розмір відповідальності. Встановлено, що обмеження можливості стягнення пені лише при порушенні грошових зобов’язань є не зовсім виправданим, оскільки використання триваючої неустойки є можливим також при негрошових зобов’язаннях. Тому автором пропонується зняти обмеження можливості використання пені виключно в грошових зобов’язаннях, внісши відповідні зміни до ч.3 ст.549 ЦК України.

Оскільки часто в договорах встановлюються невиправдано високі розміри неустойки, то вважається позитивом встановлення граничного розміру пені за грошовими зобов’язаннями. Проте, на думку автора, передбачений ч.2 ст.343 ГК України та Законом України від 22 листопада 1996 року “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань” максимальний розмір відповідальності є заниженим. Окрім того, оскільки надмірно високий розмір неустойки може бути встановлений не тільки за грошовими зобов’язаннями, то необхідно встановити обмеження також на розмір неустойки, яка виникає з негрошових зобов’язань.

Загальні правила щодо співвідношення збитків і неустойки, які містяться в ЦК та ГК України, на думку дисертанта, є не зовсім виправданими: в цивільних правовідносинах, більшість з яких не мають на меті отримання прибутку, встановлюється штрафна неустойка (стягуються в повному обсязі і збитки, і неустойка), а в господарських, які в більшості спрямовані на одержання прибутку стягується залікова неустойка (збитки відшкодовуються в частині, не покритій неустойкою). В дисертації пропонується встановити у ГК загальне положення про штрафну неустойку, а в ЦК – про залікову.

У пункті 3.2.2. “Оперативно-господарські санкції” зазначається, що ці санкції не зовсім правильно розглядати як форму відповідальності; відповідно, назва глави     V ГК України “Відповідальність за правопорушення у сфері господарювання” є такою, що не повністю розкриває свій зміст, оскільки у складі цієї глави крім норм, що регулюють відповідальність, містяться також норми щодо інших за характером наслідків невиконання чи неналежного виконання зобов’язань.

Ч.2 ст.235 ГК України передбачає, що до суб’єкта, який порушив господарське зобов’язання, можуть бути застосовані лише ті оперативно-господарські санкції, застосування яких передбачено договором. Проте застосування оперативно-господарських санкцій передбачається законодавством про окремі види договорів. Тому складається ситуація, коли ГК України передбачає можливість застосування оперативно-господарських санкцій лише у випадку зазначення їх у договорі, а спеціальне законодавство встановлює це право незалежно від погодження сторін (така ж можливість передбачається і в ЦК України). Враховуючи зазначене, у названу норму ГК України потрібно внести зміни, передбачивши можливість застосування оперативно-господарських санкцій у випадку, якщо це встановлено договором або актами законодавства про окремі види договорів.

Крім того, на думку автора, у ГК України доцільно внести загальний перелік оперативно-господарських санкцій, які можуть бути застосовані кредитором незалежно від передбачення їх у господарському договорі (за винятком випадків, коли сторони прямо домовились про те, що ці види санкцій застосовуватися не будуть). Необхідним є також визначення порядку застосування цих санкцій, оскільки на даний час це регулюється договором між сторонами. На думку дисертанта, щонайменше потрібно визначити, яким чином має бути підтверджено факт порушення та форму і строки повідомлення про застосування санкцій.