Діань Мамуду Правові питання структури та діяльності органів зовнішніх зносин Республіки Гвінея

summary

У вступі обґрунтовані актуальність проблеми, мета та основні завдання дослідження, його об’єкт, предмет і методологія, показано зв’язок дисертації з відповідними науковими програмами, її новизна, теоретичне і практичне значення, структура та обсяг роботи.

У першому розділі “Характер та особливості регламентації зовнішніх зносин держав в сучасному міжнародному праві” досліджуються норми та принципи міжнародного права, що стосуються регламентації діяльності органів зовнішніх зносин держав та здійснюваної ними сучасної дипломатії, включаючи дипломатію Республіки Гвінея.

З визволенням країн Африки від колоніалізму і виникненням там незалежних держав традиційне право зовнішніх зносин, що поширювалося лише на суверенні держави, зазнало докорінних змін і перетворилося на універсальне міжнародне право, яке створило в міжнародному співтоваристві правові умови для рівності всіх держав. Це має принципове значення для їх політичного та соціально-економічного розвитку та гарантує захист прав всіх людей, незалежно від їх національної належності та інших ознак.

Складовою частиною сучасного міжнародного права є система міжнародно-правових норм, яка визначає статус та функції органів зовнішніх зносин держав, насамперед, це норми про дипломатичні представництва та консульські установи, спеціальні місії, представництва держав при міжнародних організаціях, імунітети та привілеї дипломатичних та консульських агентів. Ця система є універсальною в силу здійснення народами, що перебували у колоніальній залежності, їх права на самовизначення. Саме до таких країн належить Республіка Гвінея, що визволилася від французького колоніалізму і стала повноправним суб’єктом міжнародного права з усіма правами та обов’язками, які випливають з цього статусу.

В дисертації аналізується складне міжнародно-правове становище, в якому опинилася країна після проголошення у 1958 році незалежності всупереч намаганням Франції зберегти її в рамках так званого Французького Співтовариства. Останнє було створено за ініціативою французького Президента Шарля де Голля як нова форма колоніальної залежності французьких колоній в Африці, яким мало надаватися лише обмежене самоврядування. Гвінейський народ шляхом референдуму, проведеного 28 вересня 1958 р., висловився проти “співдружності з Францією”, надавши перевагу національному суверенітету та незалежності. В результаті 2 жовтня цього ж року була проголошена Республіка Гвінея, яка стала першою незалежною державою серед французьких колоній в Африці. Ця подія вплинула на подальшу деколонізацію інших французьких колоній, які згодом також стали незалежними державами. Але тривалий час, аж до середини 70-х років ХХ ст., Франція відмовлялася встановити дипломатичні відносини з Республікою Гвінея, порушуючи тим самим один з основних принципів міжнародного права, встановлених Статутом ООН, а саме принцип співробітництва держав, намагаючись тим самим уникнути політичної та матеріальної відповідальності за колоніальне минуле цієї африканської країни, яка мала здійснюватися у наданні їй відповідної допомоги.

Після проголошення незалежності принципи зовнішньої політики Республіки Гвінея найбільш повно були сформульовані у 1959 р. на п’ятому з’їзді правлячої Демократичної партії Гвінеї, а саме принцип мирного співіснування всіх членів міжнародного співтовариства, принцип співробітництва всіх націй — великих і малих, принцип солідарності народів Азії, Африки та Латинської Америки як країн “третього світу” у розв’язанні своїх внутрішніх та зовнішніх проблем, принцип надання допомоги тим африканським країнам, які ще перебували в колоніальній залежності. Перший Президент Республіки Гвінея Секу Туре, виступаючи
5 листопада 1959 р. на сесії Генеральної Асамблеї ООН, визначив основні принципи зовнішньої політики Республіки Гвінея, що відбивали корінні інтереси народів всіх африканських країн: надання повної та беззастережної незалежності всім країнам Африки; прагнення до реальної єдності всіх країн африканського континенту; сприяння активній участі країн Африки в міжнародному спілкуванні на рівноправних засадах з іншими країнами світу.

Цим самим зовнішня політика Республіки Гвінея, яка визначала у цей період її взаємовідносини з іншими країнами, в тому числі особливий характер відносин з африканськими країнами, сприяла становленню в рамках Організації Африканської Єдності (ОАЄ) такого важливого регіонального міжнародно-правового принципу, як принцип африканської єдності, встановлений в Хартії (статуті) ОАЄ, прийнятої
25 травня 1963 р. в Аддіс-Абебі (Ефіопія). Цей принцип передбачає обов’язок кожної африканської країни поєднувати свої інтереси з інтересами інших країн континенту, виходячи із загальних цілей, встановлених в цій Хартії. Він є узагальненим вираженням принципів цієї впливової регіональної Організації, які передбачають дотримання суверенної рівності всіх держав, невтручання в їх внутрішні справи, поваги суверенітету та територіальної цілісності, мирного врегулювання спорів та ін. Необхідно підкреслити, що ці принципи ОАЄ одночасно належать до основних принципів міжнародного права, закріплених в Статуті ООН, і Республіка Гвінея проголосила, що вона буде їх сумлінно дотримуватися

Чинна нині Конституція Республіки Гвінея, прийнята на загальнонаціональному референдумі 23 грудня 1990 р., значно розширила обсяг та зміст правового регулювання питань зовнішньої політики, встановивши більш чітку структуру та організацію діяльності органів зовнішніх зносин країни.

З того часу Республіка Гвінея зробила значний внесок у підтримання миру та безпеки на африканському континенті, включаючи розв’язання регіональних збройних конфліктів. Так, зокрема, у 1974 р. вона виступила посередником у мирних переговорах між Малі та Буркіна-Фасо під час збройного конфлікту між цими країнами, а у 1979 р. ОАЄ створила з національних військових підрозділів Гвінеї, Беніна та Конго миротворчі збройні сили для нормалізації становища в Чаді, порушеного громадянською війною. У 1979 р. в Браззавілі (Конго) президенти зазначених трьох країн висловили рішучість своїх народів сприяти законному уряду Чаду в його протистоянні з сепаратистським рухом за збереження територіальної цілісності країни та зміцнення її суверенітету.

Будучи членом Ісламської конференції, Республіка Гвінея засудила вторгнення Радянського Союзу до Афганістану. З перших днів незалежності й дотепер, проголосивши основою своєї зовнішньої політики принципи “незалежності та єдності Африки” і “позитивний нейтралітет”, Республіка Гвінея проводить послідовний курс, спрямований на перетворення цих принципів у життя, сприяючи тим самим зміцненню принципів міжнародного права, що містяться в Статуті ООН та Хартії ОАЄ.

Зовнішня політика Республіки Гвінея як складова принципу африканської єдності, що здійснюється в рамках ООН, ОАЄ, Ісламської конференції та інших міжнародних організацій, сприяла розширенню традиційного змісту поняття дипломатії. Сьогодні це поняття характеризується такою принципово важливою ознаку, як солідарність народів Африки, що виходить з історичних традицій та цінностей африканської цивілізації. Раніше це поняття обмежувалося переважно лише абстрактним значенням — веденням міжнародних відносин шляхом переговорів (словник Оксфорда). Крім того, країни, що розвиваються, до яких належить Республіка Гвінея, відстоюючи свої законні інтереси на міжнародній арені, здійснюють в рамках так званої “групи 77” власну дипломатію (сьогодні ця група країн налічує близько 120 країн). Ця дипломатія стала впливовою у світі силою, складаючи сучасне поняття дипломатії, для якої є характерною власна міжнародно-правова позиція.

Другий розділ “Природа та особливості функціонування внутрішньодержавних органів зовнішніх зносин Республіки Гвінея” присвячений аналізу міжнародно-правових аспектів чинної системи органів зовнішніх зносин Республіки Гвінея та висвітленню їх правової природи, функцій та напрямків діяльності. Насамперед це стосується конституційних та спеціальних органів зовнішніх зносин країни.

У дисертації відзначається, що повноваження центральних органів зовнішніх зносин Республіки Гвінея грунтуються на відповідних положеннях Конституції, які є правовою базою для здійснення загального політичного та оперативного керівництва зовнішньою політикою країни. До них належать: глава держави – Президент, який здійснює функції керівництва державою, включаючи її вище представництво в міжнародних відносинах; Національна Асамблея (парламент), що є загальнонаціональним представницьким органом; Уряд, що є органом загального керівництва іноземними справами, та Міністерство закордонних справ.

Президент Республіки Гвінея здійснює такі повноваження: визначає основні напрямки внутрішньої та зовнішньої політики країни (ст.37) і, як глава держави, представляє її в міжнародних відносинах (ст.77); подає Національній Асамблеї на ратифікацію міжнародні договори (ст.45); призначає та звільняє глав дипломатичних представництв країни за кордоном (ст.42); приймає вірчі грамоти від глав дипломатичних представництв, акредитованих в Республіці Гвінея (ст.42), та деякі інші.

Національна Асамблея як представницький законодавчий орган приймає закони з широкої сфері міжнародних відносин (ст.46), в тому числі з питань ратифікації та денонсації міжнародних договорів Республіки Гвінея, визначення статусу та захисту державних кордонів, війни та миру (ст.78). Її важливим повноваженням є також прийняття рішення щодо використання Збройних Сил Гвінеї за межами її території (ст.75).

Уряд Республіки Гвінея, який, згідно з Конституцією, є вищим органом виконавчої влади в країні, здійснює заходи щодо реалізації зовнішньополітичної діяльності держави як з іноземними країнами, так і з міжнародними організаціями; він приймає також рішення щодо участі країни у міжнародних конференціях та інших форумах (ст. 45).

На Міністерство закордонних справ (МЗС) покладено відповідальність за: проведення зовнішньої політики держави та подання відповідних пропозицій Президенту щодо її стратегії; належний стан організації та діяльності дипломатичних та консульських органів в їх стосунках з іноземними державами та міжнародними організаціями; захист прав та інтересів фізичних і юридичних осіб за кордоном в рамках юрисдикції Гвінейської держави. МЗС також бере участь в укладанні міжнародних договорів Республіки Гвінея, і з цією метою веде переговори на всіх стадіях договірного процесу, а також здійснює контроль за імплементацією міжнародних договорів у внутрішньому правопорядку країни та виконує функцію загального нагляду за їх сумлінним виконанням.

У дисертації показано, що розгляд питань стосовно повноважень Національної Асамблеї та Президента та їх розмежування в процесі їх здійснення, в тому числі щодо повноважень у сфері зовнішньої політики, Конституція покладає на Верховний Суд країни, який, таким чином, виконує й функцію конституційного суду (ст.ст.64, 67, 78 та 83).

Отже, реалізація зовнішньої політики Республіки Гвінея, спрямованої на захист загального миру і безпеки у світі в цілому та африканському континенті зокрема, зміцнення сучасних засад міжнародного правопорядку, підтримання і розширення дружніх відносин з усіма країнами, грунтується на положеннях Конституції 1990 р., що є певною гарантією для всіх держав світу стабільності проведення цієї політики та її передбачуваності у цьому напрямку.

Яскравим прикладом розвитку дружніх відносин Республіки Гвінея з іншими країнами є візит в Україну Президента Лансана Конте у червні 1998 р., в результаті якого було визначено пріоритети зовнішньої політики між двома країнами. Президент Республіки Гвінея — перший з глав держав африканського континенту, який відвідав незалежну Україну. Метою його візиту було зміцнення та активізація політичних, економічних, науково-технічних та гуманітарних зв’язків між двома країнами.

Результатом цього візиту стало прийняття Декларації про взаємини і співробітництво між Республікою Гвінея та Україною і укладення Угоди про безвізовий режим для осіб, що мають дипломатичні та службові паспорти. Одночасно була розроблена програма розвитку відносин між Республікою Гвінея та Україною в політичній та економічній сферах, зокрема досягнута домовленість про відкриття в Україні консульства на чолі з почесним консулом.

Особливо плідними стали результати візиту Президента Лансана Конте в економічній сфері. На прес-конференції, присвяченій підсумкам візиту, Президент України Л.Д. Кучма заявив, що обидві країни досягли домовленості в розширенні співробітництва щодо поставок гвінейських бокситів на Запорізький алюмінієвий та Миколаївський глиноземний заводи. Розглянуто питання про участь українського капіталу в акціонуванні гвінейських боксито-добувних підприємств. Українська сторона заявила також, що вона заінтересована взяти участь у будуванні в Гвінеї залізниці протяжністю 600-700 км, що важливо для виходу гвінейських боксито-добувних підприємств до морського узбережжя країни, яка є морською державою. Сторони домовилися про співробітництво у сфері машинобудування, сільського господарства, освіти. У свою чергу Президент Республіки Гвінея Лансан Конте заявив, що “сферою інтересу” його країни може також стати виробництво суден на Миколаївському суднобудівному заводі та інша його продукція.

Слід відзначити, що під час візиту в 1994 р. урядової делегації України в Республіку Гвінея була укладена Угода про торговельно-економічне, науково-технічне та культурне співробітництво, ратифікована обома країнами (Верховною Радою України 9 лютого 1996 р.), яка сумлінно ними виконується. Зокрема, згідно з цією Угодою, Україна щороку одержує з Гвінеї 2 млн. тон бокситів на суму 28 млн. доларів США. На зазначеній прес-конференції було повідомлено про намір обох сторін збільшити обсяг поставок цієї сировини в сумі до 40 млн. доларів США щорічно.

Гвінейська Республіка та Україна вже тривалий час ефективно здійснюють спільні дослідження у сфері океанографії в рамках відомого у світі  Океанографічного науково-дослідного центру, розташованого на території району Рубані у м. Конакрі, який було створено ще під час існування СРСР. Поряд з гвінейськими спеціалістами, в ньому працюють фахівці Національної академії наук України, яка значною мірою фінансує діяльність Центру.

У третьому розділі “Характеристика структури та повноважень зарубіжних органів зовнішніх зносин Республіки Гвінея” досліджується правове становище зарубіжних органів зовнішніх зносин Республіки Гвінея та відповідно визначається статус її дипломатичних та консульських представництв у країнах світу, представництв в міжнародних організаціях, спеціальних місій та урядових делегацій на міжнародних конференціях тощо.

Сучасне міжнародне право, як і національне законодавство держав, досить детально регламентує процес встановлення дипломатичних, консульських та торгових відносин між державами, діяльність їх зарубіжних органів, що здійснюють ці функції, та їх припинення. Зарубіжні представництва та їх представники мають офіційний правовий статус в державах, де вони акредитовані, а також в міжнародних організаціях, і користуються відповідними дипломатичними імунітетами та привілеями, що регламентуються нормами загального міжнародного права. Цьому міжнародно-правовому статусу, імунітетам та привілеям без будь-якого винятку відповідають зарубіжні дипломатичні та консульські представництва та їх агенти, що представляють Республіку Гвінея.

Положення про дипломатичні представництва Республіки Гвінея за кордоном, затверджене Указом Президента 22 жовтня 1992 р., передбачає, що “діяльність дипломатичних представництв базується на положеннях Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р., і при необхідності кількісний склад персоналу дипломатичного представництва Гвінеї в іноземній державі встановлюється на основі двосторонньої угоди з державою перебування”.

Як свідчить міжнародно-правова практика Республіки Гвінея, встановлення та підтримання відносин з іноземними державами забезпечується відповідною  організацією структури її посольств. Типовим прикладом є посольство Республіки Гвінея в Російській Федерації. Так, за станом на 1 листопада 1999 р. в складі посольства країни існують такі категорії працівників: першу категорію складає дипломатичний персонал, до якого належить Посол, радник з політичних питань, радник з питань економіки, радник з правових питань, аташе з питань культури, військовий аташе, консул, третій секретар; другу — адміністративно-технічний персонал, до якого належать технічні працівники секретаріату Посла, секретаріату посольства, секретаріату військового аташе та бухгалтер; третьою категорією є обслуговуючий персонал, до якого належать водій Посла, садівник, прибиральники та охорона.

Після розпаду СРСР Республіка Гвінея акредитувала главу свого посольства в Російській Федерації в країнах СНД, включаючи Україну, в колишніх прибалтійських республіках Радянського Союзу та в Монголії, що відповідає пункту 1 статті 5 Віденської конвенції про дипломатичні зносини. Визнання Республікою Гвінея України відбулося 9 січня 1992 р., а дипломатичні відносини між ними встановлено 4 квітня того ж року, і в Конакрі – столиці Гвінеї було відкрито посольство України, глава якого акредитований також в країнах Західної Африки.

В даний час Республіка Гвінея має свої посольства в 34 країнах, а саме у: Західній Африці – 8; Центральній Африці – 3; Північній Африці – 3; Східній Африці – 4 та  в ЮАР; Північній Америці – у США та Канаді; Центральній Америці – 1 та на Кубі; в Європі – 8; на Близькому Сході – 1; Азії – у КНР та Японії. Крім того, її представництва діють при таких міжнародних організаціях, як ООН, ЮНЕСКО, МОП, ВООЗ, ВПС, ФАО, ОАЄ, Ісламська конференція та деяких інших.

Організація та діяльність консульств Республіки Гвінея базується на укладенні двосторонніх угод з відповідними державами та регулюється нормами договірного та звичаєвого міжнародного права, в тому числі Віденською конвенцією про консульські зносини 1963 р., учасницею якої є Гвінея.

У зовнішньополітичній практиці Республіки Гвінея широко використовуються спеціальні дипломатичні місії або дипломатія ad hoc. Їх правовий статус регулюється Конвенцією про спеціальні місії 1969 р., стороною якої є Гвінея. Спеціальна місія складається з представників держави, яка направляється до іншої держави для виконання конкретних завдань, узгоджених між ними. В умовах складного економічного становища Гвінейської держави ці місії часто виконують важливу роль у розвитку співробітництва з іншими державами, виходячи з того, що країна має недостатньо розвинуту мережу зарубіжних дипломатичних представництв. Ці місії часто очолюються Президентом Республіки Гвінея, як це мало місце під час його візиту у 1998 р. в Україну, який значно сприяв подальшому розвитку дружніх відносин між двома країнами. Спеціальні дипломатичні місії дають можливість деякою мірою компенсувати відсутність ще у багатьох країнах представництв Республіки Гвінея, в тому числі в Україні.

Для сучасної міжнародно-правової практики держав досить характерним є відкриття в зарубіжних країнах торговельних представництв . Ця практика певним чином врегульована міжнародним правом і зокрема Віденською конвенцією про дипломатичні зносини. Відкриття таких представництв також становить дипломатичну практику Республіки Гвінея. Так, за станом на 15 грудня 1999 р. відкрито 9 торговельних представництв в країнах, що належать до основних торговельних партнерів країни, а саме у Франції, Великобританії, Румунії, Росії, США, Канаді, Кубі, Індії та Китаї.

У дисертації обґрунтовано ряд пропозицій щодо удосконалення структури та діяльності органів зовнішніх зносин Республіки Гвінея, особливо її зарубіжних представництв. Зокрема пропонується перетворення тих посольств, які з об’єктивних причин не можуть ефективно діяти, на консульства в країнах Західної, Центральної та Східної Африки, а в ряді країн — відкриття посольств, або консульств, або торговельних представництв, насамперед в Україні та Казахстані. Підвищенню ефективності дії зарубіжних представництв Республіки Гвінея має сприяти й подальше удосконалення національного законодавства щодо регламентації структури та діяльності цих представництв, в тому числі мають бути встановлені чіткі кваліфікаційні вимоги до дипломатичного та консульського персоналу.