Дніпров Олексій Сергійович Парадигма виконавчої влади в Україні: адміністративно-правовий аспект

summary

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету і завдання роботи, її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, охарактеризовано об’єкт, предмет та методологічну основу дослідження, сформульовано наукову новизну одержаних результатів, висвітлено практичне значення й апробацію результатів дослідження, наведено кількість публікацій за темою дисертації, обсяг і структуру дисертації.
Розділ 1 «Теоретико-методологічні основи дослідження виконавчої влади в Україні в сучасних умовах розвитку
суспільства» складається з чотирьох підрозділів.
У підрозділі 1.1 «Загальна характеристика стану наукового дослідження виконавчої влади в системі державної влади України» проаналізовано низку джерел, що становлять теоретичну основу дисертації. Виокремлено такі групи джерел: 1) історичні джерела права України, в яких розкривається сутність виконавчої влади та державного управління; 2) наукові праці вчених-адміністративістів, де розкриваються різноманітні аспекти діяльності органів виконавчої влади; 3) чинні нормативно -правові акти України, зарубіжних держав, проекти законів України, присвячені виконавчій владі; 4) наукові праці з питань загальної теорії держави і права, філософії права, в яких до - сліджуються правова природа виконавчої влади; 5) правові періодичні видання, Інтернет-видання, в яких висвітлюються окремі правові аспекти діяльності органів виконавчої влади; 6) матеріали юридичної практики, які сприяли обґрунтуванню адміністративно -правових положень дослідження та підкріпленню їх практичними аспектами.
Доведено, що у вітчизняній юриспруденції сьогодні немає комплексних досліджень, в яких було б розглянуто парадигму виконавчої влади в Україні у контексті сучасних державотворчих процесів.
Підкреслено, що необхідність дослідження парадигми виконавчої влади та вироблення нових підходів до її реалізації, насамперед, обумовлено потребою пошуку оптимальних, що відповідають сучасним завданням розвитку української державності, моделей побудови публічної влади на всіх її рівнях і встановлення на цій основі чітких та ефективних механізмів стримувань і противаг, покликаних забезпечувати взаємодію і гармонізацію функціонування законодавчої і виконавчої гілок державної влади.
У підрозділі 1.2 «Вихідні методологічні основи дослідження виконавчої влади в системі державної влади України» проаналізовано концептуальні підходи, загальнонаукові і спеціально-юридичні методи та способи дослідження парадигми виконавчої влади в Україні. Обґрунтовано положення про те, що методологія зазначеного дослідження має міждисциплінарний, комплексний характер, тому потребує використання методологічного інструментарію значної кількості наук, насамперед конституційного права, адміністративного права, загальної теорії держави та права, міжнародного права тощо.
Констатовано, що фундаментальну методологічну основу дослідження становлять такі філософсько -правові (концептуальні) підходи як діалектичний, системний, синергетичний, які визначили головну стратегію дослідження, його загальну спрямованість, зумовили характер і зміст оцінювання одержаних результатів. Особливо підкреслено, що система органів виконавчої влади є одним з різновидів соціальних систем, а отже у цьому випадку важливість системного підходу не викликає жодного сумніву. Засоби системного підходу є важливою складовою загальнометодологічної основи будь -якого дослідження і сприяють глибокому усвідомленню структурно- функціонального змісту явищ, притаманних діяльності органів виконавчої влади щодо державного управління, їх багатогранних взаємозв’язків між собою та навколишнім середовищем, дій різноманітних системоутворюючих чинників при організації виконавчої влади, її удосконаленні та розвитку.
Водночас, зроблено висновок про те, що при системному підході до дослідження правовідносин, що складаються у процесі діяльності ОВВ необхідно розглянути і їх специфічні ознаки, що притаманні окремим правовідносинам, або їх групам, і загальні родові ознаки правовідносин, які зближують різні правовідносини між собою та характеризують їх як загальну цілісність.
У підрозділі 1.3 «Становлення і розвиток виконавчої влади в Україні як складової державної влади» зазначено, що державна влада розуміється науковцями в контексті: по -перше, вольових відносин, по - друге, через реалізацію державно -владних повноважень, по -третє, через феномен, що організовує життя соціуму. Кожна із зазначених концепцій має своє обґрунтування та наукових прихильників. Така різносторонність є зумовлена тим, що концепт державної влади є складним та змінним в історичній і глобалізаційній трансформації.
Натомість, в умовах демократичних перетворень в різних сферах суспільства потрібно оновити розуміння всієї владної сфери, в тому числі тієї, яка виконує виконавчі функції, оскільки, проблема визначення правової природи виконавчої влади в Україні є, мабуть, найскладнішою в юридичній науці.
Підкреслено, що виконавча влада є різновидом соціальної влади і має публічний характер, який вона отримує завдяки наявності спеціальних юридичних механізмів, що забезпечують легальність і легітимність влади та застосовуваного нею юридичного примусу.
Констатовано, що характеризуючи виконавчу владу у контексті прийнятої в Україні конституційної моделі поділу влади (розподілу влад), необхідно визначитися щодо її функціонального й організаційного проявів. Виконавча влада як функція асоціюється з державним управлінням у вузькому сенсі. Виконавча влада як організація - це сукупність (система) державних органів і посадових осіб, які реалізують відповідну функцію на політичному (насамперед уряд і, різною мірою за різних форм державного правління, глава держави) та адміністративному (апарат державного управління) рівнях «Політична» й «адміністративна» складові визначеної у такий спосіб виконавчої влади становить органічне ціле.
У підрозділі 1.4 «Виконавча влада і громадянське суспільство: аспекти взаємодії» підкреслено, що громадянське суспільство є невід’ємним елементом сучасного демократичного і правового суспільства. Громадянське суспільство можна розглядати як сукупність різних зв’язків і відносин між людьми з метою як найповнішого задоволення різноманітних інтересів: культурних, комунікативних,
освітніх, економічних та інших Інтереси кожної конкретної людини, реалізація яких дозволяє задовольняти індивідуальні (групові, корпоративні) потреби, і будуть приватними інтересами. Завдання державної влади консолідувати приватний і публічний інтерес.
Наголошено, що виконавча влада є найбільш розгалуженою гілкою державної влади, котра володіє значними повноваженнями в частині реалізації прав, свобод і законних інтересів громадян. Водночас, саме вона найменш підконтрольна народу, який відповідно до Конституції є єдиним джерелом влади. Громадянське суспільство здійснює вплив на виконавчу владу на всіх етапах прийняття та реалізації державно -управлінських рішень.
Зазначено, що участь народу чи громади в управлінні державними справами, у політиці та у владній діяльності визначається як критерій ефективності діяльності органів виконавчої влади при її оцінці. Побудова виконавчої влади за європейськими стандартами передбачає налагодження взаємодії між владою в усіх сферах суспільного життя і громадськістю, усунення адміністративних перешкод і створення максимально сприятливих умов для самореалізації народу, забезпечення вільної реалізації свобод громадян у сфері власності та надійний правовий захист життєдіяльності соціуму.
Розділ 2 «Виконавча влада як сфера публічної управлінської діяльності: поняття, зміст, функції» складається з трьох підрозділів.
Підрозділ 2.1 «Сучасне розуміння виконавчої влади як сфери публічного управління», зауважено, що вибір Україною курсу демократичних реформ та об’єктивні процеси розвитку й модернізації суспільства загалом визначають перехід від традиційних моделей управління до розбудови їх механізмів на засадах демократичного врядування. В сучасних умовах будь-яка система управління, що виступає як система розробки та реалізації владних функцій, відчуває на собі вплив громадської думки - особливого інструменту соціального впливу на систему управління і механізму соціальної кореляції відносин влади і суспільства. Цей вплив і робить процеси, що пов’язані з реалізацією тих чи інших управлінських функцій в більшій чи меншій мірі публічними.
Підкреслено, що розвиток відносин власності, еволюція економічних систем різних країн світу поступово зумовлює появу нових підходів до побудови механізмів взаємодії публічної влади та громадянського суспільства. Передусім зазначена проблематика стосується системи державного управління та всіх її елементів, які пов’язані з наданням державними органами адміністративних послуг, зокрема й органів виконавчої влади.
Натомість констатовано, що державне управління має владний характер і ключовими елементами для цієї системи є держава і державна влада. Що ж стосується публічного адміністрування, цей термін походить з права та практики зарубіжних країн. В європейському праві поняття «публічна адміністрація» розуміється як система органів публічної влади, які виконують свої повноваження у державній сфері виключно в інтересах суспільства.
У підрозділі 2.2 «Провадження у сфері управлінської діяльності органів виконавчої влади: поняття, зміст та нормативно -правові засади» зазначено, що процесуальні засади позитивної управлінської діяльності включають в себе юридичні провадження. В останні роки значний розвиток отримала теорія адміністративних проваджень, яка в країнах-членах Європейського Союзу визнана невід’ємною частиною доктрини адміністративного права.
Вказано, що провадження у сфері управлінської діяльності як форма реалізації організаційної функції управління виступає і як засіб, і як форма управлінської діяльності, до якого висуваються правові та організаційні вимоги, як критерію і показника належної державно- владної організації публічного управління, формування та реалізації державної політики з різних питань суспільного розвитку.
Констатовано, що провадження у сфері управлінської діяльності орієнтоване на досягнення конкретного правового результату, складається з актів поведінки, які послідовно змінюються, врегульоване нормами права, ієрархічно побудоване, постійно знаходиться в динаміці, визначає порядок здійснення управлінських дій. Провадження у сфері управлінської діяльності потребує наявності правового інструментарію для реалізації функцій державного управління, складається з процедур, які охоплюють адміністративні дії, що вчиняються суб’єктами управління, виступаючи організаційно -правовою формою реалізації організаційної функції державного управління.
У підрозділі 2.3 «Нормотворча функція як основа
функціонування виконавчої влади» зауважено, що функції виконавчої влади - це провідні напрями діяльності її органів, у яких виражається цільова направленість цієї гілки влади, і з ними безпосередньо пов’язаний наданий органами виконавчої влади обсяг державно - владних повноважень. Нормотворча функція детермінується у нормативній діяльності органів державної виконавчої влади.
Наголошено, що не дивлячись на те, що нормотворчість має підзаконний характер, її роль є значною, оскільки нормотворчість органів державної виконавчої влади є прямим показником розвитку демократії та верховенства права, барометром законності і, найголовніше - свідченням стану дотримання прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина.
Визначено, що, ознаками нормотворчої діяльності виконавчої влади є такі характеристики: 1) нормотворчість органів виконавчої влади має підзаконний характер та здійснюється в порядку, що чітко регламентований в законодавстві; 2) нормативні акти, що видаються органами виконавчої влади можуть затверджуватися і скасовуватися вищестоящими органами; 3) нормотворчість органів виконавчої влади сприяє законодавчому процесу, тобто розвиває законотворчість; 4) стадійність нормотворчого процесу.
Розділ 3 «Система органів виконавчої влади та організаційні аспекти основних напрямів її діяльності у контексті децентралізації влади» складається з чотирьох підрозділів.
У підрозділі 3.1 «Поняття системи виконавчої влади та форм її реалізації в умовах децентралізації» підкреслено, що вихід українського суспільства із системної кризи потребує істотного підвищення ефективності державного управління, тобто підвищення ефективності діяльності органів виконавчої влади, що, в свою чергу, ставить питання про оптимальну організацію виконавчої влади.
Наголошено, що ефективне функціонування системи органів виконавчої влади залежить від стабільності та прогнозованості відносин між органами. У цих відносинах реалізуються повноваження органів виконавчої влади.
Констатовано, що чіткої системи органів виконавчої влади в Конституції України не прописано. Хоча ця особливість притаманна також основним законам інших держав. Очевидно, це пов’язано з необхідністю забезпечити гнучкість під час створення, реорганізації чи ліквідації органів виконавчої влади, адже інакше будь-яка така зміна вимагатиме внесення змін до конституції, що далеко не завжди є простим.
У підрозділі 3.2 «Уряд України та інші Центральні органи виконавчої влади» зазначено, що Конституція України містить положення про те, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Виконавчу владу Кабінет Міністрів України здійснює безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.
На основі аналізу основних груп функцій та повноважень Кабінету Міністрів України зроблено висновок про те, що Кабінет Міністрів України - це орган виконавчої влади загальної компетенції, який, вступаючи безпосередньо у конкретні правовідносини, може набувати ознаки органу виконавчої влади спеціальної компетенції.
У підрозділі 3.3 «Правовий статус місцевих органів виконавчої влади в контексті децентралізації» вказано, що розбудова демократичної, соціальної та правової держави - це сучасний етап державотворення в Україні. Важливим акцентом у побудові такої держави є проведення науково обґрунтованого реформування усієї системи виконавчої влади. Результатом такого реформування має стати створення системи виконавчої влади, яка забезпечує ефективне державне управління і на центральному рівні, і на місцевому, захист прав та законних інтересів громадян, належний соціально -економічний розвиток відповідних адміністративно-територіальних одиниць.
Підкреслено, що аналізуючи відповідно до законодавства сучасний стан розподілу повноважень та їх делегування між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування і практику діяльності цих органів, можна стверджувати, що проводився цей процес без достатньої послідовності та необхідної взаємоузгодженості законодавчих актів, прийнятих у різні часи та з різних питань організації місцевого самоврядування і виконавчої влади на місцях
Тому одним з найбільш пріоритетних завдань сьогодення продовжує залишатися законодавче врегулювання проблем, пов’язаних з реформуванням системи місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування країни з одночасним розмежуванням їх повноважень у контексті децентралізації.
У підрозділі 3.4 «Пріоритетні завдання органів виконавчої влади щодо євроінтеграції України» зазначено, що євроінтеграція має стати першочерговим пріоритетом для всіх гілок і рівнів влади в Україні, насамперед для органів виконавчої влади. Це пов’язано з низкою причин, зокрема, з тим, що: органи виконавчої влади є суб’єктами,
відповідальними за практичне втілення у життя рішень, які приймаються Верховною Радою України та Президентом України, у тому числі й у сфері євроінтеграції; останні володіють найбільшою кількістю ресурсів (фінансових, організаційних, людських тощо), необхідних для успішного виконання євроінтеграційних завдань України; органи виконавчої влади поширюють свої повноваження на всю територію держави і тому, є максимально наближеними до населення країни, без підтримки якого інтеграційні плани України приречені на невдачу.
Проведений аналіз свідчить про системну та комплексну роботу усіх центральних органів виконавчої влади, у забезпеченні євроінтеграційних процесів в Україні, що, як наслідок, дозволяє сподіватися на успішне та швидке вирішення суб’єктів, відповідальних за забезпечення завдань, необхідних для набуття Україною євроінтеграційних процесів.
Розділ 4 «Функціонування виконавчої влади в умовах побудови інформаційного суспільства» складається з чотирьох підрозділів.
Підрозділ 4.1 «Особливості функціонування органів виконавчої влади в умовах інформаційного суспільства» ділиться на три пункти.
У пункті 4.1.1 «Загальна характеристика інформаційних ресурсів, що використовуються у сфері виконавчої влади» зазначено, що створення об’ємних інформаційних ресурсів, розвиток комунікаційних мереж збільшує науковий внесок у соціально -правові та економічні інновації, механізми соціальних, культурних і політичних змін. Водночас, у правовій сфері виникають нові можливості для впливу на суспільну свідомість, політичні установки й орієнтації різних соціальних груп, що безпосередньо пов’язано з діяльністю ОВВ. Успіхи, досягнуті у створенні інформаційних технологій, їх широке впровадження у життєдіяльність людини ведуть до формування особливого світовідчуття, адже віртуальна реальність істотно трансформує сучасну дійсність.
Підкреслено, що темпи накопичення ресурсів інформації зараз великі, розвиток каналів зв’язку і комунікації робить їх доступними. Ці факти, крім безсумнівного позитивного потенціалу (наприклад, за допомогою інформаційних ресурсів мережі Інтернет можна істотно підвищити якість надання адміністративних послуг населенню), мають і негативні наслідки (неможливість здійснення контролю вмісту ресурсів мережі Інтернет тягне за собою появу у вільному доступі сайтів з інформацією протиправного змісту, що особливо важливо в умовах ведення «гібридної» війни північного сусіда з Україною). Тому важливо усвідомлено підходити до процесу накопичення та використання інформаційних ресурсів.
Наголошено, що ефективне використання ресурсів інформації відкриває перед суб’єктами публічного управління низку можливостей. До таких належать автоматичне планування діяльності, використання експертних систем, які виконують частину рутинної роботи, та налагодження діалогу між наукою і практикою в режимі реального часу.
Інформаційні ресурси можуть застосовуватися і як допоміжний засіб для внутрішніх процесів публічного управління, і для опублікування найбільш важливих її положень. Останнє робить стратегію правового розвитку публічного управління прозорішою та зрозумілішою людині, що є головним аспектом європейського публічного управління.
У пункті 4.1.2 «Інформаційний обмін та інформаційно -правова взаємодія органів виконавчої влади в Україні» підкреслено що незважаючи на наявність широкого спектра досліджень проблем, що породжуються інформатизацією суспільства, пов’язаних зі зміною соціальної структури суспільства зумовленим європейським вектором України, забезпеченням територіальної цілісності та суверенітету держави, проблематика інформаційного обміну і інформаційно -правової взаємодії у публічному управління в Україні не обмежується явищами і процесами макросоціального порядку, але криється і в управлінні інформаційними ресурсами кожного соціального інституту окремо.
У пункті 4.1.3 «Забезпечення органами виконавчої влади інформаційної безпеки в контексті національної безпеки держави» вказано, що органи державної виконавчої влади не лише забезпечують виконання від імені держави цілей і завдань, сформульованих у законах, але й беруть активну участь у виробленні державної політики, проводять її в життя. Виявляється це, поза сумнівом, і у сфері забезпечення національної безпеки України.
Підкреслено, що у системі органів виконавчої влади Конституція України розрізняє структурні ланки трьох організаційно -правових рівнів, органи кожного з яких відповідно до чинного законодавства є суб’єктами забезпечення національної безпеки. Специфіка національної безпеки пов’язана з наявністю загроз у багатьох сферах життєдіяльності, зокрема інформаційній, і у процесі виявлення та нейтралізації цих загроз можуть брати участь органи державної виконавчої влади різних рівнів та спеціалізації.
Наголошено, що застосування інформаційних технологій органами публічного управління у всіх сферах життєдіяльності і успішне вирішення проблем у галузі інформаційної безпеки передбачає більш ефективну діяльність у процесі прийняття управлінських рішень. Формування нової реальності, усвідомлення її в цілісності, без відриву від інформаційних технологій, спонукає до пошуку шляхів безпечного розвитку, подолання негативних ефектів від застосування сучасних технологій, перегляду ціннісних орієнтирів. Подальше удосконалення методів і форм публічного управління, заснованого на інформаційних технологіях, з метою забезпечення динамічної рівноваги суспільної еволюції, потребує постійної підтримки умов інформаційної безпеки.
Підрозділ 4.2 «Електронне урядування: теоретичні та
практичні шляхи реалізації» ділиться на три пункти.
У пункті 4.2.1 «Суть та передумови впровадження електронного урядування в Україні» зазначено, що електронне урядування в Україні стало невід’ємною частиною політико - адміністративного дискурсу. За його допомогою органи влади демонструють свою відповідність вимогам часу, відкритість та поступ на шляху демократизації. Створюються підрозділи в органах державної влади, що несуть відповідальність за даний напрямок діяльності, приймаються відповідні програми та нормативні акти. Ефекту від впровадження електронного урядування, принаймні на рівні декларацій та заяв, очікують в різних сферах - від зростання ефективності електронного документообігу до поліпшення роботи зі зверненнями громадян Заявами, скаргами, петиціями).
Вказано, що з’ясування сутності електронного уряду з точки зору державного управління дозволяє визначити його як інформаційну систему взаємодії влади і суспільства на основі поєднання внутрішньої урядової і зовнішньої суспільної інфраструктури через владні Інтернет- представництва (портали), що розширює доступність адміністративних послуг та скорочує строки їх надання.
Доведено, що електронне урядування як корпоративна система національного, регіонального або відомчого масштабу має кілька аспектів, які відображають його теоретико -методологічні, організаційні, інституційні, нормативно -правові, технологічні та інші основи. Комплексне вивчення цих аспектів є обов’язковою передумовою отримання цілісного системного уявлення про нього та оволодіння відповідними знаннями і навичками фахівця організаційних систем електронного урядування будь-якого рівня.
Підкреслено, що упровадження е-урядування є складним процесом, що потребує значних матеріальних, інтелектуальних і фінансових ресурсів та вирішення комплексу правових, організаційних і технологічних проблем.
У пункті 4.2.2 «Електронне урядування на місцевому рівні: зміст, принципи та передумови» підкреслено, що впровадження електронного урядування протягом останнього десятиліття засвідчило, що розвивати електронне урядування лише «згори» - на центральному, загальнодержавному рівні - не є ефективним. Це марно витрачені кошти державного бюджету. Як засвідчує досвід країн лідерів у сфері е - урядування (Естонія, Великобританія, Німеччина), для успішного впровадження електронних ініціатив необхідно об'єднати зусилля центральних і місцевих органів влади, органів місцевого самоврядування, громадян і бізнесу. Без місцевої ініціативи, підтриманої відповідними нормативно -правовими актами «згори», не можливий рух вперед щодо розвитку е-урядування.
Визначено, що електронне урядування на місцевому рівні - це форма організації публічного управління, за якого відбувається активна взаємодія місцевих органів влади між собою, з суспільством, людиною та громадянином, бізнесом, некомерційними організаціями за допомогою інформаційно-комунікативних технологій. Встановлено принципи та передумови впровадження електронного врядування на місцевому рівні.
У пункті 4.2.3 «Нормативно-правове забезпечення електронного урядування в Україні» зазначено, що нормативно-правове забезпечення є однією з передумов створення та належної діяльності електронного уряду. Воно спрямовується на регулювання відносин у сфері інформатизації в частині забезпечення інформаційних потреб суспільства, захисту прав споживачів е-послуг, установлення компетенції, а також координації діяльності державних органів в умовах функціонування е-урядування. Необхідною є низка документів, що встановлюють загальні рамки, стратегії і конкретні стандарти щодо електронного урядування та сфери створення і використання інформаційно-комунікаційних технологій в державному управлінні, між суб’єктами господарювання і громадянами.
Констатовано, що нормативно-правові передумови функціонування електронного урядування передусім базуються на чинному законодавстві у сфері інформаційних відносин і захисту інформації. На цей час сферу електронного урядування та взагалі інфраструктуру ІКТ в Україні регулюють основні нормативно -правові акти у сфері інформації.
У підрозділі 4.3 «Використання інформаційних технологій органами виконавчої влади: зарубіжний досвід» констатовано, що європейське публічне управління - це основа всього устрою держави, його сфера діяльності, від якої залежить, як і ким управління буде здійснюватися, на які пріоритетні сфери спрямований інтерес суспільства. Управлінський процес повинен здійснюватися м’якими формами державного управління без жорсткого адміністрування, суворої ієрархії та централізації, які показали свою вичерпаність і неефективність.
Вказано, що практика країн ЄС (Німеччина, Великобританія, Франція, Естонія та ін.) підтверджує необхідність створення такої внутрішньої організації, яка забезпечує гнучку інтеграцію нових пріоритетних напрямів використання ІКТ в різні системи інноваційного публічного управління. В інноваційному публічному управлінні переважають не ресурси і матеріальні цінності, а інтелект персоналу і
його сприйнятливість до нововведень.
Нові моделі інноваційного управління та їх впровадження в публічне управління базуються на визнанні інноваційним процесом створення такого інноваційного клімату, який зумовлює ефективне використання творчого потенціалу всіх працівників. Основу створення нової моделі інноваційного публічного управління становить організаційна структура публічного управління, яка визначає становлення нової економіки. Проаналізовано досвід низки держав, з- поміж яких Великобританія, Німеччина, Франція, США, Японія, Канада, Сінгапур та інші.
Встановлено, що у переважній більшості розвинутих країн світу електронний уряд відповідно до концепції архітектури відкритих систем виступає як інноваційна технологія, що надає розширені можливості взаємодії представників публічного управління з населенням за допомогою застосування комунікаційних засобів зв’язку, в тому числі мережі Інтернет. Його основна мета полягає у задоволенні соціальних потреб, підвищенні громадської ініціативи і контролю.
Розділ 5 «Напрями вдосконалення діяльності виконавчої влади в Україні в контексті євроінтеграційних процесів» складається з трьох підрозділів.
Підрозділ 5.1 «Концептуальні засади організації виконавчої влади України» ділиться на два пункти.
У пункті 5.1.1 «Вдосконалення діяльності органів виконавчої влади з урахуванням європейських принципів та стандартів належного урядування («good gove
ance»)» вказано, що на сучасному етапі побудови в Україні демократичної, правової держави важливого значення набуває врахування в управлінській практиці та правотворчій діяльності сучасного змісту європейської концепції належного урядування (англ. - «good gove
ance») та однойменних принципів, які сформувалися у західній юридичній думці на основі фундаментальної ідеї верховенства права.
На основі аналізу теоретичних і практичних аспектів запровадження у вітчизняному законодавстві окремих європейських стандартів належного урядування, підкреслено, що розглянуті проблеми свідчать про необхідність відповідного поглиблення адміністративної реформи з метою прискорення процесу адаптації вітчизняної системи законодавства до європейських принципів та стандартів, що, в свою чергу, стало б вагомим підтвердженням євроінтеграційної спрямованості державної політики України.
У пункті 5.1.2. «Основні напрями вдосконалення законодавства, спрямованого на використання інформаційних технологій у публічному управлінні» зазначено, що в контексті запровадження ІКТ в діяльності ОВВ найважливішими завданнями є постійне удосконалення законодавства, формування внутрішньо узгодженої нормативно - правової бази, створення умов для синхронної трансформації елементів державно-правової надбудови, підтримання ефективної структури законодавства.
Водночас поява нових інформаційно-комунікаційних технологій і використання їх у публічному управлінні набуває низки специфічних характеристик, які важливо враховувати не тільки в загальнотеоретичному, але і в проблемно-практичному плані, зокрема при виробленні та реалізації відповідної правової політики держави.
У підрозділі 5.2 «Зовнішній державний контроль щодо органів
виконавчої влади як елемент правового забезпечення режиму
законності» підкреслено, що легальність як принцип влади
безпосередньо детермінується режимом законності. Легітимність та легальність є важливим принципом функціонування виконавчої влади. Критерії відповідності легальності виходять із нормативного регулювання. Структура та повноваження виконавчої влади передбачені у законодавстві, тому легальними є всі органи, які визначені правовими нормами. Легітимність передбачає: норми, що регулюють виконавчо - владну діяльність відповідають ієрархії структури нормотворця;
функціонування передбачає відповідність принципу верховенства прав та законність рішень органів виконавчої влади.
Суспільство легітимізує владу через сприйняття її достатньо значимою, щоб їй підкорятися. Механізм легітимації виконавчої влади передбачає досягнення органами цієї гілки влади таких аспектів: легальність виконавчої влади та її рішень; формування влади легітимними суб’єктами з числа осіб, що мають високий рейтинг довіри у суспільстві; результати діяльності органів виконавчої влади є доступними громадськості; у своїй діяльності органи є відкритими до діалогу, сприймають критику та прагнуть до удосконалення взаємовідносин з народом; основою виконавчо -владної діяльності є охорона, захист та забезпечення прав, свобод і законних інтересів громадян; рішення органів влади є ефективними, актуальними та схвалюються народом; непопулярні, однак необхідні рішення містять елементи компромісу та роз’яснення мотивів їх прийняття.
У підрозділі 5.3 «Запобігання корупції в органах виконавчої влади: аналіз та проблеми реалізації», підкреслено, що на виконавчу владу в Україні припадає найбільша частина владних державних функцій. До того ж саме органи виконавчої влади безпосередньо беруть участь у розподілі суспільних благ, формують правозастосовну практику і, з огляду на це, наділені найбільшим обсягом повноважень у сфері соціального контролю, а їх штат досить значний. Тому однією з найскладніших і в той же час вкрай актуальних проблем вдосконалення виконавчої влади в державі є питання дослідження системи неформальних відносин, що складається і в горизонтальній взаємодії міністерств і відомств, виконавчої та інших гілок державної влади, і при вертикальній владній комунікації між відповідними рівнями виконавчої влади.
Найнегативнішим у цьому контексті є тіньові практики, котрі становлять антиправову, корупційну діяльність посадових осіб, які входять в структури виконавчої влади, та пов’язані з ними олігархічні клани і організовану злочинність щодо присвоєння публічних благ, відтворюваних суспільством, вирішення певних ситуацій на їх користь. Не менш небезпечними корупційні тіньові відносини є і для самої державності, оскільки сприяють роз’єднанню суспільства та державної влади. Тінізація виконавчої влади нівелює цінність законів, які виступають основою соціальної впорядкованості. Поширення корупції, «телефонного права» тощо знищує головний соціальний елемент законодавства - соціальну справедливість, доводить суспільству необхідність вирішення суспільних конфліктів у тіньовій, а не легальній формі.