Карнаух Богдан Петрович. Вина як умова цивільно-правової відповідальності

summary

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, викладається її зв'язок з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета й завдання дослідження, його об’єкт і предмет, методологія, теоретична й емпірична основи, подається коротка анотація нових наукових положень, розкривається практичне значення роботи, наводяться відомості про апробацію одержаних результатів і публікації за темою дослідження.
Розділ 1. «Вина в контексті вчення про цивільно-правову відповідальність» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 1.1 «Теорії вини в цивілістичній доктрині» з’ясовується поняття й значення вини в римському приватному праві, аналізуються сучасні підходи до визначення вини як умови цивільно-правової відповідальності.
Відкриття фундаментальної етико-правової ідеї про те, що юридична відповідальність має наставати за наявності вини, належить правникам Давнього Риму. Узагальненого визначення вини як родової категорії на той час вироблено не було, проте римські юристи охарактеризували кожен зі ступенів вини окремо.
Умисел (dolus) мав місце, якщо хтось свідомо бажав учинити дію, що суперечить добрій совісті й праву. Необережність визначалася в римському праві як невияв належної дбайливості (diligentia) – дбайливості, яка вимагалася від особи за даних обставин. Груба необережність (culpa lata) мала місце, коли не була виявлена та міра дбайливості, яку можна вимагати від будь-кого. Легкою (culpa levis) необережність уважалася тоді, коли хтось не виявив дбайливості, властивої справному господареві, дбайливому хазяїну (bonus paterfamilias, diligens paterfamilias).
У сучасній цивілістиці стосовно проблеми визначення вини склалося дві основні теорії: психологічна й поведінкова. За психологічною теорією вина – це психічне ставлення особи до вчиненого нею протиправного діяння та його наслідків. Головним недоліком психологічної теорії вини є фактичне ототожнення вини правової з поняттям вини, яке дається у психології. Формулою «вина – це психічне ставлення» у категоріальний апарат юридичної науки імплементовано психологічне поняття вини-емоції, котре, через притаманну йому суб’єктивність, не придатне для права. Особа почувається винуватою тоді і тільки тоді, коли вона вчинила неправильно з її власного погляду. Отож, покладати на особу відповідальність за принципом вини, коли розуміти вину як психічне ставлення, – означало би ставити застосування відповідальності в залежність від того, чи вважає сам порушник свою поведінку такою, що заслуговує на докір. Та це суперечить самій сутності права як усезагального нормативу. Разом з тим при конструюванні юридичного поняття вини плідною видається сформульована психологами-екзистенціалістами ідея вини як «результату втрачених можливостей», але подана не в онтологічному масштабі, а в масштабі окремого факту правопорушення.
Відповідно до поведінкової теорії вина – це невжиття тих заходів, до яких би вдалася розумна людина за аналогічних обставин. Такий підхід, ґрунтований на порівнянні поведінки відповідача з об’єктивним мірилом належної дбайливості, цілком тотожний тому, як розуміли вину римські юристи, з тією лише відмінністю, що «дбайливого господаря» заступила сучасна «розумна людина». Поведінкова теорія є практичним керівництвом з установлення вини, але сутнісно поняття вини в межах цієї теорії не визначається.
Аналіз психологічної та поведінкової теорій вини дає підстави для висновку, що ці теорії протилежні лише на рівні абстрактних постулатів. Що ближче до рівня конкретних рекомендацій практиці, то менші розбіжності. Так, прибічники психологічного підходу, коли доходить до критеріїв необережності, послуговуються так чи інакше об’єктивним мірилом «розумної», «середньої», «добросовісної» тощо людини; тоді як їх опоненти, характеризуючи умисел, вимушені вказувати на вольовий аспект поведінки. Окрім названих двох теорій ученими пропонуються й інші, компромісні, підходи, які, однак, не розкривають антропологічної сутності вини в праві.
У підрозділі 1.2 «Сутність цивільно-правової відповідальності» обґрунтовується, що цивільно-правова відповідальність має три рівні сутності, які разом постають як ієрархія функціональних ідей, втілених у цьому інституті. На першому, найбільш прагматичному рівні своєї сутності цивільно-правова відповідальність – це механізм перерозподілу втрат: за допомогою цивільно-правової відповідальності втрати однієї особи переносяться (перерозподіляються) на рахунок іншої. Із точки зору теорії економічного аналізу права, котру поділяє дисертант, метою такого перерозподілу є мінімізація сукупного обсягу втрат від фактів порушення суб’єктивних цивільних прав, що виражається формулою: , де p – вартість застережних заходів, d – розмір збитків, x – рівень дбайливості правопорушника.
Сутність другого рівня полягає в тому, що цивільна відповідальність є мірою відплати, оскільки в результаті перерозподілу-відповідальності відбувається покладання нееквівалентного майнового позбавлення на сторону, яка порушила суб’єктивне право іншої. Саме через те, що відповідальність є мірою відплати, вона й потребує вини як своєї передумови. На третьому, найвищому рівні своєї сутності цивільно-правова відповідальність постає як інституціоналізоване втілення загальноправових ідей: справедливості, визначеності, доцільності.
Означені три рівні сутності цивільно-правової відповідальності не є рівнозначними – вони ієрархічно впорядковані. Так, із точки зору відповідальності як перерозподілу не має значення, звідки й куди перерозподіляти витрати, головне, щоб відбувалося перенесення як таке. Це означає, що на першому рівні сутності невизначеним є критерій, за яким відбувається перерозподіл втрат. Тому цей рівень потребує обмеження своєї дії ідеєю наступного рівня, згідно з якою остаточним «адресатом» збитків, що виникли, має бути їх винуватець. Покладання негативних наслідків на того, з чиєї вини вони виникли, є загальним правилом. Але іноді більш доцільним є застосування відповідальності незалежно від вини – у такому разі проявляє себе третій, найвищий рівень сутності, на якому відповідальність – це втілення стрижневих ідей права: справедливості, доцільності, визначеності. Лише впорядкована єдність названих рівнів дає змогу усвідомити багатогранну сутність того, що ми звикли називати цивільною відповідальністю.
У підрозділі 1.3 «Теоретична конструкція складу цивільного правопорушення» аналізується склад цивільного правопорушення як система умов цивільно-правової відповідальності; визначається місце вини серед інших умов цивільно-правової відповідальності; окреслюються межі, у яких вина має значення.
Цивільна відповідальність є виявом ретроспективної дії права, результатом оцінки того, що вже відбулося, і реакцією права на чужорідний йому факт – реакцією, що має на меті відновити порушену рівновагу. Для виникнення зобов’язальних правовідносин, у яких втілюється цивільно-правова відповідальність, необхідними є дві складові: факт і норма. Система «від факту до норми», за загальним правилом, спрацьовує тоді і тільки тоді, коли факт відповідає усім ознакам, закріпленим у нормі. Сукупність таких ознак у нормах про відповідальність називають складом правопорушення або системою умов того чи іншого виду відповідальності.
Основні положення цивілістичного вчення про склад правопорушення формалізуються за допомогою логічних символів. Так, повний склад цивільного правопорушення подано у вигляді формули , де M – протиправна поведінка, D – шкода, C – причинний зв’язок, F – вина. З точки зору матеріального права формула складу цивільного правопорушення визначає сукупність умов, за яких у потерпілого виникає право вимагати перерозподілу витрат на правопорушника. З точки зору процесуального права ця формула окреслює предмет доказування у справах про застосування заходів цивільно-правової відповідальності.
Встановлено, що в разі заподіяння позадоговірної шкоди позивач має довести , а відповідач може уникнути відповідальності довівши . Натомість у справах за позовами про відшкодування договірних збитків позивач має довести , тоді як відповідач може уникнути відповідальності, довівши . Те, що в разі завдання позадоговірної шкоди позивач не повинен доводити протиправність (M), пояснюється тим, що в українському деліктному праві, на відміну від договірного права, діє принцип генерального делікту, згідно з яким будь-яка поведінка, що завдає шкоди іншому, вважається протиправною. Підставою для застосування презумпції протиправності є доведений позивачем факт заподіяння йому шкоди поведінкою відповідача. Ані при заподіянні позадоговірної шкоди, ані в разі завдання договірних збитків позивач не повинен доводити наявність вини відповідача (F), оскільки в обох випадках цивільним законодавством прямо встановлено презумпцію винуватості (ч. 2 ст. 1166 ЦК України, ч. 2 ст. 614 ЦК України).
Висловлюється думка про те, що делікт необережності (tort of negligence) в англо-американському праві відіграє роль своєрідного генерального делікту. На підставі порівняння умов відповідальності за генеральний делікт і умов відповідальності за делікт необережності зроблено висновок, що в обох випадках судами досліджується один і той самий набір релевантних обставин, серед яких – вина деліквента.
Визначено, що формула складу цивільного правопорушення видозмінюється залежно від характеру пред’явлених позовних вимог та особливостей конкретного правопорушення. Зокрема, за позовними вимогами про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних і так само про стягнення штрафних санкцій за порушення грошових зобов’язань доказуванню підлягає єдино лише факт порушення грошового зобов’язання (M). Вина відповідача в означених випадках узагалі не підлягає дослідженню, а будь-які доводи відповідача про неможливість виконання не є належними до предмета доказування й не повинні братися до уваги.
Розділ 2. «Вина як констатація свободи вибору» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 2.1 «Поняття вини і критерій винуватості» викладено ключові положення авторської теорії вини – теорії вільного вибору. Наголошується, що при з’ясуванні сутності вини слід виходити з того, що ідея винної відповідальності необхідно вкорінена в самій ідеї права, норми якого актуальні лише для вільної особистості. Свобода і право співвідносяться як умова й зумовлене. Тому право ставить людині за вину тільки ті порушення, які вона скоїла вільно, маючи вибір і проявивши в ньому власну свободу. Тож, вина є умовою правової відповідальності тому, що свобода є умовою права.
На підставі зазначеного формулюється визначення, за яким вина – це юридичне поняття, змістом котрого є констатація того, що протиправне діяння було скоєно в ситуації вільного вибору, за якої правомірний варіант поведінки був об’єктивно доступним і розумно очікуваним.
Формалізовано це можна подати так: особа вважається винуватою, якщо правопорушення було скоєно в ситуації W, коли множина альтернативних варіантів поведінки A(W) містила не менше двох елементів (аn), принаймні один з яких був правомірним (R) і очікувати якого було розумним (S).
Складниками ситуації вільного вибору є 1) дієздатність особи, 2) об’єктивна доступність і розумна очікуваність правомірного варіанту поведінки, 3) знання особою правової кваліфікації скоєного – яке презюмується, і передбачення нею наслідків скоєного – що встановлюється за об’єктивним критерієм.
Крос-національний аналіз сфери дії принципу вини показав, що вина є неуникною умовою цивільно-правової відповідальності: як деліктної, так і договірної; як у континентально-європейському, так і в англо-американському праві. В англо-американському договірному праві, яке традиційно вважається заснованим на принципі суворої відповідальності (strict liability), принцип вини імпліцитно діє, зокрема, через концепцію неможливості виконання (impracticability of performance) та «умови, що маються на думці» (implied terms).
Поняття вини – єдине для всього цивільного права, але зміст критерію розумного очікування в деліктному й договірному праві різниться. Так, у деліктному праві критерій розумного очікування має визначатися на основі формули Л. Хенда, відповідно до якої особа є винуватою, якщо вона не вжила застережних заходів у ситуації, коли де P – вартість застережних заходів, D – розмір збитків, L – коефіцієнт імовірності того, що збитки виникнуть.
Натомість у договірному праві формула Л. Хенда не діє: від боржника розумно очікувати, що він виконає зобов’язання, незважаючи на те, що з якихось причин вартість виконання підвищилася, і навіть у тому разі, коли вона підвищилася настільки, що договір перестав бути вигідним для нього. Винятком із цього правила є лише ускладнення (hardship) або за термінологією ЦК України – «істотна зміна обставин».
У підрозділі 2.2 «Ступені вини в цивільному праві» визначаються поняття умислу, грубої та легкої необережності, формулюються практичні рекомендації щодо встановлення ступеня вини в цивільних і господарських справах. Необережною пропонується визнавати поведінку особи, яка не вживає розумно очікуваних від неї заходів, за умови, що немає підстав вважати її дії чи бездіяльність умисними. Ступінь необережності (легка чи груба необережність) має визначатися через величину різниці між тими заходами, яких відповідач фактично вжив, і тими, які від нього розумно очікувалися. Якщо різниця незначна або мінімальна – необережність є легкою, якщо значна або максимальна – грубою. Умисна вина полягає у протиставленні індивідуальної сваволі чинному правопорядку, коли особа відмовляється від розумно очікуваного варіанта поведінки, доступність якого чітко усвідомлює.
Особливу увагу приділено проблемі встановлення ступеня вини у справах про порушення договірних зобов’язань юридичними особами. Обстоюється позиція, за якою в означеній категорії справ при визначенні ступеня вини несправного боржника доцільно керуватися економічними міркуваннями.
Умисним з точки зору економічного критерію є таке порушення договору, якого можна було уникнути без додаткових витрат, тобто без витрат понад ті, що передбачалися при укладенні договору.
Необережним з точки зору економічного критерію є таке порушення договору, попередити або уникнути якого можна було лише шляхом додаткових витрат понад передбачувану боржником вартість виконання.
Грубо необережним порушення договору є в тому разі, коли внаслідок якихось обставин, що виникли після укладення договору, виконання стало невигідним для боржника, але цього можна було б уникнути, вдавшись до витрат на застережні заходи, економічно виправданих у межах одного договору.
Легкою необережністю є порушення договору в разі, коли внаслідок якихось обставин, що виникли після укладення договору, виконання стало невигідним для боржника, причому цього не можна було уникнути, вдавшись до витрат на застережні заходи, економічно виправданих у межах одного договору, але можна було уникнути через капітальні інвестиції в основні фонди.
У підрозділі 2.3 «Цивільно-правова відповідальність незалежно від вини» порівнюються превентивний ефект і розподільчі наслідки режиму винної відповідальності і режиму суворої (незалежної від вини) відповідальності. Доводиться, що як режим винної деліктної відповідальності, так і режим суворої деліктної відповідальності однаково створюють для потенційного деліквента необхідний і достатній стимул вживати розумних застережних заходів. Відмінність між режимами полягає в тому, що за винної відповідальності суб’єкт, що провадить певну діяльність, інтерналізує не ввесь обсяг суспільних витрат на неї: ті збитки, котрі завдаються його діяльністю третім особам і котрі не могли бути відвернені розумними застережними заходами, залишаються на потерпілих і становлять негативні екстерналії. Натомість режим суворої деліктної відповідальності зрівнює сукупний обсяг приватних і сукупний обсяг суспільних витрат на певну діяльність. Відповідно за режиму суворої відповідальності збігаються також і функції приватної та суспільної корисності, оскільки приватна корисність діяльності для того, хто її провадить, за режиму суворої відповідальності дорівнює , де u – дохід, який діяльність приносить, p – вартість застережних заходів, dn – збитки, які не могли бути відвернені шляхом вжиття розумних застережних заходів.
Таким чином, з точки зору теорії економічного аналізу права рація суворої деліктної відповідальності полягає в тому, що, на відміну від режиму винної відповідальності, сувора деліктна відповідальність не лише створює стимул до вжиття розумних застережних заходів, але й забезпечує додатне значення суспільної корисності від діяльності, щодо якої такий режим установлено.