КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО НА МИРНІ ЗБОРИ ТА МЕХАНІЗМ ЙОГО РЕАЛІЗАЦІЇ В УКРАЇНІ Автореферат

Актуальність теми дослідження. Демократичною правовою державою може вважатися тільки та, в якій права та свободи людини не тільки декларуються в її Конституції та законах, а й у повному обсязі реалізуються на практиці, стаючи фундаментом для розбудови в такій державі громадянського суспільства. Для формування ж такого суспільства в Україні важливим є належне гарантування і забезпечення усіх прав і свобод людини, і особливо політичних, серед яких першорядне місце посідають ті, які сприяють самоорганізації громадян. Серед такого кола прав на перший план виступає право на мирні збори. Саме йому, правовому оформленню та правовим механізмам реалізації цього права присвячено чимало міжнародних та європейських нормативно-правових актів, спрямованих на забезпечення політичних та громадянських прав людини, а також прецедентна практика міжнародних та європейських судів, чия юрисдикція є обов’язковою для усіх держав-учасниць.

Мирні збори в їх різновидах, як-то мітинги, демонстрації, походи, пікети, збори, на сучасному етапі розвитку українського суспільства набувають все більшого значення як колективні форми самоорганізації, громадянської активності населення, його масового волевиявлення. Ст. 39 Конституції України гарантує кожному громадянину право на проведення мирних зборів, мітингів, походів і демонстрацій, а також пропонує різноманітні правові форми вільного висловлювання ідей, вражень, співчуття, солідарності або протесту. Історично зазначена стаття Конституції України випливає із аналогічної статті 20 Загальної декларації прав людини 1948 року, що гарантує „право на мирні збори”, а подалі юридично пролонгується у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року, яким „визнається право на мирні збори” (ст.21) та у Європейській Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1970 року, за якою „кожен має право на мирні збори” (ст. 11). Натомість, чинна національна нормативно-правова база в цій частині не відповідає вимогам сьогодення, оскільки не містить спеціального правового акту щодо реалізації конституційного права на мирні збори. Формальна ж імплементація норм міжнародного права, а також не менш формальна адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу свідчить про непідготовленість правової системи України до використання міжнародних та європейських стандартів у галузі прав людини, включаючи й право на мирні збори.

Усе це зумовлює необхідність наукових розробок та практичних рекомендацій у сфері, що досліджується, а також свідчить про її актуальність.

Слід відзначити, що загальнотеоретичні аспекти забезпечення конституційних гарантій прав та свобод людини, зокрема в частині права на мирні збори, досліджувалися в наукових працях таких визначних вчених, як: Ж.-Л. Бержель, Г. Берман, Г. Гегель, Г. Лебон, Дж. Локк, Ш. Монтескьє, Ж.-Ж. Руссо, Х. Ортега – і – Гассет, Г. Тард, Ю. Хабермас, В. Матвєєв, а також провідних вітчизняних та зарубіжних авторів останніх десятиріч: С. Алєксєєв, Г. Андрєєва, Т. Андрусяк, Е. Бредлі, М. Буроменський, Ф. Бурчак, В. Буткевич, Е. Ваттель, Л. Вільдхабер, З. Гладун, В. Головченко, Д. Гом’єн, А. Грищенко, Ю. Дмитрієв, М. Ентін, В. Євінтов, А. Заєць, О. Зайчук, Р. Кей, В. Забігайло, Э. Канетті, М. Козюбра, О. Копиленко, А. Колодій, А. Мацко, С. Меленко, Г. Мурашин, О. Мурашин, А. Олійник, Н. Оніщенко , В. Погорілко, П. Рабінович, В. Речицький, О. Рогач, А. Селіванов, М. Стецюк, Ю. Тихомиров, Л. Тихомиров, Є. Тихонова, Ю. Тодика, В. Фарбер, Т. Фулей, В. Шаповал.

Незважаючи на певну кількість публікацій у цій сфері, проблема забезпечення та гарантування права на мирні збори в Україні і функціонування практикозастосовчих механізмів реалізації згаданого конституційного права так і залишається всебічно не дослідженою. Відсутність належного теоретичного осмислення згаданого права гальмує і його практичну реалізацію, робить функціонування інституту права на мирні збори недостатньо ефективним і не таким результативним, яким він має бути в правовій демократичній державі. Крім того, існує ще багато правових та законодавчих прогалин у частині вирішення питання формування цього інституту.

У вітчизняній науці конституційного права питання юридичних засобів захисту права на мирні збори досі не було предметом комплексного монографічного дослідження. Протягом останнього десятиріччя проблематика забезпечення цього конституційного права висвітлювалась надзвичайно рідко і в обмежених формах, що, в свою чергу, негативно позначилось на реалізації права на мирні збори. До того ж правові механізми застосування та захисту політичних прав громадян України, як і гарантії цих прав, носять, переважно, декларативний характер, внаслідок чого нагальними видаються питання щодо визначення і формування реально діючого конституційно-правового механізму та належної системи гарантій забезпечення та реалізації політичних прав і свобод громадян України, включаючи й право на мирні збори.

Необхідно зазначити й те, що за останній період в Україні захищено ряд дисертацій, які містять науковий аналіз окремих аспектів загальної проблеми забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Проте, ці праці не містять комплексного наукового підходу до питання забезпечення, гарантування та захисту права на мирні збори як самостійного правового інституту. Тому дане дослідження органічно їх доповнює, а наявність вказаних робіт не позбавляє його актуальності.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації, яка обрана автором, з урахуванням високого рівня її актуальності та недостатньої наукової дослідженості, обговорена та затверджена вченою радою Інституту законодавства Верховної Ради України. Дисертаційне дослідження виконане як частина загального плану науково-дослідної роботи Інституту законодавства Верховної Ради України. Зокрема, воно є складовою частиною програми "Стратегія розвитку законодавства України" (державний реєстраційний номер №0103U007975).

Мета і завдання дослідження. Метою цієї роботи є комплексне системне дослідження права на мирні збори, визначення кола питань, що становлять предмет конституційно-правового механізму застосування такого права та гарантій його забезпечення, а також обґрунтування рекомендацій стосовно поліпшення стану конституційного права на мирні збори в Україні.

Відповідно до зазначеної мети, у дисертаційній роботі зроблено спробу розв’язати наступні завдання:

– спираючись на сучасні наукові дослідження, визначити вихідні засади сучасної концепції права на мирні збори та його дослідження;

– з’ясувати правову природу, визначити і конкретизувати поняття та зміст права на мирні збори, а також окреслити основні теоретичні положення про сутність права на мирні збори та запропонувати способи та засоби його реалізації у практичній площині;

– проаналізувати й систематизувати основні підходи до розуміння права на мирні збори та механізмів по його впровадженню у реальну дійсність;

– уточнити, розширити та обґрунтувати сутнісні ознаки такого явища, як право на мирні збори;

– сформулювати на основі таких ознак власну дефініцію поняття права на мирні збори;

– дослідити практику застосування та захисту права на мирні збори, виявити недоліки у сфері застосування цього права та запропонувати шляхи усунення цих недоліків;

– виявити фактори, що впливають на подальший розвиток системи захисту права на мирні збори та сформувати механізми вдосконалення цієї системи;

– здійснити аналіз українського законодавства щодо права на мирні збори на предмет його відповідності міжнародно-правовим стандартам та розробити концепцію законодавчого забезпечення інституту права на мирні збори та запропонувати структуру проекту закону про мирні збори;

– дослідити еволюцію розгляду у Верховній Раді проектів законів про мирні збори та законодавчий механізм сприяння реалізації та охороні права на мирні збори в Україні та сформувати рекомендації, спрямовані на його удосконалення;

– визначити засади імплементації міжнародних та європейських стандартів з питань застосування права на мирні збори в національне законодавство та правового механізму гармонізації національного правового інституту мирних зборів з європейським.

Об’єкт дослідження складають нормотворча, нормотлумачна і нормозастосовча практика міжнародних, європейських та національних інституцій у сфері забезпечення, охорони та захисту права на мирні збори, а також суспільні відносини, які виникають в процесі становлення і розвитку такого права.

Предмет дослідження становлять загальні закономірності та тенденції сучасного розвитку інституту права на мирні збори, а також комплекс правових норм та організаційно-правових форм гарантування такого права, певні трансформації методологічних засад дослідження цього феномену.

Методи дослідження. Відповідно до мети та завдань дослідження в роботі використано сукупність методів наукового пізнання. Так, порівняльно-історичний метод дозволив осмислити процес становлення та розвитку інституту мирних зборів; на основі методу порівняльного правознавства з’ясовано загальне та особливе у нормативному закріпленні права на мирні збори у законодавстві Євросоюзу та країн СНД; структурно-функціональний метод надав можливість обгрунтувати механізм реалізації права на мирні збори в цілісній системі гарантій прав і свобод людини та громадянина, а також виявити основні властивості і призначення механізму гарантій прав і свобод. Діалектичний метод забезпечив використання відповідних категорій діалектики, зокрема таких, як форма і зміст у їхній співвіднесеності (сутнісні ознаки та форми прояву інституту, що досліджується). Формально-правовий метод дозволив з’ясувати роль формальної визначеності правових норм щодо мирних зборів, а також дослідити основні форми їх здійснення. Спеціально-юридичний метод був використаний для встановлення сутнісних ознак правових явищ, їхньої нетотожності один одному, з’ясуванні змісту основних понять, що використовуються в дисертації.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що вперше у вітчизняному правознавстві на монографічному рівні здійснено комплексний загально-теоретичний аналіз сучасних тенденцій і проблемних питань розвитку інституту права на мирні збори, а також окреслено механізм його функціонування.

У процесі дослідження автор виявив витоки основних теоретико-правових підходів щодо розуміння права на мирні збори, запропонував власну дефініцію цього поняття, визначив сутність, а також зміст гарантій реалізації цього права. Обґрунтовано ряд нових положень і висновків:

– визначено і конкретизовано поняття та зміст права на мирні збори, сформульовано власну дефініцію поняття права на мирні збори, а також запропоновано правовий механізм реалізації цього права на практиці;

– доведено об’єктивність існування правової природи та формування теоретичних засад становлення і демократизації правового інституту мирних зборів, а також запропоновано концепцію розбудови національного правового інституту мирних зборів;

– розроблено наукову концепцію законодавчого забезпечення національного правового інституту мирних зборів та структуру відповідного базового проекту закону про мирні збори;

– обґрунтовано існування різних типів правових механізмів реалізації права на мирні збори і запропоновано уніфіковану правову модель - єдину для всіх демократичних країн і всіх демократичних правових систем;

– розроблено перехідний правовий механізм реалізації та гарантування права на мирні збори для пострадянських країн східного та західного типу та концепцію його подальшої трансформації в єдину уніфіковану проєвропейську правову модель;

– обґрунтовано необхідність імплементації міжнародних та регіональних європейських правових стандартів у національні правові системи та формування на їх основі уніфікованого законодавства про мирні збори;

– досліджено практику застосування та захисту права на мирні збори в Україні та інших країнах і на основі порівняльного наукового аналізу презентовано власну правову модель вдосконалення та оптимізації практикозастосовчих механізмів для реалізації права на мирні збори;

– доведено безпосередню залежність формування громадянського суспільства від правового змісту та результативності функціонування інституту мирних зборів.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що здобуті автором результати та сформульовані при цьому теоретичні положення, пропозиції, рекомендації і висновки мають наукове і певне прикладне значення.

Зроблені автором загально-теоретичні визначення щодо права на мирні збори можуть сприяти здійсненню подальших наукових досліджень та дискусій з даної проблеми як у загально-теоретичній, так і у галузевих юридичних науках. Висвітлення у дисертації вихідних засад здійснення та сучасної інтерпретації права на мирні збори, розуміння природи цього права дозволяють сформулювати рекомендації, спрямовані на забезпечення ефективності застосування цього права як запоруки розбудови громадянського суспільства і демократизації держави та трансформації її в правову та соціальну.

Отримані результати можуть бути застосовані як у науково-дослідній діяльності для подальших теоретичних розробок проблеми реалізації права на мирні збори, так і при підготовці проекту закону про мирні збори, який сприятиме поліпшенню функціонування відповідного правового інституту.

Крім того, теоретичні доробки можуть використовуватись у навчальному процесі при викладанні таких навчальних дисциплін як “Теорія держави і права”, “Конституційне право України”, “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”, а також можуть знайти застосування при підготовці окремих розділів підручників, навчальних посібників з відповідних правових дисциплін, навчально-методичних матеріалів.

Результати цього дослідження можуть бути застосовані при здійсненні просвітницької діяльності, в процесі правового виховання населення, зокрема, для підвищення рівня його правосвідомості та правової культури.

Апробація результатів дисертації. Основні ідеї та положення дисертаційного дослідження були апробовані на різних конференціях, симпозіумах, “круглих столах” і теоретичних диспутах, зокрема на:

VII Всесвітньому Конгресі з конституційного права (Афіни. Греція, 11-15 червня 2007), Українсько-німецькому семінарі „Шляхи вдосконалення законодавчої системи з огляду на досвід ЄС”, (Київ, вересень 2005), Науково-практичній конференції „Проблеми правового забезпечення економічної та соціальної політики України” (Харків, травень 2005).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження відображено у шести наукових публікаціях автора, у тому числі в трьох статтях, опублікованих у журналах, затверджених ВАК України як фахові видання.

Структура та обсяг дисертації. Специфіка теми дослідження, сформульовані його мета і завдання визначили структуру дисертації, послідовність та логіку викладу матеріалу.

Дисертаційна робота складається із вступу, трьох розділів які структуровано на 7 підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг основного тексту дисертації становить 193 сторінки. Список використаних джерел включає 298 назв обсягом 30 сторінок.