КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС АВТОНОМНИХ УТВОРЕНЬ В УНІТАРНИХ ТА ФЕДЕРАТИВНИХ КРАЇНАХ ЄВРОПИ Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, проаналізовано зв’язок роботи із науковими програмами, планами, темами, визначено мету й завдання дослідження, його об'єкт, предмет та методологічну основу, розкривається наукова новизна одержаних теоретичних висновків, їх наукове та практичне значення, подаються відомості про особистий внесок здобувача, апробацію результатів дослідження та кількість публікацій за темою дисертації, в тому числі у фахових виданнях, про її структуру та обсяг.

Розділ 1 "Теоретичні засади основних характеристик держави" присвячений аналізові ключових характеристик держави – її типів та форм. Це обумовлено тим, що комплексне дослідження автономії як невід’ємної частини держави неможливо розглядати у відриві від загальних закономірностей розвитку державотворення.

У підрозділі 1.1. "Класифікація держав за їх типами у процесі державно-історичного розвитку" відзначається, що проблеми типології держав з середини XIX ст. розглядаються в теорії держави і права переважно з позиції формаційного підходу. Його суть полягає в тому, що в основу поділу історії соціального розвитку покладена ідея природно-історичного процесу зміни однієї суспільно-економічної формації іншою, кожній з яких відповідає свій особливий тип держави.

Протягом майже шести тисячоліть людство у своєму розвитку пройшло три антагоністичні суспільно-політичні формації, яким відповідають три типи держав: рабовласницька, феодальна, капіталістична. Новим історичним типом держави стала соціалістична держава, яка може мати різні форми і моделі. Серед українських правознавців єдиної думки щодо типології держав не існує. Більшість вчених вважає, що наукова класифікація історичних типів держав має виходити з тих положень, що, по-перше, певним історичним етапам людства відповідають притаманні лише їм способи виробництва та характер виробничих відносин; по-друге, економічний лад обумовлює всі інші суспільні відносини і разом з ними утворює історичний тип суспільства; по-третє, кожному історичному типу суспільства властивий лише свій тип державної організації. Водночас автор відзначає, що крім формаційного підходу до типології держав, в останні десятиріччя виник і відносно новий підхід – цивілізаційний. В його основу закладена ідея співвідношення держави та соціально-економічного ладу суспільства з урахуванням науково-технічних, духовно-моральних, культурних та деяких інших чинників суспільного розвитку. Основним критерієм класифікації типів держав у цьому разі виступає не суспільно-економічна формація, а категорія «цивілізація». Представниками цивілізаційного підходу до типології держав є А. Тойнбі, С. Хантінгтон та ін. В дисертації констатується, що цивілізаційний підхід до типології держав має право на існування, однак методологічні засади цього підходу виглядають сумнівними. На думку автора, неоднозначність терміну «цивілізація», його внутрішня суперечливість і різноплановість разом з аморфністю змісту роблять використання його як критерій типології держав дуже проблематичним.

У підрозділі 1.2. "Поняття і структура форми держави" автор обґрунтовує визначення форми держави, як комплексного конституційно-правового інституту, що визначається трьома складовими: формою державного правління, формою державного устрою та формою державного режиму. В дисертації наголошується, що форму держави не можна розглядати як просте складання трьох її елементів. Потрібно аналізувати також зв’язки, що з’єднують ці елементи в єдине цілісне утворення, а також зв’язки тих елементів форми держави, що зберігають свою відносну самостійність щодо утворення цілого. Конкретна форма держави може залежати від того, в якому суспільстві вона склалася й існує. Своєрідність конкретної форми держави кожного історичного періоду визначається, насамперед, ступенем зрілості суспільного та державного життя країни, метою та завданням, які ставляться державою. Значне місце в дисертації приділено аналізові сучасних концепцій визначення форми державного правління та її різновидів. Автор дотримується точки зору, згідно з якою форма правління держави – це один з її головних елементів, що розкриває організацію верховної державної влади, правовий статус найвищих органів держави (насамперед її глави), принципи взаємовідносин між ними, а також участь громадян у формуванні цих органів. Традиційною класифікацією форм правління держави є поділ їх на монархію та республіку. Однак історичний процес державотворення вніс до цих двох форм стільки нюансів, що доводиться поділяти їх ще на окремі види та підвиди. Монархічна форма правління поступово зникає та відбувається процес зміни і змісту монархії – від абсолютних форм до конституційних. Видозмінюється також республіканська форма правління, але основними різновидами її залишаються парламентська і президентська республіки.

З’ясовуючи сутність другого елементу форми держави – її державного устрою, автор підтримує точку зору щодо правомірності поділу держав за цією ознакою на два основні види – унітарні та федеративні. Однак це не виключає існування інших, іноді дуже складних форм. В роботі відзначається, що в Європі після Другої світової війни поряд з тенденцією до запровадження федералізму у внутрішньому устрої держав, почали активно розвиватися процеси міждержавної інтеграції. Діяльність новоутворених міждержавних союзів регулюється, головним чином, нормами міжнародного права, але їм властиві також окремі типові елементи ідеології і практики федералізму та конфедералізму. Аналізуючи правовий статус окремих міждержавних об’єднань, автор відзначає, що метою їх створення є досягнення певних економічних, зовнішньополітичних і воєнних цілей для об’єднання своїх ресурсів (людських, природних та ін.) та координації своїх дій. Значна увага в роботі приділяється правовому статусу Європейського Союзу, Співдружності Незалежних Держав. Автор відзначає, що формування конфедеративних об’єднань, як і утворення федерацій, потребує посиленої уваги до соціально-політичної сфери життя суспільства кожної країни. Цей процес може стати проблематичним і навіть небезпечним в умовах відсутності у суспільстві єдиної об’єднавчої ідеї, особливо за наявності дезінтегруючих настроїв, проявів войовничого націоналізму, екстремізму та сепаратизму серед частини населення країни.

Третім важливим елементом форми держави є державний режим, який характеризує порядок діяльності держави, справжній стан демократії в країні, співвідношення організаційних і примусових методів впливу органів державної влади на економічні, міжкласові, міжнаціональні, міжконфесійні, ідеологічні відносини. На думку автора, найбільш прийнятним є поділ державних режимів на два основних типи – демократичні та антидемократичні. Питання визначення поняття державного режиму та його різновидів залишається одним з недостатньо досліджених у вітчизняній юридичний науці.

У роботі відзначається, що тип держави та конституційні інститути її форми не вичерпують усієї повноти уяви про неї. Кожна держава має також свої характерні ознаки, що відрізняють її від інших ланок політичної системи країни. До таких ознак належить, насамперед, модель організації державної влади та наявність особливого апарату державного управління, за допомогою якого держава здійснює свої функції. Саме ці чинники значною мірою зумовлюють успішну діяльність держави в цілому, її роль та місце у світовому співтоваристві. На ефективну діяльність держави великий вплив справляють також такі чинники, як рівень розвинутості громадянського суспільства, високий авторитет влади, рівень довіри населення країни до її органів тощо.

Розділ 2 "Теоретичні основи правового статусу автономних утворень: роль і місце в інституціональній системі держави та перспективи розвитку" містить докладний історико-правовий аналіз формування автономних утворень та їх еволюції в європейських державах, визначається поняття автономії, принципи їх утворення та критерії класифікації.

У підрозділі 2.1. "Історико-правовий огляд формування автономних утворень та їх еволюція в європейських державах" розглядаються етапи розвитку автономій, які збігаються, в основному, з етапами загальносвітового процесу державотворення відповідно до зміни суспільно-економічних формацій. В роботі зазначається, що найдавнішими своєрідними автономіями в Європі, що існували задовго до нової ери, були грецькі міста-поліси. Автономні утворення у Стародавньому Римі мали дещо інші форми: до них належали окремі колонії, муніципії – громади провінційних міст, які з давніх часів перебували у складі Римської держави. За муніципіями зберігалося право внутрішнього самоврядування – свої міські магістрати, автономні суди. Поряд із цими видами громад, що мали різні ступені автономності, в Римі існували також так звані вільні міста, які мали jus exitu (право виходу), тобто широку автономію. Історичне значення запровадження автономії у республіканському Римі полягає в тому, що таким чином багатьом народам було забезпечено виживання, певний розвиток продуктивних сил, і прилучення до більш високих форм цивілізації.

Період феодалізму в Західній Європі характеризується тим, що на її території сформувалося кілька великих державних об’єднань з автономіями різних форм. Найпотужнішим серед них було ранньофеодальне королівство Німеччина, яке упродовж тривалого часу залишалося децентралізованим державним утворенням, до складу якого входили десятки, а в окремі періоди і сотні феодальних володінь. В роботі наводяться приклади існування в цей період маловідомих форм автономних утворень, які відігравали важливу роль у державотворчому процесі та задоволенні інтересів окремих груп населення. Так, в Німеччині та деяких інших європейських країнах, крім автономії середньовічних міст та провінцій, тривалий час зберігалися також вільні сільські громади (марки), які цілком можна вважати своєрідними автономіями. Крім автономій, що мали територіальну основу, набули також поширення корпоративні автономії, зокрема автономії єврейських громад.

В роботі докладно аналізується статус міст з особливою формою самоврядування за нормами так званого Магдебурзького права. Автор вважає, що міста в країнах Європи, яким було надано це право поповнили багатий арсенал різновидів автономних утворень. Окремо розглядаються особливості форм автономій у середньовічних державах Східної Європи. Визначається, що проблема запровадження інституту автономії на всій території Європи стала особливо актуальною в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.. Однак не скрізь існували для цього умови. Автор зазначає, зокрема, що складним і напруженим було становище в таких багатонаціональних країнах, як Австро-Угорська монархія та Російська імперія. Тому першість у теоретичному обґрунтуванні запровадження автономії як системи внутрішнього управління державою та одного із засобів гармонізації міжнаціональних відносин належить саме цим країнам. В роботі докладно розглядаються програма автономізації лідерів австрійських соціал-демократів К. Реннера і О. Бауера, концепції російських та українських громадських діячів щодо майбутньої державності України, принципи автономізму, сформульовані С. М. Дубновим стосовно єврейського народу та ін. Підсумовуючи огляд історичного розвитку автономних утворень у нерозривному зв’язку з розвитком форм держави в європейських країнах автор дійшов висновку, що інститут автономії в усі часи відігравав важливу роль у розв’язанні складних проблем державного будівництва.

У підрозділі 2.2. "Автономія як категорія сучасного конституціоналізму: поняття, принципи, класифікація" визначаються основні характеристики автономних утворень, розкривається порядок їх формування та перспективи подальшого розвитку їх форм та видів. Проаналізовані різні точки зору щодо визначення поняття «автономія». Дисертантка пропонує розглядати автономію в конституційному праві як форму організації державності, при якій держава для врахування національних, історичних, економічних, географічних, релігійних та інших особливостей населення в окремих адміністративно-територіальних одиницях надає їм розширені права з питань місцевого управління або забезпечує політичні та культурні запити різних форм цих груп населення шляхом їх екстериторіальної самоорганізації. В роботі наголошується, що автономія продовжує відігравати величезну роль в удосконаленні державного устрою у сучасних багатонаціональних унітарних і федеративних державах, зокрема у комплексному розв’язанні трьох головних проблем: децентралізації влади, регулюванні міжнаціональних відносин та захисті культурних цінностей народів, що проживають на території даної країни. Аналіз світової практики державного будівництва свідчить, що єдиної теоретично обґрунтованої моделі автономії не існує. Однак, на думку автора, автономії усіх форм і видів об’єднують загальні принципи, відповідно до яких будується порядок їх формування, правове регулювання та гарантії самостійності у здійсненні ними наданих державою владних повноважень. Ці основоположні принципи сформульовані дисертанткою у такій послідовності:

- в основі вирішення питання про утворення будь-якої форми автономії лежить легітимно виражена воля суверенного народу або його складової частини;

- право народу або його частини на автономне самовизначення і розвиток не залежить від рівня економічного та соціально-культурного розвитку даного народу, його чисельності, наявності чи відсутності історичних форм державності, оскільки основним критерієм є самоцінність цього народу чи етносу;

- види і форми автономії не мають обмежень; народ має пріоритетне право вибирати форму автономії при визначенні свого політико-правового статусу;

- будь-яка форма автономного утворення у складі суверенної держави розвивається на конституційно-правовій основі.

Для повної характеристики автономних утворень важливе значення має наукова класифікація їх конкретних форм та видів. Більшість вчених-конституціоналістів України вважають, що існують два основних типи автономій: територіальні та екстериторіальні (культурні). Автор поділяє цю точку зору і конкретизує подальший поділ автономій на певні групи. Зокрема, територіальні автономії можна поділити на дві великі групи. Критерієм для приналежності до першої групи автономій є підстави для їх утворення. Другу групу складають автономії головною ознакою яких є обсяг їхніх повноважень. Екстериторіальні автономії мають менш виражені ознаки порівняно з територіальними. Деякі автори поділяють їх на персональні та корпоративні.

У підрозділі 2.3. "Автономія і проблеми регіоналізації в країнах Європи" автор відзначає, що державне будівництво в країнах Європи позначене тенденцією до деконцентрації й децентралізації функцій держави та підвищенням ролі органів місцевої влади у здійсненні програм соціально-економічного розвитку. У зв’язку з цим останнім часом в деяких європейських країнах втілюються плани зробити регіон основним територіальним утворенням, що буде безпосередньо підпорядкованим новій наддержаві, яка поглине нині існуючі національні держави, що входять до Європейського Союзу. Автор відзначає, що в спробах реалізації цих планів, які одержали назву єврорегіоналізації, можна виділити три напрями дій: 1) децентралізацію державної влади в окремих країнах з метою передачі регіонам максимальних повноважень і закріплення прямих відносин з інститутами Європейського Союзу; 2) утворення транскордонних регіонів та інших форм міжрегіонального співробітництва для розмивання кордонів окремих держав та забезпечення горизонтального об’єднання регіонів; 3) захист прав національних і етнічних меншин з метою утворення нових регіонів на етнічній основі. Дисертантка вважає, що регіоналізм не скасовує автономізму. Регіони як адміністративно-територіальні одиниці зберігають свій автономний статус чи то в складі окремих держав, чи в складі Європейського Союзу, незалежно від того, яку форму він матиме. Регіоналізація може лише чіткіше визначити рівень автономного статусу регіонів. Проте, на думку автора, на відміну від проекту такої уніфікації єврорегіонів, існуюча система автономних утворень видається гнучкішою, здатною значно ширше й ефективніше задовольняти потреби населення автономій.