ЄЛЄАЗАРОВ Олександр Петрович ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ БЕЗГОТІВКОВИХ РОЗРАХУНКІВ В УКРАЇНІ

summary

У Вступі розкрито сутність і стан проблеми, що вирішується; обґрунтовано актуальність обраної теми; визначено мету й задачі дослідження, його наукову новизну; вказано практичне значення одержаних результатів; наведено дані щодо апробації результатів та їх оприлюднення.
Розділ 1 – «Теоретико-правові засади безготівкових розрахунків» – включає три підрозділи.
У підрозділі 1.1 «Гроші та грошовий обіг як фінансово-правові категорії» встановлено, що економічні властивості грошей полягають у тому, що вони є мірою вартості всіх товарів; загальним знаряддям обігу, засобом обміну; засобом збереження цінності, накопичення; засобом платежу. Але будь-яка з названих функцій може бути реалізована в економічній діяльності тільки за допомогою норм фінансового права. У цьому полягає ще одна ознака, що характеризує гроші як юридичну категорію. Гроші є самостійною формою вартості, тому їх рух може не збігатися з реальним рухом матеріальних цінностей у часі, але вони пов’язані з рухом товарів, робіт або послуг. В Україні емісійно-касове регулювання грошової маси в обігу здійснює Національний банк України, який є єдиним емісійним органом країни. У будь-якій державі, незалежно від суспільно-політичного ладу, емісія грошей в обіг є плановою відповідно до потреб економіки, які розраховуються й прогнозуються. За результатами дослідження удосконалено поняття безготівкових грошей, про що свідчить відповідний об’єкт наукової новизни.
В дисертаційній роботі науково обґрунтовано та виокремлено фінансово-правові ознаки, що характеризують юридичну природу грошей: 1) гроші є особливими знаками, що мають форму, встановлену законом; 2) за допомогою фінансово-правових норм держава встановлює платіжну силу грошових знаків; 3) держава має монопольне право на випуск грошових знаків.
З урахуванням викладеного сформульовано визначення грошей як встановлених законом грошових знаків з визначеним найменуванням (гривня, копійка), що віддруковані або викарбувані у відповідній формі з позначеннями на них грошових одиниць, прийняття яких як платіжного засобу є обов’язковим на всій території України.
Сучасна фінансово-правова наука розглядає грошовий обіг як важливий елемент грошової системи держави. Грошовий обіг є рухом грошей у готівковій і безготівковій формах, що обслуговують кругообіг товарів, а також нетоварні платежі й розрахунки. Нормативно-правовою основою грошового обігу в Україні є положення Конституції України, Закону України “Про Національний банк України” від 20 травня 1999 р. № 679-XIV, Закону України “Про банки та банківську діяльність” від 7 грудня 2000 року № 2121-III, Цивільний кодекс України, Інструкція про ведення касових операцій банками в Україні, затверджена постановою Правління Національного банку України від 1 червня 2011 р. № 174 тощо. Правове регулювання системи грошового обігу також здійснюється фінансово-правовим актом – Законом України “Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті” від 23 вересня 1994 р. № 185/94-ВР. Регулювання грошового обігу є завданням Національного банку України. Відповідно до ст. 40 Закону України “Про Національний банк України” від 20 травня 1999 р. № 679-XIV Національний банк встановлює правила, форми і стандарти розрахунків банків та інших юридичних і фізичних осіб в економічному обігу України із застосуванням як паперових, так і електронних документів, а також платіжних інструментів та готівки, координує організацію розрахунків, дає дозволи на здійснення клірингових операцій та розрахунків.
Закцентовано увагу на тому, що до предмета фінансового права належать суспільні відносини, які охороняються державою, у сфері організації й забезпечення ефективного здійснення готівкового та безготівкового грошового обігу, що формуються в процесі функціонування грошової системи України, які мають соціально значущий зв’язок суб’єктів за допомогою прав і обов’язків, передбачених нормами фінансового права.
За результатами дослідження удосконалено категорії грошово-кредитної політики України, грошової системи, про що свідчать відповідні об’єкти наукової новизни дисертаційної роботи.
У підрозділі 1.2 «Сутність та розвиток безготівкових розрахунків в Україні» для з’ясування змісту й особливостей безготівкових розрахункових правовідносин визначено їх елементи. Під суб’єктним складом правовідносин розуміють їх учасників або осіб, які беруть участь як уповноваженої сторони (кредитора) і зобов’язаної сторони (боржника). У зв’язку із здійсненням розрахункових правовідносин за допомогою використання платіжних систем на стороні “виконавця” в розрахункових правовідносинах виступає сукупність установ та інформаційних технологій відповідної платіжної системи. Предметом безготівкових розрахункових правовідносин є дії, які повинен здійснити банк за дорученням власника рахунку та інших осіб із зарахування грошових коштів, що надходять на відкритий клієнтові рахунок, переказу й видачі грошових коштів з рахунку. Під об’єктом правовідносин розуміють те, на що ці правовідносини спрямовані і чинять певний вплив. Об’єктом договору банківського рахунку можуть бути визнані безготівкові грошові кошти, оскільки всі послуги банку, що надаються клієнтові за договором банківського рахунку, полягають саме в здійсненні різних банківських операцій з безготівковими грошовими коштами, що перебувають на банківському рахунку клієнта.
Метою безготівкових розрахункових правовідносин для власника рахунку, який вступає у відносини з банком за договором банківського рахунку, є забезпечення доступу до системи безготівкових розрахунків. З поняття “договір банківського рахунку” вбачається, що погоджена сторонами правовідносин модель поведінки включає ряд дій, у тому числі виконання банком розпоряджень клієнта про переказ коштів з його рахунку. Воля сторін при укладенні договору банківського рахунку спрямована на виникнення довгострокових правовідносин між ними, у межах яких відбувається ряд дій бухгалтерського й технічного характеру з ведення та обслуговування банківського рахунку. Пред’являючи у банк платіжне доручення для здійснення необхідної розрахункової операції, суб’єкт правовідносин діє згідно з уже існуючим договором банківського рахунку й не має на меті змінити або припинити правовідносини, що виникли за договором банківського рахунку. Що стосується безпосередньої мети суб’єкта безготівкових розрахункових правовідносин – клієнта банку – при пред’явленні в банк платіжного документа для оплати, то вона полягає у виконанні зобов’язань за іншим договором, за яким здійснюється оплата, або взагалі у виконанні публічно-правових обов’язків (наприклад, перерахування податкових платежів).
Щодо безготівкових грошей як об’єкта фінансових правовідносин зазначено, що це поняття не визначене в чинному законодавстві України, проте доктринальне його визначення вимагає визнання безготівкових грошей об’єктом фінансових правовідносин. Визнаючи обґрунтованість у питанні про пріоритет фінансово-правових норм у регулюванні грошей і грошового обігу, наголошено, що початок побудови публічно-правової теорії майнових відносин через фінансово-правовий зріз не може базуватися на цивілістичній доктрині, оскільки наука фінансового права не може ґрунтуватися на цивільно-правових нормах. Фінансове право має предметом не просто гроші як публічно-правовий продукт, а комплексну грошову систему. Та обставина, що безготівкові гроші виступають об’єктом розрахункових правовідносин, виокремлює цей вид правовідносин, оскільки інститут безготівкових грошей (і грошей взагалі) належить галузі фінансового права.
За результатами дослідження удосконалено поняття грошових розрахунків та розрахункових правовідносин, про що свідчить відповідний об’єкт наукової новизни дисертаційної роботи.
Розгляд елементів і поняття безготівкових розрахункових правовідносин дозволив виділити особливості правовідносин цього виду, що зумовлюють їх правове регулювання фінансово-правовим методом. Перша й найбільш значуща особливість безготівкових розрахункових правовідносин, що відрізняє їх від інших правовідносин, зумовлена їх особливим об’єктом, яким є безготівкові грошові кошти. Наступна особливість безготівкових розрахункових правовідносин – наявність у його елементному складі спеціальних суб’єктів – банківської установи. Наступною важливою особливістю безготівкових розрахункових правовідносин є переважання їх імперативного регулювання за допомогою спеціальних банківських правил, що встановлюються Національним банком України, наприклад, постановою Національного банку України “Про затвердження Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті” від 21 січня 2004 р. № 22.
У підрозділі 1.3 «Еволюція правового регулювання безготівкових розрахунків» з’ясовано, що до предмета фінансової науки в дореволюційний період відносили не власне грошово-розподільні, а похідні від них відносини. Центральну увагу в дореволюційній фінансовій науці приділяли формуванню державних доходів різних видів. Інструментом платіжної системи на початку ХХ ст. виступали паперові гроші, тобто грошові знаки, і різні кредитні засоби обігу: чеки, банківські квитки, векселі тощо. Грошове господарство, як і платіжну систему, розуміли як сферу публічного регулювання, але відносили до поточного боргу держави нарівні з внесеними в казну заставами і вкладами в державні каси. Таким чином, як паперові гроші, так і безготівкові грошові відносини у складі фінансової науки розглядали в розділах про публічний кредит. В дореволюційний період у юридичних працях з фінансового права безготівковий грошовий обіг і безготівкові розрахунки практично не досліджували. Водночас наявні праці зачіпали лише економічні аспекти грошового обігу, причому роль і потенціал безготівкових розрахунків явно недооцінювали.
У радянському фінансовому праві розрахункові правовідносини розглядали як елемент грошової системи країни. При цьому в радянський період розвитку регулювання безготівкових розрахунків найважливішим фінансово-правовим актом у цій сфері були Основні положення про розрахунки в народному господарстві СРСР, затверджені постановою Радою Міністрів СРСР 16 вересня 1983 р.
Згідно з доктриною радянського фінансового права найважливішим розрахунковим центром був Держбанк СРСР, що здійснював дві функції – організація розрахунків в національній економіці та їх здійснення. З урахуванням галузевих особливостей і з метою забезпечення єдиної державної політики у сфері розрахунків у національній економіці він встановлював правила здійснення розрахункових операцій, обов’язкові для усіх підприємств і організацій, які були обов’язкові та для інших кредитних установ. Саме підзаконні акти містили в радянський період правові норми, що визначають принципи й порядок розрахунків, права і обов’язки суб’єктів розрахункових правовідносин. Вони зумовлювали зміст і форму відносин банку з конкретними клієнтами в процесі здійснення розрахунків. Для таких відносин було характерне поєднання організаційних і контрольних елементів з майновими, оскільки вони були безпосередньо пов’язані з рухом грошових коштів через банки. При проведенні операцій за розрахунками в національній економіці банки контролювали дотримання підприємствами й організаціями розрахункової дисципліни, тобто правил здійснення розрахункових операцій.
Безготівкові розрахунки здійснювалися шляхом перерахування банком суми з рахунку юридичної особи – боржника на рахунок юридичної особи – кредитора. Розрахунки з населенням здійснювалися юридичними особами на суму до п’яти тисяч рублів готівкою, а за бажанням громадян у безготівковому порядку. Розрахунки на суму понад п’ять тисяч рублів здійснювалися суворо в безготівковому порядку. При цьому безготівкові розрахунки юридичної особи здійснювалися за таких умов: розрахунки проводили через банки, а у встановлених випадках – через ощадні каси; платежі робили після відвантаження товарно-матеріальних цінностей, виконання робіт і надання послуг. Попередня оплата допускалася лише у випадках, прямо передбачених законодавством; платежі мали місце з відома (акцепту) платника або за його дорученням. Без згоди платника або його доручення списання коштів з рахунків можливо було лише у випадках, передбачених законодавством; платежі здійснювалися за наявності на рахунках платника власних коштів або в установленому порядку за рахунок кредитів банків. Платежі однієї юридичної особи за рахунок коштів іншої не допускалися; зарахування коштів на рахунок одержувача здійснювалося лише після списання цих сум з рахунку платника, за винятком тих випадків, коли розрахунки здійснювалися чеками з нелімітованих чекових книжок і за перевезення вантажів. Таким чином, усі безготівкові розрахунки здійснювалися через банк на основі розрахункових документів, оформлених письмово вимог або доручень юридичних осіб на перерахування грошових коштів у безготівковому порядку за відпущені (відвантажені) товарно-матеріальні цінності, виконані роботи й надані послуги, а також за іншими платежами. Основними розрахунковими документами були платіжні вимоги, платіжні доручення й розрахункові чеки.
Доктрина радянського фінансового права розрізняла шість основних форм безготівкових розрахунків: акцепт платіжних вимог, акредитиви й особливі рахунки, платіжні доручення (перекази), розрахунки чеками з лімітованих і нелімітованих книжок, а також взаємозаліки (заліки взаємних вимог) і списання коштів з рахунків у безспірному порядку. Застосування тієї або іншої форми розрахунків визначалося угодою одержувача коштів (постачальника, підрядника тощо) і платника (покупця, замовника та ін.), тобто форма розрахунків визначалася в договорі сторін, якщо конкретна форма розрахунків не встановлена законодавством, а також іншими обов’язковими для сторін правилами, наприклад особливими умовами постачань.
Розділ 2 – «Аналіз чинного законодавства України
у сфері здійснення безготівкових розрахунків» – містить два підрозділи.
У підрозділі 2.1 «Правове регулювання платіжної системи в Україні» з’ясовано, що у системі грошового обігу економічні властивості грошей можуть виступати засобом платежу і засобу обігу і бути реалізовані тільки шляхом використання платіжної системи, оскільки здійснення розрахункових операцій неможливе без залучення інших учасників розрахунків (банківських установ, клірингових центрів, розрахункових палат, установ системи Національного банку України, установ пошти), без використання спеціальних засобів і технологій в сфері зв'язку і захисту інформації. Перераховані інститути і виникаючі між ними правовідносини є платіжною системою. Таким чином, здійснення безготівкових розрахунків можливе тільки за допомогою використання платіжних систем.
Разом з банківськими платіжними системами в якості найбільш важливої платіжної системи можна назвати систему Державної казначейської служби України, створену з метою проведення державної бюджетної політики, ефективного управління доходами і видатками в процесі виконання Державного бюджету України та місцевих бюджетів, підвищення оперативності у фінансуванні державних цільових програм, що складається з територіальних органів, яким відкриті банківські рахунки в установах Національного банку України за місцем їх знаходження. В якості іншої великої небанківської платіжної системи можна назвати поштовий зв'язок, що є єдиною мережею, яка об'єднує відділення Укрпошти.
Незважаючи на значний обсяг платежів, що здійснюються в платіжних системах казначейської служби, поштового зв'язку, їх функціонування обумовлене наявністю у цих учасників розрахунків в банківських установах. Таким чином, банківська платіжна система є основою усіх платіжних систем країни, оскільки без її використання функціонування інших платіжних систем неможливе.
На нашу думку, платіжна система взагалі і банківська платіжна система зокрема регулюються фінансово-правовим методом, оскільки сукупність існуючих в державі платіжних систем утворює систему безготівкового грошового обігу. Відповідно до ст. 9 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» від 5 квітня 2001 року № 2346-III переказ в Україні може здійснюватися за допомогою внутрішньодержавних та міжнародних платіжних систем. Платіжна система (крім внутрішньобанківської платіжної системи) діє відповідно до правил, установлених платіжною організацією відповідної платіжної системи. Внутрішньобанківська платіжна система діє відповідно до внутрішніх документів банку. Діяльність платіжної системи має відповідати вимогам законодавства України. Національний банк України веде Реєстр платіжних систем, систем розрахунків, учасників цих систем та операторів послуг платіжної інфраструктури. Відповідно до ст. 11 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» від 5 квітня 2001 року № 2346-III Національний банк України має право створювати системи міжбанківських розрахунків, системи роздрібних платежів та інші види платіжних систем. Встановлено, що платіжна система Національного банку України є найбільшою в системі грошового обігу держави, оскільки для проведення розрахункових операцій кожна банківська установа.
Відповідно до ст. 7 Закону України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 року № 679-XIV Національний банк визначає порядок здійснення в Україні маршрутизації, клірингу та взаєморозрахунків між учасниками платіжної системи за операціями, які здійснені в межах України із застосуванням платіжних карток, емітованих банками-резидентами; веде реєстр платіжних систем, систем розрахунків, учасників цих систем та операторів послуг платіжної інфраструктури.
З урахуванням стратегічного значення банківської платіжної системи застосування диспозитивного регулювання відносно неї не відповідає інтересам економічної стабільності і безпеки держави. Тільки Національний банк України як орган банківського регулювання і нагляду здатний оперативно реагувати на потреби правового регулювання банківської платіжної системи, у зв'язку з чим встановлення правил розрахунків саме фінансово-правовими нормативними актами НБУ найкращим чином відповідає потребам платіжної системи.
Особливе значення для функціонування банківської платіжної системи має правове регулювання кореспондентських відносин, оскільки саме за допомогою укладення договору про кореспондентські відносини банківські установи отримують доступ до тієї або іншої платіжної системи. Фінансово-правове регулювання кореспондентських відносин здійснюється Положенням про організацію бухгалтерського обліку та звітності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 30 грудня 1998 року № 566, Правилами бухгалтерського обліку доходів і витрат банків України, затверджених постановою Правління Національного банку України від 18 червня 2003 року № 255, та Інструкцією про міжбанківський переказ коштів в Україні в національній валюті, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 16 серпня 2006 року № 320.
У зв'язку з особливостями фінансово-правового режиму кореспондентського рахунку як елементу платіжної системи представляється правильним розглядати його в якості об'єкту регулювання фінансово-правовим методом.
У підрозділі 2.2 «Форми безготівкових розрахунків в Україні» встановлено, що при здійсненні безготівкових розрахунків в Україні існують такі їх форми: платіжні доручення, акредитиви, розрахункові чеки, розрахунки за інкасо, а також інші розрахунки, передбачені законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту.
Чинне законодавство України встановлює, що за платіжним дорученням банк зобов’язується за дорученням платника за рахунок грошових коштів, що розміщені на його рахунку у цьому банку, переказати певну грошову суму на рахунок визначеної платником особи (одержувача) у цьому чи в іншому банку у строк, встановлений законом або банківськими правилами, якщо інший строк не передбачений договором або звичаями ділового обороту.
Акредитив передбачає, що банк (банк-емітент) за дорученням клієнта (платника) – заявника акредитива і відповідно до його вказівок або від свого імені зобов’язується провести платіж на умовах, визначених акредитивом, або доручає іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж на користь одержувача грошових коштів або визначеної ним особи – бенефіціара.
За інкасовими дорученнями (за інкасо) банк (банк-емітент) за дорученням клієнта здійснює за рахунок клієнта дії щодо одержання від платника платежу та (або) акцепту платежу. Банк-емітент, який одержав інкасове доручення, має право залучати для його виконання інший банк (виконуючий банк).
Розрахунковим чеком (чеком) є документ, що містить нічим не обумовлене письмове розпорядження власника рахунку (чекодавця) банку переказати вказану у чеку грошову суму одержувачеві (чекодержателю).
Крім того, постанова Національного банку України “Про затвердження Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті” від 21 січня 2004 р. № 22 встановлює правила використання під час здійснення розрахункових операцій таких видів платіжних інструментів: меморіальний ордер; платіжне доручення; платіжна вимога-доручення; платіжна вимога; розрахунковий чек; акредитив; інкасове доручення (розпорядження).
Розділ 3 – «Удосконалення правового регулювання безготівкових розрахунків в Україні» – містить три підрозділи.
У підрозділі 3.1 «Безготівкові грошові кошти як об’єкт фінансово-правового регулювання» зазначено, що фінансове право регулює грошові відносини і правове регулювання інституту безготівкових розрахунків фінансово-правовими нормами зумовлене природою безготівкових грошей як елемент системи грошового обігу.
Розгляд безготівкових розрахунків з фінансово-правових позицій дає змогу встановити ідентичність правових властивостей готівкових і безготівкових грошей як публічної категорії, оскільки грошовий обіг у державі поділяється на готівковий і безготівковий, при цьому процеси руху готівки у формі банкнотів і відображення руху безготівкових грошових коштів на рахунках бухгалтерського обліку відбуваються безперервно й нерозривно один від одного.
У нормах фінансового права знайшла своє відображення здатність грошей у процесі обігу безперервно трансформуватися з безготівкової форми в готівкову й навпаки, що, власне, і становить їх економічну суть як засобу обігу й платежу, отже, не лише економічно, а й з позицій фінансового права, готівкові й безготівкові гроші і, відповідно, розрахунки з їх використанням відмінностей не мають.
Фінансово-правове регулювання дає змогу встановити правила обігу безготівкових грошових коштів, що відповідають потребам економіки й суспільства. Безготівкові грошові кошти є результатом відображення готівкових грошових коштів, що емітуються Національним банком України і є його зобов’язаннями з метою технічного забезпечення кредитно-розрахункового, платіжного, казначейського, касового та іншого обслуговування користувачів платіжної системи. Як засіб платежу, гроші набувають властивості, якості й особливості обігу, невластиві іншим речам і об’єктам власності, виникають спочатку на момент емісії і супроводжують їх обіг надалі, що й становить центральний предмет фінансово-правового регулювання.
У підрозділі 3.2 «Фінансово-правовий порядок здійснення операцій за банківськими рахунками» встановлено, що режим банківського рахунку як фінансово-правова категорія розкривається в тому, що, по-перше, банківський рахунок є різновидом рахунків бухгалтерського обліку. Офіційний характер бухгалтерського обліку передбачає його публічність, а значить необхідність наявності таких гарантій, які дали б змогу в публічних цілях забезпечити достовірність бухгалтерсько-облікової інформації. За допомогою бухгалтерського обліку готівкові грошові кошти отримують безготівкове відображення у балансі банку, у зв’язку з чим бухгалтерський облік є невід’ємним інструментом інституту безготівкових розрахунків. Таким чином, зміст розрахункових операцій у межах розрахункових правовідносин регулюється правилами бухгалтерського обліку і, відповідно, нормами фінансового права.
По-друге, банківські рахунки різних видів мають різні режими фінансово-правового регулювання. Під фінансово-правовим режимом регулювання банківського рахунку запропоновано розуміти сукупність фінансово-правих вимог і особливостей, установлених чинним законодавством України для банківських рахунків з різними правовими режимами. Фінансово-правове регулювання рахунків з різними режимами жорстко визначає порядок здійснення банківських операцій за ними, позбавляючи сторони договору банківського рахунку можливості вибирати інші сценарії поведінки, окрім наказаних нормативно-правовими актами Національного банку України, оскільки всі фінансові установи зобов’язані керуватися нормативно-правовими актами Національного банку України та імперативними нормами чинного законодавства України в сфері розрахунків.
По-третє, регулювання порядку здійснення безготівкових розрахунків здійснюється у ряді випадків фінансово-правовим методом.
Прийняття банком від фізичних осіб готівкових грошових коштів для їх наступного переказу є банківською операцією, передбаченою Законом України “Про банки і банківську діяльність” від 7 грудня 2000 року № 2121-III, – грошові перекази за дорученням фізичних осіб без відкриття банківського рахунку. Проведення такого роду банківських операцій здійснюється банківськими установами відповідно до Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Національного банку України від 21 січня 2004 р. № 22. Без відкриття банківського рахунку здійснюються операції з переказу прийнятих від фізичних осіб грошових коштів, не пов’язаних із здійсненням ними підприємницької діяльності, на користь юридичних і фізичних осіб. З формальної точки зору фізична особа, яка діє як представник юридичної особи, не обов’язково може розглядатися як особа, яка здійснює підприємницьку діяльність.
Згідно з п. 2.1 Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої Постановою Правління Національного банку України від 1 червня 2011 р. № 174, банк (філія, відділення) приймає від клієнта готівку для здійснення її переказу через операційну касу і платіжні пристрої. Згідно з п. 2.2 цієї ж Інструкції, банк (філія, відділення) здійснює приймання від клієнта готівки національної валюти через операційну касу за такими прибутковими касовими документами: заявою на переказ готівки; рахунками на сплату платежів; прибутковим касовим ордером; документами, установленими відповідною платіжною системою.
Водночас, на нашу думку, ця Інструкція, виходячи зі свого нормативно-правового призначення, спрямована на врегулювання таких розрахунків фізичних осіб, які пов’язані із задоволенням ними своїх особистих, сімейних та інших потреб. І з цієї точки зору сплата фізичною особою готівкою податків юридичної особи за дорученням останньої вказаним цілям Інструкції не відповідає. Крім того, якщо фізична особа є представником платника податків-організації, то, виконуючи цю функцію, вона діє від імені цієї організації. Отже, можна говорити про те, що грошовий переказ за дорученням фізичної особи, представником юридичної особи – платника податків, без відкриття банківського рахунку фактично здійснюється від імені й за дорученням юридичної особи, а така банківська операція Законом України “Про банки і банківську діяльність” від 7 грудня 2000 року № 2121-III не передбачена.
Грошові перекази без відкриття банківського рахунку належать до безготівкових розрахунків, а єдиною банківською операцією, за допомогою якої можуть здійснюватися розрахунки за дорученням юридичних осіб, є операція, передбачена Законом України “Про банки і банківську діяльність” від 7 грудня 2000 року № 2121-III, який встановлює, що такі розрахунки повинні здійснюватися через їх банківські рахунки.
Таким чином, фінансовим законодавством України встановлений обов’язок клієнта укладати договір банківського рахунку, оскільки, по-перше, перелік банківських операцій, що містяться у Законі України “Про банки і банківську діяльність” від 7 грудня 2000 року № 2121-III, не містить такої банківської операції, як здійснення розрахунків за дорученням юридичної особи без відкриття рахунку; по-друге, не маючи банківського рахунку, юридична особа позбавлена можливості сплачувати встановлені податки та збори. Наступною обставиною, що свідчить про фінансово-правовий характер відносин між банком і клієнтом при здійсненні безготівкових розрахунків, є повноваження банку, надані ст. 1066 Цивільного кодексу України, відповідно до якої за договором банківського рахунка банк зобов’язується приймати й зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.
Встановлено, що банк має відносно клієнта права фінансового контролю, хоча як рівноправний суб’єкт цивільно-правових відносин клієнт самостійно розпоряджається своєю власністю (грошовими коштами). Важливим аргументом, що також підтверджує фінансово-правовий метод регулювання безготівкових розрахунків, є імперативне встановлення черговості платежів. Держава встановила обмеження для власника рахунку у разі недостатності коштів шляхом визначення пріоритетів і послідовності розподілу фінансових потоків. При вивченні характеру правового регулювання безготівкових розрахунків необхідно враховувати, що форми розрахунків врегульовані також імперативно.
У підрозділі 3.3 «Фінансово-правове регулювання діяльності банків при здійсненні безготівкових розрахунків» розглянуто правовий режим діяльності банківських установ як спеціальних суб’єктів розрахункових правовідносин. Фінансово-правове регулювання діяльності банківських установ при здійсненні безготівкових розрахунків має такий прояв: банківські установи володіють спеціальною правосуб’єктністю; по-друге, банк є особливою юридичною особою, яка при здійсненні своєї діяльності в сфері безготівкових розрахунків, наділено різноманітними правами й обов’язками, а отже, бере участь у багатьох різних за методом правового регулювання відносинах.
Держава поклала на банківські установи численні публічно-правові функції, що безпосередньо впливають на реалізацію прав і обов’язків учасників безготівкових розрахунків. Це делегування фінансово-правових за своєю природою повноважень зумовлене роллю банківської системи як найважливішого фінансово-кредитного інституту.
Серед публічно-правових функцій банків виділено велику групу операцій, пов’язаних із здійсненням примусового стягнення безготівкових коштів з банківських рахунків. При здійсненні такого роду операцій фінансово-правовий метод регулювання розрахункових правовідносин особливо помітний, оскільки при здійсненні розрахунків “за платіжною вимогою” присутній елемент примусу при зверненні стягнення на грошові кошти клієнта. Пунктом 5.1 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої Постановою Національного банку України від 21 січня 2004 р. № 22, згідно зі ст. 1071 Цивільного кодексу України кошти можуть бути списані з рахунку клієнта без його доручення на підставі рішення суду, а також у випадках, установлених законом. Тому при здійсненні розрахункових операцій з примусового стягнення коштів з банківських рахунків на підставах, встановлених відповідними нормативно-правовими актами, мають місце фінансові правовідносини.
Наступна група фінансово-правових функцій банків при здійсненні безготівкових розрахунків встановлена нормами банківського законодавства України. Так, Законом України “Про банки і банківську діяльність” від 7 грудня 2000 р. № 2121-III встановлені обов’язки банківських установ відкривати банківські рахунки. Згідно зі ст. 51 Закону України “Про банки і банківську діяльність”, для здійснення банківської діяльності банки відкривають та ведуть кореспондентські рахунки в Національному банку України та інших банках в Україні і за її межами, банківські рахунки для фізичних та юридичних осіб у гривнях та іноземній валюті.
Публічно-правові обов’язки покладені і на клієнтів банківської установи на всіх стадіях здійснення розрахункових правовідносин. Так, при відкритті банківського рахунку клієнт банківської установи зобов’язаний виконувати вимоги п. 1.16 та п. 1.17 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої Постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 р. № 492.